Монолог Гамлета
Тож бути чи не бути — ось питання:
Чи кращ' за все піддатися стражданням,
Де граду з стріл страшної свої долі
Протистоять з мечем в міцній руці,
Або ж піти усім наперекір,
І осушити страхолюдське море муки,
Померти і навік собі заснути;
Й промовити: пішло все нанівець
Скінчився серця біль і смутку герць,
Котрі далися в спадок,
Де кінець?
Померти і навік собі заснути,
Заснути, бачить сни, звестись проблем,
Хіба ж позбудимось у смерті сну халеп?
Як зійдемо зі смертної котушки,
Настати має спокій з цьої гущі,
Життя переживань, це шана нам.
Що робить лихом завше довгий вік;
Бо хто б часу терпів батіг і сміх?
Володар — ні, хтось гордий — ажніяк:
Печаль в любові, неповагу прав,
Зневагу влади, гніт її терпіти,
Із послухом зазнати їх завітів,
Коли і сам, себе би міг сприймати,
З голим тілом? Хто винесе отой тягар нікчемний?
Хрипіти і потіти попід сонцем,
Палючим сонцем стомного життя,
Але ж за смертю є огидний страх:
Що за країна криється незнана,
Коли зненацька смерть стрічає нас,
З якої ще ніхто не повертався,
Й здається не повернеться ніяк.
Цей факт нас далі змушує терпіти,
Людські обіди й робить боягузом,
Й тому нікчемність стримує рішучість
Думок потоком.
І те начало, що є задумом великим,
Гнітить ім'я, й веде до забування,
Коли ж знайду цьому я вгамування?
Все спинись!
Офеліє, моя ти ніжна німфо,
Згадай гріхи що скоїв їх колись.
2023-10-07 08:45:05
5
0