Україно ...

Антон Шаталов

Україно, ти рабська душа, Поневолена сотнями років, Чом дитина тебе обража, Не шанує, не знає героїв? Чом життя ти дала йому, земле? Чом зростила й відправила в світ? Нащо дала те щастя огненне — Відгуляти життя на землі? Чи ж і далі ти будеш коритись Перебігам ганебної юні? Ще й мені кажеш тихо: "не злитись, Не казати слова дуже грубі". Розумію: ти мати, країно, Й між братами не хочеш війни. Але ж син твій рождає руїну І йому не достатньо ганьби. Ти ж вночі не скінчаєш ридати, І утершись благаєш: "прости". Я ж не хочу пропащих прощати, Не прошу, що мені не кажи. Буду бити я днями й ночами За оружжя — потужніє слово, Гостроточними зріжу мечами Язики як не знають ті мови. Коли днями й буватиму тихим — Моє серце у вічнім жалю, Я не можу тобі говорити Аж наскільки тебе я люблю, Моя скривджена рабськая мати, Ти в полоні ганебних дітей. Хтось за тебе іде помирати, А дурних — не беру за людей. Україно, ти рабська душа, Поневолена сотнями років, Якщо й досі дитя обража, То за що ти втрачаєш героїв?

2024-07-24 22:24:53

1

0

Схожі вірші

Всі

Пóдрузі

Asteriya

Ти — моє сонце у похмурі дні, І без тебе всі веселощі будуть чужі. Ти — наче мій рятівник, А я — твій вірний захисник. Не кидай мене у часи сумні, Бо без тебе я буду на дні. Прошу́, ніколи не залишай мене одну, Адже без тебе я точно потону. Хто я без тебе? Напевно, мене просто нема... Розкажу я тобі про все із цього "листа". Постався до цього обережно і слушно, Щоб не подумала ти, що це, може, бездушно. Адже писала я ці рядки довго, І ти не посмій не побачити цього! Ми же ж з тобою змалку завжди були разом, І дружбу нашу не зруйнуєш навіть часом. А ти пам'ятаєш, як на кухні говорили про хлопців? Ми зберігали всі секрети, наче у таємній коробці. Смієшся ти, як завжди, смішно, І не сказати про це буде грішно. Дуже подобаються мені наші розмови, Особливо, коли ти "ламаєш" свої брови. Чудово, коли твоя найкраща подруга — сестра. Адже не залишить в біді ніколи вона. А завжди буде поруч. Навіть якщо сам чорт стоїть ліворуч.

48

12

3593

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

12758