В смерканні Африки
Антон Шаталов
Трава, пісок, кора дерев, Земля і щебінь під ногами, Рука за руку у тумани, І йдем. В смерканні Африки не видно, Ні джунглів ні тварин, Лиш сонце пріле, що сідеє Та десь встає з глибин, А звідти йдуть гнилі кадаври, Десь ходить злий la dance macabre, І чудно так, хоч смертно так. Я йду стуливши свої очі, У даль... Аж раптом грім, гроза жахазна — Шумлять гілки старих дерев, І листя падає на щебінь, Пісок мокріє без перерв. А я іду, іду, ще суну, До вічності, а течія, Що зносить гілля, зносить гори, Мене ніяк не узяла. Втопило все зашвидкоплинно, Хати, сади, міцні дуби, В смерканні Африки не видно Того, що бачить хочеш ти... На дні, Тепер уже лише на дні, Тривоги, доконання, Багатство, панство, пустування, Усе на дні, усе на дні, Життя не буде більше, ні....
2023-05-28 22:45:49
5
1
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (1)
Н Ф
Красиво
Відповісти
2023-05-29 01:31:51
Подобається
Інші вірші поета
Рожевая юнь Твоє життя... Аромат мандарини ГІМН РЕВОЛЛЮЦІЇ
Інші поети
Nespassion
@Nespassion
Схожі вірші
Всі
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12000
Все й одразу
Ай
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
84
2
4515