Муки душі
Емілія Дзвінко
Найгірше для людини, Коли душа її рветься на частини, Бо не бідність і не холод І навіть не голод, Людину зморюють- ведуть в погибель Це неначе потрапити під ливень, А ніде прихиститись- утекти, Бо що поробиш коли їй долею призначено прийти. Так же як і ливень- від мук духовних не втечеш І що поробиш- така доля, від неї не втечеш, Ніхто не питатиме -хочеш чи не хочеш, Ніхто не зверне уваги- можеш чи не можеш, А прийде час- приймеш випробування як покору Яка радість і щастя розгонить наче вітер хмару. Може випробування людині для того, щоб вона розумнішала, Тільки от чому її духовна природа не гарнішала? І як знайти рівновагу серед страждань і мук, Що серце пронизають- наче лук? Коли знайдете відповідь- скажіть мені, А то у мене тільки запитання одні І вони без відповіді душеньку не гріють, А лиш серце розриваючись- тліють!
2024-11-18 20:20:26
2
0
Інші вірші поета
Казковий пейзаж Воїни за вічне Самотній хлопчик Чарівні слова
Інші поети
Kapitonova666 BærerLys
@kapitonova666_baererlys
Hiba Boo
@boohiba
Схожі вірші
Всі
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
11518
I Saw a Dream
Ілва Стрілецька
I saw a dream, and there were you, And there was coldness in your eyes. I wonder what a kind of true Made you become as cold as ice. And later I looked back to get a sense This empty glance was hellish call of past. It used to be a high and strong defense Against the world, the pain and me at last. You looked at me, and peering in your soul, I felt so lonely, as something vital died. And that is what I fear most of all - That nothing gentle will remain inside. Inside of you. Inside of me as well. And nothing will be said to farewell.
102
15
15916