до тебе
обніми мене, обніми мене так сильно — щоб тріснули ребра,
а шкіра покрилась від подиху ідіотськими пухирцями,
бо відчути себе живою тут і зараз необхідна потреба,
адже залізні приладдя не приводить струмом до тями...
напої гарячим чаєм з розтопленим гірким шоколадом,
розкажи, що тобі нудно і всі ці оточуючі просто бісять,
побіцяй знову не залишати мене до самого ранку
і души на корінню всі голчасті людьми кинуті фрази.
ну чому ж ти мовчиш і взагалі про мене забула, сонце?
чи я вже повністю зійшла з розуму, та куди більше?..
руки тремтять, не б'ється ритмічно чортове серце...
а мені кожного разу від згадки про тебе стає гірше
чи то я вже давно покрилась іржею просто?..
ну, не плач, мені теж боляче — це ж всесвітній абсурд
той, яким ти задихаєшся/ловиш/до нього тягнешся,
а жити, дівчинко люба, треба сьогодні, зараз і тут!
а ти літаєш кожної ночі до свого минулого і варишся...
кожен день істерики, сльози, головні болі й ломка
ти стала залешною від круговерті й водночас ніби пуста...
продовжується за незмінним твоя безкінечна гонка,
а я втомилася з цим боротися... я — твоя змертвіла душа.
p.s. пам'ятайте, що, які б проблеми вас не їли — вони всеодно минуть/закінчаться/змиються.
але залишиться той самий бруд,
який покриє вашу душу тягарем, будьте обачніші.
2020-11-21 13:36:34
10
4