04.03.16. П’ятниця

Я шукав її. Цілий день провів в автобусі номер

двадцять п’ять. Я виходив і заходив на тій зупинці, де

востаннє бачив її, але все марно. Я ловив повітря, наче його

взагалі можливо впіймати.

День змінювався. Із вранішньої молочної м’якості він

переходив у похмурий сірий день, а потім цей смуток

переростав у палаючий вечір, коли сонце вмирало від

почуттів. Місто світило вогнями, і це робило його

беззахисним перед людською чесністю.

У центрі міста в цей час було дуже людно. А ще багато

вуличних музикантів і котів. Лунала музика. У кінці вулиці

жіночий голос читав вірш під супровід синтезатора та гітари.

Мені вдалося почути лише два останніх рядки: «…одного,

але недосяжного». Коли я нарешті підійшов до джерела

звуку, та дівчина зникла в тіні від ліхтаря, а хлопці стали

грати якусь свою музику. У капелюсі, що лежав біля ніг

музикантів, зростав горбик паперових купюр, що кидали їм

люди. Згодом їхній виступ закінчився. Вони подякували за

увагу, але дівчина так і не вийшла з тіні. Хлопці склали

музичні інструменти, забрали всі зароблені гроші і кинули

капелюх із однією стагривневою купюрою знову на землю.

- Ти більше не заробила, – сказав один із них.

- Але чому? – озвався м’який голос.

- Коли напишеш нам пісню, тоді й поговоримо, –

відповів, а тоді глянув у мій бік: - А ти чого встав тут?

Концерт закінчено.

Вони зібралися і пішли. Я підняв той капелюх і поклав туди

ще дві таких самих купюри. Подав дівчині в тіні.

- Та пішли ви всі! Не в грошах справа.

Вона нарешті вийшла на світло, забрала капелюх і рушила в

сторону бару. Я одразу впізнав її. То була та незнайомка з

автобусу. Пішов за нею і притримав двері в бар.

- Чого ти хочеш?

- Випити.

- Тільки не чіпляйся до мене.

Вона зайшла й одразу сіла за барну стійку. Я розмістився

поряд. Її постать зовсім не пасувала цьому місцю. Ці стіни,

що тхнули алкоголем, червоні обличчя п’яних чоловіків і

розбещені дівчата на колінах у не найкращих кавалерів.

Вона була тут зайвою. Надто чистою.

Грала якась клубна музика, люди танцювали. Всім було дуже

весело. Вільні від будь-яких правил, вони піднімали руки

вгору, наче констатуючи це і давали своїм тілам волю. Серед

такого шуму дівчина з автобусу спокійно і без жодного

дискомфорту випивала одну стопку горілки за іншою. Я ж

тримав склянку віскі і слухав її розмову з темношкірим

барменом.

- Де твої друзі, Олівіє?

- Вони мені не друзі, Фредді, вони козли. Я втомилася…

і це місто теж уже набридло. А раніше навіть не

подумала б, що не любитиму його.

- Так завжди, ти звикаєш, і тоді щось улюблене стає

просто звичайним, а згодом і зовсім нудотним. Із

людьми так само.

Фредді налив їй іще і взяв гроші з барної стійки. То були ті

три купюри, які вона забрала разом із капелюхом. До кінця

вечора вона випила так багато, що не могла навіть піднятися

зі стільця. Я тим часом допив тільки другу склянку віскі з

льодом. Не міг відвести від неї погляду. Вона так мені

подобалась. Це її неохайне волосся і розстебнутий верхній

ґудзик на сорочці, дуже п’яний погляд і ослаблене тіло. Я

зрозумів, що кожен, хто б хотів зараз заволодіти нею, міг би

це зробити без жодних перешкод. Тому я підійшов до неї,

взяв за плечі, розрахувався за свою випивку, додав ще

чайові, і ми вийшли в ніч.

- Я не знаю, хто ти. Але я не маю сил боротися з тобою.

- Я нічого тобі не зроблю.

Вона безсило впала на моє плече. Холодний вітер повністю

привів мене до тями. Я викликав таксі і назвав свою адресу.

Її голова лежала на моїх колінах, і я відчував, як сльози з її

щік падають на мої джинси. Гладив її волосся, щоб

заспокоїти.

- Знаєш, хто такі митці? Митці – це люди, що

захлинатимуться від болю, ковтатимуть його кожну

краплю. Бо вони беруть від життя все і, пропускаючи

через себе, заповнюють чисті аркуші словами. Митці

– це супутники, що захищають цей світ.

- Я знаю.

- Я втомилася.

- То чому ти не поїдеш із цього міста?

- Люблю його. Це мій дім.

- Не все, що ми любимо, повинне бути в нашому житті.

Але вона вже спала.