08.03.16. Вівторок 

Я купив їй букет квітів і парфуми. Хоч і не знав, коли знайду її знову. Не мав номера телефону, адреси і навіть прізвища. Я лише вирішив обклеїти всі стенди, дошки оголошень та автобуси її словами про митців, прикріпивши свій номер телефону. Може, це було божевільно. Так. Але я відчайдушно хотів побачити її. Зранку я знайшов зубну щітку на підлозі ванної. І зрозумів, що вона ще повернеться. Але як можна знайти когось серед численних вулиць і натовпу? Наскільки важко помітити ту, хто вирізняється серед решти? Я пішов у супермаркет за продуктами. На касі, на якій я недавно розраховувався, сиділа інша дівчина і висіло оголошення, що шукають нового касира. Чомусь від цієї

думки стало приємно. Вийшов на вулицю і, переходячи дорогу, побачив останній подих сонця. Це ще коли воно тут, ми бачило маленький обруч, і через секунду він зникає. Я раптово відчув її, наче вона була позаду. Таку невловиму присутність її теплоти. Тоді нас не розділяло нічого.

 - Як тобі наш малиновий захід? – запитав. І був упевнений, що почув відповідь: «Перший, але не останній». 

І тоді чиясь невелика долоня потягла мене вбік. Коли спіткнувся об тротуар, то зрозумів, що весь цей час стояв посеред дороги, а машини сигналили мені, і крутили пальцями біля скронь водії.

 - Привіт. 

Вона лише привіталася, а мені вже хотілося слухати її безкінечний потік думок.

 - Можна пригостити тебе кавою? – питаю.

 - Напевно, так. Я взяв в одну руку пакети з продуктами, уже не знаючи, що з ними робити.

 - Куди підемо?

 - Я дещо для тебе маю. 

Я побачив запитання в її очах, але не став нічого пояснювати і, схопивши руку Олівії, повів її до свого дому. Поки ми йшли, я постійно відчував на собі її погляд. Він ніжно падав мені на щоки. До мого дому було недалеко. Олівія майже одразу впізнала вулицю, де я живу.

 - Якщо ти хочеш віддати зубну щітку, то це не важливо.

 - Це не зубна щітка. 

Я відкрив вхідні двері і ввімкнув світло в коридорі. Олівія зняла свої досі брудні кросівки і пішла за мною на кухню. Коли засвітилася лампочка і тут теж, Олівія помітила букет квітів і парфуми.

 - Це мені?

 - Так.

Вона занурила обличчя в букет, вдихаючи аромат квітів, а я тим часом розпакував флакон із парфумами. Бризнув їй на руки, волосся, шию і груди.

 - Подобається?

 - Дуже. 

На всю кімнату розсіявся приторно-солодкий аромат із чимось різко-кислим уперемішку. Та ця кислинка була відчутна лише перші декілька секунд. Потім аромат ставав солодшим і ніжнішим, залишаючи післясмак чогось прекрасного і рідного. Я заварив нам кави. А за вікном почався дощ. У кімнаті все змішалося: аромат кави, запах дощу та її парфумів. Ми сиділи на канапі перед вікном, закутані у плед. Гарячі чашки гріли нам долоні. Чи, може, то не вони? Парфуми Олівії мене настільки п’янили, що не втримався і поцілував. Я цілував доти, поки вистачало дихання. А потім вдихав і знову, і знову розчинявся в ній. За вікном люди під парасолями невдоволено снували по місту. У когось розірвався пакет, і по бруківці покотилися помаранчі. Хтось прикривав голову газетою і розлючено намагався викликати таксі. Дівчина на підборах ледь пересувалася по слизькій бруківці. А я просто не міг відпустити ту, що сиділа поруч зі мною.

 - Я задихаюся від твоїх парфумів, - кажу і знову цілую ті ніжні губи.

То була перша наша ніч. Її перший раз. І якби хтось із нас тоді подивився у вікно, то побачив би, що дощ уже не падає. А небо… Наче хтось висипав на нього зірки з мішка. Але ми були байдужі до цього всього. Мені неба було недостатньо, якщо хоч раз подивитися в її очі. А для неї весь світ втратив будь-яке значення. Ми розчинилися в ночі. Один в одному.