03.04.16. Неділя

Ранок. На ліжку лежать двоє. Сонце грається з їхніми напівоголеними тілами. Вона і я. Моя рука проводить лінію від її стегна і до ступні. Ніжна шкіра. На її животі з’явилася смужка світла, вона освітила пупець і чорну родимку. Я обожнюю цю частину її тіла. Олівія прокидалась у мене на плечі.

- Добрий ранок, – кажу їй і цілую в чоло.

- Мені сьогодні потрібно здати рукопис доодинадцятої. Я нічого не встигаю! – заголосила Олівія і вистрибнула з ліжка.

Я лише встиг зловити момент, коли шовк огорнув її напівоголене тіло. Олівія готувала каву, вмикала ноут і розчісувала волосся. Я захоплювався цією її метушнею. Як легко вона переміщається по кухні, граційно керуючи своїм тендітним тілом! Вона легко п’янить мене, наче в цей момент їй усі квіти поклоняються. Коли запахло свіжозвареною кавою, я встав. Зрозумів, що діла не буде з її швидкими бутербродами, тому збив чотири яйця, посипав дрібкою солі, розморозив на сковорідці овочі, залив їх збитим яйцем і накрив кришкою. Залишилось чекати три-чотири хвилини, щоб омлет був готовий. Олівія почистила зуби і вдягнулася. Я любив це її чорне плаття. Накинув нам на тарілки по половині омлету і намастив тости мастикою.

- Це корисніше, ніж товсті бутерброди.

- Дякую.

- Коли буде готова твоя книжка?

- Не знаю. Маю зараз багато редагувати на роботі.

- Ти мені дату скажи.

- Та я ж навіть не закінчила її електронну версію. Як я можу тобі сказати?

Я подивився на календар. Врахував усе, що вона ще повинна зробити, і вирахував, скільки часу для цього потрібно. У мене вийшов майже місяць. Я додав ще два тижні.

- Двадцятого травня відбудеться твоя презентація. Це п’ятниця.

- Але..

- Цього дня і цього року. Тобі ясно?

Вона кивнула головою.

- Обіцяй!

- Обіцяю.

Олівія дожувала свій сніданок і пішла фарбувати губи. Це я точно знав. Її маленький ритуал гарного дня. Ми вибігли з дому за п’ять хвилин до одинадцятої. Олівія нервувала, а мені постійно телефонували. Усе-таки зміг викликати таксі. Стояли на вулиці і чекали.

- Мені здається, що ті листи до Анни – своєрідна підказка. Не навмисна, але дуже вагома. Я перечитувала їх кілька разів, відчуваючи, що щось втрачаю. Виявилось, що там постійно фігурують одні і ті ж локації. А ще кожний наступний лист доповнює попередній якоюсь забраклою в минулому деталлю. Може, це просто стиль автора. Але ти перечитаєш і зрозумієш, про що я.

- Дякую. Це вже набагато краще, ніж нічого.

Я хотів поцілувати її, але вона похитала головою і показала на нафарбовані червоною помадою губи. Якраз тоді під’їхало таксі, Олівія обійняла мене і сіла в машину. Я вирішив, що повинен спробувати знайти в листах підказки, і повернувся додому.

Я подивився на годинник. Дванадцята дев’ятнадцять. Витратив на прочитання цих листів годину, а в людини тут ціле життя розписане. У листах постійно повторювалися вулиці зустрічей Анни і письменника: Стрімка 10, Зелена 34, Північна 101. Я лише теоретично знав, де знаходяться вулиці, але, що там так гарно, ніколи навіть і не задумувався. А, може, ці місця письменникові здавалися особливими, бо був там із нею? Також, на моє здивування, десь працювали кафе «На Балконі» і бар «Whiskey’s crossing», що був його улюбленим. Трохи погуглив і дізнався, що такого кафе вже немає через недавнє падіння балконів на тій вулиці. Старі прогнилі будівлі були знесені. А бар «Whiskey’s crossing» все ще існував. Там навіть недавно було зроблено ремонт і оновлено меню. Саме тоді, коли письменник приїхав у місто. Коли я під’їхав до бару «Whiskey’s crossing», він саме відкривався. Мені навіть вдалося зустріти власника.

- Доброго дня. Я шукаю людину, автора цього листа, - я подав власнику складений списаний папір, - його ім’я Кирило, він письменник, часто, коли був молодим, відвідував ваш бар.

Власник бару здивовано читав той лист і слухав мене. Було видно, що його охопило якесь дивне хвилювання і сум’яття.

- Хто ви?

- Мене звуть Данило. Одному редактору до рук випадково потрапили рукописи роману, цю книгу хочуть видати, але не можуть цього зробити без надання прав публікації самим автором чи його родичами. Тому я розшукую Кирила, майже нічого не знаючи про нього. Лише те, що він приблизно вашого віку, полюбляв ваш бар і декілька місяців тому приїхав у рідне місто.

- А він говорив, що спалив той роман... – якось задумливо сказав чоловік.

- То ви його знаєте?

- Навіть краще, ніж здається.

Власник бару, Петро, як я потім дізнався, наступну хвилину не говорив нічого. Він уже був доволі старим чоловіком, проте тільки сивина видавала його вік. Я зрозумів, чому Кирило любив цей бар. Тут пахло пивом і кубинськими

сигаретами. Усі працівники мали бороди і якийсь

неприродній акцент. Сюди не приходили, щоб напитися, цей

бар не надто популярний серед молоді. Колись був, але

тепер він став легендою. Зараз сюди приходили чоловіки,

щоби покурити найкращих цигарок, випити доброго пива

чи віскі і поговорити про політику, мистецтво, жінок. І –

найголовніше – зустрітися з друзями своєї молодості і

згадати ті часи, коли ще дух авантюризму кипів у їхніх венах.

- Він приїжджав недавно. Декілька місяців тому. Можу

показати вам кімнату, у якій жив три дні. Ми тоді

небагато спілкувалися. Кирило десь пропадав цілими

днями і лише над вечір з’являвся випити пива,

покурити і йшов спати. А через три дні він зник.

Залишив усі речі, я відніс їх у поліцію декілька днів

потому. Думав, може, він нарешті зустрівся з Анною.

А коли є вона, то більше нічого не потрібно йому від

життя.

- Можете показати кімнату, у якій він жив?

- Так, звичайно. Там більше ніхто не оселявся з того

часу. Лише прибиральниця наводила чистоту, проте,

якщо Кирило й залишив щось, це нелегко знайти.

Та кімната теж була наскрізь просякнута атмосферою бару. І

навіть косметичний ремонт не вкрав у неї цей аромат,

властивий лише чоловікам. Я переглянув усе в кімнаті, від

закутка і до шухляди. Перегорнув кожну книгу. З останньої випав листок паперу. Це був незавершений лист до Анни.

Двадцять третій, за моїми підрахунками.

«Дорога Анно,

Я тут. У нашому улюбленому барі «Whiskey’s

crossing». Місці, де розпочалася наша маленька історія

довжиною у двадцять три листи. Тут ми вперше зустрілися,

пам’ятаєте? Тоді я побив трьох псевдокавалерів, що

чіплялися до Вас. Ви дозволили провести Вас додому. Я

накинув на Вас свій піджак, бо було вже досить холодно, і

він назавжди залишився у Вас. А Ви тоді навіть не

поцікавилися моїм іменем. Трохи згодом забирали мене

звідти, п’яного, з обіймів повій. І хоч тут усе вже давно

змінилося, новий ремонт, новий персонал і музиканти, але

стіни і цей запах сирості, що перемішався з пивом і димом

від цигарок, залишився незмінним. Запах пробуджує

спогади. Дивно так.

Я скоро навідаюсь до Вас. Сподіваюся, Ви не змінили

адресу. Знаєте, я шкодую, що не зробив цього раніше. Якби

ж я знав про те…

…»

Петро простягнув мені фотокартку, де були зображені

молоді Анна і Кирило. Я впізнав її по очах, такі ж живі, як і

зараз, але не такі сумні.

- Це фото зробив один тоді ще дуже молодий

фотограф. Він був зачарований красою Анни, постійно націлював на неї фотоапарат. Кирило дуже

нервував, якось мало не побив його, а потім напився

і сидів в обіймах повій. Вони тоді з Анною вперше

посварилися.

- Ви так про них усе пам’ятаєте…

- Це були особливі відвідувачі. Їхня історія – це історія

бару «Whiskey’s crossing». Особисто для мене це так.

- Дякую.

Ми попрощалися. Я вирішив, що віддам фотокартку Анні.

Вона зустріла мене з чаєм та булочками. Настільки звикла до

моїх приїздів, що вже навіть не дивувалася.

- Я знайшов у барі «Whiskey’s crossing» цю фотокартку.

Точніше, власник Петро віддав її мені.

Вона мило засміялася і пригорнула фото до грудей.

- Знаєте, а він і був тим фотографом. Значно молодший

за мого Кирила і на рік старший від мене. Фотографія

– то було його хобі, а основний заробіток приносив

бар. Петро постійно мене фотографував і не давав

нам із Кирилом спокою. То були побачення, хоч тоді

я ще це так не називала, а Петро постійно до нас

приєднувався. Ця настирливість приваблювала.

- Він навіть не натякнув мені на це.

- Між нами з Петром згодом справді виникнув зв'язок.

Через декілька років ми одружилися. Але не мали

дітей.

- То ви зараз іще разом? 

- Буває так, Даниле, що люди просто розходяться.

Проходить ця симпатія і поклик між ними. Коли ми

розходились, Петро мені сказав, що, хоч я цього і не

розумію, але кохала завжди Кирила. Тільки чомусь не

зізнавалася собі ніколи.

- Усе так заплутано. Петро кохав вас, ви кохали Кирила,

але були не з ним. Чому?

- Коли була молодою, мене дуже втомлювало

Кирилове кохання. Надто сильна самопожертва з

його боку. А я була зовсім іншою. Жорстокішою.

Потім Анна задивилась у вікно і пила в тиші чай. Ми більше

не говорили про Кирила чи Петра, про бар і молодість.

Тільки про щось буденне і про Олівію. Наостанок, коли

взував свої кросівки, Анна сказала мені одну річ.

- Коли ти старієш, усі образи забуваються. Людей, які

колись, здавалося, вкрали твоє щастя, починаєш

поважати, бо не минуле тепер важливе, а прожите і

зморшки на обличчі. Коли старієш, розумієш, хто був

коханням усього твого життя. А ще – що означають

слова «Люди завжди залишаються з нами, вони в

нашому серці».

Коли я вийшов на вулицю, то місто вже огорнув весняний

теплий вечір. Чомусь ті весняні вечори найніжніші. Ніжність.

Олівія. Набрав її номер телефону. Гудки. Ніколи не розумів,

чому люди надають їм такої драми.

- Алло... – почулося десь з іншої сторони телефону. 

 - Переїжджай до мене. Назавжди.

Коли я приїхав у її квартиру, вона складала речі. Кинулась

мені на шию і поцілувала.

- Ти справді цього хочеш? – питає вона мене серйозно.

- Я хочу тебе.

Я допоміг їй поскладати в коробки одяг, документи і все, що

було пов’язано з її роботою. Олівія постійно спотикалась об

книжки, що стосами стояли на підлозі біля стіни з вікнами.

Всі вони були перев’язані стрічками різних кольорів. Їх було

дуже багато.

- Ти все це перечитала?

- Тут не всі, я багато перепродала.

З балкону вона принесла пачку сигарет і запальничку.

- Тобі це точно потрібно?

- Ця запальничка була першою річчю, що я купила,

переїхавши сюди. Нехай вона разом із сигаретами

буде сувеніром.

- Гаразд.

Через декілька годин ми були страшенно втомлені й голодні.

Олівія замовила піцу. Ми сіли на кухні.

- Слухай…

- Що?

Олівія вся розчервонілася. 

- Одне видавництво купило в мене права на видання

роману.

- Який тираж?

- Півтори тисячі примірників.

Я підняв її у повітря, і став носити її по всій квартирі.

- Постав! Кажу ж, постав! Данік!

Я опустив її на землю і поцілував. А потім ніяк не міг

відпустити її губ. Такі солодкі. Ми стояли серед стосів книг,

коробок із одягом і розкиданих речей. Наші ноги були в

пилюці, тому що на всю квартиру не вистачило газет. Вона

стояла на пальчиках, щоб дотягнутися до мене, а я тримав її,

аби не впала. Раптом перегоріла лампочка, а потім світло

зникло і в усій квартирі. Олівія потягнулася в кишеню за

телефоном.

- Чекай, – сказав я. – Подивися у вікно.

- Гарно так…

А там усе місто горіло вечірнім вогнем, а небо - зорями.

- Але, знаєш, це ж не має значення, – прошепотіла

вона.

Ми прокинулися вже глибокої ночі. Серед пилу і кохання.

Кур’єр залишив нам піцу під порогом і чек, щоб оплатити

замовлення. Я одразу ж надіслав гроші з картки. Не було

світла, тому їли піцу холодною. Але і так вона була дуже

смачна. Нас налякав нічний дзвінок. Олівія тривожно

підняла слухавку. 

- Алло…

Хтось у телефоні говорив до хвилини. А потім Олівія

зіскочила з моїх колін і попросила викликати таксі. За дві

хвилини вона прийняла душ, зав’язала своє неслухняне

волосся у хвостик і вдягнула перші футболку та джинси, що

потрапили їй до рук. Вона не нафарбувала губи, як завжди, і

була дуже мовчазною. Я нічого не розпитував, просто

подавав їй сумку чи телефон. Коли під’їхало таксі, Олівія

назвала вулицю, на якій знаходилася лікарня і попросила

трохи сонного водія їхати швидше. Її всю трусило.

Пригорнув до себе і гладив волосся.

- Хто там?

- Один дідусь. Я колись його врятувала. А тепер

постійно приходжу, тому що він нічого не пам’ятає

після інфаркту. А поліція не знайшла жодного родича,

навіть не вдалося встановити його особу.

- Чому ти мені раніше не розповідала?

- Та все якось не було можливості і причини. Пробач.

Данік! Я так хочу, щоб йому стало легше.

- Все буде добре.

Ми швидко розрахувалися з таксистом і побігли до палати

того дідуся. Там було двоє медсестер, що кололи якісь ліки у

крапельницю, і лікар. Коли дідусь побачив Олівію, то легко

всміхнувся.

- А я ж просив їх тобі не телефонувати. Підняли зі сну

тебе.

- Вона вас до життя повертає, – сказала одна

медсестра, вказавши на прилад.

Серцебиття врівноважилося, і тиск поступово падав. Олівія

сиділа коло нього всю ніч. Я приніс собі ще одне крісло з

коридору і розмістився поряд.

- Данік. Я така голодна.

- Я принесу щось поїсти. Кави теж?

- Так, дякую.

Я знайшов кафетерій, що, як виявилося, працював

цілодобово. Медсестра, яка там працювала, розповіла, що

це для татусів, які, хвилюючись через процес пологів своїх

дружин, полюбляють щось їсти або пити. Це їх заспокоює. Я

купив два ще теплі круасани і дві порції капучіно. О

четвертій ранку це було найсмачніше, що ми тільки могли

їсти. Олівія сиділа у мене на колінах, гріючись в обіймах.

Старий спав.

- Він ж мені як тато чи як дідо. Завжди щось розповідає

і сміється з моїх жартів. Обожнює, коли читаю. Він

каже, що мій голос йому про когось нагадує, але не

пам’ятає, кого.

- Що кажуть лікарі про відновлення його пам’яті?

- Вони нічого не обіцяють. Кажуть, що це може бути в

результаті психологічної травми. Наче підсвідомість

блокує спогади.

- Ми допоможемо йому. Тепер ти не одна. Я поряд.

- Дякую.