15.03.16. Вівторок
Даніель бігла до мене з широкою усмішкою.
- Готово! – кричала радісно вона.
- Нарешті! А то я вже думав, що ти не здаси вчасно.
Даніель простягнула мені аркуші паперу з її статтею про кав’ярню. Я пообіцяв якнайшвидше прочитати. Ми зустрілися з Олівією в парку. Погода була чудова. Весна нарешті брала гору над холодом. Сонце відігрівало і землю, і людей, і серця. Я приніс нам кави і запашних круасанів.
- Ти вмієш робити круасани? – питає мене після поцілунку.
- Ні. Але можна навчитися.
- Тоді давай спечемо колись. З апельсиновою начинкою і білим шоколадом.
- Чому саме такі?
- Не знаю. Смачно звучить, – весело констатує Олівія, а потім додає: - А це що? – показує на роботу Даніель.
- Та це одна зі статей моїх учнів. Остання, яку ще треба прочитати.
Олівія взяла до рук і стала читати. «Кав’ярня – це місце, де життя багатьох незнайомців переплітаються на певні проміжки часу і стають одним цілим. А історія кав’ярні, якою б вона новою чи старою не була, – це історія людей, що приходять туди посидіти і насолодитися гарячими напоями та солодким. А ще – музикою, приємними розмовами та новими знайомствами.
Першими, кого я помітила у кав’ярні, були троє дівчат, що попивали кероб. Це напій, що смакує лише в хорошій компанії. Його виготовляють із висушених стручків ріжкового дерева. Ним можна замінити шоколад чи каву. Тому кероб – універсальний для всіх, хто охочий поласувати чимось солодким і корисним водночас. Ці дівчата говорили про книжку, написану однією із них. За столиком поряд сиділа немолода пара. Вони мило розмовляли, а з їхніх чашок повівало ароматом обліпихового чаю з апельсинами. Кількість вітамінів в обліпиховому чаї дуже висока – він практично нічим не поступається свіжим ягідкам. Тому його колись дуже часто заварювали дітям, щоб ті не хворіли і почувалися енергійними цілий день. Думаю, чай нагадував цим двом людям про їхнє дитинство та молодість. Зовсім поряд вдаряв у ніс різкий запах еспресо. Дуже маленька чашка вже була пуста. Таким напоєм не насолоджуються довго. Еспресо настільки міцне, що зазвичай вистачає лише двох ковтків. Це міцний кавовий напій, зварений за допомогою нагрітої насиченої водяної пари, пропущеної через обсмажені, дрібно перемелені зерна кавового дерева. Не дивно, що перекладається це слово з італійської, як «спресований». Його п’ють зазвичай дуже заклопотані жінки, яким потрібна швидка, але надійна доза кофеїну. Як ось та, що сиділа за найменшим столиком у червоній сукні.
Чоловікам же пасує ристрето. До ристрето традиційно подають склянку холодної питної води. Такий своєрідний ритуал має дві мети: по-перше, це запобігає зневодненню організму. По-друге, вода допомагає очищати смакові рецептори, завдяки чому кожен новий ковток сприймається як перший. Я думаю, той чоловік, що сидів в іншому кінці залу, дуже пасував жінці в червоному. Його галстук мав той же відтінок. Ще я натрапила оком на дівчину років шістнадцяти. Вона сиділа на підвіконні зі стаканчиком капучіно. Це гармонія у склянці. Поєднання насиченого ніжного смаку молока та еспресо. Цей напій ніколи не набридає і пасує до кожної життєвої ситуації. До мене приєднався власник «Jazz&Bakery». Він розмовляв по телефону, проте привітався зі мною, поцілувавши мою руку. Це був дуже приємний жест. - Мені так набридли ці однакові питання усіх журналістів і репортерів, що сюди приходять. Для мене особисто це справді щось неймовірне і значуще. Та наше місто не бідує на гастрономічні відкриття. Здивуй мене і запитай щось нове, – каже він мені трохи втомлено. - Це один із небагатьох закладів, де грає живий джаз. - Я це вже чув. Трохи розгубилася, тому що було одразу зрозуміло: цей молодий чоловік неохоче відповідатиме на мої запитання на кшталт «із чого все почалося?», «чому саме джаз?», «який грошовий вклад ви здійснили?» або «який прибуток отримали в перші три дні після відкриття?». Я відклала ці запитання.
- Було би дуже цікаво дізнатися, які суми знаходяться на ваших банківських картках і який заробіток приносить вам кав’ярня, але таким займається лише жовта преса. Тому розкажіть те, що ви насправді хочете, аби люди прочитали.
Власник «Jazz&Bakery» – дуже молодий чоловік, блондин із голубими очима і широкою усмішкою. Він розповів мені, що працював журналістом в одній газеті. Йому подобалося писати статті на різні теми, розмовляти з фахівцями та вчитися щодня чомусь новому. У нього була напарниця, з якою він мав такі собі стосунки. Вона дратувала його своєю наївністю та оптимізмом. Але якось напарниця йому дуже допомогла зі статтею, щось про політику комунізму. Вона дуже багато розповіла йому і навела сотні невідомих йому фактів. З того часу вони почали тісно спілкуватися. Зародилася дружба та підтримка. І він випадково розповів їй про свою мрію відкрити власну кав’ярню. І з того часу вона змушувала його говорити про свою мрію щодня. Допоки він не зрозумів, що журналістика для нього не важлива. Усі свої премії він віддавав їй. І п'ятдесят відсотків зарплати теж перераховував їй. Просто було очевидно: майже всю їхню роботу виконувала вона сама. На одному сімейному вечорі він посварився з батьками і пішов із дому. Вони не вірили в успішність свого сина як ресторатора.
- Я тоді зателефонував Сан.
Ми проговорили всю ніч під дверима гуртожитку, бо через мене її туди не пустили. Вона тоді сказала, щоб я нарешті став кимось у власних очах. Тоді, здалось, мені правдою в обличчя кинули. Він хвилину сумно усміхався і додав:
- А потім вона віддала мені всі ті відсотки і премії, половина з яких теоретично повинна була належати мені. Сказала, що зберігала їх, бо знала, що вони ще мені стануть у нагоді. І вона мала рацію. Та немаленька сума стала моїм першим капіталовкладенням. І я запитав, доки повинен повернути їй гроші. Вона ж тільки сказала, що тепер я зобов’язаний пригощати її безкоштовною кавою. Мій співрозмовник засміявся, а потім знову задзвонив телефон, він попросив вибачення і пішов у свій кабінет, точніше, комору, де зберігають стаканчики, цукор, трубочки, серветки. Тільки ще наостанок додав, наче щось дуже важливе, закривши рукою динамік телефону, що джаз – то є втілення самої Сан у кожній ноті пісні. А кав’ярня і далі жила своїм життям, тут керували саме напої, які доповнювали історії людей».
- Це неймовірно цікаво. Я наче це все сама пережила.
- Думаєш, людям подобатиметься читати статті Даніель?
- Впевнена, що всі обожнюватимуть її.
Я не помітив, як безперервно дивився на неї. На її зморшки на лобі, що утворилися через зосереджений погляд. На її блакитні очі, що набули зараз своєрідної яскравої виразності, бо щаслива. На її волосся…
- Перестань на мене так дивитися! Я ж соромлюся.
- Ти дуже гарна.
Раптом їй зателефонували, вона поцілувала мене в щоку і побігла. Я намагався її наздогнати, але Олівія заскочила в перший же тролейбус, що під’їхав якраз на зупинку. Вона знову кудись зникла. Вже аж увечері мені прийшла смс від Олівії. Там зазначалася адреса і прохання швидко приїхати. Я викликав таксі і вже через десять хвилин був біля незнайомої багатоповерхівки. Олівія написала, що повинен піднятися на десятий поверх. Коли я поспіхом зайшов у під’їзд, то побачив, що ліфт зламаний. Я біг на десятий поверх, не зупиняючись. А коли нарешті піднявся, то зайшов у квартиру, двері якої були відчинені. Одразу зрозумів, що це її дім. Розкидане брудне взуття, висока стеля, багато книг і величезні вікна.
- Олівіє?
- Данік!
Заплакана, вона вибігла із сусідньої кімнати і впала в мої обійми. Її серце сильно стукотіло, відчував його крізь свою шкіряну куртку. Олівія ледь трималася на ногах і вся тремтіла. Вийшов поліцейський.
- Що тут трапилося?
- Було здійснено крадіжку особистого майна потерпілої, – спокійно, байдуже і протяжно мовив він.
- Вони забрали мій ноутбук, колонки і гроші, – сказала Олівія, все ще обіймаючи мене.
Я поцілував її у волосся. Посадив на диван і дав склянку холодної води. Із моєю допомогою були записані її свідчення, складено протокол, і на цьому робота поліцейських закінчилась. Вони пішли. Я закрив за ними широкі дерев’яні двері і сів біля Олівії на дивані.
- Розкажи мені, – кажу.
- Це були гроші на випуск моєї першої книги. Я не знала, скільки мені потрібно, тому постійно клала туди якийсь дріб’язок чи напрацьовані. Там було досить багато. Вже давно мала наважитись піти у видавництво чи просто поліграфію... не знаю, боялась, напевно. Я ж працюю редактором і перечитала багато книг молодих письменників. Думала: куди мені до них?
Мене чомусь обурили її слова. Відчував, як назріває у мені дика злість. Я не розумів її. Вона ж написала книжку. Це вже досягнення.
- Покажи мені.
Вона не стала заперечувати чи виправдовуватись. Вона просто взяла з полиці якийсь нотатник і простягнула мені. На тій полиці стояло декілька записників.
- А це що?
- Домашні збірки віршів, ідеї для інших книг, ще оповідання. Щось типу ненароджених книг, – відповіла вона якось байдуже.
- «Щось типу ненароджених книг?» - я розізлився.
- Ти справді так сказала? – я не помітив, як почав кричати.
– Це ж мистецтво, у ньому не існує помилок!
- Не кричи на мене!
Я вихопив із її рук блокнот. Навіть не взуваючись, вийшов із квартири. Коли двері зачинялися, я почув: «Не йди!». Але я не міг там бути, принаймні не зараз, поки не прочитав роман. Я сів на килим під її дверима і розгорнув нотатник. Це ми так уперше посварились. Я читав усю ніч. Мені не хотілося спати. Мене захопило. Боявся, що втрачу щось вагоме, якщо засну. Якось раптово я відчув її присутність, Олівії. Стало спокійніше. Хоча було так важко стриматись, щоб не повернутися. Читаючи роман, я зрозумів її. Наче ми розмовляли, цілували один одного й обіймалися. Словами. Так близько і так ніжно.
Якось раптово я відчув ранок. Роман було прочитано. Відчув за хвилину до того, як сусідка пішла на роботу, сусід знизу вивів собаку на прогулянку. На поверсі повіяло весняним теплом. Люди прокидалися і продовжували писати свої трагікомедії. Я ж тихенько відчинив вхідні двері. Вона спала на підлозі у коридорі. Заплакана і дуже втомлена. Я взяв її на руки, відніс у ліжко і ліг поряд. Не знаю, як довго ми так спали. Можливо, до обіду, чи лише десять хвилин. Я прокинувся від смороду сигарет. На балконі у кріслі сиділа Олівія. Вона курила. Поряд лежала пачка сигарет із чорницею і запальничка. А у попільничці - вже три викурених цигарки.
- Де ти був?
- Тепер я буду поряд.
Я підійшов і поцілував її. Було байдуже на ті сигарети і все вчорашнє. Я просто хотів бути з нею. Завжди. Я любив її. Я любив, як вона оголяє плечі. Любив її відкриту ключицю і ланцюжок на шиї. Любив, коли одягає свої панчохи. Любив її неприродно тоненьку талію, яку можу обійняти своїми руками. Любив, як вона трохи скуто знімає футболку та джинси, закутуючись одразу в рушник. Любив її тіло після душу. Любив тоненькі пальці рук, якими вона постійно набиває ритм на столі. Любив відбиток її босих ніг на паркеті. Любив, коли вона вранці кволо розчісує своє волосся, що русяво й неохайно спадає на плечі. Любив її нафарбовані губи, тоді очі мають дикий відтінок свободи і неба. Любив рахувати її подихи, коли спить. Любив задихатися тими приторно-кислими парфумами. Я любив її кохати...