13.03.16. Неділя 

Лише чотири дні потому вона знову з’явилася. То був її стукіт в двері. Упертий і водночас невпевнений. Я, не гаючи ні секунди, відчинив двері.

 - Привіт, – Олівія поглянула на мене так, наче зникла лише на п’ять хвилин, аби купити пляшку вина.

 - Заходь.

- Я хотіла прийти раніше. Чи залишити номер свого телефону. Вчора навіть стояла під дверима твого під’їзду. Але я… 

Поцілував її.

 - Я скучила.

 - Я теж. 

Ми випили трохи холодного рожевого напівсолодкого вина. Олівія ходила по кімнаті, розглядаючи кожну дрібницю. Торкалася пальцями моїх ідеально випрасуваних сорочок і вивчала тумбочки коло ліжка. Поглянула на назву мого роману на екрані ноутбука.

 - Я колись зможу прочитати твою книжку?

 - Як тільки допишу. 

Вона взяла зі столу листи того письменника до Анни. Розгорнула один із них і прочитала вголос. Так ніжно…

«Люба Анно, 

Пишу Вам, хоча знаю, що не відправлю цього листа. Цілую Вас, якою б Ви не були недосяжною. Кохаю Вас, бо не знаю іншого життя. Того вечора ваш погляд був кольору бузкового цвіту. Ніжний та пахучий. Ви скажете, як погляд може пахнути? Ваш має особливий аромат. На противагу словам, які Ви говорили мені. Пам’ятаю, як навмисне холодно їх промовляли. Що не кохаєте, що варті кращого, що я Вам нічого не можу дати, крім набридливого кохання. Я лиш тепер розумію, що любов інколи теж стає тягарем.

Я пам’ятаю, що Ви були вдягнені у світло-блакитну сукню, а шию прикрашало чорне намисто. Та й усе, більше чорного не було у Вас, на душі теж. Ви говорили, говорили, а я все пробачав і пробачав. Кожне слово. Кожний холодний подих. Як легко мені це вдавалося... Та потім Ваші слова скінчилися, а я став пустим. Не було ні болю, ні любові. Я просто віддав Вам своє кохання тоді, коли востаннє цілував Вашу руку. Тепер пройшли роки. Я вже старий, а Ви для мене завжди молода. І ось сиджу у кріслі і розумію, як сильно, крізь роки, я Вас кохаю… 

                                                                                                                       Ваш Кирило» 

То був один із перших листів. А завдяки Олівії та історія наче ожила. І я відчував її тут і зараз.

 - Який він романтик. Аж до сліз. Ти знаєш їхню історію?

 - Ні. Все, що мені вдалось поки дізнатися, це те, що Анна досі живе в цьому місті. А він приїхав сюди місяць назад. І більше його ніхто не бачив.

 - Може, деякі історії надто інтимні, щоби розкривати свої таємниці? 

Тієї ночі вона швидко і міцно заснула. І на ранок теж залишилась.