09.03.16. Середа 

Вона зникла. Зникла, як вітер, що одномиттєво промайнув у моїй спальні. Знову. Я прокинувся від холоду. Вікно в кімнаті впускало сюди морозність і свіжість весняного ранку. Зник аромат її парфумів. Залишилася зубна щітка. Я пройшов по квартирі. Ніде не чути другого подиху. На кухні стояла брудна, але ще тепла чашка з-під кави. А в коридорі залишився слід від її кросівок. Годинник показував одинадцяту годину та двадцять сім хвилин. Так довго я вже давно не спав. Задзвонив телефон.

 - Як проходить твоє розслідування?

 - І тобі доброго ранку, Павле. 

 - Та перестань, я ж тебе знаю. Ти давно вже не спиш.

 - Насправді я щойно прокинувся.

 - Тоді доброго ранку.

 - Я завалений різною роботою. Залишається мало часу на ті пошуки. Цей письменник як крізь землю провалився. Але я знайду його.

 - Хочу на це сподіватися. 

Ми попрощалися. Я швидко зібрався на роботу, вирішивши, що поснідати зможу і в офісі. Віддав редакторам свою статтю для нового випуску газети і відправився до практикантів, які мене вже чекали з тисячами нових, але дуже безглуздих питань. Кожен із них мав написати статтю про новий заклад у нашому місті. «Jazz&Bakery» вже нажив собі хорошої слави. Зайшов у кабінет, і всі з очікуванням порад, настанов і похвали встали з дивану. Їх було лише четверо, але це був мій головний біль і моє приховане захоплення. Пам'ятаю себе таким, ще дуже молодим, але впертим. - Знаєте, я раніше вам ніколи не розказував, але моєю першою опублікованою статтею була розповідь із життя вуличних музикантів. Я брав інтерв'ю в усіх,

кого бачив з гітарою чи іншим музичним інструментом. Розпитував про цілі, мрії, відчуття. Їхні історії були цікавими, захопливими і, бувало, неймовірними. Але лише один хлопець мені справді запам’ятався. Він розповів не про себе, а про людей, для яких співав. Про щирі поцілунки, танці двох найкращих подруг, витерті сльози малечі, про дідуся і бабусю, що тримаються за руки. Він сказав, що такі моменти і є його історією, ціллю, мрією, любов’ю. Тому що музика, яку він створює, розмиває усі кордони між соціальним статусом, віком, національністю, кольором шкіри. «Якщо музика об’єднує людей, значить, це і є моє призначення», сказав мені він. Я залишив своїх учнів трохи розгубленими в кабінеті. Вони ненавиділи мене за це. Вирішив замовити собі сніданок, поки в нашому кафетерії не закінчилась вода. Не люблю каву з автоматів, але сирники тут найкращі. Мене наздогнала Даніель. Вона завжди вирізняється своєю допитливістю і розуміє мене краще за всіх.

 - Данік! - Я йду снідати. Складеш мені компанію?

 - Так! Знаєш, коли ти розповідав про музикантів, натякав на те, щоб ми не про кав’ярню писали, а про її відвідувачів?!

 - Для чого питаєш, якщо і так знаєш відповідь?

- Не знаю. Просто це зовсім не те, чого нас вчили в універі… - вона опустила погляд на свою папку і знов глянула на мене, - але це набагато краще! 

За сніданком я розглядав усі документи і свідчення, що мав про того письменника. Авіаквиток у це місто місячної давності. Я знав його вік, бо мав інститутський диплом. Мав його валізу, де було декілька старих піджаків, штанів і пара налакованих чобіт. А ще – фото дівчини Анни та листи до неї. Це були найчуттєвіші листи, які тільки міг бачити світ. Я розшукав Анну. Вона жила в цьому місті все життя. Вона була поважного віку, зі зморшками на обличчі, але очі зберігали ту красу, що була ще за молодості. Інколи людина старіє, а очі – ні. А буває навпаки. Вона нічого мені про нього не розказала, тільки те, що якщо він і повернувся у це місто, то, ймовірно, не завітав би до неї. Все це прокручувалося в моїй голові. І я відчував, що упускаю якусь деталь. Але ніяк не міг зрозуміти, яку.