07.12.16 Середа
Падав сніг. Дрібний і гарний. Я відчував його доторки на
своєму обличчі. І, коли чергова сніжинка впала мені на
щоку, зайшов у приміщення вокзалу. Піднімався широкими
кам’яними сходами. Побачив її. Закололо в грудях. Я не знав,
чи правильне рішення прийняв, але це потрібно було
завершити. Вона втомлено спустилася до мене й поставила
свою валізу на сходинку вище.
- Я хочу тобі дещо сказати… – шепочу я.
- Це не зачекає до ранку? – спитала.
- Ні.
Вона тремтіла.
- «Ми любимо людей не за їхні вчинки, а за те, як себе
біля них почуваємо». Десь таке прочитав і задумався.
Це таки правда. Знаєш, мені здається, кожного разу
ти забираєш частинку мене. Кожну наступну секунду
все важче бути поряд із тобою!
- Зупинись… Я все покинула заради тебе, то навіщо ці
красиві слова? Скажи правду. Благаю! – останнє
слово вона наче прохрипіла.
- Я зрадив тобі.
- Але я кохаю тебе.
- Я придбав тобі квиток у Львів. Потяг прибуде через
годину. Надішлеш мені потім адресу, я відправлю всі
твої речі.
Знав, що все ще її кохаю. Але задихався від цього
кохання. Обернувся і пішов. Після декількох кроків почув
тихе і лагідне «гарного дня». Вона чомусь постійно,
попри все, залишається невимовно ніжною. Я любив цю
ніжність. І якось раптово, цілком не керуючись собою,
повернувся і поцілував її.