03.03.16. Четвер
Я зайшов у набиту людьми маршрутку, і вона рушила.
Побачив дівчину в рожевому пальті, підійшов ближче, і в ніс
вдарив запах квітів і кави. Вона вдивлялася у вікно, слухаючи
музику в навушниках. Її погляд був таким, хм, наче вона
бачила за вікном набагато більше, ніж просто вечір. Наче
розуміла всі істини, що приховував від простого люду світ.
Погляд, сумний і радісний водночас. Мене огорнула
ніжність. Її довге русяве волосся спадало хвилями, наче
море на заході сонця. На правому рукаві пальта було чотири
кавові плями. Напевно, вона любить капучіно. Ми
трималися за одне поруччя, і між нашими долонями був
лише один сантиметр. Але він здавався таким недосяжним і
далеким... атоми наших рук кричали про доторк. Раптом
автобус різко загальмував, люди перемістилися, як шахи, і я
наче обійняв її. Щоки дівчини різко почервоніли, а погляд
сором’язливо опустився додолу.
П’ята сорок дев’ять вечора. Я зустрів і одразу відпустив її.
Тоді мені здалося, що весь світ надто порожній для неї, бо
вона і є весь світ. Вдома заварив собі кави, відкрив ноутбук і
хотів продовжити писати свій роман, але після неї все
здавалося таким звичайним і буденним. Після того
прощального погляду, який увібрав у себе всю блакить неба,
що я побачив крізь брудне вікно автобуса.