Горе

Людмила Скрипко

Ми собі жили у мирі й любові, Інколи, тихо сварили зарплату, А недалечко було собі горе... Тихо дрімало. Його б не чіпати... Сусід розбудив,що катує і мучить. Воно прокидалось неспішно, поволі, Спочатку, як грім, прогриміло у Бучі. Зайшло у Ірпінь, Бородянку, Гостомель. Життя - довгий шлях співпадінь різних й збігів, А так лиш в жахливім буває кіно... Горе прийшло в Маріуполь, Чернігів, Бахмут, Кременчук, Дніпро. Його ми не кликали і не чіпали І хай би дрімало повік, без пори. Ні, воно лізе... Горе дістало І Київ, і Бровари... В Винниці горе, в Херсоні, в Одесі, В кожному місті й селі, Воно проростає в українськім серці На чорних руїнах війни. Світе, не спи! Дай щити нам і зброю, Дай повернути наш дім. Вигнати з нього війну і горе. І жить, як раніше, в нім. Вирвати з серця свого з корінням Паросль згорьованих днів, Скільки ще в нас залишилось терпіння? Вистачить, щоб дочекатись мир! Щоб душу і серце не рвало на частки, Не падати, щоб без сил. У наших містах хай поселиться щастя, Світло, добробут і мир. Загоїм любов'ю болючії рани І нечисть прогонимо всю. А горе хай верне туди, звідки звали, До тих, що збудили. В москву. 22.01.2023

2023-08-27 07:26:08

0

Схожі вірші

Всі

"Ми усе подолаємо разом..."

Nadine Tikhonovitch

«Ми усе подолаємо разом, Ми усе з тобою минем, І я не боюся поразки, Я не боюсь, що помрем!» А я чула і вірила щиро, Немов би п'ять років було, Я була неймовірно щаслива І такою не стану вже знов. І знаєш, коли мені складно, Я твої згадаю слова — Вони затримають слабкість, Запевнять мене, що жива... «Ми разом усе подолаєм! Мила, ти чуєш мене?» Я чую і знову чекаю, Що небо тебе поверне... І ось майже два роки Шукаю тебе — не знайшла, І, до смерті роблячи кроки, Я твої згадаю слова... І до сліз сон мене вразить, Де знову почую тебе: «Ми усе подолаємо разом, Ми усе з тобою минем...»

52

3

1763

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

71

7

11515