«Є душі, що не знаходять спокою не тому, що їх не відпустили люди, а тому, що самі не відпустили світ. Їхня воля — це в’язниця, їхній біль — це ключ від замка. Вони шукають голосу, що почує, і руки, що розімкне ланцюг.»

«Liber Tenebris», розділ VII, про душі, прив’язані до землі.

Пролог. Палата №317

Коридор психіатричного відділення огортала тиша, лише віддалені звуки кроків порушували спокій цієї частини лікарні. Повітря мало знайомий лікарський запах – антисептика, стерильність, легка вогкість, що відчувалася в старих будівлях. Холодне світло лампи рівномірно заливало коридор, але в закутках все ще клубочилися тіні.

Лікарка Ірина Сергіївна зупинилася перед дверима палати №317. Перед тим як увійти, вона ще раз пробіглася очима по історії хвороби пацієнта. Дисоціативний розлад ідентичності (ДРІ) – діагноз, що супроводжувався переживанням різних станів свідомості, внутрішньою амнезією на певні події та розділеністю особистостей. Але щось у поведінці Віктора Кравченка виходило за рамки звичних випадків.

Останні записи містили зауваження: нестандартна лексика, зміни голосу, періоди моторного збудження та відстороненості. Пацієнт став уникати певних предметів, зокрема дзеркал, що могло свідчити про страх перед власною ідентичністю або галюцинаторний компонент. Відсутність реакції на медикаментозну терапію викликала запитання – чи правильно поставлено діагноз, чи не змінився стан пацієнта?

Санітар у білій формі стояв неподалік, не втручаючись, але готовий діяти у разі потреби.

Крізь невелике віконце у дверях Ірина побачила пацієнта. Віктор сидів на ліжку, похиливши плечі, погляд його був спрямований у підлогу. Бліде обличчя, глибоко запалі очі – типово внаслідок виснаження або тривалої напруги. Лікарка вдихнула, налаштовуючи себе на спокійний діалог, і натиснула на ручку дверей.

Палата Віктора була стандартною – світлі стіни, велике вікно з ґратами, мінімум меблів. Але коли Ірина зайшла, її охопило дивне відчуття. Повітря наче стало важчим, липким, а температура в кімнаті непомітно впала – чи це лише гра її уяви?

– Добрий вечір, Вікторе, – її голос був рівним, нейтральним, без жодного натяку на тиск.

Чоловік підняв голову, і в цю мить вона помітила зміни. Його погляд, попередньо розгублений або відсторонений, став зосередженим. Холодна увага, ніби він уже давно її чекав.

– Ви запізнилися, – його голос був тихим, але в ньому вчувалася ледь відзначена нотка задоволення, ніби він справді чекав саме цей момент.

Тембр його голосу відрізнявся від звичного. Це могло бути частиною дисоціативного епізоду – зміна особистості часто супроводжувалася модифікацією мовлення, інтонацій, навіть постави. Проте щось у його тоні видалося не характерним.

– Вікторе, як ви себе відчуваєте? – вона спокійно зробила кілька кроків ближче.

Чоловік повільно посміхнувся, хоча ця усмішка не була привітною. Пальці його руки судомно стисли край простирадла.

– Сьогодні краще, – відповів він, але його поза свідчила про зворотне.

Ірина продовжувала спостерігати. Вона добре знала, що іноді поведінка говорить більше, ніж слова.

Коли Віктор різко змінив позу, збираючись зробити ривок, санітар відреагував миттєво - професійно, не дозволяючи ситуації загостритися.

– Спокійно, Вікторе. Все гаразд, – м'яко, але впевнено промовив він, утримуючи пацієнта в сидячому положенні.

Ірина не поспішала щось казати. Вона помітила, що Віктор, навіть не роблячи активних спроб вирватися, напружив м'язи, ніби всередині його точилася невідома боротьба.

– Вона тут, – його губи ледь ворухнулися, а в очах з'явився лихоманковий блиск. – Вона не йде. Вона завжди тут.

Очі його блищали тривожним зосередженням, і вона на мить відчула щось схоже на інстинктивне занепокоєння.

– Хто "вона"? – запитала лікарка, намагаючись зрозуміти, чи це прояв дисоціації, чи можливий психотичний епізод.

Він не відповів, лише посміхнувся – ледь помітно, тонко, як людина, яка знає щось більше, ніж інші.

Ірина перевела погляд на лампу під стелею – світло в ній трохи миготіло. Нічого дивного – проблеми з електрикою в старих корпусах виникають постійно. Але десь у глибині свідомості залишилося незрозуміле відчуття тривоги.

Вона зробила позначку в пам'яті: додаткове обстеження, оцінка когнітивного стану, можлива консультація з колегами щодо правильності діагнозу.

– Завтра ми поговоримо детальніше, Вікторе. А зараз вам варто відпочити, – спокійно сказала вона, роблячи крок назад до дверей.

Він не відводив від неї погляду. Коли двері зачинилися, санітар порушив мовчання:

– Як ви гадаєте, це все ще ДРІ?

Лікарка на секунду задумалася.

– Можливо. Але, думаю, слід переглянути діагноз.

Вона знала, що кожен психічний розлад має своє пояснення. Але цього разу, виходячи з палати, вона вперше відчула, що шукає відповіді не тільки в діагнозах.

Розділ 1. Кабінет психолога.

Голос, сповнений жаху, розрізав тишу затишного кабінету. Мирослава мимоволі відзначила крикливий жовтий плащ жінки, що сиділа навпроти. Її власна стримана елегантність, у світлій блузці та темних брюках, здавалася контрастом до цієї яскравої плями.

— …і тоді я просто прокинулась у холодному поту, серце шалено калатало, — Олена нервово перебирала край свого плаща, її голос тремтів. — І так – щоночі! Кошмари, безсоння… вдень я просто розбита. Більше не можу, Мирославо Григорівно, чесно.

(Кричущий жовтий серед весни… відчай чи спроба сховатися?)

Мирослава спокійно спостерігала за клієнткою, її професійний погляд фіксував кожну деталь.

— Я розумію, Олено, це виснажує, — Мирослава кивнула, її погляд випромінював розуміння. — Розкажіть про ці кошмари. Що там відбувається? Хоч щось, що запам'яталось.

Олена замовкла, вдивляючись у чашку з трав’яним чаєм, що парував на столику між ними. Легкий аромат ромашки та м’яти ледь відчутно наповнював кабінет.

— Сюжет… різне сниться, — здригнула плечима Олена. — Але відчуття… завжди одне – липкий страх, безнадія. Нема виходу. То коридори темні, звужуються, то очі здоровенні з темряви… нісенітниця якась. А прокидаюсь – серце досі б’ється, не вгамується.

(Коридори, очі… внутрішні страхи. Втрата контролю відчувається сильно. )

Мирослава подумки відзначила ці образи, не поспішаючи з висновками.

( Слухати уважно. Збирати пазл.)

— Ви сказали "нема виходу", Олено, — обережно виділила її слова Мирослава. — Що саме вас там затримує? Чи є щось таке і в житті, що схожі емоції викликає?

Олена різко підвела голову, її погляд вперше зустрівся з прямим поглядом Мирослави.

— Ситуація? Та яка там ситуація… Рутина звичайна. Робота, дім, іпотека, коти… Всі так живуть. Просто останнім часом навалилось… все одразу, наче лавина. Робота – звіти, папери, шеф вічно прискіпливий. Вдома – шерсть, стіни б пофарбувати, іпотека ж ця… платити й платити.

(Робота, гроші, дім… знайомий набір стресів. Але "нема виходу" – це глибше. Іпотека… тисне. Можливо, стосунки?)

Мирослава продовжувала спокійний зоровий контакт, вловлюючи не лише слова, а й ледь помітну напругу в її позі.

— Іпотека – це зараз важко для багатьох, — м’яко підтримала розмову Мирослава. — Чи відчуваєте ви, що цей фінансовий тягар вас особливо тисне? Боїтеся втратити стабільність?

Олена знову опустила очі, повільно помішуючи чай. Тихий звук ложечки в чашці в напруженій тиші став майже нав'язливим.

— Звісно, боюсь. А хто не боїться зараз? Ціни вгору, зарплати – на місці, а якщо раптом роботу втрачу… куди я тоді? З котами під міст? Жарт… але не дуже смішний.

(Фінансові страхи – зрозуміло. А скільки там відчаю? Смутку? Треба копнути глибше, але обережно. Дати їй відчути безпеку.)

— Самотність, фінансові турботи, робота… Так, Олено, це дійсно багато всього одразу. Скажіть, а чи було щось конкретне, якась подія, може, невеличка, що переповнила чашу? Що стало останньою краплею перед тим, як почалося безсоння і кошмари?

Олена застигла, наче замислившись. Жовтий плащ все так само яскраво контрастував з пастельними стінами, а в темно-синіх очах Мирослави читалося спокійне очікування відповіді. Напруга в повітрі згущувалась.

Мирослава мовчала, даючи Олені час зібратися з думками. Вона бачила, як клієнтка закусила губу, як напруга зморшками пролягла навколо її очей.

Нарешті Олена видихнула. Голос звучав тихо, ледь чутно:

— Розумієте… це, може, дурниця повна… але воно чомусь так засіло в голові… десь місяць тому… ввечері йшла додому… темно вже було… і раптом… собака. Величезний такий, чорний, звідкись вискочив просто під ноги. Гавкнув так страшно… Я ледь не вмерла від переляку.

Олена змовкла, збентежена власною розповіддю.

Собака? Великий, чорний… тривіально? Реакція аж до безсоння! Тут щось глибше.

— Собака, кажете? Чорний, великий… — спокійно повторила Мирослава, не показуючи жодного знецінення почуттів Олени. — І що було далі? Він вас вкусив? Напав?

Олена похитала головою.

— Ні… він… він просто гавкнув і побіг далі. Навіть не торкнувся. Але мене наче паралізувало. Серце вискакувало з грудей, дихати не могла… стояла так, серед вулиці, як остовпіла. Поки додому дійшла – всю трусило. А вночі… ось тоді і почалося. Кошмари, безсоння… наче той собака за собою темряву якусь привів.

Останні слова Олена промовила майже пошепки.

(Темряву привів… цікаво. Не просто переляк. "Остовпіла", "паралізувало" – явна дисоціація. Треба вияснити її асоціації з цим образом собаки.)

— Темряву, кажете… — повільно повторила Мирослава ці слова, наче пробуючи їх на смак. — А що це за темрява? Як ви її відчуваєте? Що саме вона символізує для вас?

Олена знов замислилася. Жовтий плащ на її плечах здавався тепер не яскравою плямою, а скоріше захисною оболонкою, що приховувала вразливість та страх. В кабінеті запала тиша.

— Темрява… я не знаю… це… наче… порожнеча якась. Висмоктує з тебе все… сили, радість… залишається тільки… холод. І… страх. Величезний, бездонний страх… наче провалля під ногами, і ти ось-ось туди полетить…

Голос Олени тремтів, останні слова потонули в тиші кабінету. Вона здригнулася.

(Порожнеча, холод, бездонний страх… екзистенційні мотиви? Депресивні тенденції? Важливо розрізнити тривожний розлад від депресивного компоненту.)

Мирослава уважно фіксувала кожне слово, кожну емоційну ноту в голосі клієнтки.

— Холод і страх, кажете, — м’яко відгукнулася Мирослава. — Чи можете ви пригадати, можливо, в дитинстві чи в юності, ситуацію, коли відчували щось схоже? Порожнечу, холод, страх провалля?

Олена знову замислилась, напружено хмурячи брови.

— В дитинстві… не пам’ятаю, — тихо промовила Олена. — Хіба що… один раз… в лісі заблукала. Маленька ще була. З бабусею пішли по гриби, а я відстала… задивилась… і опинилась сама… серед дерев. Темно так стало раптом… і тиша така глуха… лячно було дуже. Кричала, плакала… поки бабуся не знайшла.

(Ліс, темрява, самотність, переляк… Перший епізод втрати контролю? Дитячий страх? Можливо, ключ до теперішніх відчуттів.)

— Ліс, кажете, і самотність… — знов повторила Мирослава ключові слова. — І оце відчуття темряви, холоду з’явилося тоді? Чи можете пригадати емоції, що переживали саме в той момент, коли зрозуміли, що заблукали?

Олена сиділа мовчки, її обличчя виглядало напруженим.

(Дитинство… часто так і є. Здається, давно минуло, а коріння звідти. Ліс, страх, самотність… як в дитячій страшилці. Як вона це зараз відчуває?)

Нарешті Олена зітхнула.

— Лячно… ой, як лячно… і самотньо так… наче світ став порожній раптом… і ніхто не чує, і ніхто не знайде… і залишусь там назавжди… сама-самісінька… в оцій темноті…

Знов здригнулась, обійняла себе. Жовтий плащ – яскрава пляма, а вона під ним – така маленька, така беззахисна.

( Самотність… покинутість… назавжди… дитяча травма. Страх самотності – глибоко. Собака, мабуть, просто кнопку натиснув.)

— Самотньо, кажете… наче кинули… навіки там залишитись… — тихо повторила Мирослава, віддзеркалюючи її почуття. — А той собака… той чорний великий пес… він як, до цієї темряви з лісу має відношення? Чи він теж щось таке символізує для вас?

Олена вийшла зі своїх думок.

(Сидить рівно, спокійно наче, а всередині буря вирує. Весняне світло підкреслює втому. Чекає, думає…)

— Не знаю… може… той собака… він як… символ тієї темряви… що з лісу… що з дитинства… наче воно все злилося в одне… цей переляк від нього… і ота давня самотність… і оця теперішня… наче все навалилося разом…

Вона замовкла, видихнувши.

(Злилося в одне… переляк, самотність дитинства, тривога… емоційний клубок. Зв’язок визначила сама – це вже добре. Перший крок.)

— Все навалилося разом, кажете, — підсумувала Мирослава. — І цей собака став наче спусковим гачком… чи символом оцієї темряви, що вже давно живе всередині… Я правильно розумію?

Олена кивнула з полегшенням. В її погляді з’явилася вдячність.

— Наче так… Ви розумієте…

(Розумію. Але це лише початок. Допомогти розплутати, дати інструменти. Перша консультація добігає кінця. Час підсумувати і планувати наступні кроки.)

— Так, Олено, я розумію, — запевнила вона клієнтку спокійним голосом. — І мені здається, ми сьогодні зробили дуже важливий крок – ви змогли окреслити цей зв'язок між теперішніми симптомами та минулим досвідом. Це дуже цінно для початку роботи. Перший крок – завжди найважчий. На сьогодні наш час вичерпано. Що скажете про подальші зустрічі? Чи хотіли б ви продовжити працювати над цією проблемою разом? Ми могли б зустрічатися регулярно, наприклад, раз на тиждень, і поступово розбиратися з цим клубочком страхів та тривог. Як вам така пропозиція?

Вона уважно дивилася на Олену.

Перший контакт встановлено, перший крок зроблено. Попереду – шлях до зцілення.

Щойно двері за Оленою тихо зачинилися, кабінет наповнився особливою атмосферою — спокою, легкості, свіжості весняного дня. Післяобіднє сонце проникало у вікна, розливаючи тепле світло по кімнаті. М’які промені грали на паркеті, підкреслюючи затишок і тишу, що запанували після напруженої розмови.

Мирослава зітхнула, розслабляючи напружені плечі.

(Перша клієнтка в новому кабінеті… Ну, початок є. Олена цікава, звісно, але скільки таких "Олен" треба, щоб знову напрацювати клієнтську базу? Переїзд в інший район — це завжди початок із нуля...)

Легке хвилювання закралося в думки, але професійна витримка швидко повернула спокій. Вона акуратно зібрала нотатки з консультації, поклала їх у папку, зробила короткі позначки в розкладі.

Підвелася, обійшла стіл, машинально поправляючи речі — звичні рухи, що допомагали зосередитися, зібрати думки до купи. Аромат ромашкового чаю з м’ятою наповнював простір, створюючи відчуття легкості й свіжості, зовсім інше, ніж насичений запах кави, до якого вона звикла в старому кабінеті. Може, це й на краще? Новий кабінет — нова атмосфера, новий початок.

Мирослава підійшла до книжкової полиці, провела пальцями по корінцях книг. Тут були переважно видання з психології — різних напрямків і шкіл, від класичних підручників до сучасних досліджень. Два м’які велюрові крісла для клієнтів виглядали затишно й гостинно, дерев’яний стіл випромінював надійність і спокій. У кабінеті панувала атмосфера професійного затишку, стриманої елегантності. Тихе дзижчання ноутбука, ледь чутне потріскування паркету, віддалені звуки міста за вікном створювали спокійний робочий фон.

Вона підійшла до дверей, зупинилася на порозі, окинувши простір останнім поглядом.

Вечір опускався на місто, розфарбовуючи небо у відтінки лаванди й попелясто-сірого. Мирослава повернулася додому втомлена, але з приємним відчуттям виконаної роботи — перший день у новому кабінеті завершився.