Пролог. Палата №7

Коридор психіатричного відділення огортав тишею, лише віддалені звуки кроків порушили спокій цієї частини лікарні. Повітря мало знайомий лікарський запах – антисептика, стерильність, легка вогкість, що відчувалася в старих будівлях. Холодне світло лампи рівномірно заливало коридор, але в закутках все ще клубочилися тіні.

Лікарка Ірина Петрівна зупинилася перед дверима палати №7. Перед тим як увійти, вона ще раз пробіглася очима по історії хвороби пацієнта. Дисоціативний розлад ідентичності (ДРІ) – діагноз, що супроводжувався відвідуванням різних станів свідомості, внутрішньою пам'яттю на певні події та розділеністю особистостей. Але щось у поведінці Віктора Кравченка виходило за рамки звичних випадків.

Останні записи містили зауваження: нестандартна лексика, зміни голосу, періоди моторного збудження та відстороненості. Пацієнт став уникати певних предметів, зокрема дзеркало, що могло свідчити про страх перед власною ідентичністю або галюцинаторним компонентом. Відсутність реакції на медикаментозну терапію викликала запитання – чи правильно поставлено діагноз, чи не змінився стан пацієнта?

Санітар у білій формі стояв неподалік, не втручаючись, але готовий діяти у разі потреби.

Крізь невелике віконце у дверях Ірина побачила пацієнта. Віктор сидів на ліжку, похиливши плечі, погляд його був спрямований у підлогу. Бліде обличчя, глибоко запалі очі – типи внаслідок виснаження або тривалої напруги.

Лікарка вдихнула, наслідуючи себе на спокійний діалог, і натиснула на ручку дверей.

Палата Віктора була стандартною – світлі стіни, велике вікно з ґратами, мінімум меблів. Але коли Ірина зайшла, її охопило дивне відчуття. Повітря наче стало важчим, липким, а температура в кімнаті непомітно впала – чи це лише гра її уяви?

– Добрий вечір, Вікторе, – її голос був рівним, нейтральним, без жодного натяка на тиск.

Чоловік підняв голову, і в цю мить вона помітила зміни. Його погляд, попередній або розгублений, або відсторонений, став зосередженим. Холодна увага, ніби він уже давно її чекав.

– Ви запізнилися, – його голос був тихим, але в ньому вчувалася ледь відзначена нотка задоволення, ніби він справді чекав саме цей момент.

Тембр його голосу відрізнявся від звичного. Це могло бути частиною дисоціативного епізоду – зміна особистості часто супроводжувалася модифікацією мовлення, інтонацій, навіть постави. Проте щось у його тоні видалося йому нехарактерним.

– Вікторе, як ви себе відчуваєте? – вона спокійно зробила кілька кроків ближче.

Чоловік повільно посміхнувся, хоча ця усмішка не була привітною. Пальці його рукою судомно стисли край простирадла.

– Сьогодні краще, – відповів він, але його поза свідчила про зворотне.

Ірина продовжувала спостерігати. Вона добре знала, що іноді поведінка говорить більше, ніж слова.

Коли Віктор різко змінив позу, збираючись зробити ривок, санітарно відреагував миттєво - професійно, не дозволяючи ситуації загостритися.

– Спокійно, Вікторе. Все гаразд, – м’яко, але впевнено промовив він, утримуючи пацієнта в сидячому положенні.

Ірина не поспішала щось казати. Вона помітила, що Віктор, навіть не роблячи активних спроб вирватися, напружив м’язи, ніби всередині його точилася невідома боротьба.

– Вона тут, – його губи ледь ворухнулися, а в очах з'явився лихоманковий блиск. – Вона не йде. Вона завжди тут.

Очі його блищали тривожним зосередженням, і вона на мить відчула щось схоже на інстинктивне занепокоєння.

– Хто "вона"? – запитала лікарка, намагаючись зрозуміти, чи це прояв дисоціації, чи можливий психотичний епізод.

Він не відповів, лише посміхнувся – ледь помітно, тонко, як людина, яка знає щось більше, ніж інші.

Ірина перевела погляд на лампу під стелею – світло в ній трохи миготіло. Нічого дивного – проблеми з електрикою в старих корпусах виникають постійно. Але десь у глибині свідомості залишилося незрозуміле відчуття тривоги.

Вона зробила позначку в пам'яті: додаткове обстеження, оцінка когнітивного стану, можлива консультація з колегами щодо правильності діагнозу.

– Завтра ми поговоримо детальніше, Вікторе. А зараз вам варто відпочити, – спокійно сказала вона, роблячи крок назад до дверей.

Він не відводив від її погляду.

Коли двері зачинилися, санітарно порушив мовчання:

– Як ви гадаєте, це все ще ДРІ?

Лікарка на секунду задумалася.

– Можливо. Але, думаю, слід переглянути діагноз.

Вона знала, що кожен психічний розлад має своє пояснення. Але цього разу, виходячи з палати, вона вперше відчула, що шукає відповіді не тільки в діагнозах.

Розділ 1. Кабінет психолога.

Мирослава пильно дивилася на клієнтку, намагаючись розгадати загадку, яку несла з собою ця жінка у яскраво-жовтому плащі, коли в тиші кабінету пролунав сповнений жаху голос.

— …і тоді я просто прокинулась в холодному поту, серце калатало, ніби птаха в клітці, – Олена нервово перебирала край свого яскраво-жовтого плаща, її голос зривався на хрип. – І так – щоночі. Кошмари, безсоння, а вдень – розбита, як стара іржава гармата. Я вже не можу так більше, Мирославо Григорівно, чесно.

 (Стрес – це очевидно. Безсоння теж. Типово для… ну, для багатьох станів. Але оця інтенсивність… і колір плаща – такий крикливий серед цієї весни.

Ніби хоче заявити про себе, чи сховатися? Треба придивитись до деталей.)

—   Я розумію, Олено, це виснажує, – Мирослава кивнула, підтримуючи зоровий контакт. Її голос звучав спокійно і підбадьорливо. – Розкажіть мені про ці кошмари. Що там відбувається? Хоч щось, що запам'яталось.

Олена на мить замовкла, вдивляючись у свою чашку з трав’яним чаєм, що парував на столі. Аромат ромашки та м’яти наповнював кабінет, створюючи легкий заспокійливий фон.

—   Сюжет… таке різне сниться, – Олена здригнула плечима. – Але відчуття… відчуття завжди лишається – страх якийсь липкий, безнадія, наче нема виходу. То коридори довгі, темні, все звужуються, то очі здоровенні з темряви визирають… нісенітниця якась. А прокидаюсь – а серце досі колотиться, не вгамується.

(Сни… символічні, тривожні. Коридори, очі… скоріш за все, внутрішні страхи проєктує. Втрата контролю відчувається сильно. Не треба поспішати з висновками, просто слухати уважно. Збирати пазл по шматочках.)

—   Ви сказали "нема виходу", Олено, – Мирослава обережно виділила її слова. – Яке це відчуття – нема виходу? Що саме вас там затримує? Чи є щось таке і в житті, що схожі емоції викликає?

Олена різко підвела голову, її погляд вперше зустрівся з поглядом Мирослави – прямий, але розгублений.

—   Ситуація? Та яка там ситуація… Все як у людей. Рутина звичайна. Робота, дім, іпотека, коти мої… Усі так живуть, правда ж? Просто щось останнім часом навалилось… все одразу, наче лавина. Робота… там звіти, папери, шеф вічно прискіпується. Вдома – шерсті від котів повно, стіни б пофарбувати, іпотека ж ця… платити та платити.

(Робота, гроші, дім… Знайомий набір стресів для багатьох. Але "нема виходу"… це глибше за звичайну втому. Іпотека… фінанси давлять. Чи тільки фінанси? Можливо, і стосунки якісь? )

Мирослава продовжувала слухати, намагаючись вловити не лише слова, а й тон, жести, вираз обличчя Олени.

—   Іпотека – це зараз для багатьох важко, – Мирослава м’яко підтримала розмову. – Чи відчуваєте ви, що цей фінансовий тягар вас особливо тисне? Що боїтеся втратити стабільність?

Олена знову опустила очі, помішуючи чай ложечкою. Тихий звук ложечки в чашці в тиші кабінету став майже нав'язливим.

—   Звісно, боюсь. А хто не боїться зараз? Ціни – вгору, зарплати – на місці, а якщо раптом роботу втрачу… куди я тоді? З котами під міст? Жарт, звісно, але не дуже смішний.

(Фінансові страхи – зрозуміло. Але скільки там того страху, а скільки… відчаю? Смутку? Треба копнути глибше, але обережно. Не давити. Дати їй відчути, що тут безпечно, що її слухають і чують.)

—   Самотність, фінансові турботи, робота… Так, Олено, це дійсно багато всього одразу. Скажіть, а чи було щось конкретне, якась подія, може, невеличка, що переповнила чашу? Що стало останньою краплею, перед тим, як почалося безсоння і кошмари?

Олена застигла, наче замислившись, погляд знову блукав по кабінету. Жовтий плащ все так само яскраво контрастував з пастельними стінами, а в глибині темно-синіх очей Мирослави читалося спокійне очікування відповіді. Напруга в повітрі згущувалась, чекаючи на те, що ось-ось прорветься з вуст Олени.

Мирослава мовчала, даючи Олені час зібратися з думками. Вона бачила, як клієнтка закусила губу, як напруга зморшками пролягла навколо очей, як тремтять пальці, що стискали чашку.

(Що ж там таке? Яка подія за цим стоїть? Не сімейне ж насильство, сподіваюся… хоча, хтозна.)

Нарешті Олена видихнула, наче випускаючи з себе важкий тягар. Голос звучав тихо, ледь чутно, ніби зірвався з глибини:

—   Розумієте… це, може, дурниця повна… але воно чомусь так засіло в голові… десь місяць тому, десь так… я ввечері додому йшла… темно вже було… і раптом… собака. Величезний такий, чорний, звідкись вискочив просто під ноги. Гавкнув так страшно… Я ледь не вмерла від переляку.

Олена замовкла, знов відводячи погляд. Здавалося, збентежена власною розповіддю, наче соромиться незначної, як їй здається, причини свого страху.

(Собака? Великий, чорний… Звучить тривіально. Але реакція яка! Переляк аж до безсоння і кошмарів… Тут щось глибше, ніж просто переляк від собаки. )

Мирослава не поспішала з висновками, уважно спостерігаючи за клієнткою.

—   Собака, кажете? Чорний, великий… – Мирослава повторила спокійно, без жодного натяку на знецінення почуттів Олени. – І що було далі? Він вас вкусив? Напав? - Олена похитала головою..

 —   Ні… він… він просто гавкнув і побіг далі. Навіть не торкнувся. Але мене наче паралізувало. Серце вискакувало з грудей, дихати не могла… стояла так, серед вулиці, як остовпіла. Поки додому дійшла – всю трусило. А в ночі… ось тоді й почалося. Кошмари, безсоння… наче той собака за собою темряву якусь привів.

Останні слова Олена промовила майже пошепки, наче злякавшись власних думок. Погляд знов блукав кабінетом, оминаючи очі Мирослави, ніби шукаючи підтвердження своїм дивнощам в предметах інтер’єру.

(Темряву привів… Цікаво. Не просто переляк, а щось глибше, містичне навіть. "Остовпіла", "паралізувало" – явна дисоціація після переляку. Треба вияснити її асоціації з цим образом собаки. )

Мирослава залишалася спокійною, але внутрішньо зосередилася, відчуваючи, як розмова починає набувати неочікуваного відтінку.

—   Темряву, кажете… – Мирослава повільно повторила ці слова, наче пробуючи їх на смак. – А що це за темрява, як ви її відчуваєте? Що саме вона символізує для вас?

Олена знов замислилася, наче шукаючи слова для чогось невловного, ледь відчутного. Жовтий плащ на її плечах здавався тепер не яскравою плямою, а скоріше захисною оболонкою, що приховувала вразливість та страх. В кабінеті запала тиша, лише тихе дзижчання ноутбука на столі та ледь чутне дихання обох жінок порушували її напружений плин.

Олена мовчала довго, її погляд блукав по стінах кабінету, наче шукаючи там відповіді на питання, що виникло з глибини її власного страху. Нарешті, вона знову заговорила, тихо, невпевнено, підбираючи слова, ніби ті крихкі скляні кульки:

— Темрява… я не знаю… це… наче… порожнеча якась. Висмоктує з тебе все… сили, радість… залишається тільки… холод. І… страх. Величезний, бездонний страх… наче провалля під ногами, і ти ось-ось туди полетиш… Голос Олени тремтів, ставав майже пошепки, останні слова потонули в тиші кабінету. Вона здригнулася, ніби й справді відчула подих того холодного провалля, про яке говорила.

(Порожнеча, холод, бездонний страх… Екзистенційні мотиви, відчуття втрати сенсу, життєвої енергії. Образ провалля – символічне відображення депресивних тенденцій? Важливо розрізнити тривожний розлад від депресивного компонента.)

Мирослава уважно фіксувала кожне слово, кожну емоційну ноту в голосі клієнтки. Професійна увага допомагала зберігати спокій, дистанцію, не даючи власній емпатії захлеснути раціональний аналіз.

— Холод і страх, кажете, – Мирослава відгукнулася м’яко, повертаючи розмову в конструктивне русло. – Чи можете ви пригадати, можливо, в дитинстві, чи в юності, ситуацію, коли відчували щось схоже? Порожнечу, холод, страх провалля? Можливо, якийсь спогад спливає зараз?

Олена знову замислилась, напружено хмурячи брови. Вона сиділа, опустивши погляд, наче занурюючись у глибини власної пам’яті, відшукуючи там ледве помітні сліди минулих переживань. За вікном тихо шумів весняний вітер, шелестіло листя на деревах, а в кабінеті панувала напружена тиша, очікування.

—   В дитинстві… не пам’ятаю, – тихо промовила Олена, наче сама до себе. – Хіба що… один раз… в лісі заблукала. Маленька ще була… зовсім мала. З бабусею пішли по гриби, а я відстала… задивилась на щось… і опинилась сама… серед дерев. Темно так стало раптом, хоч то день був… і тиша така глуха… лячно було дуже. Кричала, плакала… поки бабуся не знайшла.

Вона замовкла, видихнувши з полегшенням, наче сам спогад виявився тягарем, який вона ледве змогла підняти із глибин пам’яті.

(Ліс, темрява, самотність, переляк… Перший епізод втрати контролю, дитячий страх залишення, самотності. Можливо, ключ до розуміння теперішніх відчуттів "провалля" та "темряви". Важливо з’ясувати емоційний зв'язок між цими спогадами та теперішніми симптомами.)

Мирослава зосередилася, готова поглибити дослідження емоційного ландшафту клієнтки.

—        Ліс, кажете, і самотність… – Мирослава знов повторила ключові слова, м’яко підкреслюючи їх важливість. – І оце відчуття темряви, холоду з’явилося тоді, в лісі? Чи можете пригадати емоції, що переживали саме в той момент, коли зрозуміли, що заблукали?

Олена сиділа мовчки, поринувши у спогади. Її обличчя виглядало таким напруженим, аж шкода – ніби вона там, у глибині пам’яті, щось дуже важливе і болісне розглядає. В кабінеті – тиша, тільки вітер за вікном гіллям шелестить, та кава моя в чашці вже зовсім вистигла.

(Дитинство… оце воно часто так і є. Здається, давно минуло, а коріння звідти росте. Ліс, страх, самотність… як в дитячій страшилці. Цікаво, як вона це зараз відчуває, як воно з її дорослим життям перегукується.) Мирослава чекала спокійно, не квапила, знала, що такі спогади треба "висидіти", дати їм час вийти на поверхню.

Нарешті, Олена зітхнула так тихенько, ніби випускала з себе повітря разом з важкими думками. Голос – ледве чутно, наче боїться звуком розлякати щось важливе:

—        Лячно… ой, як лячно… і самотньо, так… наче світ став порожній раптом… і ніхто не чує, і ніхто не знайде… і залишусь там назавжди… сама-самісінька… в оцій темноті…

(Знов здригнулась уся, руками себе обійняла, наче замерзла раптом, хоч в кабінеті тепло. Жовтий плащ яскравою плямою виділяється, а вона під ним – така маленька, така беззахисна. Самотність… покинутість…назавжди… ото воно як звучить. Дитяча травма, та й годі. Страх самотності – то така глибина, не кожному покажеш. Собака той, мабуть, просто кнопку якусь натиснув в її підсвідомості. Ключик треба підібрати до оцього дитячого страху.)

Мирослава слухала уважно, старалась кожне слово вловити, не перебити, дати Олені виговоритись, відчути, що її тут розуміють, що тут безпечно.

—        Самотньо, кажете… наче кинули… навіки там залишитись… – Мирослава тихо повторила за нею, ніби віддзеркалювала її почуття, щоб вона почула себе збоку, зрозуміла, що її слухають і чують.

–          А той собака… той чорний великий пес… він як, до цієї темряви з лісу має відношення? Чи він теж щось таке символізує для вас? Може, образ якийсь виринає, чи відчуття?

Олена вийшла зі своїх думок, подивилась перед себе вже більш усвідомлено.

(Сидить рівно, спокійно наче, а всередині, мабуть, буря вирує. Весняне світло з вікна так м'яко на її обличчя лягає, підкреслює втому під очима, напруженість в кутиках губ. Чекає, думає… цікаво, що зараз скаже. Може, ключик ось-ось знайдеться.)

Олена підняла очі, подивилася на Мирославу вже трохи більш зосереджено, наче намагаючись знайти відповідь не лише у собі, а й в спокійному погляді психологині. Вона помовчала ще трохи, ніби зважуючи слова, а потім тихо промовила:

—        Не знаю… може… той собака… він як… символ якийсь… тієї темряви… що з лісу… що з дитинства… наче воно все злилося в одне… цей переляк від нього… і ота давня самотність… і оця теперішня… наче все навалилося разом…

Вона замовкла, видихнула стомлено, наче виговорила щось дуже важливе, що довго тримала в собі. Жовтий плащ на її плечах тепер здавався не символом відчаю, а скоріше тягарем, який вона ледве несе.

(Злилося в одне… Переляк, самотність дитинства, теперішня тривога… Емоційний клубок, класика. Зв’язок визначила сама – це вже добре. Перший крок до усвідомлення. )

Мирослава кивнула ледь помітно, оцінюючи інсайт клієнтки, але не поспішаючи з оцінками. Важливо дати Олені відчути, що вона сама дійшла до цього розуміння.

—        Все навалилося разом, кажете, – Мирослава тихо повторила її слова, підсумовуючи перший етап розмови. – І цей собака став наче спусковим гачком… чи символом оцієї темряви, що вже давно живе всередині… Я правильно розумію?

Олена кивнула з полегшенням, наче підтверджуючи правильність трактування. В її погляді з’явилося щось схоже на вдячність – за те, що її почули, зрозуміли.

—        Наче так… – промовила тихо. – Ви розумієте…

(Розумію. Але розуміння – це лише початок. Головне – допомогти їй розплутати цей емоційний клубок, дати інструменти для роботи зі страхом та самотністю. Перша консультація добігає кінця. Час підсумувати і планувати наступні кроки. )

 Мирослава легко посміхнулася, створюючи атмосферу безпеки та підтримки.

—        Так, Олено, я розумію, – запевнила вона клієнтку спокійним голосом. – І мені здається, ми сьогодні зробили дуже важливий крок – ви змогли окреслити цей зв'язок між теперішніми симптомами та минулим досвідом. Це дуже цінно для початку роботи. Перший крок – завжди найважчий.

Мирослава зробила паузу, даючи Олені час усвідомити ці слова, а потім продовжила, переходячи до практичних питань:

—        На сьогодні наш час вичерпано. Що скажете про подальші зустрічі? Чи хотіли б ви продовжити працювати над цією проблемою разом? Ми могли б зустрічатися регулярно, наприклад, раз на тиждень, і поступово розбиратися з цим клубочком страхів та тривог. Як вам така пропозиція?

Вона уважно дивилася на Олену, очікуючи відповіді, готова прийняти будь-яке рішення клієнтки, але в душі сподіваючись на продовження співпраці. Перший контакт встановлено, перший крок зроблено. Попереду – шлях до зцілення, який вони можуть пройти разом, якщо Олена зробить цей вибір.

Щойно двері за Оленою тихо зачинилися, кабінет наповнився особливою атмосферою – спокою, легкості, свіжості весняного дня. Післяобіднє сонце проникало у вікна, розливаючи тепле світло по кімнаті. М’які промені грали на паркеті, підкреслюючи затишок та тишу, що запанували після напруженої розмови. В повітрі відчувався тонкий, заспокійливий аромат ромашкового чаю з м’ятою – ненав’язливий і приємний.

Мирослава зітхнула, розслабляючи напружені плечі.

(Перша клієнтка в новому кабінеті… Ну, початок є. Олена цікава, звісно, але скільки таких "Олен" треба, щоб знову напрацювати клієнтську базу? Переїзд в інший район – то завжди починати з нуля.)

Легке хвилювання закралося в думки, але професійна витримка швидко повернула спокій. Вона акуратно зібрала нотатки з консультації, поклала їх в папку, зробила короткі помітки в розкладі. Телефон мовчав на столі, не відволікаючи від робочого процесу.

Вона підвелася, обійшла стіл, машинально поправляючи речі – звичні рухи, що допомагали зосередитися, зібрати думки докупи. Аромат ромашкового чаю з м’ятою наповнював простір, створюючи відчуття легкості та свіжості, зовсім інше, ніж насичений запах кави, до якого вона звикла в старому кабінеті. Може, це і на краще? Новий кабінет – нова атмосфера, новий початок.

Мирослава підійшла до книжкової полиці, провела пальцями по корінцях книг. Тут були переважно книги з психології – різних напрямків та шкіл, від класичних підручників до сучасних досліджень.

 ( Книги як книги… нічого надзвичайного. Треба буде сюди додати щось своє, щось особисте, щоб кабінет став по-справжньому моїм.)

М’яке велюрове крісло для клієнтів виглядало затишно та гостинно, дерев’яний стіл випромінював надійність та спокій. В кабінеті панувала атмосфера професійного затишку, стриманої елегантності, легкої весняної свіжості. Тихе

 дзизжчання ноутбука, ледь чутне потріскування паркету, віддалені звуки міста за вікном – створювали спокійний, робочий фон.

Мирослава повільно оглянула кабінет ще раз, з новим поглядом – оцінюючи, приміряючись, наче художник, що оглядає полотно перед початком роботи. Все наче і добре, все професійно, але чогось бракує… Можливо, тепла? Можливо, більше індивідуальності? Перший день на новому місці… початок нового етапу… цікаво, яким він буде. Легка тривога змішувалася з передчуттям нових можливостей, з надією на успіх в новому районі, з бажанням створити тут свій простір, свій особливий кабінет, який буде допомагати людям знаходити шлях до зцілення та гармонії.

Вона підійшла до дверей, зупинилася на порозі, окинувши простір останнім поглядом. Мирослава вийшла з кабінету, тихо зачинила двері, залишаючи за ними спокій та тишу нового робочого місця, що чекає на нові зустрічі, нові історії, нових клієнтів.

Вечір опустився на місто, розмальовуючи небо у відтінки лаванди та попелясто-сірого. Мирослава повернулася додому, втомлена, але з приємним відчуттям виконаної роботи – перший день у новому кабінеті завершився.