Наступного ранку, ледь сонце пробилося крізь весняний серпанок, Мирослава вже під’їжджала до обласної психіатричної лікарні №1. Велика територія зустріла її тишею та спокоєм, лише шурхіт листя на деревах порушував ранкову дрімоту. Мирослава припаркувала машину біля головного корпусу, великої будівлі з червоної цегли, що виглядала солідно та трохи відсторонено на фоні весняного пейзажу.
Вийшовши з авто, вона відчула прохолодне, свіже повітря та тихий подих вітру. Пройшовши через важкі скляні двері центрального входу, Мирослава опинилася у просторому холі лікарні. Світлі стіни, лаконічні вказівники, черговий біля інформаційної стійки – все було стримано та функціонально, як і личить медичному закладу. Мирослава підійшла до рецепції, де за високою стійкою чергувала привітна жінка у білому халаті.
— Доброго ранку. Я до Ірини Петрівни, — мовила Мирослава спокійним тоном.
Чергова ввічливо кивнула, звірившись зі списком на комп’ютері. — Кабінет номер 312, третій поверх, психіатричне відділення. Ліфт праворуч, або сходами, якщо бажаєте.
— Дякую, — Мирослава подякувала та попрямувала до вказаного напрямку.
Пройшовши просторим коридором, вона знайшла ліфт і швидко піднялася на третій поверх. Вийшовши з ліфту, одразу відчула зміну атмосфери. Тут панувала особлива тиша, приглушені голоси доносилися з глибини коридору, а повітря здавалося густішим, наповненим ледь вловимим запахом ліків та заспокійливих трав’яних зборів. Вказівники на стінах чітко вели до "Психіатричного відділення". Мирослава впевнено попрямувала коридором, розшукуючи потрібний номер кабінету.
Знайшовши табличку "Кабінет №312. Лікар-психіатр Ірина Петрівна Савченко", Мирослава підійшла до дверей, відчуваючи, як легке хвилювання пробігає всередині. Вона зупинилася на мить, зібралася з думками, і легенько постукала у двері. Приглушений звук відгукнувся у тиші коридору. Почувши тихе "Увійдіть", Мирослава обережно потягнула ручку на себе, відчиняючи двері. Прохолодне повітря лікарняного коридору одразу ж залишилось позаду, а тут, у кабінеті Ірини, панувало затишне тепло, наповнене ароматом кави та ледь вловимим, але відчутним запахом дезінфекції, характерним для медичних закладів. Коли вона повністю увійшла і обернулася, щоб зачинити за собою двері, Ірина вже чекала, підвівшись з-за свого великого робочого столу.
— Мирославо, люба, дякую, що так швидко приїхала, — тепло промовила Ірина, обійнявши подругу. Її обійми були міцними, але в них відчувалася ледь помітна напруга, що не вислизнула від уважного погляду Мирослави. Вона відчула ледь помітне тремтіння в руках Ірини, напружені м’язи спини – невербальні сигнали тривоги, що прочитувалися Мирославою, як відкрита книга.
— Ірино, завжди рада допомогти, особливо тобі, — відповіла Мирослава, легко торкнувшись плечей подруги у відповідь. Її голос звучав спокійно та підбадьорливо, як м’який плед у холодну днину, але внутрішньо вона вже налаштовувалась на професійний лад, аналізуючи кожен жест, кожне слово Ірини. Її погляд миттєво відмітив ледь помітні зміни в міміці подруги, легку розсіяність у глибині її зазвичай зосереджених карих очей.
Ірина відступила на крок, запрошуючи Мирославу до зони відпочинку, відокремленої від робочого простору кабінету кавовим столиком та двома зручними кріслами.
— Сідай, будь ласка. Кави? — запропонувала вона, вказуючи на термокухоль, що парував на скляній поверхні столика. Пара ледь помітних струменів підіймалася вгору, несучи за собою насичений аромат свіжозвареної кави.
— З задоволенням, — Мирослава сіла у глибоке крісло, оббите м’якою тканиною кольору слонової кістки, оцінюючи кабінет Ірини. Велике вікно за її спиною відкривало вид на тихий внутрішній дворик лікарні, де весняне сонце ледь пробивалося крізь зелене листя дерев. Світлі стіни кабінету були прикрашені кількома лаконічними картинами в пастельних тонах, а на підвіконні зеленіли невибагливі рослини у простих глиняних горщиках, створюючи ілюзію спокою та природності серед лікарняних стін. На робочому столі, за звичкою, панував бездоганний порядок – акуратна стопка медичних журналів, органайзер з ручками, невелика кришталева ваза з кількома свіжими білими хризантемами, наче особистий штрих, що робив цей функціональний простір хоч трохи теплішим, менш офіційним. Все тут було продумано до дрібниць, акуратність межувала з затишком, відображаючи організований та уважний характер Ірини. Проте, сьогодні навіть цей бездоганний порядок не міг приховати легкої розсіяності в погляді Ірини та нервового жесту, з яким вона торкалася свого срібного намиста на шиї, перебираючи тонкий ланцюжок між пальцями.
Ірина налила каву в дві витончені керамічні чашки, прикрашені ніжним квітковим орнаментом, подаючи одну Мирославі.
Ірина відставила свою чашку, ледь чутно стукнувши керамікою об кераміку. — Ну, то як тобі в новій квартирі? Вже обжилася? — запитала вона, намагаючись підтримати легку розмову, хоч і відчувалося, що думками вона вже далеко від побутових тем.
Мирослава зробила ковток кави, оцінюючи смак.
— Та потроху, — відповіла з легкою посмішкою. — Ще коробки не всі розпакувала, але вже набагато краще, ніж у готелі. Місце тихе, затишне, як я і хотіла. І до офісу тепер ближче.
— До речі, про офіс, — підхопила Ірина, змінюючи тему розмови. — Як твій новий кабінет? Влаштувалась? Клієнти є?
— Кабінет чудовий, дякую, — кивнула Мирослава. — Знайшла нарешті ідеальне місце. А клієнти… поступово з’являються. Сарафанне радіо працює, знаєш, як завжди.
— Це добре, — Ірина задоволено кивнула. — Твоя репутація говорить сама за себе. Я завжди казала, що ти знайдеш своє місце під сонцем.
На мить в кабінеті запала приємна пауза, наповнена теплом дружньої розмови. Але ця пауза була лише затишшям перед бурею. Легка привітність попередніх хвилин почала танути, мов ранковий туман під променями сонця, обличчя Ірини поступово набувало серйозності, зосередженості, вираз обличчя ставав суто професійним. Вона знову перевела погляд на Мирославу, і тепер вже не стримувала тієї стурбованості, яка до цього моменту ледь проглядала крізь ввічливу посмішку.
— Добре, що все налагоджується, — мовила Ірина, видихнувши з легкою надією. — Але, знаєш, я не просто так тебе вирвала з твого облаштування і професійних справ. Мушу сказати відверто… ситуація є… нестандартна.
Вона зробила паузу, глибоко вдихнула, ніби намагаючись упорядкувати розрізнені думки, або ж знову зважуючи, чи варто взагалі відкривати цю скриньку Пандори до кінця. Потім видихнула, зібралася і продовжила, вже більш впевнено, хоч і з помітною нервозністю в голосі, ніби розповідала про щось заборонене, виходячи за межі звичного протоколу.
— Клінічно, — Ірина почала з професійної термінології, наче шукаючи рятівне коло у звичному медичному морі, — ми маємо повну картину дисоціативного розладу ідентичності. Розщеплення особистості, амнезія, зміна поведінки, різкі перепади настрою… Все класично, як по заїждженому підручнику.
Мирослава уважно слухала, не перебиваючи, ловлячи кожне слово, кожну інтонацію. Її погляд психолога фіксував напруженість в позі Ірини, ледь помітне тремтіння пальців, що стискали чашку, — невербальні прояви тривоги, що говорили голосніше за будь-які слова. Вона бачила, як Ірина намагається триматися за острів раціонального пояснення, але відчувала, що глибинний океан невідомого вже підступає до берегів її професійної впевненості, що за цим стриманим професіоналізмом ховається щось значно вагоміше, щось, що бентежить її набагато глибше, ніж звичайний, хоч і складний, випадок ДРІ.
Вона зробила паузу, глибоко вдихнула, ніби намагаючись упорядкувати розрізнені думки, або ж знову зважуючи, чи варто взагалі відкривати цю скриньку Пандори до кінця. Потім видихнула, зібралася і продовжила, вже більш впевнено, хоч і з помітною нервозністю в голосі, ніби розповідала про щось заборонене, виходячи за межі звичного протоколу.
— Клінічно, — Ірина почала з професійної термінології, наче шукаючи рятівне коло у звичному медичному морі, — ми маємо повну картину дисоціативного розладу ідентичності. Розщеплення особистості, амнезія, зміна поведінки, різкі перепади настрою… Все класично, як по заїждженому підручнику.
— Але, — Ірина продовжила, і у голосі прослизнули ледь вловимі нотки розгубленості, — є аномалії… Деталі, які абсолютно не вписуються в жодну клінічну картину, яку я знаю. Речі, яких я просто не можу пояснити з суто медичної, наукової точки зору.
Вона підвела погляд, вперше за час розмови зустрівшись очима з Мирославою. В її карих очах, зазвичай таких спокійних і впевнених, майнула тінь майже відчаю – чи то від роздратування на власну професійну безпорадність, чи то від неможливості раціонально осягнути ситуацію, що вислизала з рук, чи то від ледь відчутного страху перед невідомим.
— По-перше, — Ірина почала перераховувати далі, ніби складаючи список аргументів для самої себе, намагаючись структурувати хаос у власній голові, — мова. Одна з його "особистостей" часом починає говорити… архаїчною українською. Слова і фрази, вирази, яких він просто не міг знати, навіть теоретично, враховуючи його освіту, його звичайне, цілком сучасне соціальне оточення. Словник, стиль мови… це зовсім не схоже на імітацію, Мирославо. Це звучить… органічно, автентично, але абсолютно, кричуще аномально для людини двадцять першого століття.
Вона знову зробила ковток кави, цього разу майже залпом, ніби сподіваючись, що гіркий кофеїн прожене геть хоч частину цієї незрозумілої суміші фактів, допоможе знайти хоч якесь раціональне пояснення цим фактам, що не піддавалися жодному науковому аналізу.
— По-друге, — продовжила вона після короткої, напруженої паузи, — реакція на релігійні символи. У нього починаються справжні панічні атаки, істерика, ледь не конвульсії, коли він випадково бачить хрест, чує церковні піснеспіви, навіть у запису. Знову ж таки, теоретично, це можна списати на прояв тривожності, загострення фобій на релігійному ґрунті, але інтенсивність, глибина цієї реакції… вона абсолютно не пропорційна типовій клінічній картині ДРІ. Це схоже на… відторгнення. Фізичне, органічне відторгнення чогось чужого, ворожого.
Вона потерла перенісся втомленим, розчарованим жестом, ніби намагаючись розігнати важкі думки, що скупчилися в голові. Мирослава мовчала, чекала, даючи Ірині можливість виговоритися до кінця, випустити назовні весь тягар сумнівів, професійної розгубленості та майже містичного жаху, що відчутно витав у повітрі кабінету. Вона бачила, як ця раціональна, інтелектуальна, до кісток прагматична жінка, лікар від Бога і до кінчиків пальців, вперше у своїй практиці зіткнулася з чимось, що зухвало виходило за межі її наукового розуміння, руйнуючи звичну картину світу, і цей внутрішній, глибокий професійний конфлікт був майже фізично відчутним, як важкий, невидимий вантаж, що тиснув на плечі обох жінок.
— І останнє, — Ірина промовила зовсім тихо, майже пошепки, наче ділилася страшною таємницею, нахилившись ледь помітно ближче до Мирослави, — температура. Віктор постійно, наполегливо скаржиться на пекучий холод. На постійний, пронизливий холод, що йде зсередини. Навіть тут, у теплому приміщенні, каже, що замерзає. Але що найдивніше, найжахливіше… коли він перебуває у цьому своєму "іншому" стані, коли "вона" бере гору, його тіло справді стає… холодним. Просто крижаним на дотик. І це не гіпотермія, Мирославо, я ж не сліпа. Всі життєві показники, аналізи – все абсолютно в нормі. Це… як локалізоване, місцеве зниження температури, щось на кшталт фантомного холоду, зосередженого навколо його аури, чи що… — Ірина замовкла, обірвавши фразу на півслові, ніби сама злякавшись тих незвичних, майже езотеричних слів, що ненароком вирвалися з її стриманих, виважених вуст.
В кабінеті запала глибока тиша, настільки густа, що здавалося, можна було почути биття власного серця. Зворотний відлік часу зупинився, залишивши лише важке мовчання, порушуване лише ледь чутним дзижчанням вентиляційної системи та приглушеними, далекими звуками лікарні, що долинати з коридору, наче з іншого виміру. Напруга в кімнаті зросла до межі, стиснувши простір, мов лещата. В цьому наелектризованому повітрі висіло невисловлене, важке питання, яке Ірина ще не озвучила прямо, але яке вже не потребувало жодних слів, читалося в кожному її жесті, в кожній інтонації, в кожному тривожному погляді, зверненому до Мирослави: "Що це, в біса, може бути, Мирославо? І чи є хоч найменша надія, що ти… ти зможеш нам допомогти?"