Кабінет Мирослави о чотирнадцятій годині дихав звичною робочою атмосферою – спокій, стриманість, професійна готовність. Весняне світло вільно проникало у вікна, відбиваючись від глянцевої поверхні столу, розливаючись теплими плямами на м’яких велюрових кріслах. Все було готово до нового клієнта – розклад відкритий на потрібній сторінці, тека для нотаток напоготові, керамічна чашка чекала на свіжу порцію трав’яного чаю.

Але в повітрі, попри звичний спокій, ледь відчутно тремтіла напруга – передчуття незвичайної зустрічі, легка цікавість, змішана з професійним

хвилюванням. 

(Захар… перший клієнт з онлайн-оголошення… цікаво, що за людина.)

Мирослава востаннє оглянула кабінет, поправила книги на полиці.  Все було ідеально, як завжди – простір, створений для довіри та зцілення. Але

сьогодні цей звиклий затишок здавався ледь помітно напруженим, наче очікуючи на вторгнення чогось незвичайного.

Рівно о чотирнадцятій у приймальні пролунав тихий дзвінок. Серце Мирослави ледь помітно стиснулось від напруги – ось і він. Новий клієнт Захар.

Вона вдихнула глибоко, видихнула – професійна зібраність повернулася миттєво. Легким рухом поправила волосся, кинула швидкий погляд у дзеркало – стримана елегантність, спокійний погляд, повна готовність допомогти. Встала з-за столу, вийшла до приймальні.

На порозі стояв чоловік. Захар. Перше враження – стриманість, навіть аскетизм. Темний одяг – просте пальто, темні штани, темний гольф – наче свідомий вибір злитися з тінню, не привертати уваги. Але ця темна стриманість лише підкреслювала виразність інших деталей – виправку колишнього військового – пряма спина, різкі рухи, впевненість в кожній жесті. І водночас – сліди втоми під очима, ледь помітна нервовість у стиснутих губах, тінь невисловленого болю в погляді.

Обличчя – вольове, різкі риси, наче висічені з каменю, пронизливі очі – сірі, холодні, аналітичні. На лівій щоці – тонкий ледве помітний шрам, біла ниточка на засмаглій шкірі – мовчазне свідчення минулого. На зап’ясті лівої руки – широкий шкіряний браслет темно-коричневого кольору, на якому ледь розрізнялися витиснені срібні руни – незвична деталь для ділового чоловіка, але Мирослава зафіксувала її уважним поглядом.

(Військовий? Колишній військовий – скоріше за все. Але що з ним зараз? Алкогольна залежність… невпевненість… чи то лише маска?)

—        Доброго дня, Захаре, – Мирослава простягнула руку, вітаючись стримано та доброзичливо. – Я Мирослава Зозуля. Проходьте, будь ласка, до кабінету.

Захар відповів на рукостискання – міцне, коротке, професійне. Погляд очей – пильний, що вивчає, наче сканує простір, оцінюючи безпеку. Ледь помітний кивок головою – привітання у відповідь. Голос – глибокий, хриплий, спокійний, але без тепла.

—        Доброго дня, Мирославо Григорівно. Дякую, що прийняли так швидко. Він пройшов до кабінету, рухаючись чітко та зібрано, але якимось нервовим рухом опустився в крісло для клієнтів, наче втомлений від довгої дороги, хоча відстань від приймальні до кабінету була лише кілька кроків. Мирослава запропонувала чай, отримала стриману відмову – "Дякую, не буду", і сіла навпроти у своє крісло, розміщуючи тека та ручку напоготові.

—        Отже, Захаре, – почала вона спокійно, створюючи атмосферу професійної бесіди. – Наскільки я зрозуміла з нашої телефонної розмови, вас турбує алкогольна залежність та пов'язані з цим психологічні труднощі. Чи могли б ви розповісти про це детальніше? Що саме вас привело до рішення звернутися за допомогою?

Захар мовчав кілька секунд, наче збираючись з думками, пильно дивився на Мирославу – оцінюючи, вивчаючи, наче хотів збагнути щось важливе в її очах. Потім відвів погляд, подивився на свої руки, що спокійно лежали на колінах, і почав говорити тихим, рівним голосом, наче завчасно підготовлений текст.

— Так, Мирославо Григорівно, ви праві. Алкогольна залежність … це моя проблема вже певний час. Спочатку все було … невинно, як здавалося.

Зняття напруги після роботи, відпочинок з друзями … згодом це стало звичкою, потім – потребою. Зараз я розумію, що втрачаю контроль. Зриви стають частішими, довшими … наслідки – розумієте самі – проблеми на роботі, в особистому житті … постійне почуття вини, розбитості, безсилля. Я втомився від цього, чесно кажучи. Хочу змінити своє життя, повернути контроль. Тому я звернувся до вас.

Голос Захара звучав рівно, монотонно, без емоцій – наче просто констатував факти, не вкладаючи в них власних переживань. Але Мирослава знову відчула цю ледь помітну фальш – невідповідність між спокійним тоном голосу та глибиною проблеми, про яку він розповідав. І цей стриманий, виважений виклад проблеми здавався якимось занадто правильним, занадто підготовленим – наче роль, вивчена завчасно.

(Фальш у голосі? Чи то я причепляюся? Захисні механізми залежної людини? Можливо. Але щось тут не так… щось не сходиться.)

 Мирослава уважно слухала Захара, не перебиваючи, підтримуючи зоровий контакт, киваючи головою в знак розуміння. Але її внутрішній аналітичний розум вже працював на повну потужність, фіксуючи невербальні сигнали, неузгодженості, ледь помітні нюанси, що видавали щось більше, ніж просту алкогольну залежність. І з кожним словом Захара, відчуття незручності та "фальші" в кабінеті зростало, прохолодне повітря наче згущувалося, стискаючи простір між ними, заповнюючи атмосферу ледь відчутною тривогою.

—        Я розумію, Захаре, – промовила Мирослава спокійно, після короткої паузи, коли Захар закінчив свою розповідь. – Алкогольна залежність – це серйозна проблема, і ви зробили важливий крок, звернувшись за допомогою. Скажіть, як давно ви відчуваєте, що втрачаєте контроль? Коли саме почалися ці "зриви", як ви кажете? І що саме їх провокує?

Вона дивилася Захару прямо в очі, спокійним професійним поглядом психолога, але в глибині її душі зароджувалося  відчуття що зростало незвичайності цієї консультації, передчуття чогось більшого та небезпечнішого, ніж проста історія про алкогольну залежність. Кабінет наче застиг в очікуванні, тихий звук крапель кави, що падали з кавоварки в сусідній кімнаті, звучав зараз показово голосно, підкреслюючи напружену тишу, що запанувала між ними.

—        Гм… "зриви", – повторив Захар тихо, наче пробуючи смак слова.

Погляд його на мить став розсіяним, блудний, але швидко знову

сконцентрувався на Мирославі, пронизливий та уважний. – Почалося все

… десь років 10 тому. Спочатку то були рідкісні випадки, після особливо напружених днів на роботі. Чарка міцної горілки ввечері, щоб розслабитись … потім дві … потім ціла пляшка стала нормою. А останні роки … це вже не контроль. Можу пити кілька днів поспіль, не можу зупинитись. Провокує … напевно, стрес. Робота в мене … вимагає постійної концентрації, емоційного напруження.

Захар говорив рівно, стримано, підбираючи слова ретельно. У цьому була явна небезпека, відчай – спроба заглушити глибокий біль міцним алкоголем. І знову – розповідь про "стрес на роботі" залишалася занадто розмитою, неконкретною, наче навмисне прикриття для чогось більшого, темнішого. Руки Захара, що лежали на колінах, ледь помітно здригнулися, пальці стиснулися сильніше – невловна деталь, що не вислизнула від уважного погляду Мирослави.

(Горілка… не вино. Це вже серйозніше. Залежність глибша, ніж хоче показати. І цей стрес на роботі… десять років … не дивно, що шукає забуття в алкоголі. Але розлучення… то було давно, здається… що його турбує насправді?)

Мирослава кивнула уважно, зберігаючи вигляд професійної зацікавленості, але її внутрішній аналіз працював ще інтенсивніше, розкладаючи розповідь Захара на компонент, вишукуючи невідповідності та приховані мотиви. Вона відчувала, як атмосфера в кабінеті змінюється, стає щільнішою, напруженішою – не лише через очікування від зустрічі з новим клієнтом, а через конкретну енергетику, що виходила від цього стриманого, мовчазного чоловіка навпроти.

—        Розумію, – промовила вона спокійно, підтримуючи розмову в професійному ключі. – І як саме алкоголь впливає на ваше життя, Захаре, окрім проблем на роботі? Що страждає найбільше? Особисті стосунки? Здоров'я? Емоційний стан? Ви згадали про розлучення … чи пов'язано це з вашою залежністю? І чи є ще якісь стосунки зараз?

Мирослава навмисне задала одразу кілька питань – не лише про вплив алкоголю, а й про особисте життя Захара, про розлучення, про стосунки – щоб змусити його розкритися більше, вийти за рамки завчасно підготовленої розповіді про "стрес на роботі". Вона пильно спостерігала за його реакцією, готовність вловити будь-яку зміну в міміці, жестах, голосі.

Внутрішня тривога зростала, але професійний інтерес психолога був ще сильнішим – розгадати загадку цього незвичайного клієнта, збагнути справжню причину його звернення до психолога, що ховалася за маскою стриманості та алкогольної залежності.

Захар на мить застиг мовчки, наче зупинившись перед невидимою перешкодою, погляд його очей став ще більш пильним, пронизливим, наче хотів збагнути, що саме знає вона, і куди веде цей допит. Ледь помітна тінь роздратування промайнула на його обличчі, але швидко зникла, змінена звичним спокоєм та стриманістю. Голос звучав рівно, без емоцій, але тепер в ньому з’явилися ледь помітні нотки металу, твердості, наче він вирішив встановити власні правила цієї гри.

—    Розлучення було давно, Мирославо Григорівно, – відповів він тихо, з ледь помітним акцентом на слові "давно", наче відмежовуючи цю тему як не актуальну. – Не думаю, що це пов'язано з алкоголем. Принаймні – не прямо. Стосунки … зараз немає серйозних стосунків. Є … мимолітні зв’язки, не більше. Алкоголь … звісно, не сприяє стабільності в особистому житті. Але головна проблема – все ж таки … контроль. Я хочу повернути собі контроль над своїм життям. І саме в цьому мені потрібна ваша допомога.

Він знову підняв погляд на Мирославу, зустрічаючись з її очима прямо та відкрито, наче пропонуючи завершити цей незручний етап особистих питань та повернутися до "головної проблеми" – алкогольної залежності. Але в цій відкритості знову відчувалася якась штучність, надуманість – наче гра, розіграна майстерно, але без справжньої щирості. І Мирослава відчула, як остаточно зміцнюється її підозра – за цим стриманим чоловіком ховається щось більше, ніж проста алкогольна залежність, якась прихована мета, яка поки що залишалася загадкою. Але ця загадка починала її цікавити все більше і більше, затягуючи в глибину невідомості, обіцяючи небезпеку та інтригу одночасно.

Кабінет Мирослави наповнювався напругою, що ставала майже відчутною фізично. З кожним словом Захара, дискомфорт Мирослави наростав, стискаючи скроні тугим обручем. Фрагментарні образи темряви, відчуття стиснення та неспокою пульсували у її свідомості, нав’язливі і важкі. Вона відчувала, як енергія Захара, ніби невидима хвиля, пронизує її, провокуючи її власну, приховану сутність.

(Ну от і почалося, замість клієнта з тривіальним алкоголізмом, отримую щось з категорії “Невідоме”. Чудово, саме те, що потрібно в цей день.) 

Зібравшись із внутрішніми силами, Мирослава наважилася на прямий удар. Її спокійний професійний погляд став гострішим, проникливішим.

–    Захаре, – почала вона, голос звучав рівно, але в ньому з’явилися сталеві нотки, – ви говорите про алкогольну залежність, про “зриви” та “імпульси”. Але, якщо чесно… мені здається, що справжня проблема десь глибше, і вона не зовсім психологічна. Чи не так? Скажіть, що насправді вас турбує? Яка справжня причина вашого візиту?

(Давай, Захаре, викладай, хто ти?)

Питання прозвучало різко, як тріск натягнутої струни. Захар здригнувся, ніби від невидимого удару. Його поза на мить змінилася – напруга в плечах збільшилась, погляд став колючим і неспокійним. Маска клієнта, ретельно створювана протягом консультації, почала тріщати.

–    Ви… ви про що? – промовив він, голос злегка здригнувся, хоча він намагався зберегти спокійний тон. – Я ж розповідаю вам про свою… проблему з алкоголем. Це і є причина.

 –    Ні, Захаре, це не вся причина, – Мирослава не відступала, її погляд не відпускав його очей. – Я відчуваю… що є щось ще. Щось незвичайне у вашій енергетиці, щось… глибше та темніше, ніж проста залежність. Не ховайтеся за масками. Скажіть правду.

(Відчуваю? Гарно сказано, психолог Мирослава “відчуває”. Може, ще карти Таро розкласти, щоб клієнт остаточно повірив у мій професіоналізм? )

Сарказм був її захисною реакцією, щитом від надмірного емпатичного навантаження.

Настала пауза, важка і напружена, як грозова хмара. Захар мовчав, опустивши погляд і нервово стискаючи руки. Здавалося, він веде внутрішню боротьбу, зважуючи “за” і “проти”. Нарешті, він підняв очі, і в них не було і сліду розпачі чи нервозності розгубленого клієнта. Його погляд став прямим, серйозним, професійним. Маска впала остаточно.

–    Гаразд, – промовив Захар, голос змінився, став нижчим, твердішим, без будь-якої невпевненості. – Ви праві, Мирославо. Я не той, ким здаюся. І моя проблема далека від звичної алкогольної залежності.

Він зробив коротку паузу, ніби збираючись з думками, і продовжив, вже зовсім іншим тоном, не клієнта, а скоріше колеги, або навіть наставника.

– Я – екзорцист. — Прозвучало одне слово, але воно пролунало в тиші кабінету як удар грому. – Так, саме так. Я борець з темними силами, з паранормальними явищами, що загрожують нашому світу. І “зриви”, про які я говорив… це не алкогольні рецидиви. Це наслідки контактів… з тим, з чим вам краще не стикатися. Я відчуваю  активність Темряви, що зростає, Мирославо Григорівно, мені потрібна допомога. Не психолога… а когось, хто зрозуміє більше, ніж звична наука.

Він замовк, пильно дивлячись на Мирославу, очікуючи її реакції. В кабінеті запанувала тиша, наповнена містичною напругою. Одкровення Захара звучало настільки неочікувано, що Мирослава на мить втратила дар мови. Екзорцист? Паранормальні явища? Темні сили? Це звучало як сюжет фентезійного роману, а не реальність психологічної консультації. Але щось всередині її підказувало, що Захар говорить правду. Інтуїція, загострена відьомська чутливість, не дозволяли сумніватися в щирості його слів.

(Добре, Мирославо, дихай глибоко. Ти ж психолог, пам’ятаєш? Зберігай спокій, аналізуй інформацію. Може, він просто збожеволів? Хоча… енергетика в нього дійсно дивна. І цей імпульс…)

Внутрішній діалог розривався між раціональним скептицизмом і відьомською інтуїцією, що з кожною миттю ставала все голоснішою. Здивування поступово змінювалося інтересом, захопленням та… ледь помітним страхом. Світ раціонального та звичного розсипався на осколки, відкриваючи перед нею безодню ірраціонального та містичного.

Мирослава глибоко вдихнула, намагаючись взяти себе в руки та зберегти хоч якийсь професійний вигляд. Вона психолог, і її завдання – допомогти клієнту. Навіть якщо цей клієнт – екзорцист, а його проблеми лежать в площині паранормального.

(Допомогти екзорцисту? Це точно виходить за рамки моєї посадової інструкції. Але… цікаво ж, страшенно цікаво. І цей імпульс… я ж його відчула. )

Прихована відьомська сутність починала брати верх, витісняючи раціональний професіоналізм.

–  Я розумію, Захаре, – промовила Мирослава спокійно, хоча всередині бушувала буря емоцій. – Якщо вам потрібна моя допомога… як психолога… я готова спробувати. Розкажіть більше про ці “контакти” та “активність Темряви”. Поясніть мені, що саме відбувається, і чим саме я можу бути корисною.

(Ось і все, крапка неповернення пройдена. З психолога в помічники екзорциста. Куди мене занесе ця крива доріжка? І чи варто було взагалі розпочинати цю консультацію?)

Але в глибині душі вона вже знала відповідь. Цікавість та відчуття власної, не розкритої сили, переважували будь-які раціональні сумніви.

Захар не очікував такої реакції. Прийняття Мирослави, її готовність вислухати та допомогти, здавалося, шокували його не менше, ніж її провісницьке питання. На мить на його обличчі з’явився спантеличений вираз, що швидко змінився на вдячну посмішку.

– Дякую, Мирославо, – промовив Захар з помітною щирістю. – Я… не очікував такого розуміння. Це… дуже важливо для мене. Але зараз час вичерпано. Дозвольте мені обдумати все, і я вам зателефоную найближчим часом. Якщо ви дійсно готові допомогти… нам буде багато про що поговорити.

Він швидко підвівся, потиснув руку Мирославі з виразом глибокої вдячності й поспіхом вийшов з кабінету, ніби побоюючись, що слова відкриття, які зірвалися з його вуст, повернуть назад.

Мирослава залишилася сидіти в кріслі, ошелешена та виснажена. Енергетичний тиск від Захара поступово зменшувався, залишаючи після себе порожнечу та легкий головний біль. Вона заплющила очі, намагаючись осмислити почуте. Екзорцист… Темні сили… Паранормальні явища… Це було занадто багато для одного дня. Вона вирішила відкласти роздуми на потім. Зараз потрібно було відпочити та зібратися з думками. Але глибоко всередині неї розуміла, що її життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Двері у світ містики та ірраціонального відчинилися, і зворотного шляху вже не було.

Мирослава повернулася додому, у свою затишну квартиру, де панував приємний напівтемрявий спокій після яскравого дня. Квартира, як завжди, зустріла її тишею і м'яким світлом від сонця, що заходило за обрій. Вона скинула втомлено взуття біля дверей, важко зітхнула і попрямувала на кухню, де поставила чайник.

Наливши собі чашку трав’яного чаю, Мирослава опустилася у глибоке крісло біля вікна, з якого відкривався вид на вечірнє місто. Вона дивилась, як запалюються вогні, і думки про зустріч із новим клієнтом Захаром наповзли на неї. Вона хотіла відігнати їх, сховати глибше, не аналізувати. Було щось тривожне в їхній зустрічі, щось, від чого вона хотіла відсторонитися.

У кутку кімнати стояла велика клітка, в якій дрімав чорний ворон Каркуша. Його розумні очі-намистинки були заплющені, а блискуче пір'я ледь помітно коливалося у такт повільному диханню. Мирослава поглянула на нього, відчуваючи тиху вдячність за його мовчазну компанію.

Мирослава зітхнула, знову поринувши у свої думки. Саме в цей момент задзвонив мобільний. Мирослава неквапливо потягнулася за телефоном, що лежав на столику поруч. На екрані світилося ім’я "Ірина Психіатр". Мирослава ледь помітно зітхнула, перш ніж відповісти.

—        Привіт, Іро, - сказала Мирослава у слухавку, намагаючись надати голосу бадьорості, якої насправді не відчувала.

—        Мирославочко, привіт! Як ти там? - почувся у відповідь енергійний голос Ірини. - Слухай, у мене тут до тебе є одне прохання, навіть, мабуть, цікава справа.

—        Що таке? - Мирослава відчула легку цікавість, яка почала пробиватися крізь втому.

—        Ти ж знаєш, як я ціную твою... особливість, твою здатність відчувати людей настільки глибоко, - продовжувала Ірина. - У нас тут з’явився новий пацієнт... Дуже... складний випадок. І я подумала, можливо, ти б змогла подивитися на нього? Зі своїм умінням, може, ти побачиш щось, чого ми не бачимо.

Мирослава на мить замовкла. Пропозиція була несподіваною і... спокусливою. Вона справді давно не використовувала свій дар, намагалася тримати його в тіні, жити звичайним життям. Але щось в голосі Ірини, її довіра і повага, зачепили її.

—        Іро, ти знаєш, я не знаю… - почала Мирослава, вагаючись. - Я не впевнена, що це хороша ідея…

—        Ну, Мирославочко, прошу тебе, тільки подивися. Ти ж нічого не втрачаєш. І для нас це може бути дуже цінно. І потім, ми ж давно не бачилися! Давай хоч побачимось, поп’ємо кави. Ти ж до мене не їздиш ніколи, - затараторила Ірина, намагаючись переконати подругу.

Остання фраза Ірини подіяла. Мирослава справді скучила за подругою. Ірина завжди була для неї світлом і підтримкою, навіть у найскладніші моменти. Ідея зустрічі, можливості відвернутися від власних тривог, виявилася привабливою.

—        Гаразд, - видихнула Мирослава. - Добре. Я приїду. Коли тобі зручно?

—        Ой, Мирославочко, дякую тобі! Завтра підходить? Приїзди десь після обіду, я буду тебе чекати! - радісно вигукнула Ірина.

—        Добре, завтра після обіду я буду, - підтвердила Мирослава, ледь помітно посміхаючись.

Розмова з Іриною і перспектива зустрічі трохи розвіяли важкість, що наповнювала її душу. Можливо, це саме те, що їй зараз потрібно – відвернутися і допомогти комусь іншому. А зустріч із подругою – приємний бонус. Вона поклала слухавку, знову взяла чашку з чаєм і подивилася у вікно. Вечірнє місто все так само мерехтіло вогнями.