Мирослава та Захар вийшли з музею на вулицю, повітря здавалося свіжішим після важкої атмосфери музейного кабінету, але емоційний тягар розповіді пані Катерини все ще тиснув на плечі. Мирослава йшла мовчки, поглиблена у свої думки, переварюючи почуту історію трагедії родини Вишневецьких. Захар йшов поруч, також мовчазний та задумливий, його скептицизм, здавалося, розвіявся під вагою людського горя.
— Нам потрібно обговорити цю інформацію, — промовив Захар тихо, коли вони відійшли від музею на кілька кроків. — Розповідь краєзнавці додала багато нових деталей до нашої картини.
Мирослава кивнула у відповідь, погоджуючись з ним. Саме зараз, коли емоції поступово вщухали, потрібно було розкласти по полочках нові факти та легенди, визначити подальші кроки пошуку.
В цей момент телефон Захара в кишені завібрував, сповіщаючи про нове повідомлення. Він дістав телефон, поглянув на екран і затримав погляд на кілька секунд, його обличчя залишалося незворушним, але в погляді майнула тінь напруги.
— Повідомлення від мого знайомого, — сказав Захар стримано, ховаючи телефон назад в кишеню. — Здається, є ще інформація, що може бути корисною для нас. Але мені потрібен ноутбук, щоб отримати доступ до файлів, що він надіслав.
Мирослава поглянула на нього зацікавлено, передчуваючи нову порцію інформації, що може наблизити їх до розгадки таємниці.
— Тоді поїдемо до мого кабінету, — запропонувала вона рішуче. — Там зможемо працювати з ноутбуком, і спокійно обговорити всю інформацію, яку ми дізналися сьогодні. І з архівів, і з музею, і … можливо, щось нове з’явиться від твого знайомого. Потрібно зібрати все до купи і визначити подальші дії.
Захар мовчки вийшов із машини, зачинив двері й швидким кроком попрямував за Мирославою до будівлі. Вони підіймалися сходами, і його впевнений, ритмічний крок луною відбивався в коридорі. Мирослава відчинила двері свого кабінету, запрошуючи його увійти.
Кабінет психолога зустрів їх затишком та спокоєм, контрастуючи з напруженою атмосферою музейного приміщення та гамірним вулицями міста. Захар злегка озирнувся навколо, ніби намагаючись уловити енергетику цього місця, перш ніж його погляд зупинився на столі, де лежав відкритий ноутбук.
— Можеш скористатися моїм, — запропонувала Мирослава, жестом вказуючи на пристрій.
Захар мовчки кивнув, підійшов до столу та сів, відкриваючи ноутбук і швидко пробігаючи поглядом по екрану. Тим часом Мирослава рушила до шафки, увімкнула електрочайник і дістала невеликий дерев’яний піднос. Акуратно розклала на ньому різноманітне печиво та цукерки в яскравих обгортках.
Поставивши підніс на стіл перед Захаром, вона легко усміхнулася, намагаючись розрядити напружену атмосферу.
— Чай чи каву? — запропонувала Мирослава з турботою в голосі. — З печивом та цукерками для підтримки розумової діяльності. Аналіз інформації – справа нелегка, потрібно підкріпитися солодким.
Захар відірвався від підготовки ноутбука, поглянувши на Мирославу з легкою усмішкою у відповідь. Він оцінив її турботу та бажання створити комфортну атмосферу для розмови.
— Чай, будь ласка, — відповів Захар тихо. — І дякую за турботу, Мирославо. Солодке дійсно не завадить … особливо після такої важкої історії, що ми сьогодні почули.
Мирослава кивнула у відповідь, починаючи заварювати чай. Аромат запашного чаю поступово заповнював кабінет, розливаючись теплим затишком і спокоєм. Захар тим часом завершив підготовку ноутбука, відкриваючи необхідні файли та програми. Атмосфера в кабінеті поступово змінювалася, напруга повільно відступала, ступаючи місце зосередженості та рішучості. Захар та Мирослава готувалися до важливої розмови, до аналізу інформації, що могла наблизити їх до розгадки таємниці загубленого дому і забутої душі Анни Вишневецької.
Швидкими рухами пальців він відкрив отримані файли, зосереджено вдивляючись в текст, що з’явився на екрані. Мирослава мовчки спостерігала за ним, тримаючи в руках чашку з гарячим чаєм, очікуючи на інформацію, що могла розкрити всю правду про родину Вишневецьких.
Захар переглядав перший файл, швидко пробігаючи поглядом по рядках тексту, час від часу зупиняючись на окремих фразах і цифрах. На його обличчі з’являлася все більша зосередженість, брови зсувалися до перенісся, видаючи внутрішню напругу. Мирослава відчувала, як атмосфера в кабінеті знову згущується, наповнюючись очікуванням та невизначеністю.
— Перший файл … — промовив Захар тихо, відриваючись від екрану і поглядаючи на Мирославу. — Підтвердження того, що ми знайшли в газеті та почули від краєзнавці. Офіційні документи радянської влади … родину Вишневецьких визнано "соціально чужим елементом", "контрреволюційною сім’єю". Постанова про розкуркулення та конфіскацію майна … все оформлено юридично, з печатками та підписами … — в голосі Захара звучала гірка іронія, відтінок зневаги до цинічної бюрократії репресій. — Звинувачення стандартні для тих часів … "буржуазне походження", "експлуатація трудящих", "антирадянська агітація" … повний набір звинувачень, достатній для знищення цілої родини.
Він знову повернувся до екрану, перегортаючи сторінки файлу, шукаючи конкретні деталі репресій. Мирослава мовчки пила чай, намагаючись зібратися з думками перед тим, як почути найжахливіше.
— Так … є архівні дані НКВС … — продовжив Захар читати, його голос звучав все тихіше і стриманіше. — Ордер на арешт Володимира Вишневецького … дата арешту … початок лютого 1939 року. Причина арешту … "збройний опір представникам радянської влади під час конфіскації майна". Формулювання розмите, але зрозуміло, що це прикриття для розправи … Опис конфіскованого майна … довгий перелік … будинок, земля, меблі, цінності, навіть особисті речі … все забрано до останньої нитки … — Захар знову замовк, важко зітхаючи. — Перший файл підтверджує розкуркулення та конфіскацію майна. Але про долю членів родини тут нічого немає. Потрібно дивитися другий файл …
Він відкрив другий файл, і на екрані з’явився текст, що складався з коротких, сухих офіційних повідомлень, наче некрологи на живих людей. Захар почав читати вголос, його голос звучав глухо і безбарвно, наче зачитував вирок.
— Другий файл … "Довідка про долю членів родини Вишневецьких" … Володимир Вишневецький … "ліквідований при спробі збройного нападу на співробітника НКВС під час проведення оперативних заходів з конфіскації майна". Дата смерті … лютий 1939року … — Захар зробив паузу, піднімаючи очі на Мирославу. В його погляді був сум і співчуття. — Офіційна версія – загинув при нападі на співробітника КДБ … брехня цинічна … ми знаємо правду від краєзнавці … застрелили на порозі власного дому …
Мирослава мовчала, слухаючи розповідь Захара, серце стискалося від болю і співчуття. Вона уявила собі цю жахливу сцену розправи над головою родини на очах у дружини та дітей, відчуваючи холод безжальності репресій.
— Софія Вишневецька … — продовжив Захар читати далі, його голос звучав все тихіше. — "Місцезнаходження невідоме". Формулювання розмите, але зрозуміло, що після виселення сліди її загубилися … Юрій Вишневецький … "помер від запалення легенів в міській лікарні номер 3". Дата смерті … травень 1939 року … — Захар знову замовк, важко зітхаючи. — Син … дитина фактично … захворів і помер через кілька місяців після трагедії … ймовірно, від голоду та холоду …
Мирослава заплющила очі, намагаючись стримати сльози. Серце розривалося від болю за загублене життя хлопчика, що став жертвою безжальної історії.
— І Анна Вишневецька … — промовив Захар останні слова, його голос звучав майже шепотом. — "Перебувала в пересильному пункті номер 5 на Довгій вулиці". Причина смерті … "виснаження організму внаслідок голодування та переохолодження". Дата смерті … липень 1939 року … Софія Вишневецька … — Захар знову повернувся до рядка про матір. — Тут є доповнення … "Софія Вишневецька … померла в пересильному пункті номер 5 на Довгій вулиці … через три дні після смерті доньки Анни". Причина смерті … така ж … "виснаження організму внаслідок голодування та переохолодження" … — Захар закінчив читати, закриваючи файл на ноутбуці.
В кабінеті запала тиша, наповнена важкістю історичної правди. Трагедія родини Вишневецьких розкрилася перед Мирославою та Захаром у всій своїй жахливій повноті, підтверджена сухими рядками офіційних документів, що не залишали жодних сумнівів у їхній долі. Анна Вишневецька, молода дівчина з фотографії, загублена в вихорі історії та голодомору, знайшла свій останній притулок в бараці номер 5 на Довгій вулиці, разом з матір’ю, померши від холоду та голоду, в розпал трагедії українського народу.
Захар закрив ноутбук, і тиша знову опустилася в кабінеті, важка і густа, наче туман над болотом. Він відкинувся назад у кріслі, закриваючи очі на мить, ніби намагаючись відгородитися від жахливих образів, що постали перед його уявою під час читання документів. Мирослава мовчки сиділа навпроти, тримаючи в руках остиглу чашку з чаєм, її погляд був спрямований в нікуди, наче вона бачила щось невидиме для інших, відчуваючи присутність загублених душ родини Вишневецьких в цьому тихому кабінеті.
Захар відкрив очі, поглянув на Мирославу аналізуючи трагедію родини не лише як історик чи слідчий, а як екзорцист, що стикається з феноменом неспокійних душ.
— Отже, Мирославо, — промовив Захар тихо, його голос звучав незвично м’яко і спокійно, наче він розповідав давню легенду, а не зачитував сухі рядки офіційних документів. — Історія родини Вишневецьких … вона розкрилася перед нами у всій своїй жахливій повноті. Батько – вбитий на порозі власного дому, мати з дітьми – вигнані на вулицю, в холод і голод, син – помер від хвороби та виснаження, донька з матір’ю – загинули в бараках для бездомних.… Трагедія немислима, жорстока, безглузда … Трагедія цілої родини, знищеної безжальною машиною репресій.
Він зробив паузу, поглянувши на Мирославу з глибоким співчуттям. В його погляді не було скептицизму чи іронії, лише сум і розуміння тяжкості почутого.
— Особливо душа Анни, — промовив Захар тихо, його голос звучав заворожуюче та сумним відтінком. — Молода, невинна дівчина, що так рано пішла з життя, не пізнавши щастя і любові … Її душа … вона особлива. Вона не просто загублена, вона … відмовилася від спокою. Уявіть собі її останні миті … холод, голод, відчай … і усвідомлення несправедливості, жорстокості світу, що відібрав у неї все – родину, дім, майбутнє, саме життя. Така трагедія не може просто зникнути, розчинитися в часі. Вона залишає глибокий слід в енергетичному полі місця, прив’язує душу до місця страждання … а душа Анни … вона здається … незламною. Вона не хоче йти далі, не хоче знаходити спокій … вона залишилася тут, як живий докір несправедливості, як нагадування про трагедію минулого.
Захар зробив паузу, поглянувши на Мирославу з глибоким розумінням. Він бачив в її очах відгук на свої слова, відчував її емоційний зв'язок з душею Анни, що не знайшла спокою.
— Вона не хоче бути забутою, не хоче, щоб її трагедія залишилася без відповіді. Але … — Захар знову зробив паузу, його голос звучав задумливо. — Але чи хоче вона спокою насправді? Чи не занадто сильний її біль, її образа, її жага справедливості, щоб вона могла просто відпустити все і знайти спокій … Можливо, саме в цьому і полягає наша задача – не просто знайти спокій для душі Анни, а зрозуміти її біль, визнати несправедливість її долі, і відновити пам'ять про трагедію родини Вишневецьких, щоб вона не була забутою, щоб її страждання не були марними.
Мирослава підняла погляд на Захара, її очі були сповнені роздумів і тривоги.
— Ви кажете, душа Анни не знайшла спокою … шукаючи допомоги … але … чому саме Віктор? — запитала Мирослава тихо, згадуючи клієнта, — Чому привид Анни з’явився саме йому? Який зв'язок між ними? Віктор … він теж втратив дім … пам’ятаєте, його мама розповідала … ракета зруйнувала його будинок, батько загинув на його очах … Можливо … можливо, в цьому є якийсь зв'язок?
Захар уважно подивився на Мирославу, киваючи головою у відповідь. В його погляді з’явилося розуміння і підтвердження її інтуїтивної здогадки.
— Саме так, Мирославо, — промовив Захар тихо, з глибоким розумінням в голосі. — Ви абсолютно праві. Зв'язок між Анною та Віктором … він лежить в площині емоційній, в площині душевного болю та втрати. Дві душі, що пережили однакову трагедію, однаковий біль втрати … втрати дому, втрати родини, втрати спокою і безпеки. Трагедія Анни – це розкуркулення, репресії, жорстоке вбивство батька на порозі рідного дому, вигнання з рідної землі, голод і холод бараків для бездомних. Трагедія Віктора – це війна, ракета, що зруйнувала його дім, жахлива смерть батька на його очах, вимушений переїзд, втрата звичного життя, почуття безпорадності і відчаю. Дві трагедії, розділені часом, але з’єднані болем втрати, болем загубленого дому, болем загубленої родини.
Захар зробив паузу, поглянувши на Мирославу.
— І саме тому, — продовжив Захар тихо, наголошуючи на важливому моменті. — Саме тому привид Анни вселився у Віктора, знайшовши в ньому споріднену душу, що пережила схожий біль, що відчуває схожий відчай. Енергетичне поле болю та втрати, що оточувало Віктора після трагедії, стало наче відкритими дверима для душі Анни, дозволило їй проникнути в його свідомість, використати його тіло як тимчасовий притулок, як спосіб виразити свій біль, свою жагу справедливості, свою незламну волю до пам'яті про трагедію родини Вишневецьких. Дві душі, з’єднані болем втрати, дві трагедії, переплетені в часі і просторі, дві історії.
В кабінеті запала тиша, наповнена містичною напругою. Пояснення Захара прозвучало логічно і переконливо, розкриваючи глибинний зв'язок між видіннями Мирослави, станом Віктора та трагедією родини Вишневецьких.
Захар відкинувся назад у кріслі, закриваючи очі на мить, ніби збираючись з думками, формулюючи складні поняття в прості та зрозумілі слова. Коли він знову відкрив очі, його погляд був спрямований вдалечінь, наче він бачив щось за межами кабінету, в потойбічному світі духів та загублених душ.
— Неупокоєні душі … — почав Захар тихо, його голос звучав спокійно, але з відтінком глибокого розуміння. — Це душі, що залишилися між світами, не знайшли шляху до спокою, до світла. Причини можуть бути різні незавершена справа, невиконана обіцянка, жорстока смерть, сильний емоційний зв'язок з місцем чи людьми . У випадку Анни це очевидно трагедія її родини, жорстока несправедливість, що не дала їй спокою після смерті. Її душа залишилася прив’язаною до цього світу, до місця свого страждання, шукаючи справедливості та пам'яті.
Він зробив паузу, поглянувши на Мирославу, наче запрошуючи її до роздумів.
— І ці душі … вони співіснують з нами, в нашому світі, хоч ми і не завжди їх бачимо чи відчуваємо, — продовжив Захар тихо. — Вони наче тіні минулого, що блукають поруч з нами, іноді намагаючись взаємодіяти з живими, донести свою історію, отримати допомогу, знайти спокій. Спочатку … вони можуть бути невинними, навіть безпомічними, просто загубленими душами, що шукають вихід з темряви небуття. Але … — голос Захара став нижчим, наповнюючись тривогою. — Але чим довше душа залишається неупокоєною, тим більше біль і образа починають її змінювати, спотворювати її енергію. Позитивна енергія життя поступово згасає, ступаючи місце негативу, відчаю, злості. Душа наче отруюється власним болем, власною несправедливістю.
Захар зробив паузу, поглянувши на Мирославу з серйозністю в очах.
— І з часом … — продовжив він тихо, наголошуючи на кожному слові. — Ця негативна енергія може повністю поглинути душу, перетворити її на щось … інше. На злого духа, на привида, що втратив пам'ять про свою людську суть, про свою історію, про свою трагедію. Залишається лише біль, лише образа, лише жага руйнування і помсти. Такий дух вже не шукає спокою, він сам стає джерелом неспокою, джерелом страху і страждання для інших. Він починає приносити біль живим, використовуючи свою негативну енергію, щоб впливати на наш світ, на наші емоції, на нашу свідомість. Він харчується страхом, негативом, стаючи все сильнішим і все більш небезпечним.
Захар замовк, і в кабінеті запала тиша, наповнена тривогою і невизначеністю.
Мирослава уважно слухала Захара, його слова про неупокоєні душі відлунювали в її свідомості тривожним дзвоном. Вона уявила собі Анну Вишневецьку, молоду дівчину з трагічною долею, що блукає в темряві між світами, поступово втрачаючи людську суть під тягарем болю і образи. Співчуття до загубленої душі перепліталося з тривогою за Віктора, що став жертвою цієї містичної трагедії.
— Багато років … — промовила Мирослава тихо, роздумуючи вголос. — Душа Анни вже багато років в цьому болі, в цьому відчаї … Майже сто років. Це жахливо довго. Якщо біль і образа спотворюють душу з часом, як ви кажете, то за такий довгий час руйнація має бути майже завершеною, чи не так? Можливо, саме тому вона стала такою сильною, здатною впливати на Віктора, вселитися в нього підсилилася за рахунок цього негативу, цієї темної енергії .
Захар кивнув у відповідь, підтверджуючи її припущення.
— Саме так, Мирославо, — підтвердив Захар тихо. — Час працює проти неупокоєних душ. Чим довше вони залишаються в цьому стані, тим більше негативу накопичують, тим сильнішими і небезпечнішими стають. Душа Анни … вона пройшла довгий шлях руйнації, її біль і образа зробили її дуже сильною, достатньо сильною, щоб проникнути у свідомість Віктора, використати його тіло як провідник у наш світ. Зараз вона вчиться володіти його свідомістю, поступово підкорюючи його волю, пожираючи його енергію. Віктор слабшає з кожним днем, а дух Анни стає все сильнішим, все більш контролює ситуацію.
Мирослава здригнулася від усвідомлення жахливої картини, що постала перед її уявою. Віктор, став полем битви для двох душ – своєї власної, що слабшає і згасає, та чужої, неупокоєної душі Анни, що міцніє і поглинає його життєву енергію.
— То Анна … вона зараз … ніби паразит? — перепитала Мирослава тихо, з тривогою в голосі. — Вона живиться Віктором, використовує його для своїх цілей, не думаючи про його долю? Це жахливо …
Захар кивнув у відповідь, підтверджуючи її найгірші побоювання.
— Саме так, Мирославо, — відповів Захар стримано, але рішуче. — Саме так, неупокоєна душа, що довго перебуває в негативі, може перетворитися на паразита, що живиться енергією живих, використовуючи їх для своїх цілей, не піклуючись про їхні страждання. І в нашому випадку час не на нашому боці.
Мирослава глибоко вдихнула, намагаючись упорядкувати хаос думок, що виник в її голові після розповіді Захара. Ситуація виявилася набагато складнішою, ніж вона могла собі уявити спочатку.
Захар мовчки ходив кімнатою, його брови були нахмурені. Мирослава сиділа за столом, уважно переглядаючи свої записи.
– Отже, – нарешті порушив тишу Захар, зупиняючись біля вікна і дивлячись на міський пейзаж за ним. – Анна. Молода дівчина, раптова загибель, місцеві легенди про прокляття. Все це підтверджує мою думку. Сутність. І з такими сутностями є лише один шлях.
– Знищення, – закінчила за нього Мирослава, відкладаючи ручку. Вона дивилася на нього прямо, в її погляді не було звичної м’якості. – Ти дійсно вважаєш, що це єдиний вихід? Просто стерти її з існування?
– А який інший? – Захар різко обернувся. – Ти бачила, на що вона здатна. Той холод, той голос… Вона мучить Віктора. Вона паразит.
– Але чи вона сама цього хоче? – Мирослава підвелася, підходячи до нього. – Захар, ми знайшли згадки про її життя. Вона була молодою, можливо, кохала, мала свої мрії. Ця жахлива історія, що сталася з нею. Можливо, її душа просто застрягла, сповнена болю та гніву.
– Біль? Гнів? Це не має значення, Мирославо. Сутність є сутність. Вони харчуються нашою енергією, нашими страхами. Їх потрібно зупиняти. Раз і назавжди.
– Ти говориш так категорично… – Мирослава на мить відвернулася, її голос звучав приглушено. – Ніби всі вони однакові. Ніби в них немає нічого… людського.
Захар мовчав, його погляд став більш важким.
– Можливо, – тихо сказала Мирослава, знову дивлячись на нього. – Можливо, ти маєш рацію. Але я не можу просто так це прийняти. Я відчуваю… щось інше в цій Анні. Біль. Відчай. Не лише злобу.
– Ти хочеш її звільнити? – у голосі Захара прозвучав скепсис. – Звільнити сутність, яка тероризує живих? Це небезпечно, Мирославо. Дуже небезпечно.
– Я знаю, – вона кивнула. – Але я мушу спробувати. Я не можу просто так відмовитися від неї, не спробувавши зрозуміти. Дай мені шанс, Захаре. Лише один шанс. Дозволь мені ще раз спробувати встановити з нею контакт. З’ясувати, чого вона насправді хоче. Можливо… можливо, є інший шлях.
Захар довго дивився на неї, його обличчя залишалося непроникним. В його очах боролися сумнів та повага до її професійного чуття.
– Один шанс, Мирославо, – нарешті сказав він, його голос звучав суворо. – Один. Якщо ти відчуєш хоч найменшу загрозу… ми діятимемо по-моєму. Знищимо її. Ти розумієш?
Мирослава полегшено зітхнула.
– Розумію. Дякую, Захаре.
Вона знову підійшла до столу, беручи до рук свої нотатки. В її очах з’явилася рішучість. Вона вірила, що зможе достукатися до душі Анни, знайти ключ до її звільнення. Але водночас у глибині її серця затаївся страх. Страх перед тим, що Захар може мати рацію. Страх перед тим, що вона може випустити на волю щось темне та неконтрольоване. Проте вона мусила спробувати. Заради Віктора. Заради Анни. Заради надії на те, що навіть у найглибшій темряві можна знайти світло.
Тепер на їхніх плечах лежала відповідальність не лише за психічне здоров'я Віктора, але й за долю неупокоєної душі з минулого. Потрібно було діяти обережно і зважено, щоб не нашкодити нікому.
— Завтра … — промовила Мирослава після невеликої паузи, її голос звучав рішуче. — Завтра нам потрібно поїхати в психіатричну лікарню. До Ірини. Нам слід розповісти їй все, що ми дізналися про родину Вишневецьких, про Анну. Ірина досвідчений лікар, можливо, вона зможе дати нам цінну пораду, підказати, як нам діяти далі в цій незвичайній ситуації. Вона знає Віктора, спостерігає за ним … її думка буде дуже важливою для нас.
Мирослава поглянула на Захара з надією в очах, шукаючи підтримки його рішення. Захар кивнув у відповідь, погоджуючись з пропозицією Мирослави.
— Я згоден, Мирославо, — сказав Захар тихо. — Завтра зранку поїдемо до Ірини. Розповімо їй все, як є, не приховуючи нічого. Обговоримо з нею всю інформацію, яку ми зібрали, і разом подумаємо, які подальші кроки нам слід зробити, щоб допомогти і Віктору, і душі Анни.
Мирослава відчула полегшення від підтримки Захара. Разом вони були сильніші, здатні впоратися з будь-якими труднощами, що можуть виникнути на їхньому шляху. Тепер у них був конкретний план дій, і це додавало їм впевненості у тому, що вони зможуть допомогти і Віктору, і загубленій душі Анни Вишневецької. Залишалося лише дочекатися завтрашнього дня і сподіватися, що розмова з Іриною проллє світло на цю загадкову історію і допоможе знайти правильне рішення.