Вона легко кивнула Ірині на знак вітання, але залишилася мовчазною, не втручаючись у їхній візит.

Віктор лежав на ліжку, напівсидячи, підперши спину подушками. Виглядав він так само блідим та відстороненим, як і під час їхньої попередньої зустрічі. Погляд його був спрямований у порожнечу, ніби він не помічав присутніх, поринувши у власний внутрішній світ. На появу лікарок та незнайомого чоловіка він не відреагував жодним чином, залишаючись нерухомим та мовчазним.

Після короткої мовчазної паузи медична сестра тихо підвелася і вийшла з палати, залишивши їх наодинці з Віктором.

Захар мовчазно зробив кілька кроків, зупиняючись за спинами Мирослави та Ірини, тримаючись на певній відстані від ліжка Віктора. Він не зробив жодного зайвого руху, не промовив жодного слова, поглинувшись у мовчазне спостереження за пацієнтом. В кабінеті запала напружена тиша, порушувана лише тихим диханням людей та ледь чутним дзижчанням лікарняного обладнання в коридорі.

Мирослава уважно спостерігала за Захаром, намагаючись зчитати його перші враження, його невербальні реакції на атмосферу кімнати та енергетику пацієнта. Вона помітила, як Захар повільно водив головою, оглядаючи простір з кутка в куток, наче скануючи його своїм особливим поглядом. Легкий холодок у повітрі ледь відчутно торкнувся її шкіри, але Захар, здавалося, відреагував на щось інше. Потім його погляд зупинився на Вікторі, фіксуючись на його обличчі, на його позі, на кожній деталі його зовнішнього вигляду. Він стояв нерухомо, як кам’яна статуя, не видаючи жодних емоцій, лише глибока зосередженість читалася в його поставі.

Раптом… щось змінилося. Ледь помітний рух тіла Захара, ледве вловне здригання плечей, наче від несподіваного подиху холоду. Мирослава відчула, як по її шкірі пробігли мурашки, хоч у кімнаті не було холодно. Вона знову поглянула на Віктора, намагаючись зрозуміти, що саме спровокувало цю невербальну реакцію Захара. Але пацієнт залишався таким самим нерухомим та мовчазним, ніби не помічаючи їхньої присутності. Містика? Чи лише химерна гра уяви, спровокована власними очікуваннями та розповідями Ірини? Сумніви знову заповзли в її свідомість, змагаючись зі зростаючим інтуїтивним відчуттям "чогось більшого", що починало вимальовуватися в цій загадковій кімнаті.

Захар тим часом почав повільно рухатися по кімнаті, не відводячи погляду від Віктора, але розширюючи свій простір спостереження. Він підійшов ближче до ліжка, зупиняючись на безпечній відстані, і почав обходити його по колу, мовчазно скануючи пацієнта з різних ракурсів. Потім він звернув увагу на оточення – стіни, вікно, меблі, наче шукаючи сліди невидимої присутності. Його рухи були плавними і зосередженими, як у досвідченого слідчого, що оглядає місце злочину, шукаючи невидимі докази та підказки. Енергетичне поле в кімнаті здавалося нерівним, місцями відчувалися ледь помітні згустки.

Ірина стояла нерухомо біля дверей, спостерігаючи за діями Захара з сумішшю скептицизму та неприхованої цікавості. Вона не вірила в паранормальні явища, в екзорцизм та містичні ритуали, але професійна інтуїція підказувала, що в цьому нетрадиційному підході може бути зерно істини, особливо в справі, що завела їх у глухий кут раціональної науки. Вона мовчала, намагаючись зрозуміти логіку дій Захара, хоч їхні методи були далекі від звичної медичної практики.

Мирослава також мовчала, не втручаючись в процес спостереження Захара. Вона дала йому свободу дій, дозволяючи діяти у свій власний спосіб, сподіваючись на отримання хоч якоїсь інформації, хоч якоїсь підказки, що допоможе розгадати таємницю Віктора Кравченка. Внутрішньо вона хвилювалася, сумніви змагалися з цікавістю, а раціональний скептицизм – з інтуїтивним передчуттям невідомого.

Нарешті, після кількох хвилин мовчазного огляду, Захар зупинився біля вікна, повертаючись обличчям до жінок. Бліде обличчя з різкими рисами виглядало втомленим, але очі горіли глибоким, пронизливим вогнем інтелекту та зосередженості. Він поглянув на Мирославу, ніби шукаючи контакту та готовності до діалогу.

— Добре, Мирославо Григорівно, — промовив Захар тихо, хриплим голосом, порушуючи загальну мовчанку, що нависла в стерильній атмосфері палати. — Перше враження є. Атмосфера цікава, хоч і типова лікарняна. Енергетика місця незвичайна, навіть для такого місця як лікарня. Пацієнт … — він знову поглянув на мовчазного Віктора, що сидів на ліжку під стіною, — пацієнт … дійсно хворий. Але хвороба ця … не зовсім звичайна. Це … не лише клінічний випадок дисоціативного розладу ідентичності. Тут є щось більше. Щось … потойбічне.

В його голосі прозвучала стримана впевненість, без театральних ефектів та містичних закликів, що здавалися б недоречними в лікарняних стінах. Суто констатація факту, оцінка ситуації з погляду його нетрадиційної експертизи, що різко контрастувала з медичним оточенням. Мирослава поглянула на Ірину, шукаючи в її очах реакцію на перші слова Захара, в цьому обмеженому просторі палати. На обличчі Ірини читалася суміш здивування, скепсису та невизначеної цікавості, що було добре видно при тьмяному освітленні. Гра почалася. Перший хід зробив Захар прямо в серці лікарні. Тепер черга Мирослави та Ірини реагувати на його загадкові висновки та визначати подальший план дій прямо тут, в палаті пацієнта.

Ірина перевела погляд з Мирослави на Захара, в її очах все ще відбивався скепсис, але тепер змішаний з виразною цікавістю. Вона зробила невеликий крок вперед, наче скорочуючи дистанцію між раціональним медичним світом та незрозумілим "потойбічним", про яке заговорив Захар.

— Потойбічне… — повторила вона тихо, наче пробуючи смак цього слова. — Ви хочете сказати, що у Віктора… демонічна одержимість? Чи щось подібне? Ви серйозно в це вірите, пане Захаре?

В останньому питанні прозвучала ледь помітна іронія, але загалом тон Ірини був радше вичікувальним, ніж відверто зневажливим. Вона була заінтригована несподіваним поворотом, хоча її професійний скептицизм ще не був зломлений.

Захар спокійно зустрів її погляд — без найменшої ознаки роздратування чи бажання виправдовуватися. Він не збирався переконувати Ірину у своїй правоті з перших слів. Його сила була в стриманості та внутрішній упевненості.

— Вірю в те, що бачу, — відповів він лаконічно, з характерною хриплинкою в голосі. — Клінічна картина… неповна. Дисоціативний розлад — лише частина пазла. Але є… інші ознаки. Енергетичний фон палати змінений. Поведінка пацієнта не повністю вкладається в рамки відомих мені психічних патологій. Тому розглядаю інші версії. Включно з потойбічними.

Він зробив коротку паузу, даючи Ірині час осмислити почуте, а потім додав, звертаючись уже до обох жінок, але з легким акцентом на Мирославі — наче визнаючи її роль ведучої в цьому незвичному тандемі:

— Мирославо Григорівно, наскільки я зрозумів, ви запросили мене для нетрадиційної експертизи. Чи не так? Тож пропоную розглянути ситуацію комплексно. Медичний аспект — ваша зона відповідальності, Ірино Сергіївно. Містичний — моя. Спробуємо поєднати підходи. Якщо ви згодні.

У його голосі прозвучала не лише пропозиція, а й неявний виклик. Захар був готовий до співпраці, але лише на своїх умовах — з визнанням його експертизи та повагою до його методів. Він не нав'язував свою думку, але чітко окреслив свою позицію і готовність діяти в межах спільної роботи. Перший етап розподілу ролей було позначено, і напруга між двома професійними підходами стала ще більш відчутною, обіцяючи цікаву й непередбачувану співпрацю. Тепер черга за Мирославою — прийняти виклик Захара і визначити формат їхньої подальшої взаємодії.

Мирослава першою порушила мовчанку, звертаючись до Ірини з м'якою впевненістю в голосі:

— Ірино Сергіївно, думаю, пропозиція пана Захара варта уваги. Ми вивчили випадок Віктора з медичного погляду досить глибоко, і ви підтвердите, що традиційні методи не дають очікуваного результату. Можливо, час розширити горизонти й поглянути на проблему під іншим кутом. Тим більше, що пан Захар — фахівець у своїй сфері.

Вона зробила паузу, даючи Ірині можливість обміркувати її слова та пропозицію Захара. Мирослава виступала в ролі дипломата, налагоджуючи міст між двома різними світоглядами та професійними підходами.

Ірина мовчала кілька секунд, зважуючи всі "за" і "проти". Скепсис ще не відступив повністю, але професійна цікавість і розуміння безпорадності традиційної медицини в цьому випадку брали гору. Вона поглянула на Віктора, що залишався нерухомим і мовчазним, і зітхнула.

— Гаразд, — сказала вона нарешті, з відтінком втоми в голосі. — Я згодна спробувати. Але … без фанатизму, пане Захар. І в рамках наукового підходу, наскільки це можливо в такій … специфічній сфері.

Захар ледь помітно кивнув, приймаючи її умови. Він не очікував миттєвої згоди та повного прийняття своїх методів, але перший крок до співпраці був зроблений.

— Домовились, Ірино Сергіївно, — відповів він стримано. — Почнемо з діагностики. Потрібно більше інформації про пацієнта. І про обставини появи цих особливостей.

Мирослава взяла ініціативу на себе, переходячи до практичного планування:

— Зв’яжемось тоді пізніше, щоб скоординувати подальші дії. Ірино Сергіївно, я тобі зателефоную завтра зранку, узгодимо графік зустрічей та обміну інформацією. Пане Захар, — вона повернулася до нього, — як вам буде зручніше діяти далі?

Захар подивився на неї з легкою усмішкою, першою за весь час їхньої зустрічі. Усмішка вийшла стриманою, майже непомітною, але в його сірих очах з’явилося тепле світло.

— Мирославо Григорівно, дозвольте мені вас підвезти. Так зможемо одразу обговорити деталі справи, щоб не гаяти часу. Якщо ви не проти.

Мирослава кивнула, підтверджуючи згоду з його пропозицією.

Вона повернулася до Ірини, прощаючись коротким кивком голови:

— До завтра, Ірино Сергіївно. Тримай мене в курсі будь-яких змін у стані Віктора.

Ірина відповіла кивком, проводжаючи їх поглядом, сповненим невизначеності та змішаних почуттів. Вона залишилася в палаті наодинці з мовчазним Віктором, обмірковуючи несподіваний поворот подій та роль цього загадкового екзорциста в її раціональному медичному світі.

Мирослава та Захар вийшли з палати в коридор, наповнений звичайним лікарняним шумом та запахом медикаментів. Мирослава направилась до виходу, а Захар йшов поруч, мовчазний та зосереджений. Коли вони вийшли з лікарні на вулицю, Мирослава згадала:

— Ой, забула справа Віктора, що Ірина передала у мене в кабінеті. Треба забрати, щоб ви могли ознайомитися з деталями.

Захар зупинився на місці, повертаючись до неї з легким піднесенням брови.

— Саме там і обговоримо деталі, Мирославо Григорівно. У вашому кабінеті. Якщо дозволите.

Мирослава усміхнулася, оцінюючи його ненав’язливу наполегливість.

Вони попрямували до машини. Захар зупинився біля чорного Chevrolet Tahoe, припаркованого неподалік від входу в лікарню. Він відкрив передні пасажирські дверцята, запрошуючи Мирославу сідати.

— Дозвольте підвезти вас на своєму… службовому транспорті, Мирославо Григорівно. Так буде зручніше для обговорення справи. І… можливо, атмосфера моєї машини вам теж здасться… цікавою.

Мирослава з легкою посмішкою прийняла його пропозицію, оцінюючи його тонкий гумор і ненав’язливе бажання встановити власні правила гри. Вона сіла в шкіряне пасажирське крісло, а Захар зайняв місце водія й завів двигун. Автомобіль загарчав приглушено й плавно виїхав з лікарняної території, прямуючи в бік міських вулиць.

У салоні автомобіля панувала атмосфера стриманої функціональності та технологічної оснащеності. Приглушене освітлення, темні шкіряні сидіння, панель приладів, наповнена екранами та загадковими індикаторами, — все свідчило про практичне призначення цього автомобіля, а не про комфорт чи розкіш. Мирослава відчула легкий запах шкіри, металу та ще чогось — наче ледь помітний аромат диму й старовини. Енергетика машини справді була… незвичайною, хоча й зовсім іншою, ніж у її кабінеті. Тут відчувалася сила, стримана міць і готовність до дії.

Захар мовчав кілька хвилин, зосереджено ведучи машину, перш ніж почати розмову. Він наче збирався з думками, обираючи слова.

— Мирославо Григорівно, якщо не секрет, що саме привело вас до психології? Цікаво дізнатися, що керує людиною, яка обрала такий… непростий шлях.

Мирослава злегка усміхнулася, оцінюючи його ненав’язливу цікавість. Вона повернулася до нього обличчям, готуючись до короткої розповіді.

— Довга історія, пане Захаре. Якщо коротко — цікавість до людської душі, бажання зрозуміти, що нами рухає, чому ми діємо так, а не інакше. Спочатку була класична психологія: університет, практика… А потім я усвідомила, що цього недостатньо. Забагато питань залишалося без відповідей. Тому почала вивчати й інші напрямки — профайлінг, НЛП, гіпнологію… Інструменти потрібні різні, щоб допомогти людині розкрити свій потенціал і розв’язати внутрішні конфлікти.

Захар уважно слухав, не перебиваючи, зосереджено ведучи машину. Після її короткої розповіді він ще кілька хвилин мовчав, наче переварюючи почуте. Нарешті, тихо промовив, не відводячи погляду від дороги:

— Профайлінг… — повторив він повільно, ніби пробуючи ці слова на смак. — Для вас це… психологія. Для мене — інструменти роботи. Не думав, що психологи також ними цікавляться.

Він на мить змовк, а потім повернув голову до Мирослави, вперше за час розмови в машині зустрічаючись із її поглядом. У його сірих очах майнув ледь помітний відблиск усмішки.

— А які інструменти використовуєте ви, пане Захаре? — поцікавилася Мирослава, трохи нахиляючись уперед. — У кожного фахівця свої методи. Тож які ваші?

Захар витримав коротку паузу, ніби обдумуючи відповідь, а потім заговорив:

— Ви запитали про мій арсенал, Мирославо Григорівно. Так, маю… певний досвід у нетрадиційних методах. Служба в ГУР… зобов’язувала. Аналітика, стратегія, оперативна психологія, спецвишкіл… Доводилося вивчати різне. І застосовувати на практиці. Іноді — у вельми нестандартних ситуаціях.

Він на мить затримав погляд на дорозі, перш ніж продовжити:

— Профайлінг та верифікація брехні… були корисними інструментами в арсеналі розвідника. Хоча… у нашій сфері ці поняття звучали трохи інакше. Наприклад, "оцінка правдивості інформації" або "психологічний портрет противника". Суть та сама, методи… схожі.

Він знову перевів погляд на дорогу, наче замикаючись у собі, ховаючись за зовнішньою стриманістю. Розповідь про минуле давалася йому нелегко. Його слова звучали зважено й дозовано, проте в кожній фразі відчувалася вага досвіду та професіоналізму.

Позашляховик плавно під’їхав до невисокої будівлі. Захар вимкнув двигун, і в салоні запала тиша, порушувана лише ледь чутним дзижчанням електроніки.

Мирослава першою вийшла з машини, запрошуючи Захара жестом руки. Вона відкрила двері ключем, і вони одразу опинилися в кабінеті.

Велике вікно займало майже всю стіну навпроти входу, заливаючи простір м’яким денним світлом, що просіювалося крізь легкі кремові фіранки. У повітрі витав аромат кави та лаванди.

Захар зупинився на порозі, уважно оглядаючи приміщення. Його погляд затримався на двох темних кріслах і невеликого столика біля вікна, потім — на розкладному столі під стіною та пересувній маркерній дошці. Але цього разу його увагу привернула картина на стіні, якої раніше він не зауважив.

Він підійшов ближче, розглядаючи велике полотно в чорній рамі. "Закохані" Рене Магрітта — двоє людей у поцілунку, їхні обличчя приховані білою тканиною. Захар на мить затримав погляд, відзначаючи незвичну символіку. Цікаво, чому саме ця картина висить у її кабінеті?

— Затишно у вас, Мирославо Григорівно, — промовив Захар тихо, з легкою ноткою схвалення в голосі. — Минулого разу не було часу оцінити атмосферу. Функціональний мінімалізм… але зі смаком.

Він провів поглядом по кабінету, затримавшись на картині.

— Цікава картина, — додав він, уважно розглядаючи зображення. — Магрітт, здається? Що вона символізує для вас? Якщо не секрет.

Мирослава усміхнулася, помітивши його зацікавлення. Вона пройшла вперед, зупинилася біля полотна й повернулася до Захара.

— Так, Рене Магрітт. "Закохані". Для мене… вона про те, що за зовнішністю завжди ховається щось більше. Про невидимі зв’язки між людьми, про приховані ідентичності… про те, що не все є тим, чим здається на перший погляд. Сьогодні це особливо актуально, як гадаєте?

Вона зробила паузу, вдивляючись у вираз його обличчя, а потім додала:

— Чаю чи кави, пане Захаре? Щоб швидше ознайомитися зі справою Віктора.

Захар повернувся до неї, кивнувши.

— Чай буде доречним. Дякую. І… не будемо гаяти часу. Справа — перш за все.

Мирослава ввімкнула чайник, запрошуючи його сісти за стіл.

Із шафи дістала теку з копіями документів з медичної справи Віктора, яку передала їй Ірина.

— Ось, пане Захаре, усі наявні матеріали. Історія хвороби, результати аналізів, висновки консиліумів, динаміка лікування… усе тут. Ознайомтеся, будь ласка.

Потім вона налила чай у дві чашки й подала одну Захару.

Захар прийняв теку, відкрив першу сторінку й швидко заглибився в текст. Його погляд ковзав по сторінках, вихоплюючи ключові фрази та цифри, аналізуючи інформацію з властивою йому системністю.

У кабінеті панувала тиша, порушувана лише шелестом паперу й цоканням годинника. Мирослава мовчки спостерігала, відзначаючи його методичність і швидкість. Вона знала, що він не витрачатиме часу на зайві деталі, зосереджуючись лише на важливому.

Після кількох хвилин мовчазного читання Захар раптово зупинився, вказавши пальцем на один з аркушів у середині теки. Піднявши погляд на Мирославу, він говорив уже з новою зосередженістю:

— Мирославо Григорівно, тут є запис зі слів матері Віктора. Вона згадує, що приблизно за місяць до госпіталізації в сина змінилася поведінка — він став замкнутим, тривожним, скаржився на поганий сон і… дивні голоси в голові. Ви звертали увагу на ці ранні симптоми?

Мирослава підійшла ближче, пробіглася очима по рядках і підтвердила:

— Так, їх зафіксували під час первинного огляду. Тривожність, порушення сну, слухові галюцинації — типова картина для низки психічних розладів. Але далі симптоматика розвивалася нетипово.

Захар кивнув, погоджуючись, проте наполіг:

— Саме ці "нетипові" зміни й мають нас цікавити. Початок хвороби може дати ключ до її подальшого розвитку. Мати, можливо, пам’ятає більше деталей — конкретні прояви, дрібні зміни. Це може стати підказкою. Пропоную якнайшвидше її відвідати.

Мирослава лише кивнула:

— Згодна. Чим швидше отримаємо інформацію, тим краще. Адреса має бути в документах…

Вона швидко перегорнула сторінки, знаходячи потрібний запис. Захар уже підводився, випереджаючи її рух до дверей.

— Не гаємо часу, Мирославо Григорівно.

Вони вийшли з кабінету, залишаючи за собою атмосферу зосередженої тиші й роздумів. День поступово хилився до вечора, і вулиці міста наповнювалися весняним повітрям та звуками, немов прокидаючись після зимової сплячки.

Вийшовши з будівлі, вони попрямували до чорного позашляховика, який чекав біля воріт. Захар мовчки відчинив дверцята для Мирослави, і вони знову опинилися у просторому, комфортному салоні автомобіля. Двигун тихо загурчав, машина плавно рушила з місця, вливаючись у міський потік.

— Куди їдемо? — коротко запитав Захар.

Мирослава назвала адресу, і він швидко ввів її в навігатор, зосереджено стежачи за дорогою.

У салоні панувала мовчанка. Кожен поринув у власні думки, переварюючи отриману інформацію та передчуваючи розмову з матір’ю Віктора. Захар невідривно дивився на дорогу, міцно тримаючи кермо, а Мирослава вдивлялася у вікно, спостерігаючи, як за склом пропливає вечірній міський пейзаж.

Незабаром навігатор сповістив про прибуття. Автомобіль плавно загальмував перед невеликим приватним будинком на околиці міста.