Район виглядав тихим та небагатим, будинки були прості та невибагливі, без ознак розкоші чи достатку. Садок перед будинком матері Віктора був занедбаний, гілки дерев безладно звисали над стежкою, а фарба на віконних рамах почала лущитися.

Вони вийшли з машини та підійшли до дверей будинку. Мирослава глибоко вдихнула, готуючись до емоційно напруженої зустрічі. Вона знала, що розмова з матір’ю Віктора вимагатиме особливої делікатності та емпатії, але водночас необхідно буде зібрати максимум інформації, не завдавши жінці зайвого болю. Поруч з нею йшов Захар, мовчазний та зосереджений, його присутність випромінювала стриману уважність, що могла здатися надто формальною або навіть холодною в такій емоційній ситуації. Два різні підходи до збору інформації готувалися зійтися в цьому невеликому будинку, де ховались спогади та таємниці життя Віктора.

Мирослава обережно підняла руку і натиснула кнопку дзвінка біля старих дерев'яних дверей. В будинку запала тиша, лише легкий вітер шелестів гілками дерев в занедбаному садку. Через деякий час за дверима почулися невпевнені кроки, і двері повільно відчинилися.

На порозі стояла жінка літнього віку, з втомленим обличчям та сумними очима, в яких відбивався тягар пережитих років. Вона була одягнена в просту домашню сукню та старий вовняний халат. Вона з питанням подивилася на Мирославу та Захара, не розуміючи, хто ці незнайомі люди та чого вони хочуть.

Мирослава зробила крок вперед, м'яко усміхаючись та простягаючи руку для привітання. В її голосі звучали тепло та співчуття, налаштовуючи на довірливу розмову.

— Доброго дня. Мене звати Мирослава Григорівна, я психолог з лікарні, де зараз перебуває ваш син, Віктор. Це мій колега, пан Захар. Ми хотіли б з вами поговорити, якщо у вас є час та змога.

Жінка з недовірою дивилася на них, оцінюючи їх зовнішній вигляд та слова. В її погляді читалися втома та байдужість, наче вона вже звикла до небажаної уваги та не очікувала нічого хорошого від незнайомців.

— Психолог … з лікарні … — повільно повторила вона, наче перевіряючи інформацію. — Про Віктора … Що таке … сталося? З ним … гірше?

В її голосі прозвучав ледь чутне тремтіння, видаючи приховане хвилювання та страх за сина. Мирослава співчутливо похитала головою, намагаючись заспокоїти жінку жестом та поглядом.

— Ні, ні, не хвилюйтесь, з Віктором все стабільно, настільки, наскільки це можливо в його стані. Ми приїхали не з поганими новинами. Ми хочемо з вами поговорити про його життя, про його дитинство, про … можливо, деякі події, що могли вплинути на його стан. Це може допомогти нам краще зрозуміти ситуацію та знайти правильний підхід до лікування. Чи могли б ми увійти та поговорити в теплі? На вулиці … прохолодно.

Жінка мовчала ще кілька секунд, зважуючи їх пропозицію. Потім зітхнула та відступила в бік, запрошуючи їх увійти до будинку.

— Проходьте, якщо хочете. Тут … не дуже прибрано, вибачте. І … говорити особливо нема про що. Життя звичайне, нецікаве. А про Віктора… що розповідати? Хворий син горе в сім'ї.

Вона пропустила їх в невеликий коридор, де панував напівтемрява та запах старості та вогкості. Вона провела їх до невеликої кімнати, очевидно, вітальні, де стояли старі меблі та висидів пилюка. Кімната була простою та невибагливою, як і весь будинок, без ознак заможності чи комфорту.

Мирослава оглянула кімнату з емпатією, оцінюючи скромні умови життя матері Віктора. Вона повернулася до жінки, знову м'яко усміхаючись та налаштовуючи контакт.

— Дякуємо, що прийняли нас. Нам потрібна лише ваша допомога у розумінні ситуації з Віктором. Можемо сісти тут?

Жінка кивнула та показала на старий диван, що стояв біля стіни. Мирослава сіла на край дивану, запрошуючи Захара приєднатися. Він сів окремо, на стільці біля вікна, не втручаючись в розмову, але уважно спостерігаючи за динамікою ситуації та невербальними сигналами матері Віктора. Його мовчазна присутність створювала певну напругу в кімнаті, контрастуючи з м'якістю та емпатією Мирослави, що намагалася встановити довіру та розпочати відверту розмову.

Мирослава звернулася до матері Віктора з теплим поглядом та спокійним голосом, починаючи психологічне інтерв'ю з майстерністю та делікатністю.

— Розкажіть нам, будь ласка, про Віктора, яким він був в дитинстві? Які риси характеру були йому притаманні? Чи були якісь особливості в його розвитку, що вас турбували? Будь-яка деталь може бути важливою для нас. Не поспішайте, згадуйте все, що приходить вам на думку. Ми тут, щоб вас вислухати та зрозуміти.

Жінка зітхнула, опускаючи погляд долу, наче поринаючи у спогади минулого. Зморшки біля її очей глибше прорізалися на втомленому обличчі, коли вона почала розповідати про свого сина. Її голос звучав тихо та монотонно, наче читаючи давно забуту книгу спогадів.

— Віктор дитиною був спокійний, слухняний. Не бешкетував, як інші діти. Любив читати книжки, малювати … самотній був завжди. Друзів мало мав, більше сам з собою чи з книжками. В школі вчився добре, але не цікавило його то особливо. Так, треба – вчився. А душа його … десь далеко літала.

Вона зробила паузу, замовкаючи на мить, наче знову переживаючи ті далекі часи. Мирослава терпляче чекала, не перебиваючи, даючи жінці час зібратися з думками та продовжити розповідь у власному темпі. Захар залишався нерухомим, його погляд був спрямований на матір Віктора, але вираз обличчя залишався непроникним, не видаючи жодних емоцій чи оцінок.

— Особливості … — продовжила мати після паузи, наморщивши лоб, наче намагаючись згадати щось важливе. — Ну … боявся темряви дуже. Довго не міг заснути без світла. Казки страшні розказував про чудовиськ під ліжком, про тіні на стінах. Я думала дитячі страхи. Хто з дітей не боїться темряви? Але в нього якось занадто сильно то було. І ще чутливий дуже був. Сльози від будь-якого слова недоброго, від будь-якої несправедливості. Ображався довго пам'ятав образи.

Вона знову замовкла, зітхаючи важко. Мирослава м'яко підтримала розмову, нахиляючись трохи ближче до жінки, випромінюючи розуміння та співчуття.

— А як щодо його здоров'я в дитинстві? Чи були якісь хвороби, травми, що могли вплинути на його психічний стан? Можливо, якісь особливі події в житті переїзди, втрати, зміни в сім'ї?

Мати Віктора задумалась на довшу мить, намагаючись відновити в пам'яті далекі події минулого.

Мирослава уважно слухала, киваючи головою, підтверджуючи свою уважність та розуміння. Мати Віктора говорила про його тихе дитинство, про його любов до книжок та самотність. Раптом, її погляд потьмянів, а голос затремтів, наче наблизилась буря.

— А потім… — прошепотіла вона, дивлячись кудись у порожнечу, — почалася війна. Ви ж знаєте… ці вибухи постійні, сирени… життя наче в підвалі… але ми трималися… ради Віктора… він так боявся… особливо гучних звуків…

Вона замовкла, важко зітхнувши, і Мирослава терпляче чекала, не кваплячи її. Захар, як і раніше, стояв мовчки, але його увага стала ще більш напруженою. Він відчував, як емоційна напруга в кімнаті зростає, наче повітря наелектризувалося.

— Того дня… — мати знову заговорила, її голос став ледь чутним, — батько якраз додому приїхав, у відпустку… ми так зраділи… Віктор особливо, вони рідко бачились, а ввечері… сирена знову… але так близько… дуже близько… і раптом… вибух… жахливий… все затряслося… вікна повилітали… стіни… наче захиталися…

Сльози потекли по її змарнілому обличчю, але вона не плакала голосно, лише тихо схлипувала, наче намагаючись стримати біль, що рвався назовні.

— Я пам'ятаю лише спалах… і крик Віктора… а потім темрява… коли очі розплющила… все горіло… дим… уламки… батька … батька вже не було… — її голос зірвався на шепіт, переходячи в беззвучні ридання. — Віктор … він сидів під уламками стіни… весь в крові… але живий… слава Богу, живий… а я … я ногу поранила… не могла встати…

Мирослава мовчки простягнула руку і м'яко погладила її по плечу, виражаючи співчуття без слів. Вона бачила перед собою не просто матір пацієнта, а жінку, розчавлену горем, що пережила жахливу трагедію. Їй не потрібні були слова, щоб відчути глибину її болю, щоб зрозуміти травму, яку пережив Віктор, стаючи свідком смерті батька та руйнації власного дому.

Захар залишався незворушним зовні, але внутрішньо він фіксував кожну деталь її розповіді: емоційні спалахи, фрагменти спогадів, невербальні сигнали горя та розпачу. Для нього це була не просто емоційна сповідь, а цінне джерело інформації, що допомагало відтворити картину подій та зрозуміти психологічний стан Віктора.

Вийшовши з дому матері Віктора, Мирослава відчувала важкість на серці. Розмова виявилася емоційно виснажливою, сповідь жінки про пережите горе відбилася на ній важким тягарем. Захар мовчки йшов поруч, його обличчя залишалося незворушним, але Мирослава відчувала його зосереджену увагу, ніби він продовжував аналізувати кожну деталь їхньої зустрічі.

Вони підійшли до хвіртки.

— Я відвезу вас, — сказав він, без зайвих емоцій в голосі - і жестом запросив сісти в автомобіль.

Мирослава вдячно кивнула, сідаючи в машину. Поїздка проходила в мовчанні, порушуваному лише тихим гудінням мотора. За вікном пропливали вечірні вулиці міста, занурюючись у сутінки. Мирослава дивилася у вікно, поглинута думками про почуту історію, про травму, що зламала життя цілої родини.

Раптом Захар порушив тишу, спокійно промовивши:

— Нам потрібно обговорити почуте. І клінічну картину Віктора.

Мирослава повернула до нього голову, зустрічаючись поглядом.

— Так, — відповіла вона. — Потрібно.

Захар кивнув, не уточнюючи деталей. Мирослава знову відвернулася до вікна, поринаючи у власні думки.

За кілька хвилин машина зупинилася біля її будинку. Захар вимкнув двигун, повернувшись до Мирослави.

— До побачення, Мирославо. Я буду чекати на ваші пропозиції щодо часу зустрічі.

— Добре, Захаре, — відповіла вона, виходячи з машини. Зачиняючи дверцята, вона відчула його уважний погляд, що проводжав її до під'їзду.

Піднявшись до своєї квартири, Мирослава одразу дістала телефон. Вона знайшла в контактах номер Ірини та набрала його. Після кількох гудків у слухавці почувся втомлений голос лікарки.

— Ірино, привіт. Це Мирослава. Вибач, що телефоную так пізно.

— Доброго вечора, Мирославо. Нічого страшного. Чи є якісь новини по справі?

— Новини є, ми з Захаром хотіли б завтра з тобою зустрітися, обговорити все детальніше, і клінічну картину Віктора також. Тобі буде зручно?

— Так, звичайно. Завтра я працюю. Яка година вам підійде?

Мирослава задумалась на мить.

— Десь об одинадцятій ранку? Як тобі?

— Об одинадцятій чудово. Мій кабінет, як завжди.

— Дякую, Ірино. Тоді до завтра. Гарного тобі вечора.

— До завтра, Мирославо. І вам тримайтеся.

Завершивши розмову, Мирослава швидко написала смс повідомлення Захару, підтверджуючи час зустрічі: "Зустрічаємось завтра об 11:00 в кабінеті Ірини." Відправивши повідомлення, вона відкинулася на спинку крісла, відчуваючи втому та емоційне виснаження, але і гостре відчуття необхідності розібратися в цій складній справі, що сплітала в собі нитки психологічної травми та містичної загадки. Завтра на них чекала нова зустріч з Іриною та професійний аналіз зібраної інформації, де їхні різні підходи до розслідування знову зіткнуться у пошуках істини.