Квартира зустріла її тишею та м’яким, приглушеним світлом торшера у кутку. Квартира-студія, невелика, у стилі мінімалізму – наслідок нещодавнього переїзду та свідомого вибору на користь незалежності, навіть якщо вона давалася фінансово нелегко. Прості світлі меблі, мінімум декору – простір

дихав свободою та незавершеністю, як чисте полотно, що чекає на нові фарби життя. Але водночас – яскраві акценти – кілька подушок соковитого смарагдового кольору на дивані, живі трави в керамічних горщиках на підвіконні – м’ята, розмарин, чебрець – невеличкий зелений куточок природи серед міського бетону, і ненав’язливий натяк на її захоплення. Книги лежали не лише на полицях, а й невеликими стосами просто на підлозі – психологія, звісно ж, містика, трохи поезії – хаотичне відображення її інтелектуальних пошуків.

Переодягнувшись у зручний домашній одяг – широкі штани з м’якої тканини та легкий светр – Мирослава відчула, як спадає напруга робочого дня. На кухні тихо зашурхотіла салатом – проста вечеря з курячим філе та свіжими овочами – здорова їжа, швидка та без зайвих клопотів, цілком в її дусі. На фоні тихо зазвучав серіал "Відкриття відьом" – іронічний вибір для вечора, легка розвага, що не потребує зайвої уваги, і водночас – невеличка внутрішня посмішка

над власним подвійним життям.

Самотність… Сьогодні вона відчувається не так гостро, як раніше. Чи то втома після переїзду, чи новий кабінет забрав усі думки? Мирослава накрила на стіл на одну особу, налила собі склянку води з лимоном. Квартира була наповнена тихим вечірнім світлом, звуки міста доносилися з віддалі, створюючи фон для роздумів. Самотність не давила, а скоріше обіймала спокоєм – час для себе, час відпочити від людей, від чужих емоцій, від робочих турбот. Вона цінувала ці вечори наодинці – не як покарання, а як рідкісну розкіш – можливість відновити внутрішній баланс.

Пропливли у пам’яті фрагменти минулого. Дитинство, юність, захоплення книгами, перші спроби збагнути таємниці людської душі. Вибір професії психолога – не випадковий, а цілком закономірний – бажання допомагати, розуміти, підтримувати. Професійний шлях – цікавий, складний, сповнений випробувань та відкриттів. Самотність на цьому шляху – часом неминуча, але не завжди тяжка. Вона навчилася цінувати її – як простір для творчості, для самопізнання, для відновлення сил.

А потім… спогад різким уколом кольнув пам'ять. Токсичні стосунки… ім’я не спливало на вустах, лише холодний подих відчуження, емоційне виснаження,

порожнеча, що лишилася після розриву. Смуток заволік очі легкою димкою, відбиваючись в тьмяному світлі торшера. Нарцис… аб'юзер… слова з підручника психології, а за ними – живий біль, розчарування, втрата довіри. Чи залишилися ще сили для нових стосунків? Чи потрібні вони їй зараз? Чи не краще залишитися наодинці – у своєму спокої, у своїй самотності? Сумніви закралися в душу тихим пошепки, розвіюючись у вечірній тиші квартири.

Раптом тишу порушило гучне каркання. Великий чорний ворон сидів на жердині у своїй круглій клітці, що стояла у кутку кімнати, і стукав дзьобом по металевих прутах, привертаючи увагу. Каркуша. Її Каркуша. Знайдений колись давно, поранений, з підбитим крилом. Виходжений, вигодуваний, але так і не зможний повернутися в небо. Залишився жити з нею – вірний, мовчазний супутник її самотності. Клітка – велика, простора, кругла – наче маленький свій світ для гордого птаха. Мирослава, знаючи про розум воронів, часто розмовляла з ним, навіть вчила його "говорити" – запам’ятовувати приказки, влучні вислови, які він потім видавав у найнеочікуваніші моменти. Правда, характер в Каркуші був той ще – вредний, іноді навіть злостивий, але Мирослава любила його – таким, яким він є. Інколи, коли Каркуша ставав особливо неспокійним, вона відчиняла клітку, і він, не літаючи, а важливо виступаючи, крокував по кімнаті, обстежуючи кожний куток, наче шукаючи щось важливе, відоме лише йому.

—        Чого розкаркався, філософе? – Мирослава підійшла до клітки, усміхаючись ворону. – Знов мудрість дня хочеш сповістити? Чи просто вечері замало?

Каркуша скосив блискуче око, пильно дивився на неї, і раптом видав гучне, чітке каркання:

—        "Не у свою справу не вставляй носа!"

Мирослава засміялася, хитаючи головою. — Оце так порада! Прямо в ціль! А ти ж про що саме, Каркушо? Про Олену мою сьогоднішню? Чи про мої думки, що занадто глибоко залізли?

Ворон відповів коротко і сердито:

—        "Мовчи, як риба, а роби своє!"

—        Ой-ой, які ми сьогодні мовчазні та мудрі, – промовила Мирослава з усмішкою, але вже серйозніше додала: — Добре, Каркушо, зрозуміла. Буду мовчати й робити своє. А тобі – смачного корму за мудрі поради.

Вона відчинила клітку, простягаючи ворону жменьку корму. Каркуша

обережно взяв їжу дзьобом, і знов замовк, зайнятий вечерею. Мирослава дивилася на нього з ніжною усмішкою. Самотній вечір переставав бути таким вже самотнім – в тиші квартири звучало лише тихе постукування дзьоба ворона по зернятах та мелодія з ноутбука.

Вечірня тиша квартири була порушена звуками бою з серіалу. На екрані Метью Клермонт бився з Петером Ноксом. Вампіри зійшлися у відчайдушному поєдинку в напівтемряві замку. Блискавичні рухи, спалахи магії, гуркіт мечів –

сцена була сповнена динаміки. Мирослава, хоч і неуважно дивилася серіал, на мить зупинила погляд на напруженій битві, коли раптово вечірню тишу розірвав дзвінок мобільного.

Мирослава кинула погляд на екран телефона. Невідомий номер. Хто б це міг бути в такий пізній час? Хіба що хтось з колег, чи з подруг… З легким здивуванням вона прийняла виклик.

—        Слухаю, – промовила Мирослава спокійно.

З трубки донісся чоловічий голос – глибокий, стриманий, ввічливий, але з ледь вловною напругою, що прослизнула між чемними словами.

—        Доброго вечора. Вибачте, що турбую вас у такий пізній час. Мене звати Захар. Я телефоную, щоб переконатися, що потрапив саме до Мирослави Зозулі, психолога. Знайшов ваш контакт на сайті … вибачте, не запам’ятав точної назви… здається, "Психологічна допомога міста онлайн"…

(Онлайн оголошення… новий клієнт? Цікаво. Сайт новий, я лише тиждень тому розмістила там інформацію про свої послуги після переїзду в цей район. Не очікувала так швидко отримати відгук.)

—        Так, слухаю вас, Захаре, – відповіла професійно уважним тоном, приховуючи здивування. – Чим можу вам допомогти?

Голос в трубці зробив коротку паузу, наче збираючись з думками, і продовжив вже з більшою рішучістю.

—        Розумієте… у мене є … особиста проблема. Я хотів би записатися до вас на консультацію – якщо це можливо, найближчим часом. Річ у тому, що я … страждаю від алкогольної залежності. І це починає серйозно впливати на моє життя, на мою психіку. Коротко кажучи – я потребую професійної допомоги психолога.

Голос звучав стримано, чітко, без зайвих емоцій, але Мирослава відчула ледь помітний відтінок розпачу або втоми в цьому професійно витриманому тоні. (Алкогольна залежність… серйозно. І звертається за допомогою – це вже добрий знак.)

—        Я розумію вас, Захаре, – відповіла Мирослава з підтримкою в голосі. – Звісно, я готова вам допомогти. Консультація можлива – завтра в кабінеті зручно буде? На який час вам було б найкраще під’їхати?

 З трубки почулося легке зітхання полегшення. — Завтра… так, завтра було б ідеально. Час … ну, мені байдуже, якщо чесно. Як вам зручно, так і підлаштуюсь. Головне – якомога швидше…

(Поспішає… хоче вирішити проблему швидко. Типово для багатьох клієнтів. Але щось в його голосі є ще… якась прихована напруга, чи що…)

 Інтуїція психолога вже починала ловити невловимі нюанси в голосі нового клієнта.

—        Добре, – промовила Мирослава, заглядаючи у свій електронний розклад. – Завтра … скажімо, на чотирнадцяту годину дня вас влаштує? Кабінет знаходиться на вулиці Замковій, будинок дванадцять

—        Чудово, чотирнадцята підходить ідеально. Я буду, обов’язково. Дуже вам вдячний, Мирославо … вибачте, не запитав по батькові…

—        Мирослава Григорівна, – підказала вона ввічливо. – Буду рада зустрічі з вами, Захаре. До завтра тоді.

—        До завтра, Мирославо Григорівно. Ще раз вибачте за пізній дзвінок. І дякую вам.

В трубці пролунали короткі гудки відбою. Мирослава відірвала телефон від вуха і подивилася на екран ще раз – невідомий номер.

 (Захар. Новий клієнт. Алкогольна залежність … і ще якісь "психологічні труднощі". Голос стриманий, професійний, але з напругою… або то просто втома від боротьби з залежністю? Хто він такий, цей Захар? Що за історія за ним стоїть? Цікаво…)

Мирослава поклала телефон на стіл, підперла підборіддя рукою, поринувши в роздуми. Вечірня тиша вже не здавалася такою спокійною, як раніше – вона була наповнена передчуттям нової зустрічі, нової історії, нового клієнта – Захара, що прийшов несподівано, як дзвінок серед тихого вечора, порушуючи рутину і запускаючи ланцюжок нових подій в її житті.