Мирослава мовчала, даючи Ірині час видихнути напругу та усвідомити сказане. Вона уважно дивилася на подругу, відчуваючи її розгубленість і надію, розуміючи, що за типовим випадком дисоціативного розладу ховається щось глибше, незрозуміліше, можливо, навіть містичне. І це "можливо" висіло в повітрі, як ледь вловний запах дезінфекції, нагадуючи про реальність лікарні, але водночас відкриваючи двері в інший, незвіданий вимір.

Повільно, наче виринаючи з глибоких роздумів, Мирослава простягнула руку до своєї майже охололої кави. Ковток гіркої рідини не приніс полегшення, але допоміг зібратися з думками, знайти перші слова відповіді на німе питання Ірини.

— Ти кажеш … "інша особистість", — повільно перепитала Мирослава, понизивши голос до тихого, роздумливого тону. — "Вона"… Ти маєш на увазі … жіночу особистість? Це … завжди жінка? Чи … ти кажеш "вона", бо мова архаїчна, з жіночими формами?

В її голосі звучала не лише професійна цікавість, але й ледве помітна тривога. Питання про жіночу особистість прозвучало наче ключ, який може відкрити двері до розуміння цієї заплутаної справи, або ж, навпаки, завести їх у ще більший містичний лабіринт.

Ірина з помітною нервовістю знову почала перебирати срібний ланцюжок між пальцями.

— Ні, не лише через мову, — відповіла вона, з легким здриганням плечей, наче відкидаючи останні сумніви. — Вона … вона сама себе так ідентифікує. Вона називає себе … Анною. …

Мирослава ледь помітно нахмурилася.

— Мирославо… я не вірю в містику. Ти ж знаєш. Я науковець. Раціоналіст. Але … я не можу пояснити те, що відбувається. Це … це переходить всі межі медицини. Всі межі розуміння. — Вона замовкла, важко дихаючи, наче випірнула з глибини холодного озера, задихаючись від несподіваного занурення у невідоме.

Мирослава мовчала кілька довгих секунд, переварюючи почуте. Згадка Ірини про архаїчну мову, страх перед дзеркалами та раптове зниження температури тіла Віктора звучали як кадри з дешевого містичного трилеру, але не як звіт від розсудливого лікаря-психіатра з багаторічним стажем. Проте, вона бачила страх в очах Ірини, відчувала її розгубленість – і це не було імітацією. Щось дійсно відбувалося, щось виходило за рамки звичного розуміння та наукового пояснення.

— Добре, — повільно промовила Мирослава, підводячись з крісла. Вона відчула, як внутрішня напруга, починає згущуватися, перетворюючись на щільний клубок сумнівів та професійної цікавості.

— Я хочу побачити Віктора. Якщо можливо … проведи мене до нього. Хочу спробувати відчути, що там відбувається.

Зі своєї сторони.

Ірина з помітною подякою видихнула, наче з її плечей щойно зняли важкий вантаж.

— Звісно, Мирославо. Я тобі дуже вдячна. Підемо. Він зараз у палаті, під наглядом. Сьогодні відносно спокійний день. Можливо … можливо, ти зможеш щось розгледіти.

Вони мовчки вийшли з кабінету, залишаючи позаду затишне тепло кавової розмови, крокуючи в глибину лікарняних коридорів, до палати пацієнта Віктора Кравченка.

Ірина обережно відчинила двері палати, жестом запрошуючи Мирославу увійти першою. Кімната була невеличкою, освітленою тьмяним світлом з вікна, заґратованого металевими прутами. Білі стіни підкреслювали аскетичність обстановки – ліжко, приліжкова тумбочка, простий дерев’яний стілець біля стіни. В кутку палати непомітно сиділа молода медична сестра, уважно спостерігаючи за пацієнтом.

Віктор лежав на ліжку, напівсидячи, підперши спину подушками. Виглядав він молодшим за свої тридцять п’ять, але блідість шкіри та запалі очі додавали втоми та хворобливості до його вигляду. Погляд його був спрямований у порожнечу, ніби він не помічав присутніх, поринувши у власний внутрішній світ. На появу лікарок він відреагував ледь помітним рухом голови, без жодного виразу на обличчі.

— Вікторе, — тихо мовила Ірина, підходячи ближче до ліжка. — До тебе гостя. Це Мирослава Григорівна, психолог, про яку я тобі вчора розповідала. Вона хоче з тобою познайомитися.

Віктор повільно перевів погляд на Мирославу, зупинивши його на її обличчі на кілька довгих секунд. В його очах не було ні цікавості, ні ворожості, лише порожнеча та байдужість, глибока втома людини, що втратила надію.

Але в цю саму мить, коли їхні погляди зустрілися, Мирослава відчула легкий подих холоду, ледь вловний дотик чужої енергії, що ніби промайнув по її шкірі. Не фізично, ні, але … на якомусь глибшому, інтуїтивному рівні.

Мирослава зробила непомітний глибокий вдих, намагаючись налаштуватися на свій особливий режим сприйняття, активуючи свої здібності. Вона зосередилася на відчуттях, намагаючись відкинути раціональний аналіз, клінічні описи Ірини, власні сумніви та упередження. Лише чисте відчуття, первинна інтуїція, перше враження від енергетичного поля Віктора Кравченка.

І те, що вона відчула, було … неоднозначним. Хаотична суміш емоцій, розрізнені фрагменти думок, спотворені відблиски чужої присутності. В центрі – глибокий відчай, розпач, емоційна порожнеча, характерна для дисоціативного розладу. Але на периферії … щось інше. Тонкий струмінь холоду, немов подих з іншого виміру, відгомін архаїчної мови, тінь жіночого силуету, що майнув на межі свідомості. Містика? Чи лише гра уяви, спровокована розповіддю Ірини?

Внутрішній конфлікт Мирослави почав розгорятися з новою силою. Науковий скептицизм експерта протистояв інтуїтивному відчуттю "чогось більшого", незрозумілого, можливо … небезпечного. Сумніви та невизначеність заповнювали свідомість, залишаючи лише одне чітке розуміння: ця справа буде набагато складнішою, ніж здавалося на початку.

Мирослава відвела погляд від Віктора, повертаючись до реальності лікарняної палати, але відчуття холоду та невизначеності ще довго не відпускали її. Вона помітила пильний погляд Ірини, спрямований на неї, очікування в очах подруги – німе питання про перше враження, про первинний діагноз інтуїції.

Мирослава повільно видихнула, зібралася з думками, намагаючись на зовнішньому рівні зберігати професійну стриманість, хоч всередині вирував емоційний шторм невизначеності. Вона зробила невеличкий крок назад, віддаляючись від ліжка Віктора, ніби фізично дистанціюючись від цієї бентежної енергетики, що виходила від пацієнта.

— Ситуація … непроста, — повільно мовила Мирослава, звертаючись скоріше до Ірини, ніж до самого Віктора, який, здавалося, не помічав їх присутності. Вона намагалася підібрати слова, зважуючи кожне з них, щоб не видати своєї розгубленості, не злякати Ірину ще більше, але водночас бути чесною у своїй первинній оцінці. — Клінічні симптоми ДРІ … безумовно присутні. Але … є нюанси. Деталі, які потребують … уважнішого вивчення. Глибшого аналізу.

Вона знову поглянула на Віктора, що так само мовчазно сидів на ліжку, не змінюючи своєї пози й, не виявляючи жодних емоцій. Залишаючись загадкою, клубок якої лише почав розплутуватися.

— Нам потрібно більше інформації, Ірино, — продовжила Мирослава, повертаючись остаточно до подруги, вже з більш впевненим та рішучим тоном голосу. — Історія хвороби, подробиці анамнезу, динаміка зміни особистостей… Все, що ти маєш. Мені потрібно глибше зануритися в цей випадок, щоб зрозуміти, з чим ми маємо справу. І … — вона зробила паузу, на мить завагавшись, але вирішивши бути відвертою до кінця, — можливо … можливо, нам доведеться розглянути та не зовсім традиційні підходи. Вийти за рамки звичної клінічної картини.

Ірина уважно слухала кожне слово Мирослави, вловлюючи кожну інтонацію, кожний відтінок сенсу. Вона бачила в її очах не лише професійну зосередженість, але і той самий сумнів, ту саму невизначеність, що відчувала сама. І це було … обнадійливо. Вона не була одна у своєму бентежному відчутті "чогось не того", що виходило за рамки наукового розуміння.

— Звісно, Мирославо, — відповіла Ірина з помітною рішучістю в голосі. — Я передам тобі документи, історію хвороби Віктора. І … якщо потрібно … ми готові розглянути будь-які підходи. Навіть … нетрадиційні. Бо якщо чесно, — Ірина зітхнула з важкістю, — традиційні методи тут … безсилі. Ми зайшли в глухий кут. І твоя допомога … це наша остання надія.

Мирослава легко кивнула, співчутливо поклавши руку на плече подруги.

— Я зроблю все, що в моїх силах, Ірино. Обіцяю. Дай мені час вивчити матеріали, проаналізувати перше враження. І я перетелефоную тобі найближчим часом, як тільки матиму якісь думки.

— Дякую, люба, — Ірина з подякою посміхнулася, хоч тінь турботи ще не зникла з її очей. — Буду чекати твого дзвінка. І … бережи себе, Мирославо. Ця справа … вона якась … нехороша.

Вони ще раз обійнялися на прощання, і Мирослава вийшла з палати, залишаючи Ірину та мовчазного Віктора позаду. Медична сестра підвелася, проводжаючи її поглядом, але Мирослава вже спрямувала кроки до виходу з відділення, занурюючись у свої думки.

Лікарняні коридори, холодні стіни, приглушені звуки – все це поступово зникало за спиною, коли Мирослава покинула психіатричну лікарню та вийшла на свіже повітря весняного дня.

Дорогою додому Мирослава поринула в роздуми над справою Кравченка. Клінічні симптоми ДРІ були очевидні, але ці тривожні "аномалії", розказані Іриною, ці незрозумілі містичні відгуки, відчуті нею особисто… все це не вкладалося в рамки звичної медичної картини. Архаїчна мова, страх дзеркал, крижаний холод… і її власне відчуття чогось іншого… Що це було? Гра уяви? Самонавіювання? Чи дійсно щось більше, незрозуміле та потойбічне?

Внутрішній голос професійного скептика наполегливо твердив про раціональні пояснення, про можливі помилки діагностики, про гіперчутливість уяви, спровоковану розповіддю Ірини. Але інший голос, той інтуїтивний дар, що завжди служив їй надійним компасом у темних лабіринтах людської підсвідомості, наполегливо шепотів про "щось більше", про небезпечну таємницю, що ховалася за фасадом клінічного діагнозу.

Повернувшись додому, Мирослава кинула сумку на пуф у передпокої, пройшла до вітальні й опустилася у зручне крісло біля вікна. Погляд її зупинився на телефоні, що лежав в її руці. Думка про дзвінок Захару виникла майже миттєво, але в душі зародився дивний мікс цікавості та неприйняття. Захар… її клієнт, ексцентричний дослідник паранормальних явищ. Він міг би мати цінну інформацію, можливо, навіть допомогти розібратися в цих містичних аспектах справи Кравченка. Але… чи не зрозуміє він її неправильно? Чи не підніме на сміх її "містичні зацікавлення", особливо враховуючи її професійний статус психотерапевта, що працює в рамках раціональної парадигми? Її ж колеги точно б не зрозуміли.

Коливання тривали недовго. Професійна цікавість, непереборне бажання розгадати загадку справи Кравченка, де, здавалося, звичні методи були безсилі, пересилили сумніви та упередження. Ситуація була дійсно нестандартною, виходила за межі звичної клінічної практики. І якщо традиційні методи виявилися безсилими, можливо, варто спробувати… нетрадиційні. Принаймні, проконсультуватися з експертом, що має досвід у "таких справах". А там… час покаже.

Мирослава рішуче набирала номер Захара. В слухавці почулися довгі гудки з’єднання, відраховуючи секунди очікування. Її пальці мимоволі барабанили по кріслу, відбиваючи ритм її неспокійного серця. Нарешті, після кількох довгих секунд очікування, в слухавці почувся хриплуватий стогін.

— Слухаю, — промовив він невиразно, наче його щойно розбудили. — Хто турбує в такий пізній час?

Мирослава зробила глибокий вдих, збираючись з духом. Дзвонити Захару, клієнту, чиє несподіване зізнання наприкінці сесії змусило її переглянути все, у що вона вірила щодо людської психіки, виходило за рамки професійного протоколу. Але щось у цій справі з Віктором Кравченком змушувало її шукати допомоги там, де раціональна психологія виявлялася безсилою.

— Захаре, доброго дня, — відповіла вона стримано офіційним тоном, намагаючись приховати внутрішнє бентеження. — Це Мирослава Григорівна. Сподіваюся, не відвернула Вас?

— Мирославо Григорівно? — в голосі Захара з’явилося більше життєрадісності, хоч і сонливість ще повністю не зникла. — Яка несподіванка! Радий чути Вас.

В його голосі, як і під час їхньої єдиної зустрічі в кабінеті, звучали іронічні нотки, але Мирослава знала, що за цією маскою циніка ховається глибокий інтелект та неабиякий досвід… хоч і досвід вельми специфічного ґатунку.

— Саме за Вашою експертною думкою і телефоную, Захаре, — відповіла Мирослава. В її голосі прозвучала наполегливість, але водночас і обережна дистанція – тонка гра дипломатії та внутрішньої тривоги. — Ситуація виникла… нестандартна. Можливо, навіть… з Вашої спеціалізації. І я хотіла б… почути Вашу думку. Порадитися, якщо Ви будете зацікавлені й матимете час. Хоч би якусь підказку… з Вашого боку.

Захар промовчав кілька секунд, наче зважуючи її слова.

— Підказку, кажете? У справі психолога… знадобилася підказка екзорциста? — в його голосі прослизнула ледь помітна усмішка, а можливо, й тріумф. — Цікаво, дуже цікаво. І що ж це за незвичайна ситуація, що змусила Вас, Мирославо Григорівно, звернутися до такого… неоднозначного експерта, як я?

Мирослава зробила ще один глибокий вдих, готуючись викласти суть справи, хоч би коротко, не розкриваючи всіх деталей телефоном.

— Пацієнт, Захаре. Клінічний випадок дисоціативного розладу ідентичності. Але… з деякими аномаліями, які не вписуються в жодні рамки звичної клінічної картини. Я думала… можливо, Ваш досвід у… нетрадиційних справах… міг би дати хоч якийсь ключ до розуміння цієї ситуації. Хоч якийсь натяк, в якому напрямку нам рухатися далі.

Знову запала коротка пауза. На той кінець дроту чулося лише тихе дихання Захара, наче він обмірковував її пропозицію, зважуючи всі "за" і "проти" несподіваної співпраці.

— Гм-м-м… цікаво, — повільно промовив Захар нарешті. — Дисоціативний розлад ідентичності… з аномаліями, кажете? І Вас цікавить моя думка, як екзорциста? Що ж, Мирославо Григорівно, мушу зізнатися, Ви мене заінтригували. Але… підказок телефоном я не роздаю. Тим більше у таких тонких справах. Якщо Ви хочете почути мою думку… мені треба побачити все на власні очі. Відчути атмосферу, енергетику місця, побачити самого пацієнта. Лише тоді я зможу сказати… чи зможу я Вам допомогти та в який спосіб. І чи варто взагалі допомагати… в такій ситуації.

Він зробив паузу, ніби чекаючи на її реакцію, даючи час обміркувати його умови.

— Отже, Мирославо Григорівно, що скажете? Чи готові запросити мене на… оглядини пацієнта? Чи залишимося кожний при своїх наукових ілюзіях?

Мирослава замислилася, зважуючи пропозицію Захара. "Побачити все на власні очі" … це означало впустити ексцентричного екзорциста в стерильний простір наукового дослідження, переступити через кордони професійного протоколу, вийти за рамки звичної парадигми. Ризик репутації, можливе непорозуміння з колегами, навіть можлива … компрометація її власного професійного іміджу … все це висіло на терезах її сумнівів. Але з іншого боку … безвихідь ситуації, розгубленість Ірини, її власне бентежне відчуття "чогось більшого", що вислизає з рук традиційної науки … все це підштовхувало її до ризикованого кроку назустріч невідомому.

— Гаразд, Захаре, — мовила Мирослава нарешті, в голосі звучала стримана рішучість, попри внутрішню тривогу. — Я згодна на Ваші умови. Але … з певними застереженнями. Це має бути суто професійна консультація. Без … театральних ефектів і містичних ритуалів. Суто оцінка ситуації з Вашої … нетрадиційного погляду. Чи прийнятні для Вас такі умови?

Захар розсміявся тихим, хриплим сміхом, що прозвучав в слухавці несподівано тепло і навіть … привітно.

— Мирославо Григорівно, не недооцінюйте мою професійну етику. Я розумію Ваші застереження і цілком їх приймаю. Ніяких "театральних ефектів", обіцяю. Суто … обмін думками між двома фахівцями, що прагнуть допомогти пацієнту. Мене цілком влаштовує такий формат. — В його голосі знову прослизнули іронічні нотки, але цього разу вони звучали м’якше, ніби з помітною повагою до її професійних принципів. — Отже, коли ми можемо організувати цю … зустріч експертів? Дайте мені знати адресу лікарні та зручний час. Я підлаштуюсь під Ваш графік. Справа виглядає дійсно … загадково.

Мирослава видихнула з полегшенням, відчуваючи, як частина внутрішньої напруги поступово розсіюється. Захар прийняв її умови, і навіть проявив готовність до співпраці в рамках прийнятного для неї формату. Перший крок до невідомого було зроблено.

— Добре, Захаре, — відповіла вона вже більш впевнено. — Я зателефоную Вам сьогодні пізніше, як узгоджу час візиту з лікарем пацієнта. І повідомлю всі деталі. Дякую за розуміння та готовність допомогти.

— Чекатиму Вашого дзвінка, Мирославо Григорівно. І … будьте готові до несподіванок. Такі справи рідко бувають простими і очевидними. — В його голосі знову прослизнула ледь помітна інтрига, натяк на невідоме, що чекає на них попереду. — До зв’язку.

Захар першим поклав слухавку. Мирослава ще кілька секунд тримала телефон в руці, замислено дивлячись в порожнечу. Дзвінок до Захара … ризикований крок, вихід за межі професійного комфорту, стрибок у невідомість. Але … можливо, саме цей ризик і стане ключем до розгадки таємниці Віктора Кравченка. І вона була готова йти цим шляхом до кінця, хоч би куди він її завів.

Мирослава, відклавши телефон, кілька хвилин сиділа в задумі, обмірковуючи розмову з Захаром. Рішення запросити його до лікарні було прийняте, але тепер належало повідомити про це Ірину. Вона розуміла, що ця новина може викликати неоднозначну реакцію у її подруги, лікаря-психіатра з науковим світоглядом.

Зітхнувши, Мирослава знову взяла телефон, знайшла в контактах номер Ірини та натиснула кнопку виклику. Гудки в слухавці здавалися особливо довгими в очікуванні відповіді.

Нарешті, Ірина відповіла, її голос звучав стримано-офіційно, як завжди під час робочих дзвінків. — Ірина слухає.

— Ірино, це Мирослава, — мовила вона спокійним тоном. — Маю для тебе новини щодо справи Віктора.

— Мирославо?, — в голосі Ірини промайнула зацікавленість, але і легка напруга. — Я слухаю, що нового? Ти вже маєш якісь думки?

— Так, певні думки є, — Мирослава намагалася підібрати слова обережно. — Після нашої зустрічі, вивчивши історію хвороби та твої спостереження, я прийшла до висновку, що справа дійсно … неординарна. І можливо, для її вирішення нам знадобиться … більш широкий погляд, ніж суто клінічний.

Ірина мовчала, чекаючи продовження. Мирослава відчувала, як напруга в слухавці зростає з кожною секундою.

— Ірино, я вирішила звернутися за консультацією до … одного фахівця, — Мирослава зробила паузу, не наважуючись озвучити ім’я Захара. — Це … фахівець з паранормальних явищ. Він має … досвід у справах, що виходять за рамки звичної науки.

В слухавці запала тиша, настільки глибока, що Мирослава майже перестала чути дихання Ірини. Вона розуміла, що зараз відбувається в голові подруги – внутрішня боротьба між професійним скептицизмом та відчайдушною надією на допомогу.

Нарешті, Ірина порушила мовчання, її голос звучав стримано, з ледь помітними нотками сумніву та обережного здивування.

— Фахівця з паранормальних явищ? Мирославо, ти… жартуєш? Ти серйозно?

В питанні Ірини не було відвертого засудження, лише … розгубленість та професійний шок. Мирослава очікувала такої реакції та була готова пояснити своє рішення.

— Ірино, я розумію твій скептицизм, — мовила Мирослава спокійно, але наполегливо. — Я і сама не впевнена в ефективності "його" методів в традиційному розумінні. Але ми заходимо в глухий кут з клінічною картиною. А цей фахівець … він бачить ситуацію під іншим кутом. Можливо, його досвід допоможе нам знайти хоч якийсь ключ до цієї загадки. Принаймні, побачити те, чого ми не помічаємо з позиції науки. Це … спроба вийти за рамки, Ірино. Спроба знайти нестандартне рішення в нестандартній ситуації. І … я не бачу іншого виходу.

Знову запала пауза, але цього разу вона не була напруженою, а радше задумливою. Мирослава чула, як Ірина тихо видихає в слухавку, наче з важкістю приймаючи її аргументи.

— Ти думаєш … це варто спробувати? — повільно мовила Ірина, в її голосі все ще звучали сумніви, але і помітна цікавість. — Навіть якщо його методи … не наукові? Навіть якщо це виглядає … незвично для нас, для лікаря-психіатра?

— Ірино, — Мирослава намагалася говорити максимально переконливо. — Я не пропоную відмовлятися від науки, від клінічного підходу. Я лише пропоную розширити наш погляд. Подивитися на ситуацію з іншої сторони. Цей фахівець не замінить нас, не буде лікувати Віктора "молитвами та заклинаннями". Я хочу лише … почути його думку, його оцінку ситуації. Використати його досвід, як додатковий інструмент діагностики. А остаточні висновки … ми все одно будемо робити на основі наукових даних. Це … міждисциплінарний підхід, Ірино. Не більше і не менше. І якщо це допоможе Віктору … то чому б не спробувати?

Знову запала мовчанка, але цього разу вона була коротшою та більш сприятливою. Мирослава відчувала, як скептицизм Ірини поступово відступає під тиском аргументів та довіри до її професійного судження.

— Гаразд, Мирославо, — мовила Ірина нарешті, в її голосі звучала втома, але і помітна капітуляція. — Якщо ти вважаєш, що це необхідно … я довіряю твоєму рішенню. Запрошуй свого … фахівця. Подивимося, що з цього вийде. Але … — Ірина зітхнула, — чесно кажучи, я не дуже вірю в успіх цієї … авантюри. Але … в нашій ситуації … варто хапатися за будь-яку соломинку.

Мирослава відчула полегшення. Попри скептицизм Захара, він погодився зустрітися. Тепер залишалося провести цю авантюру. Розмова з нею видалася напруженою, але врешті-решт колега, хоч і з сумнівами, дала згоду.