Ранкове сонце розбудило місто, і Захар, як і обіцяв, вже чекав Мирославу біля під'їзду. Вони швидко сіли в машину і вирушили в напрямку колишнього маєтку Вишневецьких, де зараз знаходилася міська художня галерея.
Маєток Вишневецьких вразив своєю величчю навіть у ранковому серпанку. Будівля, фотографію якої вони бачили в газеті, постала перед ними у всій своїй красі – вишукані лінії фасаду, високі вікна, ажурні балкони, все дихало аристократичним спокоєм та витонченістю. Галерея ще не була відкрита для відвідувачів, і тиша ранкового міста огортала старий маєток, створюючи атмосферу загадковості та віддаленості від буденності.
Директор художньої галереї, привітний чоловік середнього віку, зустрів їх у просторому холі, прикрашеному картинами місцевих художників. Мирослава та Захар представилися та коротко розповіли про мету свого візиту – пошук інформації про колишніх власників маєтку, родину Вишневецьких.
Директор уважно вислухав їхню розповідь, висловив співчуття до їхніх пошуків, але зізнався, що детальною інформацією про родину Вишневецьких не володіє.
— На жаль, історією маєтку ми займаємося в основному з архітектурної точки зору, — пояснив директор, розводячи руками. — Про колишніх власників відомо небагато, лише загальні факти, що були заможні інтелігенти, меценати. Але, — він задумливо почухав підборіддя, — можу вам порадити звернутися до нашої краєзнавиці, пані Катерини Михайлівни. Вона працює неподалік, у міському краєзнавчому музеї. Вона справжній знавець історії нашого міста, особливо старовини та місцевих легенд. Думаю, вона зможе вам допомогти.
Директор люб'язно надав їм адресу музею та ім'я краєзнавці, і вже за кілька хвилин Мирослава та Захар опинилися перед дверима міського краєзнавчого музею, що розташовувався у старовинній будівлі неподалік від галереї.
Музей зустрів їх прохолодою та запахом старовини. В невеликому кабінеті, заваленому книгами, картами та старовинними документами, їх чекала пані Катерина – літня жінка з мудрим поглядом та доброзичливою усмішкою. Мирослава та Захар знову представилися та розповіли про свій пошук, про газетну статтю, про родину Вишневецьких.
Катерина Михайлівна уважно вислухала їх, час від часу киваючи головою, і в її очах запалювався вогник зацікавлення. Коли Мирослава закінчила розповідь, краєзнавиця посміхнулася тепло і сказала:
— Вишневецькі… так, була така родина. Відомі були люди в місті, інтелігенція, меценати. Маєток їхній і досі стоїть, краса неймовірна. Історія їхня, правда, трагічна, як і багатьох родин в ті часи.
Мирослава з надією в голосі запитала:
— Катерино Михайлівно, можливо, ви знаєте більше про родину Вишневецьких? Про їхню доньку? Будь-яка інформація буде для нас цінною.
Пані Катерина задумалася на мить, перебираючи в пам’яті спогади та місцеві легенди, що передавалися з покоління в покоління. Захар слухав мовчки, скептично підібгавши губи.
— Ой, легенд про Вишневецьких багато ходить, — почала пані Катерина тихо, ніби повертаючись у далеке минуле. — Кажуть, рід їхній давній. Інтелігентні були, освічені, місто шанували, багато для нього зробили. А потім прийшла радянська влада, і все змінилося… Маєток відібрали, сім'ю розкуркулили… як тоді модно було казати.
Мирослава уважно слухала краєзнавцю, бачачи в її розповіді цінне джерело інформації про колективну пам'ять та емоційне сприйняття подій.
— А що саме сталося з родиною Вишневецьких? — запитав Захар стримано, намагаючись надати розмові більш фактологічного русла. — Чи відомо щось про їхню подальшу долю?
Пані Катерина зітхнула важко, ніби відчуваючи біль минулого, що знову оживав у її пам’яті. Вона подивилася на Мирославу та Захара з сумним виразом очей, наче зважуючи, скільки правди можна розповісти незнайомцям про давні міські трагедії.
— Ох, Вишневецькі… — почала вона тихо, її голос звучав ніби віддалений відгомін минулого. — Це ж була гордість нашого міста, інтелігентна, освічена родина. Володимир Вишневецький, голова родини, відомий в місті лікар, хірург від Бога, як казали люди. Дружина його, пані Софія, з давнього шляхетського роду, освічена жінка, меценатка, скільки добра для міста зробила, школи підтримувала, сиротинці… Діти в них були – Анна, красуня та розумниця, і син Юрій, ще зовсім юний, гімназист. Сім'я була зразкова, шанована в усьому місті.
Пані Катерина замовкла на мить, наче збираючись з думками, а потім продовжила розповідь, її голос звучав ще тихіше, сповнений болю та співчуття.
— А потім прийшли ці страшні часи… голод, розруха, влада змінилася… І почалося … розкуркулення, репресії… Вишневецьких зразу ж примітили, як "ворожий елемент", як "буржуїв". Маєток їхній сподобався місцевим комісарам, вирішили відібрати, на "потреби революції". Приїхали одного дня, озброєні, як бандити… Виселяти … пан Володимир вийшов їм назустріч, хотів говорити, просити … а вони … — голос краєзнавці затремтів, очі наповнилися сльозами. — … а вони його прямо там, на порозі, застрелили… на очах у Софії і дітей… Жах що творився… крики, плач… а вони … байдужі, як камені… Тіло пана Володимира кинули на подвір’ї, а пані Софію з дітьми вигнали з дому … в чому були, в тому й випхали… Навіть речей не дали зібрати, нічого не дозволили взяти з собою. Випхали і все… в зиму, в голод…
Катерина Михайлівна замовкла, витираючи сльози краєм хустки. В кабінеті запала важка тиша, наповнена болем минулого. Мирослава здригнулася, відчуваючи холод жахливої сцени виселення, що постала перед її уявою. Серце стиснулося від співчуття до родини Вишневецьких, до їхньої трагедії, що стала символом безжальності історії. Захар мовчав, вражений емоційною розповіддю краєзнавці, скептицизм повністю відступив перед обличчям людського горя.
— А що сталося з пані Софією та дітьми? — тихо запитала Мирослава, її голос звучав ледь чутно. — Чи відомо щось про їхню подальшу долю?
Пані Катерина зітхнула знову, з гіркотою в голосі відповідаючи:
— Кажуть, пішли вони в нікуди… без дому, без засобів до існування… в той страшний голодний рік… Люди бачили їх потім в місті, жебракували, голодні, знесилені… А потім … зникли… Кажуть, померли всі троє від голоду чи від хвороб десь в тих бараках для бездомних, що на околиці міста були. Ніхто точно не знає, де їхні могили, чи є вони взагалі… Часи тоді страшні були, людей не щадили, ніхто не рахував … Трагедія українського народу… — вона знову замовкла, опустивши очі в підлогу.
В кабінеті знову запала тиша, лише тихе тикання музейного годинника порушувало її важкість. Мирославу обдало холодом від усвідомлення жахливої долі родини Вишневецьких. І раптом пані Катерина підняла очі, дивлячись на них з таємничим виразом обличчя.
— А ще кажуть… — промовила вона тихо, знижуючи голос до шепоту, наче боячись, що стіни музею можуть підслухати її слова. — Що маєток той … нечистий став після трагедії. Кажуть, душа когось із сім*ї Вишневецьких досі не знайшла спокою, блукає своїм колишнім домом, шукає родину загублену.
Вона зробила паузу, озираючись навколо, і продовжила тихіше:
— Особливо в сімдесятих роках … тоді там страшне творилося. Будівля ж тоді пустувала, різні контори там пробували розмістити, та ніхто не затримувався. Кажуть, ночами звуки дивні чули, плач тихий, кроки по порожніх кімнатах. Дехто навіть привид бачив … молоду панянку в білій сукні, що блукала садом під місячним світлом. Переказували один одному історії жахливі, люди боялися повз маєток ввечері ходити. Тому й пустував він довго, аж до дев’яностих років майже … Ніхто не хотів мати справу з "нечистим" місцем.
Пані Катерина знову замовкла, задумливо дивлячись у вікно. Тиша в кабінеті стала ще більш напруженою, наповненою містичним очікуванням. Мирослава здригнулася, відчуваючи холод легенди, що охопила старий маєток. Захар залишався мовчазним, скептицизм змагався з цікавістю, намагаючись зрозуміти, де межа між народною фантазією та реальними подіями минулого.
— А потім … — продовжила пані Катерина тихо, повертаючись до розповіді. — Потім наче затихло все. Чи то час залікував рани, чи то душа заспокоїлася … Хто знає. В дев’яностих маєток почали здавати в оренду, під різні потреби. А зараз ось … художня галерея тут. Люди ходять, картини дивляться, виставки проводять. Здається, все заспокоїлося, привиди зникли, легенди забулися. Але … — вона усміхнулася ледь помітно, з таємничою ноткою в голосі. — Але хто знає … чи то люди все придумали, чи дійсно щось було в тому старому маєтку … Містика тонка річ, не завжди її можна пояснити логікою … Особливо, коли йдеться про такі трагічні події, як загибель родини Вишневецьких.
Катерина Михайлівна замовкла, і в кабінеті запала важка, напружена тиша. Мирослава сиділа непорушно, наче скам’яніла, а слова краєзнавці відлунювали в її душі болем і співчуттям. Вона уявила цю родину — Володимира, Софію, Анну, Юрія — щасливих, заможних, сповнених надій на майбутнє. А потім… жах виселення, постріл на порозі рідного дому, холод і голод бараків для бездомних.
Трагедія родини Вишневецьких здавалася їй не просто історією з минулого, а живим болем, що пронизував її власну душу. Вона відчувала себе частиною цієї драми, ніби була присутня при тих жахливих подіях, співпереживаючи страждання загублених душ. Сльози непомітно наверталися на очі, і Мирослава ледве стримувала емоції, щоб не розплакатися просто тут, у музейному кабінеті, перед незнайомою жінкою.
Занадто емоційно, непрофесійно, — майнула в голові звична думка психолога, але цього разу емоції були сильніші за професійну стриманість. Біль минулого пронизував її до глибини серця.
Захар мовчав, його обличчя залишалося незворушним, наче кам’яна маска. Але Мирослава відчувала внутрішню напругу, що видавала його стриману реакцію на розповідь краєзнавці. Скептицизм, що панував у ньому ще мить тому, відступив перед обличчям людської трагедії. Він не перебивав пані Катерину не ставив під сумнів її слова, лише уважно слухав, поглинаючи кожну деталь цієї страшної історії.
У його мовчанні не було байдужості — відчувалася глибока задумливість, ніби він не просто аналізував факти, а намагався збагнути емоційний вимір трагедії. У певний момент Мирослава зловила його погляд — темні очі Захара були затемнені смутком, і в них майнула тінь особистого болю, ніби почуте зачепило приховану рану в його душі.
Цей миттєвий спалах емоцій здивував її, розвіюючи образ Захара як холодного раціоналіста. Вона раптом побачила в ньому іншу сторону — глибину переживань, приховану за маскою стриманості та іронії
Що ж насправді ховається за цією маскою крижаної стриманості? Невже там вирують такі пристрасті? — майнула думка,- які таємниці він так ретельно оберігає? І чому саме зараз ця стіна дала тріщину?- але Мирослава не встигла заглибитися в роздуми, бо пані Катерин знову заговорила, повертаючи її увагу до історії родини Вишневецьких.
— Отож, — продовжила краєзнавиця тихо, наче роздумуючи вголос. — Чи то люди все придумали, чи дійсно щось було в тому старому маєтку … Містика тонка річ, не завжди її можна пояснити логікою … Особливо, коли йдеться про такі трагічні події, як трагедія родини Вишневецьких. Але одне можу сказати точно – пам'ять про них жива в місті досі. І історія їхня це частина нашої історії, частина трагедії українського народу. І забувати про це не можна, не маємо права.
Вона поглянула на Мирославу та Захара з надією в очах, наче передаючи їм естафету пам'яті, закликаючи їх продовжити пошук істини, розкрити таємницю загубленого дому і забутої душі Анни Вишневецької.
Мирослава підвелася з місця, відчуваючи важкість в грудях і глибоку вдячність до пані Катерини за її відверту розповідь. Вона простягнула руку краєзнавці, тепло потиснувши її суху, теплу долоню.
— Катерино Михайлівно, щиро дякую вам, — промовила Мирослава з щирою вдячністю в голосі. — Ваша розповідь була безцінною для нас. Ви відкрили нам не просто історію родини Вишневецьких, а частину душі цього міста, частину трагедії українського народу. Ми ніколи не забудемо почуте.
Захар кивнув у підтримку слів Мирослави, також висловлюючи вдячність пані Катерині.
— Дякуємо вам за ваш час та за вашу роботу, — сказав Захар стримано, але щиро. — Інформація, якою ви поділилися, дуже важлива для нас. Вона допоможе нам продовжити пошуки і розкрити таємницю, що ми розслідуємо.
Пані Катерина усміхнулася сумною усмішкою, проводжаючи їх до дверей кабінету.
— Хай вам щастить у ваших пошуках, — сказала вона тихо. — І пам'ятайте – минуле не повинно бути забутим. Пам'ять – це наша сила, наша історія, наша душа.