Вірш №2
Прилетіла бомба, зруйнувала дім.
А разом з ним забрала душу поховала тільце малої ще дитини, яка вже більш ніколи не всміхнеться, не виросте і не обійме́ рідню свою.
Чому? За що вмирають? У чому вони, ці паростки квіток-надії, які ще не пізнали сонця благодать, винні?
Невже тобі чужинцю не притаманне співчуття, до немічних, жінок, дітей? Невже ти сам дітей не маєш? У відповідь лиш залп ракет, звучання вибухів, вогонь і смерть.
Ну що ж, ти щойно сам відповів на це і підписав собі непрощення і смерть. Якщо ти не відчув і не пізнав батьківський біль .який утратив найдорожче, через тебе все, то неодмінно, вже незабаром, його пізнаєш на со́бі сам.
І жодна зброя та броня від помсти тіло твоє не врятує.
Бо біль і лють роїться і множиться як гідрина віддята голова.
І все, що залишається тобі так це вже не тікати, ні, ти шанс оцей уже проґавив й втратив, тепер єдине на що ти можеш сподіватися лише на смерть миттєву, що відбере твоє життя, позбавить існування твого, але не душу.
Адже в таких як ти душі не має, не було й не буде.
2023-04-11 14:59:20
3
0