Я дочекалася вечора та написала записку таткові. Тепер можна було вдягатися і йти до зупинки. Я вдягла улюблені та головне зручні штани, покружляв пару хвилин перед зеркалом, дивлячись чи не тиснуть вони мені, змогла нарешті напхнути на себе футболку, а зверху натягла кофтинку на ґудзиках. Не те що б я була дуже стурбована своїм стилем, мені радше хотілося мати повну свободу дій, тому зручність мого одягу мала для мене пріоритет. Поки я збиралася, Нурі почав тертися об мою ногу, залишаючи на тканині трохи свого хутра.
— Гей, малюк, ти як? — я нахилилася аби відповісти на його лестощі.
       Він терся своїми сірими щьоками, але вже об мою руку. Я дуже люблю свого уже не дуже маленького котика. Я сіла на своє ліжко. Мене оточували постери не лише з улюбленими гуртами, але й з акторами, а також постери до улюблених фільмів, мультфільмів та ігор. Саллі, та ти справжній сімп! Насправді, я не так часто граю в відеогри, лише коли дуже нудно, але маю постери з усіма улюбленими, якісь я надрукувала сама, а якісь купила. Зазвичай, я обираю провести час за переглядом чогось, це швидше і моя голова не така забита всілякими думками.
        Я насипала корму для свого улюбленця, він в ту ж мить поспішив до миски, жадібно хапаючи м'ясні шматочки, так наче не їв два тижні поспіль.
      Я вийшла із будинку і зовсім скоро опинилася на зупинці. Емі і Хейз ще не було, що було не дивно, адже я знову прийшла на цілих 40 хвилин раніше, ось він панічний страх запізнитися в дії, це робить моє життя ще на грам гірше, ніж зазвичай. То ж я увімкнула музику в навушниках і стала їх чекати. Взагалі-то, Емі добре знала про мою звичку приходити раніше, вона навіть неодноразово казала мені не приходити раніше зазначеного часу, мовляв би її соромно знати, що кожен день хтось довго її чекає. Але що я можу зробити? Я просто стала казати, що чекала не так і довго на неї. 40 хвилин це ж не багато в якійсь мірі. Так хочеться скоріше провести вечір із подругами.
      Пройшло десь 25 хвилин і Емі та Хейз стояли передімною. Як виявилося, Емі здогадалася, що я знову прийду раніше, тому і сама вирішила зібратися трохи швидше. Вони прийшли набагато швидше, ніж я думала, тож мені стало трохи соромно, що це через мене.
— Привіт, Саллі. Що слухаєш? — сказала Хейз.
— Та, просто плейлист з улюбленими піснями, — сказала я, витягуючи навушник з вуха. — Хочеш, ввечері можемо послухати разом... Якщо цікаво.
— Було б непогано, — вона обійняла мене разом із Емі, — добре, час іти. Показуйте своє секретне місце скоріше.
      Я з дівчатами йшла повз парк, потім завернули до стежки, що вела просто до берега моря і зовсім скоро були на місці. Дорогою, Хейз встигла намочити ніжки у нашому морі і зрозуміти, яке воно холодне ввечері, це власне була причина, чому ми з Емі не зробили того самого.
— Ми на місці, ласкаво просимо в нашому домі! — Емі простягла руки, так наче вона дворецький якогось великого маєтку.
— Вау, яке миле місце, — сказала вона, відводячи в сторону штори. — Знаєте, як тільки побачила це місце, одразу захотілося випити чаю та розповідати якісь лячні історії.      
— Як на мене, то це чудова ідея, що ми сьогодні можемо робити, — сказала Емі у відповідь. 
       Ми сіли втрьох створивши таке мале коло, хоча це радше було схоже на трикутник. Емі достала наше простирадло, яке ще колись давно притягла 12 річна Емі і яке періодично доводилося потайки прати. Я увімкнула гірлянду, її мерехтіння не дуже впливало на моторошну атмосферу, але дивитися на неї було чомусь так спокійно.
— Хто хоче бути першим? — Емі задала це питання, дивлячись на нас двох, явно говорячи, що хоче аби першою була Хейз.
—  Я хочу. Моя історія про вбивцю в масці. Чи чули ви таку легенду? В нашій школі вона була дуже відома, тут і там було чути про цього чоловіка, — її голос змінився і став подібний до шепіта, через що доводилося слухати уважно.
— Цих історій про маньяків у масках так багато, що я навіть не буду намагатися вгадати про кого саме історія, тож продовжуй, — Емі посміхнулася, сказав це.
— Але ця історія особлива, бо цей негідник вчився у моїй школі, — для ефекту вона взяла ліхтарика. — Просто уявіть собі, ви вчились в одній школі з ним, він ходив по ваших класах, стежив, він знав ваших викладачів і кожен таємний куток у вашій школі.
— Ну, це і справді моторошно, якщо замислюватися над цим, — Емі трохи замислилася.
— Насправді, цей випадок стався давно, десь в 90 роках, тож я точно його б не зустріла. Говорять, його мама загадково померла, коли йому було лише 11, хтось навіть вважає, що він власноруч її вбив, — вона посміхнулася.
     Прям як у мене, моя мама теж померла, коли мені було 11, не хотіла би я, щоб хтось думав, що я убила свою маму. Не багато хто знає, але справжній убивця, маньяк зазвичай не буде носити маску, саме тому вони можуть переховуватися, вбивати, грабувати, ґвалтувати. Їх видає хіба що їх погляд, є в ньому щось таке не людське, немов за ними більше нічого немає, окрім звірячих інстинктів.
— Говорять, він бачив привидів і часто говорив із ними, коли був сам на сам, але ті, хто знав його погано, просто вважав його божевільним, — продовжила Хейз. — Хлопчик носив маску, тому що хтось понівечив його обличчя. Подейкують, що він убив людину в нашій школі... А її дух і зараз блукає будівлею школи. Саме тому уночі краще не залишатися там, оскільки люди пропадають там саме після 12-ї ночі. Ніхто не знає, чого хоче привид. Але кажуть, що він хоче, щоб хтось привів цього вбивцю туди і привид зміг його вбити. Так він хоче здійснити свою помсту! Він убиває всіх, хто залишиться сам у школі!
— Десь я вже чула щось подібне, хоч я не дуже люблю історії про маніяків, — сказала з недовірою я, — Або я щось плутаю, ці історіїї такі однакові.
— Вау. Це було моторошно, це справді легенда з вашої старої школи? — запитала Емі.
— Насправді, її вигадали старшокласники, щоб лякати менших своїми вигадками, тож хто його знає, — вона розвела руками.
— Млинці горілі! Не люблю такі дурнуваті вигадки, хіба це смішно? Ще й знущатися так з малечі, — вздихнула я.
— Бачу, ти не дуже любиш страшні історії?
— Так є трохи. Ну, я не люблю саме про маніяків. У мене на це свої причини.
— Ясно-о-о, — протягнула Хейз.
— Що ж, Хейз розповіла свою історію, тож тепер можеш ти, Саллі. Я б хотіла бути останньою, —  вона зручніше сіла, аби чути мене.
— Гаразд. Я розповім історію, про дівчинку на ім'я Євангеліона.
       Дівчата здивовано подивилися на мене. Їхній погляд був сповнений очікування, але я вигадувала історію прямо зараз перед ними, чомусь я не замислювалася про те, що не погано б було підготуватися.
— Десь 20-30 років тому в одному місті мешкала маленька дівчинка Євангеліона. Вона була веселою та милою дівчинкою, їй було тоді сім років, дівчинка жила зі своїми батьками. Їхня родина мала друга, а звали його – Джонсон. Якось Джонсон прийшов до них дуже пізно. Усі вже спали. Євангеліона почула, що її хтось кличе, — я зроила драматичну павзу. — Це був мр. Джонсон. Він сказав їй: "Євангеліона, відкрий будь ласка двері і впусти мене." Дівчинка послухала його і відчинила двері. Коли вона відчинила двері, там стояв не мр. Джонсон, а зле чудовисько, яке викрадало цілі сім'ї за одну ніч, не залишаючи ніяких слідів після себе, таким чином, що навіть здаволася, що цих людей ніколи і не існувало. Євангеліона знала про цю історію, тому що все місто гуділо про таємні зникнення цілих сімей. Вона була налякана. Монстр за мить убив батьків дівчинки, з'ївши їх тіла повністю, до останньої краплини. Крім Євангеліони. Їй пощастило, старша сестра вивчала магію і була відьмою, тож вона з останніх сил убила монстра і таким чином врятувала свою сестру, але монстр встиг завдати їй ран на все обличчя. Через це у неї залишилися шрами. У притулку, куди вона потрапила всі знущалися з неї, а однієї фатальної ночі всі люди в притулку були таємниче вбиті, окрім Євангеліони. Її тіло так і не могли знайти. Говорять їхні душі і зараз не можуть знайти спокій. Вони тиняються, шукаючи монстра щоб помститися. Але в притулку таємничим чиним з'явилася лялька, дуже схожа на Євангеліону.
— Ого. Оце ти дала! Я від тебе такої історії не чекала. Ніколи не чула щось подібне. Де ти знайшла її? — Емі пригорнулася ближче до Хейз.
— Ну, я вигадала її сама, — сором'язливо сказала я.
— Не погана у тебе фантазія. Можливо тобі варто стати письменницею, коли підкачаєш скілл. Сюжет кращий, ніж у деяких недавніх фільмах, — Хейз казала це від чистого серця, як мені здалося.
— Дякую, мабуть...
— Що ж, тепер моя черга, — сказала Емі. — Наша історія починається у занедбаній багатоповерхівці. Ніхто не знає, чому цей будинок був покинутий. Якось маленький хлопчик ненароком забрів туди. Він ніколи не був тут раніше, йому просто не пощастило загубитися саме тут. Тож він йшов, шукаючи свою маму, яка була з ним до цього, але тут він зненацька провалився під підлогу.
    Емі спеціально зачіпила мою ногу та ногу Хейз під простирадлом, через що ми обидві не на жарт злякалися, а я навіть видала щось схожена писк. Але, це і справді був моторошний "спецефект", Хейз хотіла була щось сказати, але Емі продовжила розповідь. 
— Він заплакав і сказав: "Мамо, де ж ти? Мамо...", — вона так майстерно змінила голос, від чого стало ще більш лячно. — Він заплакав. Мами не було поряд, попереду була лише довга дорога, куди вона веде, він не знав, тож вибору не було. Він спробував підвестись, але нога страшенно боліла. Тож виходу не було, все що він міг, це лягти і чекати на допомогу, плачучи від болю, але взявши себе в руки, хлопчик обперся об стіну і став так повзти. Як не дивно, нога вже не боліла, хлопчик узяв камінь і надряпав хрестика на тому місці, де він був. Шляхи розходилися дивним чином і куди вони вели, дитина і гадки не мала. Він дряпав хрестик на кожному повороті. Здавалося, це нескінченний лабіринт, але тут далеко заблищало світло і лагідний голос покликав його. З'явилася надія, то була не його матуся, але він пішов на звук. Голос говорив: "Іди за мною. Я не зроблю тобі нічого поганого". Він був такий ласкавий. Невдовзі він побачив вихід. Поруч із ним стояла маленька дівчинка. Вона сказала: "Ти майже прийшов. Тепер іди до своєї матусі. Тільки не кажи їй про мене, добре?" Хлопчик кивнув головою, а дівчинка посміхнулася і помахала йому рукою. Він усміхнувся їй у відповідь. Вдалині почувся голос його матусі, вона швидко підбігла до хлопчика: "Сину мій, як же я рада, що ти цілий". Вона обняла його і заплакала, а коли вони йшли, дівчинка махала їм своєю ручкою у слід. От і все.
— Це така мила історія. Не така, як завжди. Мені подобається. Емі ти молодець, дійсно постаралася, — я посміхнулася та зачіпила її рукою.
— Так, дуже цікава історія, але як би не твоя нога, то я б зовісм не злякалася. Ну, залишилася ще година, до кінця наших посиденьок. Може тепер нарешті послухаємо музику та поділимося інтересами? Саллі, вмикай музику.
     Ось він, пекло для зацькованого інтроверта. Два екстраверта, які хочуть залізти тобі прямо в душу, послуахти твою музику. Звісно я все занадто доводжу до абсурду, але все-таки мені таке не сильно подобається. Робити нічого, сказати правду для мене ще гірше, тож маю дати шанс музиці та подругам.
— Ви впевнені, що варто почати з моєї? — вирвалося само собою, Саллі це зовсім не те, про що ми говорили у думках.
— Сьогодні послухаємо твою, а потім Хейз ну, а наступного дня мою. Як на мене, то ділитися чимось з друзями це ж круто, — Емі так просто це сказала, — Просто не соромся, нам правда цікаво.
— Ага, — Хейз кивнула у відповідь.
— Звичайно... — сказала я, бо не змогла б заперечити після всіх їх слів.
     Я ввімкнула музику на телефоні. Добре, що динамік у мене хороший. Це була моя улюблена пісня, спокійна, та й ці гітарні соло, резонують з голосом мого улюбленого співака. Саме через цю пісню я почала вчитися гри на гітарі і в мене добре виходило, але бажання продовжувати зараз уже немає.
— Гарна пісня, така лірична. Тож... Хто чим захоплюється? Бо я ж не знаю, хотіла би дізнатися про вас двох більше, — Хейз подивилася на мене.
— Ну, я люблю малювати у вільний час, ну знаєш, люблю створювати всілякі дизайни одягу, — сказала Емі. — Але, це так, для тік-току.
     Якщо, відверто казати, малюнки Емі ще не дуже неймовірні, але я завжди її підтримую у цьому хобі, оскільки якщо вона закине все на першій стадії, ніколи не навчиться малювати. У Емі є така риса особистості, вона неймовірно непостійна, завжди змінює хобі, як рукавички, тож мені важко прослідкувати за її інтересами, до того ж вона не дуже і хоче ділитися зі мною чимось особистим, тому ця розповідь буде корисною і для мене.
— А, я люблю грати зі своїм котом, а також, дивитися фільми та аніме, грати у відеоігри, а ще я люблю робити різні пундитик, таке от, — у мене не найцікавіше життя.
— Ну, а я люблю читати книжки. Це моя пристрасть. І манґу люблю також, — Хейз підморгнула мені.
— Я також читаю книги, але шкода, що не часто, — відповіла Емі, розводячи руками.
     Це було зовсім не дивно для мене, враховуючи те, яка Емі була непостійна і не прив'язана ні до чого, іноді я навіть думаю про те, щоб було, якщо б я їй теж набридла. Вона б, напевно, викинула мене зі свого життя, як і будь-яку іншу непотрібну їй річ. Добре, що вона не ставиться так і до мене.
— Ну, я читала книжки і зараз читаю одну, але частіше читаю фанфіки ну і, власне, манґу, — я нервово посміхнулася, думки були зовсім не там.
      Я знаю, що книголюби не дуже добре ставляться до фанфіків, чи можливо мені просто траплялися не ті люди в мережі. А може сама суть у тому, що в мережі люди більш сміливіше цькують твої захоплення? Хоча, напевно, вся справа у мені, не знаю як саме, але я викликаю негативні настрої стосовно себе у інших однією присутністю.
— Фанфіки – це добре, — сказала Хейз. — Я теж люблю фанфікш, доречі, ти знала, що є відомі письменники-сучасники, які написавши фанфік, потім просто змінили імена персонажів і БУМ! Це зовсім інша історія, до того ж доволі популярна.
      Це виглядало так, наче вона просто хоче мене втішити, побачивши як я нервую, зрозуміло, що їй не дуже подобається щось подібне, а може, це лише мої чергові переживання? Врешті-решт, вона фактично сказала, що їй подобається, тож мені варто вимкнути режим злого скептика і просто прийняти, що є люди, які дійсно люблять те ж саме, що і я.
     Ми ще приблизно 40 хвилин говорили про все поспіль, час так непомітно промайнув, що я й не помітила як настала пора розходитися по домівках.
— Ех, шкода, але вже час додому, — сказала Емі. — Круто провели час, але мені ще треба зробити домашку і дороби один проєкт.
— Ага... — втомлено сказала я. — Я теж не зробила домашнє, але я так стомилася, що вже не хочу нічого робити.
— Нічого, візьмеш мою, я зробила її, доки чекала на Емі. Завтра побачимося. А за два дні вихідні, можемо, кудись сходити разом, наприклад, у кіно, — сказала Хейз.
     Ця дівчина така енергійна і при цьому, на відміну від Емі, здається тримає все в своїх руках.
       Ми вийшли зі свого маленького будиночка, який перед тим, як ми туди увірвалися зі своїми речами був покинутим, але все добре, можемо не боятися, що одного разу ми прийдемо в пусте місце. Мій тато отримав дозвіл від хазяїна ділянки і допоміг нам зробити замок на дверях. Ми з Емі знайшли будиночок, коли нам було по 7 років. І зараз продовжуємо ходити туди. Це дійсно кльове та затишне містечко.
    Незабаром ми вже були біля зупинки. Настав час прощатися.
— Ну що ж, Саллі. До завтра. Буду рада новій зустрічі, — сказала Хейз і обійняла мене.
— І я. Бувай, Хейз. Рада була познайомитися з тобою, це був хороший вечір, — я усміхнулася, бо все дійсно пройшло не так і погано.
— Бувай, Саллі, — Емі теж пригорнулася до мене.
      Я помахала їм рукою і поїхала додому. В автобусі, я завжди любила уявляти, наче я в якомусь сумному кліпі, коли мої навушники у вухах. Іноді мені було дуже важко стримати порив до того, аби не підспівувати, але моя невпевненість у собі, просто ставала комом у горлі, і вже якось, а ні співати не хотілося, а ні музики слухати.
       Коли я нарешті потрапила додому, двері відчинив тато.
— Привіт, Саллі. Як пройшов твій вечір? — він дав мені зайти в середину та зачинив двері на ключа.
— Добре. Я познайомилася із ще однією дівчинкою. Її звуть Хейз. Вона нещодавно переїхала з родиною в наше місто, не знаю чому, але таке от. Тепер ми, можна сказати, дружимо втрьох, — я усміхнулася, бо була рада бачити батька, зазвичай він повертається пізніше і я просто засинаю, так і не дочекавшись його.
— Це добре. Радий за тебе, сонце, сідай вечеряти. Сьогодні в нас легка вечеря з салату та печена курка, бо я спалив кашу, — він сумно усміхнувся.
— Тату, ти ще й вечерю приготував? Не треба було, я б сама могла, ти ж тільки з роботи, — сказала я, стягуючи з себе рюкзака.
— Я сьогодні дуже рано повернувся, і захотів зробити її сам, в цьому немає нічого такого, я зовсім не стомився. Ти ж знаєш, я люблю готувати, — він рушником показав у сторону стола.
     Помивши руки, я сіла за стіл. Тато подав мені вечерю, якщо чесно, я ну дуже не люблю, коли він після важкого трудового дня ще й готує, але скільки б я його не переконувала – він каже, що хоче робити це сам.
      Після вечері я побажала татові доброї ночі, на що він відповів мені тим же. Я вирушила до себе в кімнату, до моєї улюбленої, старої кімнати... Сьогодні я так сильно стомилася, що заснула навіть без фільму на фоні.