Батько повернувся з роботи, я з веселим виразом обличчя його зустріла. Мій сюрприз йому сподобався, кекси дійсно вийшли дуже смачні. Він був здивований, адже я так давно нічого такого не готувала.
— М-м-м... Які смачні. Втім, як завжди, люба, — він поцілував мене в голову.
— Дякую, тату. А я сьогодні подружилася з одним хлопцем, Дейвом — мені завжди хотілося ділитися з батьком добрими новинами, аби він не думав, що я якась не така.
— З Дейвом? — тато, авжеж, не знав його.
— Так, хлопець із нашого класу. Гарний співбесідник. Із ним цікаво обговорити інтереси. У нас багато спільного, — я доторкнулася пальцем до щоки.
— Це добре. Нові люди в колі спілкування завжди добре. А чому ви з дівчатами не на зустрічі, як завжди?
— Та... Емі мамі допомагає, а Хейз теж чимось зайнята, хоча думаю, що без Емі вона просто не захотіла йти. Ми з нею поки не дуже добре потоваришували, може я їй не подобаюсь, не знаю, — я відвела погляд в сторону.
— Зрозуміло. Я просто помітив, що ти трохи сумна. У тебе щось сталося?
— Та ні. Все добре, тату, — з ноткою байдужості відповіла я, моя голова була забита думками про цього хлопця.
— Гаразд... Ну, в такому разі на добраніч, люба, — тато попрямував до свого кабінету, знову працюватиме, доки не засне.
      Піднялася нагору, бо я не хотіла засмутити тата своєю поведінкою, у нього і без мене повно бід. Мені не варто думати про це так, наче це щось надважливе і сумне, а тим паче не варто про це казати комусь. Але я сьогодні можливо знайшла нового друга, то що зі мною не так? Чому було так сумно, чому дратувало? Ми ж можемо бути друзями? В цьому немає нічого поганого. Я маю право дружити з тими людьми, з якими захочу. Ніхто не засудить мене за це. Напевно, складно назвати хоча б одну річ в мені, яку я робила і щоб вона не піддавалася осуду. Я весь час відчуваю себе дивною, якоюсь не такою, то чому ж я боюся дружити з кимось ще? Можливо, просто боюся, що це якась пастка, або що цій людині будуть непереливки, або що ця людина дізнається, що я дивна, або... Я могла продовжувати цей список до безкінечності. Начебто ці думки щось змінять. Натомість у мене буде друг.
        Я вклалася спати. Не сказати, що сьогоднішній день був приголомшливим, але водночас він і не був поганим. Я потоваришувала з Дейвом, а завести нового друга для мене це чудово, бо майже не можливо. Нурі прийшов до мене і почав муркотіти, він ліг біля мене, я погладила його пухнасту шорстку, і це нарешті вивело мене з цих дурних роздумів. Завести кота – мабуть одна з небагатьох добрих порад від шкільного психолога.
       Незабаром я остаточно забула про все, про всі переживання, метушню і нарешті заснула.
       Наступного ранку я збиралася до школи. Нурі клубочком лежав на моїй ковдрі. Я мимоволі посміхнулася, напевно добре бути домашнім котиком, в школу не треба, валяєшся собі і спиш скільки хочеш...
       На годиннику 8:00. Уроки починається за півгодини, а я тільки вийшла з дому. Ну, якщо поспішити, то можна встигнути. У цей час Емі зазвичай вже йде до школи зі мною, так що я вирішила, що не чекатиму її сьогодні.
       Я йшла дуже швидко. Чому б сьогодні не поїхати автобусом? Я саме встигала на нього.
     Хоча й від мого будинку до школи було не так далеко, зайвий раз скористатися нагодою і поїхати на громадському транспорті – не погана ідея. Як тільки цю жовту карету було подано, я увійшла і вмостилася на заднє сидіння. Автобус швидко мандрував дорогами міста, збираючи тут і там школярів і ось вже зовсім незабаром він дістався до школи.
       Встигла. Чи взагалі бувало колись навпаки? Що ж, може мій мозок вміло приховав ці моменти з моєї пам'яті.
Натягнувши шкільне взуття, я одразу механічно без всіляких думок попрямувала до класу, наче бездушна машина, запрограмована так робити раз у раз. Я ніколи не помічала те, як люди схожі на роботів з науково фантастичних книг та фільмів, якщо вже і заглиблюватися в цю тему далі, то можливо це не далеко від істини. Ми всі біороботи, наш процесор це сердце, а материнська плата – мізки.
      У класі на мене завбачливо чекала Емі, поруч з нею за руку стояла Хейз. Мені здавалося, чи все навколо в мить стало таким бляклим, таким сірим.
— О, Саллі. Добрий ранок, — сказала моя подруга.
— Привіт, Емі. Привіт Хейз, — моя рука почала розрізати повітря дурнуватими махами рукою.
— Привіт, — Хейз стиснула руку Емі сильніше, напруга все більше зростала.
— Саллі в мене до тебе розмова, — Емі виглядає дуже стурбовано чи скоріше серйозно.
— Так? — я не розуміла, що відбувається і в голові вже починали виринати найгірші варіанти розвитку подій.
— Ми з Хейз вирішили, що я сяду до неї за парту, сподіваюсь ти не проти? — її голос був таким стурбованим.
     Я з полегшенням видихнула, було б через що так хвилюватися. Ох... Я навіть не знала, як мені треба було відреагувати на цю заяву. З одного боку, моя найкраща подруга вирішила пересісти від мене. Це трохи... прикро? З іншого боку, це нічого не значить для мене, вона ж залишилася моєю подругою. Просто сіла з Хейз, це просто розташування в класі. Сидіти однією, звичайно, не дуже, але не настільки аби виказувати якесь невдоволення.
— Так звичайно. Я не проти, не можу ж я прив'язати тебе мотузками до одного місця, — цей жарт мав трохи прибрати негативну атмосферу. — Тільки я буду за вами, м-можна? — у цей момент мені було байдуже, хоча бажання залишатися з Емі кращими подругами просто не могло згаснути, до того ж я не сильно любила якісь зміни в моєму циклі життя.
      Так, я можу перетворити будь-яку дрібничку у величезного слона. Відверто кажучи, мені не сильно хотілося сидіти на самоті, але й Хейз кинути ніяк не можна було. Сьогодні вона виглядала трохи пригніченою чи мені просто так здалося?
— Так, звичайно, — Емі усміхнулася.
       Трохи згодом мені стало ледь-ледь сумно. Просто ми з Емі завжди були разом. Ми з першого класу сиділи за однією партою... Ой, гаразд. Вона ж не кинула мене, правда? І ніколи не покинула б.
       Я сіла за парту. Що ж, тепер я сиділа сама. Напевно, у цьому були і свої плюси. Я намагалася поводитися, як завжди. Мені вперше було так самотньо, хоча радше просто незвично. На уроках я сиділа одна, а на перервах Емі та Хейз йшли. Ніхто ж, не скасовував наших посиденьок...?
       До мене підійшов Дейв, але через свої дурні роздуми я не відразу помітила його.
— Саллі. З тобою все гаразд? Земля викликає Саллі, — він замахав рукою перед моїм обличчям.
— А? Так... Зі мною все добре. Я просто замислилась, — я подивилася на його обличчя через що мені стало страшенно незручно, так що довелося відвести погляд знов.
— Ти впевнена? Виглядаєш розгубленою, — він наполегливо продовжував мене розпитувати.
— Так, все чудово... Для мене це звичайна справа, — звичайна справа – заглиблюватися у власні думки, достаючи до самого їх дна, в цьому була вся я.
       Я згадала про кекси, які взяла на обід. Так, обідати кексами, мабуть не найкраща ідея, але часу на приготування ланчбоксу сьогодні не було. Тож скориставшись нагодою, я вирішила запропонувати йому спробувати.
— Дейв, будеш кекс? Я сама зробила.
Вдома вони б стали твердими до вечора, я спекла їх надто багато цього разу. Тато навіть пожартував зранку, що я зібралася їх продавати, як улітку, — насправді я була рада нарешті з кимось поговорити, не дуже я любила весь час бути сама.
— Звісно. Я люблю солодощі, — він мило усміхнувся до мене.
      Я дістала один кекс із сумки. Він був покритий глазур'ю ніжно-білого кольору. Моя мама навчила мене робити таку глазур, вона просто таїть у роті. Я була дуже рада, що вона не посипалася через такі умови перенесення.
— Ось, тримай, — я простягла йому кекс.
       Він узяв його і покрутив у руці декілька разів, наче намагаючись щось у ньому знайти, я пильно дивилася, чекаючи, коли він нарешті спробує. І ось він відкусив невеликий шматочок. Так, збоку це виглядало трохи дивно.
— М-м-м... Дуже смачно. Я не знав, що ти вмієш робити щось таке.
      Від чогось я усміхнулася. Чи то від радості, що йому сподобалося, чи від того, що я нарешті в компанії з кимось. Відвівши погляд убік я помітила, як Емілі єхидно поглядала в нашу сторону. Мені точно не подобався цей погляд... Чому вона не могла просто не чіпати мене хоч хвилину?
— Рада що тобі сподобалося, — я намагалася не звертати уваги на Емілі.
— Саллі... Я тут цей-во, подумав... — він декілька разів запнувся. — Може, я сяду з тобою, коли ти сидиш сама? — він усміхнувся, відвівши кудись погляд в сторону Емілі.
      Ну, хоч тепер мені було б не так самотньо. А й справді... Він же сидить один, зовсім як я. Який дивний збіг обставин...
— Було б непогано, — я доброзичливо усміхнулася.
— Добре. Зараз, візьму свої речі. Я просто, теж сам сиджу, якщо ти не помічала, — лагідно промовив хлопець.
— Помічала, — насправді я була щиро рада, але не хотіла сильно це виокремлювати.
       Він узяв рюкзак і незабаром вже сидів зі мною за однією партою.
— Тож... Що робила вчора? — запитав він, граючи ручкою, перекатуючи її з місця на місце.
— Та, так. Кекси, ось спекла... Та й нічого більше цікавого, а ти? — це питання збило мене трохи з пантелику, тож я не змогла придумати нічого кращого за це. 
     Так, у мене було дуже цікаве життя повне пригод... Тож я просто сподівалася, що він не подумає, що я не хочу з ним спілкуватися через таку безглузду відповідь.
— Я читав книгу «Життя за життям», фантастичний роман про альтернативну історію, шляхом багаторазового повтору часу, описуються альтернативні життя головного героя, де він розкривається з різних сторін. Дуже цікава книга, — він зробив паузу і подивився на мене, — Доречі, ти вчора ще не встигла прочитати ту книгу, що я дав тобі? — запитав він.
— Ні. Я люблю читати по вихідних, коли прочитаю, то віддам тобі, добре? — схвильовано відповіла я.
— Ясно-ясно, — він усміхнувся.
       Від цієї розмови мені стало краще. Я не почуваюся більше самотньо. Так, мабуть, це те саме слово, яке описувало мій стан у минулому, але тепер маю ще одного товариша. Звісно, для мене все це дуже не звично, до того ж трохи вибило з колії, занадто багато змін для одного дня. Варто зазначити, що я все ще рада цьому, навіть якщо інтерес Дейва в мені як в особистості закінчується на: "Що вчора робила?" чи "Як справи?".
        Після шкільного неймовірно веселого дня – вирушила додому сама, але мене згодом наздогнав Дейв. Він почав йти зі мною поряд. І хоч я особливо не виказувала цього, але  його присутність мене дуже підбадьорила. Від цього хлопця, наче віє радістю, він завжди усміхався і був таким добрим, йому і справді було так цікаво зі мною?
— Саллі, можна я проведу тебе додому? — сказав він, привітно усміхаючись.
— Так, звичайно, можна. Ходімо, — я й сама почала усміхатися у відповідь.
     Ми йшли та обговорювали усілякі безглузді речі, дивовижним чином, теми для розмов не закінчувалися. Я не сильно знала, як себе поводити, адже до цього я майже ні з ким, окрім Емі, не спілкувалася, тож я розповіла про свою улюблену гру. Виявилося, що він також грав у неї і йому вона довподоби. У нас із ним було досить багато спільного.
      Ми підійшли до мого будинку. На мене глянула моя сусідка через паркан. Вона щось робила у маленькому садочку, а її чоловік косив газон. Яка гарна сімейна ідилія.
— Ну, що ж, ось ми і прийшли, — у його голосі були помітні нотки смутку.
— Ага... — відповіла я, мені хотілося провести з ним ще трохи часу. — Слухай, чи не хочеш піти до мене? Ми могли б разом почитати книгу, яку ти мені дав, чи подивитися фільм. Я сьогодні хотіла відпочити і планів ніяких не мала, тож як? — рішуче сказала я.
— Ага, так. Чудова ідея, - він був трохи здивований.
— Проходь, — я відчинила двері.
      Ми піднялися до моєї кімнати. Я не можу сказати, що я нечупара, але кілька книг залишилися на столі.
— Ну, давай оцінимо цю книгу. Впевнена, вона буде гарною, бо наші смаки доволі схожі, — я дістала книгу.
— Так, давай, — він мило усміхнувся.
      Схоже, цей хлопець справді любить читання. Читати – це добре, розвиває мислення, дає пояснення на багато речей, до того ж читати просто приємно, але це також і велика відповідальність, адже книги можуть впливати на твоє мислення, тож варто бути обачною.
      Ми розташувалися на двох стільцях, а посередині столу поклали книгу. Книга виявилася у жанрі пригод та фантастики, що ж це було досить очікувано, схоже Дейв полюбляє ці жанри. Мені теж припала до душі ця книга. Її сюжет розповідав про хлопчика-робота, який хотів бути звичайною людиною. Для цього він вирушив мандрувати світом і вчився жити, як людина...
      Несподівано, Нурі стрибнув навколішки до Дейва. Мабуть, це добрий знак, що він так добре його прийняв.
— Ха-ха, — тихо засміявся він, — Який же милий твій кіт! — він ледь-ледь опустив руку.
    Коли Дейв став пестити Нурі, запускаючи руку у його шорстку, то той у відповідь почав доброзичливо муркотів, ця сцена змісила мене усміхнутися.
— Так. А ще він хороший друг, — тихо промовила я, щось у середині знову змінилося і я вже була не така щаслива.
— У мене теж є кішка. Її звуть Леслі. Батько поки не вики... — обірвався він на пів слові, — Не відніс її до притулку, хоча обіцяв, — продовжив юнак, — Каже, що кішка його дратує, — вираз його обличчя змінився, ця тема була для нього болючою.
— Але чому? — необачно запитала я.
— Для цього немає якоїсь причини, його не так вже і дратує кішка, його дратую я і все що мені ціно, — він зупинився. — Але це нічого, все буде гаразд, поки я в здоровому глузді і маю розум, — він показав пальцем на свою голову. — Може, змінимо тему? — він усміхнувся дивлячись на Нурі.
        Минуло вже десь 2 години. Прочитати книгу ми так і не встигли, але вже розпрощалися з половиною книги. Читання у двох йде трохи повільніше, ніж зазвичай, до того ж Дейв набагато швидше читав, а ніж я, але згодом ми знайшли свій темп.
       Дейв глянув на мій настінний годинник, що висів прямо над столом. 17:00. Мабуть, йому теж уже час займатися іншими справами, як і мені.
— Ну, мені вже пора, Саллі. Я залишився б ще, але мені потрібно додому. Я маю мамі допомогти. Але на останок хотів запитати. Як тобі книжка в загалом? — він почав збиратися.
— Книга хороша, як би була така нагода, я б хотіла ще якось почитати разом.
— Так, звичайно. Було б чудово, — він знову усміхнувся.
— Я проведу тебе до дверей, — швидко встала я з-за столу та "встрибнула" в домашні капці.
— Ага, — коротко і ясно відповів хлопець, супроводжуючи відповідь кивком голови.
     Я провела його до виходу. Безперечно, нові, білого кольору двері явно не вписувалися у вінтажний стиль цього будинку, тож це поєднання виглядало трохи дивно.
— Дякую, що почитав зі мною. Бувай, — щиро усміхнулася я, відводячи погляд від дверей.
— Ага, бувай, — він глянув мені в очі.
      Від цього мені стало трохи ніяково. Цей хлопець постійно шукав зорового контакту, але для мене це було зовсім інше, тож я інстинктивно відвела погляд. Згодом він, помахавши рукою, рушив додому.
       Я сіла за комп'ютер і решту часу вбила, граючи в відеогру. Люблю відеоігри, вважаю їх новим видом мистецтва, досягнення якого несправедливо занижують.
        Незабаром тато повернувся з роботи, я розповіла йому про все що сьогодні сталося. Тато був радий почувши, що я запросила когось у гості, але і без жартів не обійшлося. Ох вже цей тато... Після вечері з татком, я лягла спати, але ніяк не могла заснути. Як тільки намагаюся стулити очі, в голові починають то тут, то там виринати думки. Я все думала про сюжет книги, про те що сталося, чому Емі та Хейз так різко почали від мене віддалятися, і звичайно ж про Дейва...