Цей день повний неймовірно божевільних подій нарешті вже закінчується. На честь цього, я радісно збирала речі в рюкзак, однокласники ж – в'яло поспішали додому, проходячи повз мене. Все було так звично добре.
— Саллі, ходімо разом додому? — Дейв зупинився біля моєї парти та дивися на те, як я повільно риюся в своїх речах, перевіряючи чи все на місці.
— Добре, все рівно сама би йшла, — я сумно провела поглядом порожній клас.
     Стіни віддавали ледь-ледь помітним світло-блакитним сяйвом, так що навіть підлога здавалася трохи синьою. Парти стояли нерівномірно, десь стільці струнко були поставлені в ряд, а десь стояли в химерних позах і лише квіти червоні сухоцвіти в безглуздій вазі з візерунком кольору цвіту кульбаби на величезному столі викладача вибивалися з цієї нудної, слухняної кольорової гами.
         Дивний шум пробіг по всьому моєму тілу. В мене не було жодних причин аби відмовити йому та й ходити самою мені зовсім не подобалося. Відчуття тривоги від таких самотніх прогулянок чомусь завжди було таким нестерпним...
        Ми вийшли з твердих та впертих стін школи, виявилося, що Дейв тоді мешкав не так і далеко від мене, він мешкав десь неподалік від кінця приватного сектору, там де починалися багато житлові комплекси, хоча вони не були такими великими – усього по 4-7 поверхів кожний, але ці будівлі були доволі старими і точно мали більшу архітектурну цінність, а ніж наша дурнувато-квадратна школа перебудована 20 років тому. Вони навіть табличку на вході до неї прикрутили аби всі знали, хто коли і за які гроші. Спочатку мені здалося дивним, що ми ніяк не зустрічалися по дорозі в школу, я лише пару разів бачила його в автобусі. Виявилося, що він просто ходив іншою дорогою, ну принаймні він так мені сказав.
       Зовсім скоро ми опинилися біля мого будинку, його стіни вже лагідно кликали мене зайти в середину, а в середині, десь в районі шлунка, я відчувала спокій і звичну радість. Мій будинок стояв, мов міцна фортеця, тільки на відміну від фортеці – мій будиночок маленький і слабкий, іноді мені здається, що чергова буря закінчиться для нього дуже погано, адже він такий старий і такий тендітний. Мій будинок.
       Я відчинила двері своїм ключем, різні причепки та ключі створювали нерозбірливий металевий гамін. Але ось одна з підвісок мала для мене особливе значення. Підвіска з дурнуватою білкою з випучиними очима, яку мені подарував тато на 12-тий день народження, коли повернувся з відрядження. Звісно, він зробив це як жарт, насправді він приготував дещо цікавіше тоді. Білка розгойдувалася зі сторони в сторону, дивлячись тоді на все навколо здивованим поглядом.
 — Дейв, ще пам'ятаєш про книгу? Ми ж її тоді так і не дочитали, а без тебе мені зовсім не читається, — я розвела руками, ховаючи ключі назад до кишені.
— А й справді, тоді, може, сьогодні і почитаємо її? Я поки що не хочу повертатися додому, — він сумно провів околиці поглядом, цікаво про що він зараз думає?
— Добре, тоді не стій стовпом і заходь в середину, — я відчинила двері і демонстративно провела рукою, запрошуючи його до середини. 
        Відразу як ми ввійшли, я відчула потребу в тому аби поїсти, тому я почала ритися в холодильнику в пошуку їжі. Голод завжди бере своє тоді, коли я повертаюся додому, напевно, це вже просто звичка, або навіть ліпше сказати – ритуал.
— Хочеш щось з'їсти? — спитала я, через кімнату до нього.
— Був би не проти, що там є? — відповів він питанням на питання, як не чемно!
— Ну, є суп, каша і рагу, а ще можу зробити бутербродів, — я замислилася над тим, чого б хотіла я, їсти рагу з вчорашньої вечері мені не сильно хотілося.
— Я навіть не знаю, — пробубонів він, підходячи ближче до мене на кухню.
— Тоді будуть накладанці! — відповіла я, дістаючи з холодильника усе потрібне.
— Щось, схоже, що в мене вже немає вибору, — він розвів руками. — Але я не сильно проти. Давай краще допоможу? — він підійшов до раковини і вимив руки.
— О, так... — я дістала нарізаний хліб.
      Ми швидко впоралися з поставленими завданнями, тож зовсім скоро, майже синхронно пішли до моєї кімнати аби відправитися в мандри світом, таким не схожим на наш, книжковим.
        Я дістала книгу з полички, її жовту палітурку прикрашав силует робота, котрий сидів разом з собакою під деревом, ця зворушлива ілюстрація, здавалася мені не зовсім підходящою до назви книги, хоча сюжет вона ілюструвала не погано, прийнанні до того моменту, до котрого ми встигли прочитати. Що ж, схоже ця назва не пасує книзі. «Людина, що ніколи не існуватиме»...
— Вибач, я на хвилину, мушу перевдягтися. Почекаєш мене, добре? Якщо хочеш, я можу дати тобі щось з старого одягу тата, — я мимоволі глянула на нього, дістаючи свої речі з шафи. — Не люблю сидіти довго вдома в одягу з вулиці, це дратує.
— Я, напевно, відмовлюся і просто зачекаю на тебе тут, — судячи з його виразу обличчя, йому стало трохи не комфортно від мого питання.
        Від цього і мені стало якось дивно в середині, невже я знову ляпнула щось дурнувате не подумавши? І чому так завжди зі мною.
       Відкинувши ці думки, я спустилася до низу у ванну кімнату аби перевдягтися. Це все дійство не зайняло багато часу, тож майже через мить я повернулася в свою кімнату. Дейв все так само сидів на місці, він розглядав плакати на стінах, з деякою цікавістю, наче він тут вперше.
— Кхм-кхм, тож... — почала я. — Я зовсім не подумала про це, але варто було спочатку поїсти, а потім йти до кімнати, — і справді, я машинально пішла до себе в кімнату за речами, зовсім не подумавши, що варто було почати не з цього.
— Це не проблема, ходімо до низу, — радісно відповів він, заспокоюючи мене.
         Ми повернулися до гостьової кімнати, де посередині стояв телевізор, але пульта як завжди не було на місці, але це і не було якоюсь дивною подією. Зазвичай, а ні я, а ні тато не дивимося телевізор, просто випадковість, що він тут є. Єдина його функція – порожній шум, аби мені не було так самотньо в себе вдома.
— Ти випадково не пульт шукаєш? — він простягнув мені його до рук.
— Ох, і як ти його знайшов?! — здивовано глянула я на нього.
— Він тут лежав, просто ти його не помітила, але це і не дивно. В мене вже в самого голова обертом йде від такої кількості потрясінь на один день, — він сів на диван.
— В мене так завжди, предмети такі: "Привіт, я предмет, який тобі потрібен, ф'юх! Ой, вибач, я зовсім випадково забув сказати тобі про своє зникнення!" Вони просто беруть і зникають, ненавиджу це, — я сіла поряд з Дейвом, думаючи стосовно цього, адже це дійсно траплялося зі мною майже постійно.
       Ми ввімкнули телевізор. І я, і він – майже синхронно їли бутерброди під якусь передачу про тварин... Згодом, коли з бутербродами нарешті було покінчено, ми змогли зі спокійною душею та ситим шлунком відправитися читати книгу!
— Я вже встиг вивчити всі маршрути в твоєму будинку, — з деякою іронією відповів він. — Ти дійсно дуже дивно пересуваєшся, але це прикольно, у тебе свій стиль! — Дейв знову звів все до жарту.
— Зі мною можна і не тільки це вивчити, — я сумно видихнула, адже зробити з цим було нічого, прийнанні не тоді, не в ту мить.
          Зовсім скоро ми опинилися в мене в кімнаті і в ту ж мить сіли за стіл, я обережно поклала книгу посередині між нами, зовсім як в минулий раз. Я мимоволі подивилася на обличчя Дейва, і мій погляд застряг на ньому на певну мить. Він так гарно виглядав, коли був таким зосередженим. На мій подив, він був дуже уважним під час читання, хоча і читав цю книги точно не один раз... Нажаль, я не могла похвалитися тією ж уважністю, мені потрібен був певний час аби змусити свій погляд рухатися по реченням, іноді я збивалася і доводилося читати знову і знову, при тому, що книга була доволі цікава, просто у мене в середині щось не клеїлося.
— Саллі, ти вже дочитала? — спитав він, дивлячись на мене у відповідь.
— Га? — тільки і змогла сказати я, відводячи свій погляд від його обличчя.
— Я просто запитав, адже ти декілька хвилин вже так дивишся на мене, подумав, що ти закінчила читати швидше, а ніж я. Кажи, якщо це так, мені не так і важливо дочитувати сторінки повністю, адже я цю книгу майже на пам'ять знаю, — він тримав в руках сторінку книги і вже був готовий перегорнути. — Я хочу аби ти насолодилася читанням і могла робити це в своєму темпі.
— Ах, та-та, — сказала я, наче намагаючись сховатися від його погляду.
      Він був правий, я і справді встигла прочитати цю сторінку, але чомусь втупилася в його лице, так дурнувато... Але це було так мило і турботливо з його сторони, він дійсно хоче аби я відчувала себе максимально добре під час читання.
— Тоді, я перегортаю, пх, — мимоволі він випустив цей смішок, напевно, це було через мою реакцію на його слова.
— Так, добре, — сказала я без особливої на те потреби, лише дурнувато чухаючи свою потилицю.
         Перша година промайнула зовсім не помітно, ми встигли прочитати 6 глав, можливо для шанованих читачів це зовсім мало, але для мене це було справжнє досягнення, перемога над собою. Зазвичай, я не можу спокійно сісти і читати книгу, главу за главою, тому за цей час я встигаю прочитати лише 3-4 глави, якщо б вони були приблизно такого ж великого розміру як тут. Все навколо завжди відволікало мене від читання, ноги неслухняно постукували, машини їздили, а очі те і діло, що звертали увагу на щось інше. Але читання разом із Дейвом допомогло мені бути більш сконцентрованою, змусило сидіти на місці. Це були неймовірно незвичні для мене речі і читання тепер видавалося не таким вже і нудним.
— Гадаю, варто трохи перепочити від читання, — він поглянув на мене, схоже, він помітив, що я вже трохи втомилася, наврядчи такий поціновувач читання втомиться від однієї години.
— Ага, — я потягнулася, моя спина видала найсумніший скрип із всіх, що тільки могла, в такі моменти мені здається, що я стала старша на 40 років за одну мить. — Може чаю? — запропонувала я.
— Так, теж подумав про це. Чай це моя залежність, — спочатку він посміхнувся, а потім різко перевів погляд і його обличчя вмить стало іншим.
         Я не стала питати його про це, тож ми просто знову спустилися до низу. Гостьова кімната тут плавно переростала в кухню через відсутність відокремлюючої стіни. Розділяв їх лише малий виступ в підлозі, через який я неодноразово мало не гепнулася, коли ми з татом тільки заселилися. Одного разу я все-таки впала і набила велетенського синця, але пощастило, що я хоча б не зламала собі щось.
         Кухонні полички стояли одним рядом, застигши, немов, в крижаних глибах десь на холодному континенті. Але дещо все-таки видавало їх, плин часу відбився і на них, десь полички були подерті, дірки від необережного з ними ставлення, здавалося ставали дедалі більшими, фарба в деяких місцях почала злазити, хоча це і не було так сильно помітно.
— Мені подобається ця книга, — я, немов, розрізала тишу навпіл своїм голосом-ножем.
— Справді? — він глянув на мене так обнадійливо і одночасно здивовано, наче це неможливо.
— Ага, мені подобається її сюжет, навіть якщо я і не сильно люблю читати, я б все рівно хотіла дізнатися чим же там все закінчилося, — я відчувала, що мала це сказати зараз.
— Я справді радий, що тобі подобається, не хотілося б витрачати твій час на те, що тобі не до душі, — він усміхнувся мені у відповідь.
— А ще мені подобається читати з тобою і як би це було не так, то, напевно, я б тебе не запросила, — справедливо зауважила я.
         Дейв трохи почервонішав і дивився на мене цим радісним поглядом. Це була така легка усмішка, не хитра, без ніякого підтексту, така справжня і чиста, просто усмішка. Так, Дейве! Настала моя черга змушувати тебе червоніти!
          Я заварила чай у дві чашки, смачний аромат квітів відразу пронісся по всьому будинку. Чудові пахощі, чай це саме те, що може зробити твій день трохи ліпшим усього за декілька хвилин, а тонізуючий ефект змушував заспокоїти всі думки одночасно і очистити голову... Я обережно поставила чашки на стіл.
— Знаєш, насправді, я дуже радий, що ми з тобою нарешті стали друзями. Зараз у мене не дуже багато друзів, як ти могла помітити, — він сумно покачав головою. — Не те, що б я якось цього жадав, але без цього друзів не знайти, тож це лише моя провина. Я не дуже цікавий інший, бо я мовчазний і не дуже довірливий, але з тобою мені комфортно як і з моїм другом зі школи, тож я дякую тобі за те, що ти дала мені шанс, — він поставив руки на чашку, гріючи їх.
— Я теж цьому рада і вдячна тобі за це, — я усміхнулася, — Насправді, мені дуже тепло від одного знаходження з тобою поряд. Якщо гарно подумати над тим, що ти сказав мені сьогодні... Як гадаєш, чи могли б ми дійсно бути чимось більшим одне для одного... — мої щоки почали палати вогнем від того, що я сказала.
       Насправді, до цього дня я ніколи навіть не замислювалася над тим – що таке кохання, ця тема не особливо мене цікавила, а можливість закохатися я не розглядала як щось, що реально може статися зі мною. Але цей хлопець так несподівано зруйнував всі мої стіни від цієї теми і змусив замислитися... Що ж, мати когось поряд, хто завжди підтримає і дасть якийсь інший вид любові – можливо це не так і погано?
— Хто знає, можливо, пх, — він почав повільно помішувати чай, дивлячись в чашку. — Але це тобі вирішувати, я вважаю, що це було не зовсім чесно з мого боку так себе поводити, я був закоханий у тебе доволі довго, хоча і не зовсім це усвідомлював... Я не можу сказати того ж і про тебе, тому я просто...
— Я хочу спробувати, — я перебила його слова, не усвідомлюючи цього, але відповідь була така чітка, що я навіть сама не вірила, що сказала це.
— Щ-що? — він глянув на мене здивовано, впустивши ложку в чашку, що чай звідти трохи плюхнувся назовні. — Але ж... Ти так швидко прийняла рішення? Ти дійсно цього хочеш? 
— Так, я вирішила, досить так перепитувати, я не вважаю, що ти тиснеш на мене, окей? — я сердито відвела погляд. — Не треба думати, що на мою думку так легко вплинути. Знаєш, я тут подумала про те, що я ніколи не говорила з батьком про відносини, от же ж, а тепер доведеться.
— Пха-ха-ха, — він в мить розсміявся. — Я обожнюю, тебе, справді! Ти навіть в таку мить думаєш зовсім про інші речі, мені це в тобі так подобається! — він ледь зміг вимовити це речення, задихаючись від сміху. — Вибач, ти, напевно, не уявляєш яка в мене зараз каша в голові...
— Що ж, кгм... — я намагалася стриматися від того, аби теж не засміятися з цієї ситуації. — Ну, гей! Харе вже сміятися, пх-пх, — після цих слів ми обидва засміялися, пройшла певна кількість часу, поки ми нарешті заспокоїлися.
— Тож... Ми тепер пара? — нарешті промовив він, наче не вірячи в щойно сказане ним.
— Так, думаю, що так, але на майбутнє – я ненавиджу обирати щось, тож сподіваюся, мені доведеться робити їх трохи поменше, — я випила чаю, він вже встиг охолонути, як сумно!
— Але ж сама розумієш, не можна завжди давати іншим вирішувати за тебе, тим паче це дуже серйозно, — він теж випив чаю.
— Так, я розумію, тому не злюсь на тебе, хоча я була справді не готова до цього в ту мить в школі, — я глянула на нього одним оком, з деяким докором.
        Він деякий час промовчав, а потім несподівано встав із-за столу та протягнув руки вперед до мене, з почервонівшим від сорому обличчям. Звісно, я не очікувала цього, тож навіть встигла на мить злякатися, але згодом я теж піднялася зі стільця і міцно стисла його в обіймах. Моє обличчя спиралося у його груди, все-таки ми мали чималу різницю в зрості...
— Я такий радий, — він відсторонився, його руки нервово стискалися декілька разів і я не могла не помітити цього, але він виглядав таким стурбованим і щасливим у ту мить.
— Так, я також... Хочу обіймати тебе і дуже багато, тож йди до мене, ще хоч на мить! — я ще раз стисла його, радісно похлопуючи рукою по спині і він відповів мені тим самим.
        Мої щоки горіли, а все в середині немов танцювало... Я настільки багато усміхалася, що кути моїх губ почали трохи боліти, але мені було на це байдуже.
— Ходімо ще почитаємо, — сказала я, переводячи погляд на нього.
— Якщо ти хочеш, — він повільно відсторонився, його рухи були такими ніжними, наче я фарфорова ваза, яка передається його родиною із покоління в покоління.
      Я швидко помила чашки, а Дейв склав їх на місце, і ми знову відправилися в мою кімнату, але цього разу хлопець тримав мене за руку, така тепла... Мій хлопець. Не віриться, що все сталося так швидко, і ось ми вже через мить заходимо туди не як друзі, а як закохані.
       Після 1-2 годин читання, ми все так само сиділи за книгою, за винятком того, що зусередитися тепер було ще складніше, а ніж раніше... Несподівано Дейв трохи обійняв мене однією рукою і подивився на годинник.
— Ех, шкода, мені вже потрібно бігти, — трохи сумно та знервовано відповів він.
— Вже? — відповіла я. — Шкода, але нічого не поробиш, вже доволі пізно! Ходімо, я проведу тебе, — я встала із-за столу і склала книгу назад на полицю, не віриться, що залишилося зовсім трохи...
       Він схопив свій чорний, трохи вбитий часом рюкзак і ми разом повернулися до виходу, де він одразу почав взувати свої кеди.
— Ну, що ж... До завтра, Саллі! Побачимось в школі, — він усміхнувся і вже збирався йти.
— Дейве, зажди... — я зупинила його.
— Так? — він знову глянув на мене, хоча для цього йому довелося трохи опустити голову, адже я підійшла ближче.
— Дякую тобі, — я трохи піднялася до нього і поцілувала його в щоку, оскільки я була недостатньо високою, аби просто зробити це.
— І тобі! — його щоки знову набралися рум'янця, а кутки губ зробили усмішку. — Яка ж ти все-таки мила... Бувай, Саллі!
— До зустрічі! — я помахала йому у слід, а потім різко сховалася за дверима і повільно спустилася уздовж них...
       Невже я і справді насмілилася на щось подібне? В мене є хлопець... Хоча, в цьому не було чогось дивного, зрештою мені було вже 16 років. Напевно, тато був би радий дізнатися про це... В середині і досі вирувала ціла купа різних емоцій і думок, що я не могла зібрати їх до купи.
— І-і-і-і! — запищала я в порожні кімнати будинку і слідом радісно затупцювала ногами, роблячи ці дивні взмахи руками.
      Це трохи привело мене в порядок і я вирішила, що мені варто виплиснути всі ці емоції в приготування смачної вечері. Тож незабаром, будинок наповнився новим шумом, на цей раз каструль, кипінням води і іншого кухонного приладдя...