Я, як і зазвичай, прокинулась, застелила ліжко, посміхнулася своєму відображенню в дзеркалі, поки чистила зуби, хоча це і виглядало так собі. Нурі спав на моєму стільці. Я вирішила його не будити, тим паче у нього попереду довгий котячий день. Одягнувшись, я схопила рюкзак і швидко спустилася вниз сходами, які вели прямісінько у вітальню. Мене вже чекав тато та сніданок.
— М-м-м... Як завжди, чудово пахне. І як ти все встигаєш, тату? — промовила я, підходячи трохи ближче.
— Ну, я просто хочу, щоб ти посміхалася з самого ранку, — тато пив свою каву, стоячи біля кухонних шафок.
— Дякую, тату. Але я думаю, що можу допомагати тобі з приготуванням їжі, наприклад, приготувати вечерю сама я вже цілком можу, — я розвела руками, адже це дісйно був вихід аби звільнити трохи часу татові.
— Ну, думаю вечерю я можу тобі довірити, маєш рацію, — він посміхнувся мені, сьорбнувши кави, її аромат заповнював весь дім.
— Домовилися, — я вмостилася за стіл.
       Батько поклав тарілку переді мною... То були тости з сиром, ще гарячі, тож сир стікав по них до низу тарілки. Тато знає, що я люблю найбільше зранку... Коли я доїла сніданок, то бадьоро вирушила до школи.
       Незабаром я була на місці, шкільний шум, як завжди, зустрічав мене. У класі все було так по-звичайному... Хоча дещо дійсно змінилося! Дейв чекав на мене біля стіни класу, мені подобається, що у мене є такий прекрасний... друг. Цікаво, скільки він там стояв?
— О, Саллі, привіт. Радий тебе бачити, — він зробив вигляд, що не стояв тут весь цей час аби зі мною привітатися.
— Привіт, і я тебе, — я привітно посміхнулася йому у відповідь, роблячи вигляд, що нічого не зрозуміла.
— Як пройшов вчорашній вечір? — запитав він, поправляючи комір своєї сорочки.
— Та, не погано, але і нічого особливого не сталося, навіть розповісти нічого. А твій? — промовила я, навіть не замислюючись над словами.
      Я помітила дещо, що збентежило мене – синці на його худорлявих руках, але спитати його про це я не наважувалася, адже я здогадувалася, що він знайде якусь відмовку. Невже це його батько зробив?
— Я в гру грав, читав книгу, а ще уроки робив. Ну, це все, що я...
— Ой, млинці горілі! — промовила я несподівано.
— Що трапилося? — здивовано промовив він.
— Я забула зробити алгебру, — я схопилася за голову руками, розмахуючи нею в різні сторони.
— Було б через що перейматися, я вже тут надумав собі усякого... — з полегшенням сказав він. — Я дам тобі списати.
— О, велике дякую, ти мій рятівник, — я радісно поплескала руками себе по ногах.
— Та, нема за що, — він простяг мені зошит, дивлячись добрим поглядом на мене.
       Я схопила зошита і відразу почала списувати домашню. Через кілька хвилин домашня робота була повністю скопійована і перенесена до мого зошита, величний злочин був скоєний в цю мить.
— Спасибі тобі. Не знаю, щоб я без тебе робила, — за звичкою я обняла його, навіть не встигнувши опрацювати власні дії в голові, здається ми ще не були настільки близькі для такого.
— Завжди будь ласка, — він обійняв мене у відповідь.
      День проходив майже звичайно, для мене, але дещо все-таки не давало мені спокою. Емі навіть не заговорила зі мною. Вона тільки кинула мені у відповідь: "Привіт, Саллі". І все! Це якось сумно, адже ми були найкращі подруги, але схоже вона так більше не вважала... Весь день говорила лише з Хейз, схоже я їм просто не цікава.
      У цю мить я була неймовірно рада, що Дейв був поряд. Він щосили намагався мене підбадьорити та подекуди розсмішити. На якийсь час я майже зовсім забула про Емі та Хейз, поки вони не пересіли від мене ще далі.
      Я все зрозуміла. Очевидно, я більше не потрібна їм. Мені було дуже кепсько всередині, майже не заплакала. Емі – єдина людина, якій я довіряла, а вона так просто взяла і кинула мене. Але чому? Чому вона так вчинила зі мною? Невже я знову десь помилилася? Це все було до болю не зрозуміло мені. Я несподівано для себе пустила сльозу, поклавши голову на парту. Дейв помітив це, хоча це насправді важко не помітити.
— Ей... Саллі, що таке? Що трапилося? — він доторкнувся мого плеча.
— Так, нічого... — сказала я, шморгаючи носом.
— Я чую, як на тебе твоє нічого впливає. Ти плачеш, я ж все бачу, — він переживав за мене, це так мило.
      Але це лише добило мене, тож я почала плакати ще дужче. Я просто не могла стримати сльози, чому все мусило так швидко змінитися?!
— Саллі, не плач… Прошу… Чш-ш-ш, — він мене обійняв. — Чуєш? У тебе є я, можеш розказати мені все, що змушує сумувати. Це через Емі, так? — він охопив мене руками сильніше.
     Як добре, що в цю мить нікого не було в класі окрім нас, не хотіла б я, що б вони бачили як я плачу.
— Вона кинула мене. Чим я гірший за Хейз? Адже ми так довго дружили... — це говорили ревнощі, так це були саме вони.
— Знаєш, це може означати лише одне. Емі не гідна твоєї дружби, адже якщо вона так просто від тебе відмовилася, хіба це не означає, що вона ніколи не цінила її так само як і ти? — він зупинився на мить, а потім додав. — Але не варто виключати того факту, що можливо ти не правильно все зрозуміла і це просто непорозуміння, або і неї є якісь свої на те причини, — він розвів руками. — Краще поговорити з нею, і дізнатися точно, чи не так? — він мислив раціонально і це змусило мене трохи заспокоїтися.
— Але, я... — мені все ще було сумно.
        Я підвела голову і помітила його стурбований погляд. Він був зосереджений на мені, чекаючи моїх наступних дій. Напевно, він не до кінця був упевнений як я відреагую на його слова в подібній ситуації. Двері класу відчинилися і у ту ж мить, він став заповнюватися моїми однокласниками, які готувалися до уроку.
— Слухай, ходімо вийдемо, — знервовано казав він.
— Добре... — я витерла сльози, і за мить я ніби й не плакала.
       Ми вийшли. Дейв вів мене до тихого та порожнього кутка школи. Тут нас могла почути лише невелика квітка, яку сюди поставили, щоб це місце не виглядало занадто занедбаним.
— Знаєш, Саллі...  Я дуже довго хотів тобі це сказати, але я не знав як заговорити з тобою. Я хотів сказати тобі вчора, але теж не наважився... Справа в тому, що ти мені подобаєшся. Я боявся тобі сказати, думав тобі не цікавий такий, як я, — він зупинився, червоніючи переді мною. — Чи є хоч мала можливість, що ти приймеш мої зізнання і станеш моєю... Дівчиною? — він знову відвів погляд, його тіло так і кричало про його хвилювання.
— Я... — я не могла сказати й слова, адже це застало мене зовсім зненацька, тільки не у таку мить...
— Я розумію, — він зробив павзу. — Просто не міг це приховувати, вибач. Я можу залишитися просто другом. Бути другом для тебе – дуже важливо для мене, — він тримав мене за руку, напевно, щоб менше хвилюватися і підтримати мене у відповіді.
— Дейв, я... — я замислилися, кров прилила до мого обличчя, а серцебиття пришвидшилося. — Я не знаю... Це так несподівано! — думки перетворилися на незрозумілу кашу, мені ще ніколи не зізнавалися у коханні, тож я поняття не мала як бути.
— Якщо не можеш зараз відповісти, то я зачекаю скільки тобі потрібно.
     Він знову усміхнувся мені, через що я почала відчувати легку димку у повітрі навколо. В очах двоїлося, а дихання стало непостійним. Зібратися з думками, все що потрібно зараз зробити.
— Мені потрібен час... — я сумно усміхнулася, відводячи погляд. — Я не можу сказати, що я кохаю тебе до нестями, але щось я до тебе відчуваю... До того ж, — я на мить замовкла, намагаючись подивитися йому в очі, але у ту ж мить перевела погляд на підлогу, — Зараз я потребую тебе найбільше в світі. Боюся я не витримаю, якщо втрачу і тебе, хоч ми не так давно почали спілкуватися, ти мені потрібний.
— Я не буду на тебе тиснути, якщо ти передумаєш, я думаю ми зможемо повернутися до звичайної дружби, тож не хвилюйся щодо цього. Не хочу аби ти була зі мною лише через страх, що ми більше не будемо спідккватися, сподіваюся, ти розумієш мене, — він обійняв мене.
      Мені справді подобався Дейв, можливо як друг або як хлопець, я і досі не була впевнена щодо власних почуттів. З іншого боку, він доволі привабливий – у нього таке красиве коричневе волосся і сяючі зелені очі. Раніше я цього не помічала, це так дивно, але після цього зізнання я стала дивитися на нього зовсім по іншому... Він кохав мене, а я просто вдавала, що він просто друг чи однокласник, аби уникнути цього, і не більше.
— Так, я розумію, — я взяла його за руки, хоча в голові і досі була ця каша.
    Він глянув на мене, а я просто усміхалася йому, мабуть, це виглядає трохи безглуздо.
— Ходімо вже, бо на урок запізнимося, хі-хі, — я не стрималася і пустила цей дурнуватий смішок.
— Гаразд... — невпевнено сказав він.
     Ми вирушили до класу, але там на мене чекала засідка від Емілі. Для неї, я наче дичина, а вона – мисливець... Як же мені набридли її знущання, але я надто нерішуча, щоб помститися їй. До того ж, не хочеться витрачати свій час на безглузді ігрища з цією дурнуватою дівчиною, яка не бачить далі свого носа.
— Гей, Саллі-смокталі, що ви? По-кутах школи лапаєтеся, так? Ха-ха, шльондра, — вона засміялася. — Не встиг якийсь хлопець звернути на тебе увагу, а ти вже йому в коліна кидаєшся, як безглуздо!
— Ха-ха. Яка ти дотепно! Твої жарти саме демонструють кількість твого інтелекту. І те, що відбувається в моєму особистому житті, тебе не стосується, — я намагалася бути твердою з нею цього разу.
     Якщо поряд зі мною більше не буде Емі, я мала власноруч захищати себе від неї. До того ж, Дейв стояв поряд зі мною, що надало мені ще більше впевненості у собі.
— Ах так?! — вона схопила вазу з квітами і вилила вміст мені на голову. — В мене був не найкращій тиждень, тож ти отримаєш і за це!
— А-а-а-а! — закричала я від несподіванки, холодна і смердюча вода, наче током ошпарила мене.
— Ти що вже зовсім з глузду з'їхала? Якого ти до неї постійно чіпляєшся?! Тобі зовсім зайнятися нічим? — він пригорнув мене до себе, наче якесь бродяче кошеня. — Ніхто не сміє кривдити мою подругу.
— Тільки-но подивіться! Півень заступився за курку. Як мило, от тільки в неї вже немає голови! Аха-ха-ха, — і знову ця коняка почала гидко ржати з такого "кумедного" порівняння.
— Мене від тебе нудить, -— Дейв огризнувся, взяв мене за руку і повів до умивальників.
     Коли ми вже почали віддалятися від неї, я помітила, що ця фраза збентежила або навіть засмутила її. І що з нею не так? Якщо не хочеш, щоб люди говорили тобі такі речі, просто припини себе поводити як стерво.
— Саллі, зараз я тобі допоможу, — ласкаво промовив він.
       Вода, яку Емілі вилила мені на голову, страшенно смерділа. Скільки місяців стояла ця ваза із квітами? Засохле листя і досі стирчало в мене з голови, а гілля квітів заплуталося в мокрому волоссі. Потребував деякий час аби виплутати їх звідти, з цим мені допоміг Дейв.
— Ось і за що мені це все? — сумно промовила я.
— Тільки не плач, будь ласка. Я б їй врізав, але бити людей це не правильно, навіть коли вони такі гівняні, — він покрутив головою. — Звичайно, коли мова не про самозахист.
— Так, я розумію, — я видала протяжний, тяжкий видих. — Нічого я ще їй покажу...
— І як? — він усміхнувся, вибираючи пелюстки троянд із моєї голови.
— Я ще не вигадала, але це буде жахливо для неї, — усміхнулася я, звісно, що це був жарт.
— Думаю, твоя помста буде дуже жорстокою, — відповів він на мій жарт. — Ну, все опускай голову в раковину!
      Він закотив рукава, а я опустила голову в раковину, Дейв почав її мити. Мені було дуже ніяково, я цілком могла зробити це сама...
— Тобі хтось колись казав, що твоє волосся дуже гарне...? А ще воно дуже м'яке... — він ніжно перебирав моє волосся.
— Хах... Поки через нього я отримувала лише негаразди, ну ти знаєш, — сумно промовила я, відчуваючи як тепла вода ллється по моїй голові і шиї, було приємно, хоча і сморід був жахливим.
— От дурня... Твоє волосся чудове... І зазвичай пахне ваніллю, ну зазвичай.
— Але не сьогодні, ха-ха, — іронічно відповіла я.
     Опрацювавши в голові всю цю ситуацію, мені раптово стало так ніяково... Хлопець якому я подобаюся миє мені голову, це доволі інтимний момент, через це я почала просто мовчати, і тільки звук струменя води розбивав цю тишу.
     Коли він закінчив мити мені голову, то дістав маленький рушник із рюкзака, який був з ним, і витер мені голову. Таке відчуття, що у його рюкзаку є речі на всі випадки життя.
— От і все! Ого, а твоє волосся ще красивіше, коли воно таке мокре, — він знову це робить... знову змушує мене ніяковіти!
— Я тобі вдячна, звичайно, але я думаю, я могла б і сама... — я нарешті сказала йому те, що було на думці.
— Так, ні слова більше! Це був знак уваги тобі від мене, — він обійняв мене і поцілував у лоба. — Хех, яка ж ти мила...
— В якому сенсі? — зніяковіла я ще більше, він, що зібрався мене засипати компліментами так, щоб я під їх горою не могла дихати?
— Ну, твоя поведінка, а ще твої очі, такі милі, коли дивитися на тебе зверху, — сказав він, ласкаво дивлячись на мене.
— Ну... Гей! Я не якась там миленька дівчинка, — я відвернулася погляд і надула губи.
— Годі тобі. Бути милою зовсім непогано. Мені це й подобається в тобі. Здається, що ти не така, як усі. Ти особлива для мене, — він щиро усміхнувся мені, намагаючись зловити мій погляд.
— Просто... Коли мені хтось каже, що я мила... Ну, зазвичай... Тобто, в сенсі... Трясця! Корочше, вони прирівнюють мене до дитини і не ставляться до мене відповідно з моїм віком.
— Але ж я не вважаю тебе маленькою дитиною. І взагалі, що поганого в тому, що ти виглядаєш трохи молодшою за інших, зате ти виділяєшся із загального плану. Хіба це погано, що ти маєш цікаво зовнішність? — він розвів руками і зробив такий вираз обличчя, наче говорить надто очевидні речі, але я б не сказала, що для мене це все однаково як і для нього.
— Так, мабуть ти маєш рацію, просто звикла так сприймати це слово, ніколи не замислювалася, що його контекст залежно від людини може бути іншим, — я погялнула на нього, щоб отримати його розуміння цих слів.
— А тепер у клас. Урок уже розпочався, а ми вчителів не попередили про запізнення.
     Дзвоник і справді продзвенів уже доволі давно, на перевдягання і миття волосся ми витратили забагато часу. А щоб тебе, Емілі!
     Дейв постукав у двері класу, ми обидва терпляче чекали відповіді, а коли нарешті почули схвальне: "Так, заходьте!" – на нас були спрямовані всі погляди однокласників. Мені було якось не по собі в ту мить, навіть почало трохи нудити.
— Так-так, заходьте вже, — вчителька дивилася в книгу, схоже, їй було все одно на нас. — Віллі сказав, що ви були у медсестри. Сподіваюся, ти вже краще себе почуваєш, Саллі.
      Віллі підморгнув Дейву, а той у відповідь подякував жестом. Хах... А я і забула, що це лише для мене Дейв єдиний друг, у нього ж є друзі окрім мене.
    Ми сіли за парту, Емілі перешепнулася зі своєю подругою-подружкою, та схвально кивнула і хихикнула їй у відповідь.
— А що сталося? Додому не відправили? — байдуже відповідала вчителька.
— У Саллі просто голова боліла, дали таблетку і дозволили трохи відпочити, от і все, — твердо відповів Дейв.
      Добре, що він не сказав правди. Це б нічим не допомогло, а навпаки, тільки погіршило б цю ситуацію.
— Записуйте число та тему. Читайте пункт 13, потім буде обговорення, на все дається 10 хвилин, — байдуже промовила вчителька до класу, продовжуючи читати свою книгу.
     Сьогодні був просто шалений день... Стільки подій звалилися мені на голову, що навіть не вистачає часу аби до кінця їх усвідомити. Але дещо хороше в цьому теж було – Дейв. Думки про цього хлопця, що сидів поряд, огортали мене незрозумілим теплом.