Сьогодні я прокинулася дуже легко, тож ранок був просто чудовим. Я встала і застелила ліжко. Скрип дощок, як завжди, давав мені зрозуміти, що сон вже скінчився. Спустившись, я зайнялася ранковою рутиною. Моє волосся було трохи заплутане, тож аби його розчісати знадобився час. Це звичайнісінький ранок, як і у всіх нормальних людей. Коли я вийшла до кухні, там вже стояв тато.
— Доброго ранку, Саллі, — він був біля плити.
— Привіт, тату, — я позіхнула.
— Як поспала? — тато готував собі каву.
— Чудово, але ніяких цікавих снів сьогодні я не побачила. А як ти себе почуваєш? — я все ще трохи хотіла спати навіть після холодної води.
— Чудово. Перевдягайся і сідай снідати, — він посміхнувся, роблячи ковток кави з молоком.
— Добре, тату, — наче слухняний солдат, я швидко попрямувала до своєї кімнати.
     Швидко зробивши все, я знов спустилася вниз, але цього разу на столі уже було все готово. Тато справжній чаклун. Тато, як завжди, приготував простий, але в той же час апетитний сніданок. Запах просто чудовий, його не передати словами.
— Як смачно пахне, тату. Бачу ти серйозно зайнявся вдосконаленням своїх навичок в готуванні.
— Це твоя улюблена страва, доню, млинці з варенням. Довелося встати сьогодні трохи раніше, — він щиро посміхнуся, допиваючи свою каву з молоком.
      Це було зовсім не підлабузництво, я насправді була рада, що тато має таке захоплення чимось, не дивлячись на складне становище з роботою. Тому мені хотілося чимось порадувати його. Я вирішила, що зроблю для нього свої фірмові кекси. Він дуже любив їх. Не одному ж йому мене постійно тішити?
      Я із задоволенням уплітала татову їжу. Нема слів, щоб висловити, як я люблю, коли готує саме тато. У нього це виходить раз на 10 краще, ніж у мене. Іноді мені навіть стає трохи соромно, але в випіканні тістечок, печива, пирогів та іншого – мені немає рівних.
       Одразу, як прикінчила свій сніданок, побігла до кімнати та взяла свій рюкзак із книжками та зошитами. Нурі, як завжди спав на моєму ліжку. Він завжди так робив, коли я йшла кудись. Ввечері я завше не могла змусити себе відірвати його від дрімання, але дивним чином, як тільки я сідала на підлогу, він охоче вставав і тікав по своїх справах. Я погладила його трохи, це було своєрідним прощанням, він схвально муркотів у відповідь. Хотіла б я залишитися з ним, але мені потрібно на уроки. Школа, ура...
      Я спустилася вниз старими сходами з дерева. Ці сходи мають одну незвичайну річ, яка мені завжди дуже подобалася – це різьблені поручні, неначе ти в маєтку якогось заможного пана. Цей вінтаж, він же чудовий!
— Бувай, тату. Вдалого дня на роботі, — радісно крикнула я сторону кухніґ
— Бувай, Саллі, й тобі в школі, — тато енергійно відповів.
      Я швидким кроком попрямувала до школи, мені не дуже хотілося йти туди, через Емілі, але вчитися треба. Дорогою я зустріла Емі та Хейз. Не знаю, чи це вони йшли занадто повільно, плентаючись позаду, немов собачі хвостики, не маючи можливості вирватися вперед, чи це я йшла занадто швидко і ніхто не міг наздогнати мене.
— Саллі, ти чого так швидко. Та й не можу не помітити, що ти сьогодні якось зарано, — сказала Емі.
      Так, хоч я і чекаю завжди Емі, цього разу я перевершила себе саму. Якийсь дивний прилив енергії охопив все моє тіло.
— Та, так вийшло. Я прокинулася раніше, ніж звичайно, — я посміхнулася, безуспішно намагаючись збавити темп.
— Як справи, Саллі, — Хейз намагалася мене наздогнати.
      Мені довелося зупинитися на місці, щоб дівчатка змогли нарешті мене наздогнати.
— Рада, що ти йдеш з нами, — знову сказала Хейз, але цього разу трохи хекаючи від втоми.
— І я, — відповіла я, не прибираючи усмішки з обличчя.
      Дівчата ще трохи перевели дух і ми знову йшли, говоривши на різні теми, невдовзі всі утрьох були у школі.
      Ми зайшли до класу, озирнувшись по сторонах, я з полегшенням видихнула. Емілі не було. Як мені пощастило сьогодні... Я сіла за парту разом з Емі. Вже встигла приготуватися до першого уроку, доставши зошит та підручник.
     Але мої приготування перерва мій однокласник – Дейв. Раніше ми майже не контактували, тому мене не могло не здивувати його несподіване бажання поговорити зі мною.
     Хлопець був одягнений у білу сорочку з чорною краваткою та в'язаним жилетом у смужку. Він виглядає дуже гарно та стримано, як на мене. Мені навіть захотілося сказати йому кілька приємних слів, але я швидко відкинула цю думку.
— Слухай, Саллі. Мені треба дещо тобі  сказати на одинці. Ми могли б якось переговорити сьогодні? — його щоки сповнилися милим рум'янцем, а погляд був відведений кудись в сторону, в нього такі довгі вії.
— Ну... Гадаю, можна. Тільки коли та де? — замислилася я.
— Давай після школи, біля пляжу. Гаразд? — трохи невпевнено промовив хлопець.
— Так добре. Я постараюся не забути... Просто я трохи розпорошена, тобто розсіяна – це не те слово! Ох, Боже, що я городю, — я нервово посміхнулася, я дійсно не сильно люблю спілкуватися з малознайомими мені людьми, а з гарними хлопцями це стає ще більш складно.
— Нічого... Я зрозумів, — він усміхнувся. — Але я буду дуже радий, якщо ти прийдеш, — він пішов та сів за своє місце.
— О, Саллі... Мабуть, на тебе хтось запал, — Емі легенько штовхнула мене ліктем у руку.
      Так... Любовні історії – це її коник. Можна сміливо сказати, що вона сваха світового рівня. У своїх думках вона звела разом, напевно, цілу купу різних людей. Але при всьому цьому фанфіки тут люблю я, а не вона.
— Я так не думаю... Дейв милий хлопець, але я впевнена, я зовсім не подобаюсь йому. Та й кому я можу взагалі сподобатися? — я почервоніла і відвернулася від дівчат, дивлячись в стіну.
— Ні, Саллі. Ти йому точно довподоби, — втрутилася Хейз і посміхнулася.
     Чесно кажучи, я ще не встигла до неї до кінця звикнути, хоча вона вже почала вписуватися в мою історію життя.
— Думаєте? — вони мене зовсім збентежили.
— Так, годі тобі, Саллі. Все буде нормально. У найгіршому випадку, будете з ним у френдзоні, якщо він тобі так сильно не подобається. Ми не будемо тебе з ним зводити, добре, Саллі? — сказала Емі.
— Мабуть ви маєте рацію. Але чому ви такі впевнені, що я йому подобаюсь?  — я подивилася на них обох.
— Ну, це очевидно. Він червонів перед тобою щойно, — сказала Емі, загинаючи палець.
— Він побоявся говорити тобі це щось поруч з нами, — Хейз не відставала від неї та з кивком промовила це.
— А якщо він просто сором'язливий? А це "щось" може бути вам просто не цікавим. Та й, і мені здавалося, що він завжди був таким.
— Ну, взагалі він такий тільки з тобою, — сказала Емі, хитро посміхаючись.
— Ну все! Годі про це говорити, мені не дуже зручно обговорювати його, ще почує... — я подивилася вперед туди, де він сидів.
— Гаразд, — сказала Хейз, розводячи руками.
       От же ж... А що як вони праві і він закоханий у мене. В мене закохалися? Як таке може бути, я вважала себе недостатньо привабливою для інших людей, не віриться, що це можливо зі мною. Ого.. Не хочу його засмутити в будь-якому випадку, наскільки я знаю, він чудова людина і привабливий хлопець, але я трохи боюся стосунків. У мене їх не було. Поки що. Хоча мені вже й достатньо років, але...
        Стоп. Які стосунки? Може, він і справді в мене закохався, а може і ні, зараз це лише припущення моїх подруг. Я боюся першого варіанта, бо боюся нових людей, а тим паче боюся стосунків з ними, будь-яких. Мені складно знайомиться з новими людьми. Мій психолог говорив, що це нормально, враховуючи мою складну життєву ситуацію, але він радив мені, що я маю знаходити більше знайомих, через силу, звісно, спілкуватися з іншими не радив, але боротися зі своїм страхом треба... Може, мені просто не варто приходити? Скажу, що забула, оскільки в мене були важливі справи, чи мене тато не пустив. Ох, як же я не хочу брехати йому, але мені й справді не хочеться йти. Сподіваюся я не сильно задіну його почуття. Невпевненість – це, мабуть, найбільший мій великий мінус і всі говорять, що мені треба боротися з ним, наче це так легко...
      Дівчата щось обговорювали. Я ще раз подивилася на Дейва. Наші погляди перетнулися, я швидко відвела погляд, як і він. Ох... Як же це важко. Я не хочу когось образити. Я ж бачу, що подобаюся йому... Стільки ниття через придуману закоханість у мене. Хоча я намагаюся вдавати, що не помічаю цього. Але у мене складно виходить. Я взяла пензля і почала нервово смикати в руках його кінець.     
      Коли навчальний день скінчився, я вирішила, що все-таки піду на зустріч з Дейвом... Хоч мені не дуже хочеться підкріпити його надії на щось, але я і не хочу образити його. Просто буду вдавати, що нічого не розумію, і вважаю, що ми просто друзі.
      Коли я прийшла до пляжу, побачила Дейва. Мені було неймовірно ніяково, різні думки заполонили мою бідну голову таким чином, що я не могла розібрати нічого в цьому кошмарі. Побачивши мене, Дейв теж зніяковів, але він підійшов до мене. Він явно сміливіший за мене, буквально все сміливіше за мене.
— Ти таки прийшла. Дякую, — його зелено-смарагдові очі враз стали такими теплими і добрими.
— Так, прийшла, то що ти хотів сказати? — я одразу перейшла до справи, намагаючись припинити смикати свою кофтину, волосся та тупотіння ногою.
— Ну, я хотів... показати тобі одну книгу, — він відвів погляд, таким чином, що сонячне світло відбивалася на кінчиках його довгих вій.
— Книгу? Яку? — все-таки я мала рацію, він просто хотів поділитися своїми інтересами зі мною, може стати друзями, тож напруга в моєму тілі трохи знизилася.
— Ось цю, — він дістав книгу з яскраво-жовтою обкладинкою. — Це моя книга і я хочу дати її тобі... — він простягнув книгу мені і опустив погляд униз. — Це дуже важлива для мене річ, вона допомогла мені у найскладніші моменти життя, тож я хочу поділитися нею з тобою, — він знову подивився на мене, наче чекаючи реакції.
      Книга. Це, звичайно мило, але хіба не можна було вручити мені її в школі, а якщо не хотів, щоб це хтось побачив, чому не вручити її в місці, де немає людей? У школі таких куточків повно.
— Дякую, велике... Я обов'язково прочитаю її, — я взяла книгу до рук.
— Радий це чути, — він замовчав і просто дивився на мене пару хвилин.
— То-о-ож, якщо вже, я прийшла, може, погуляємо пляжем? — я вирішила розрядити обстановку між нами.
— Так гарна ідея, — сміливо сказав він.
— Ну пішли... Розкажи мені щось про себе, — продовжила я тягти весь діалог на собі.
— Ну, я люблю читати книги, як ти уже встигла зрозуміти, а ще тварин... Дивитись фільми, мультсеріали різного типу. Обожнюю робити розбори на це все діло в себе в щоденнику. А як щодо тебе? — він перестав бентежитися вперше за довгий час і нарешті говорив як людина.
     Це вже набагато краще. Цікаво, я так само виглядала в очах інших? Напевно, це дратувало. Море шуміло, ударяючись хвилями об берег, а чайки голосно кричали. Такий типовий морський звук, краєвид, кольори... Гарно. Мені, напевно, ніколи не набридне море, воно неймовірне.
— Я теж люблю тварин. У вільний час дивлюся чи читаю щось. Ну чи граю в комп'ютерні ігри... А ще я люблю пекти кекси чи торти, ну чи ще щось таке. Це моє улюблене заняття, – я усміхнулася.
— Кекси, це круто, хотів би і я вміти їх пекти, але немає змоги. А в які ігри ти граєш? — він зацікавлено глянув на мене.
— Ну, я люблю ігри із цікавим сюжетом. Ігри типу РПГ... Ще горори люблю, як OutLast, Resident Evil... Трохи граю в моби і куди ж без ґеншину.
— Ніколи не подумав би, що тобі подобаються горори. Виявляється у тебе є така сторона особистості, про яку ніхто не знає, — він зупинився.
— Щось не так? — я здивовано подивилася на нього, вдаючи, що все чудово, хоча в душі я дуже переживала, чи не сказала щось дурнувате.
— Ні... Просто це ядерне поєднання такої милої тебе та любові до жахів, це щось дійсно неймовірне, — він знов почав іти.
— Он воно як, мої інтереси специфічні, — я посміхнулася.
       Ми проговорили про інтереси ще близько двох годин. Від колишньої замкнутості Дейва нічого не залишилося, мені було з ним навіть цікаво. Ніколи б не подумала, що ми маємо з ним щось спільне. Наше спілкування перестало бути дурнуватим опитуванням, це не могло мене не тішити.
— Ну, що ж мені вже час, Дейве, — сказала я. — Гарно провели час.
     Все пройшло не так жахливо, як я очікувала, а навіть навпаки певною мірою мені сподобалося проводити з ним час, може він навіть стане моїм другом? Так багато нових друзів у мене ще ніколи не було, це дійсно щось дивовижне.
— Добре, а можна провести тебе до твого дому? — він подивися на мене.
— Ну, думаю, що так, — я доброзичливо усміхнулася йому у відповідь.
       Ми йшли і продовжували говорити, розповідати один одному смішні історії. Велика кількість цих історій були страшенно схожі, що не могло не дивувати. Цей хлопець це я з паралельного виміру? Я б не здивувалася. На будь-яке моє "Я дещо загадала...", він мав своє "У мене було дещо схоже!".
— Ну от ми й прийшли. Бувай, Дейв, круто провели час сьогодні, навіть не хочеться прощатися, — ...але я страшенно втомилася.
— Бувай, Саллі... — він усміхнувся мені в слід, такий милий.
       Я вже відчиняла двері ключем, як раптом Дейв підійшов до мене зі спини. Я швидко обернулася. Так, після всіх тих ігор я мала просто чудову реакцію на звуки за спиною, але його кроки були такі тихі і не помітні, що це навіть трохи налякало навіть мене.
— Пробач, будь ласка... Незручно вийшло, не хотів тебе налякати, просто... — він запнувся, знову відводячи погляд.
— Так, нічого, але більше ніколи так не роби, бо наступного разу, я можу випадково тебе вдарити, — впевнено сказала я, бо це дійсно те, що я могла зробити і зараз.
— Я просто хотів ще дещо сказати... — він знову замовчав, глянувши на мене, мов дитина, що скоїла щось погане.
— Я тебе слухаю, — трохи роздратовано прозвучало це.
— Коротше, ну… я… ну… нібито… Бляха — хлопець не зміг сказати нічого розумного, тільки не зрозумілий набір звуків.
— Якщо ти не готовий зараз, ти можеш сказати завтра чи будь-коли ще, — я намагалася його підбадьорити.
— Так, мабуть ти маєш рацію, ще раз вибач, що налякав, моя провина, — він розвернувся і пішов.
— Ну, бувай тоді, — могло здатися, що я намагаюся його вигнати, але це зовсім не так.
— Бувай, Саллі... — він підняв руку, відходячи від мого будинку, навіть не дивлячись у мою сторону.
       А я здогадувалась, що він хотів сказати, і це дуже сумно. Я не можу дивитися, як комусь сумно... Я занадто емоційна і мій рівень емпатії занадто великий.
      Я увійшла, увімкнула світло. На моєму телефоні було більше 40 повідомлень, і всі від Емі... Я відповіла їй стікером, навіть не встигнувши все прочитати, як вона зателефонувала. Напевно, вона захоче дізнатися, як все пройшло, але в мене не було однозначної думки щодо цього.
— Так, привіт Емі, — відповіла я, знімаючи другий кросівок.
— Саллі, я сьогодні не можу прийти на посиденьки. Мені шкода. Просто мамі потрібна моя допомога. Хейз теж не зможе... Ти пробач нас.
— Та, нічого такого. Я до речі таки сходила на пляж до Дейва, — я усміхнулася, згадуючи його червоне обличчя, мені дійсно це подобалося.
— Вау круто. Завтра все розкажеш в подробицях, писати не варто, хочу почути все від тебе. А зараз мені час, вибач. Цілую, — вона кинула слухавку.
— Так звичайно. Бувай, Емі, — сказала я в порожнечу з телефонних гудків.
     Посиденьок не буде. Що ж... Жаль, звичайно, але вони не останні за все життя. Ну хоча б я встигну спекти кекси і відпочити, бо я так стомилася.
      Я заходилася робити кекси за улюбленим рецептом мого тата. Ось уже я замішала тісто, а ось уже й глазур. Все відбувається швидко. Я так давно нічого не готувала, але мої руки керували мною самі. Влітку я підробляю в одній пекарні і мені там неймовірно подобається.
      Через 3 години кекси були готові. Я прикрасила їх повітряною глазур'ю і намалювала милі візерунки, написи, але найголовніше я зробила кілька кексів у формі кошенят. Вони вийшли такі милі. Думаю татові сподобається.
     Я скуштувала один кекс. Вони вийшли прекрасні на смак, втім, як завжди. Цей рецепт ще жодного разу не підвів мене. Я гордо усміхнулася, тому що все вдалося. Щоб не витрачати дарма час, я вирішила зробити домашнє і чекати на тата, на його реакцію і щоб, так би мовити, бути з вільною душею.