А "Я" не проти, що "ВОНА" така
Морана Біла
Я не проти перетворити на вино, кожен сантиметр слідів її вологих на піску. Аби вона знову відчинила двері, я б, мабуть, записав на плівку її саме таку.. якою пам'ятаю. І я не проти створити нове покоління, що буде зростати на її віршах. Аби вона вдягнула те взуття, 39-го, щоб я дізнався, з чого складається її душа. Не маю заперечень спалити всі мости, театри та споруди, до яких ступала її нога. І хто ці всі малознайомі люди? Серед яких вона і досі почувається одна. Та зберігала МОЇ листи в СВОЇЙ маленькій сумці, на кожному концерті саркастично їх чита, що навіть Я ловлю себе на думці - навіки, і до скону … не моя. У неї в жилах ллється віскі, цигарки та пост-модерн, мабуть, бездушна, дика, та п'янка. Мені до скроні завжди підставляла револьвер. А “Я” не проти, що “ВОНА” така. 21.05.2024
2024-05-22 16:46:37
3
0
Інші вірші поета
Ходи до мене, нічко темна Чи можна журбою прикрити печаль? торкнись Сердечні крила
Інші поети
Схожі вірші
Всі
Тишина ночного неба
Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)
Полный город одиноких улиц И фонарики вокруг в глазах горят В темноте стен полыхает ветер молча , Сцены шелеста теней играя без конца ... Мнимость разных звёзд по небу Освещает путь ко царству сна Тем , кто в глубине ночи не встретил , Свой покой без тучь мыслей сполна ... Тишиной ночного насладиться неба , Рано или поздно станет легче слов ... Без ответов улетят запреты Давних чувств и всех тревог Звук сверчков дополнит кредом Пейзаж сердца споведь звёзд , Лишь о том , что дни болело От полных будней забот
46
44
4005
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12949