«Про щастя можна говорити хвилин п’ять, не більше.

Тут нічого не скажеш, крім того, що ти щасливий.

А про нещастя люди розповідають всю ніч безперервно»

Ремарк.

КОЛИ ТИ ПРИЙДЕШ…

(більша частина цієї розповіді ґрунтується на згадках, тому правильність хронології не завжди достовірна).

Я часто думаю про смерть. Інколи мені здається, що всі думки в моїй голові зв’язані з роздумами про смерть.

Ідеї написати подібне есе виникали давно і неодноразово. Я хотів почати це 2 лютого 2020 – в символічний день для всього людства, написати щось символічне для себе. Але так і не наважився. Зараз це виглядає ще більш особливим, оскільки задум повернувся, коли я відкрив для себе книгу Джуліана Барнса «Нічого боятись». Після цього роздуми про те, щоб реалізувати цей «маленький записник мого знайомства зі смертю» не давали спокою. Що може бути краще, ніж читаючи книгу роздумів про смерть від відомого автора, ставлення до неї, розповіді про знайомство з нею та втрату рідних, написати про своє відношення до цього неоднозначного явища?

Відбиваючи пальцями по клавіатурі, переводжу погляд на годинник. Останній раз було 10:54. Зараз - 11:04. 7 квітня. 2020. Я наважився…

Я зустрічав багато людей, знайомих, для яких згадки про їхнє дитинство ставали чимось забутим і далеким, як окутане білим туманом марево. Заздрю таким людям. Заздрю не тому що моє дитинство було трагічним. Ні. Мої близькі зробили для мене багато хороших речей. Слово «трагічне» дуже відносне. Мене не били, не морили голодом, не садили на ланцюг. Коротше, зі мною не робили всього того вибраного з історій, на які так часто потрапляєш, проглядаючи щоденні хроніки і газетні вирізки вечірніх статей. Проте, в моєму дитинстві було декілька подій, які назавжди засіли в пам’яті, і я заплатив би багато щоб їх звідти вилучити.

Коли відбулось моє перше знайомство зі смертю? Не знаю. Можу з впевненістю сказати, що мені було не більше 7. І також можу точно сказати, що знайомство зі нею в моєму ранньому дитинстві, відбувалось в 2 етапи: першого разу я побачив лише її кінцевий результат – труп, який поступово починає підтікати. Друге - як людина зривається з висоти. Падає. Розбиває голову об асфальт. Втрачає свідомість. Кома. Смерть.

Яка подія передувала в цій хронології точно не пам’ятаю. Візьму на себе сміливість визначити, що першим був все таки труп. Я був надто малим, щоб пам’ятати це достемено, а всі спогади які у мене лишились, відкликаються лише у вигляді певних дитячих травм.

Безіменного ранку, безіменного дня, безіменного року (безіменного не тому, що це дуже крута конспірація і підливає екшн у казан даної ситуації, а просто тому, що не можу відтворити цих подробиць в своїй голові), моє звичайне ранкове пробудження, порушується надійшовшим щойно смс і здивованого зойку моєї тьоті. «Що Сірожа розбився?!». «Да, розбився», - відповідає баба, яка якось не помітно з’явилась в дверному проході. «А як так сталося?!», - не вірить почутому. «Їх там двоє було. Дорогу хотіли перейти. А там машини. Той перейшов, а Сірожа не встиг. Хотів перебігти. Він йому «Сєрий, стій!» кричить. Не почув. І на повній влетів. Кажуть, його ще пів кілометра протягнуло на капоті». Баба виходить. «Тьоть Валь, а що дядь Сірожа розбився?» - питаю. «Ага», - відповідає вона і сідає розсилати повідомлення, сповіщаючи всіх про трагічну ранкову новину.

Сірожа – це чоловік двоюрідної сестри моєї мами. Якщо точніше, чоловік доньки бабиного брата. Сильний, в міру збитий, високий. Молдаван за національністю. Говорив російсько-українською, змішуючи і чередуючи слова.

Фраза про те, що там машини, означала, що на момент аварії, де це й відбулось, він перебував у Москві.

В сім’ї моєї баби було 9 дітей. Не дивлячись на те, що живуть, практично всі в одному місті, а хто не в місті, то в сусідніх селах, відносини між ними не можна назвати дуже теплими. Збираються рідко: на дні народження (в основному круглі дати), ще рідше – великі церковні свята, похорон. Тому відношення і ставлення, в більшому рахунку, у мене до них відповідне - як до далеких родичів. Але дядю Сірожу чомусь хочеться згадувати з теплом. Він завжди привітно відносився до мене, і тягнуло від нього чимось хорошим. Дивно, але його обличчя пам’ятаю дуже чітко. Він був, напевно, тим еталоном сильного, грубого чоловіка (в хорошому сенсі цього слова), який так часто оспівується в фільмах, описується в книгах. Велике, масне обличчя. Пасма густого, темного волосся на голові. Дуже добрий та м’який характер. Оживляючи епізоди з ним у своїй пам’яті, усвідомлюю, що ніколи не чув від нього ні одного грубого слова, він ніколи не вилаявся на дружину, щиро любив дітей, хоч двоє й були йому не рідними, від попереднього шлюбу.

Баба мене одягає. Бере на руки. Ми йдемо. «Йдемо до діда Колі» (її брат).

Помічаю, що кімната, в яку ми заходимо, просякнута темнотою і похмурістю. Навколо багато людей. Всі жінки в чорних хустках. Повсюди доноситься плач і тихі всхлипування. Подекуди поодиноко стоять зелені вінки, обіперні об тумпи, шафи та інші різного роду меблеві конструкції. Посеред кімнати, на чотирьох табуретах, стоїть великий дерев’яний ящик, з гарно виробленими ручками посередині. Схиливши над ним голову, ридає тьотя Люда (дружина). З іншого боку сидить ще якась жінка, але я не можу пригадати хто саме.

Ми сідаємо на м’яке крісло біля вікна. «Баб, а де дядь Сірожа?» - питаю здивовано і тихо, коли баба плавним рухом нахиляє до мене голову. «Там», - ледве помітним рухом вказує у бік конструкції на чотирьох табуретах. Я фокусую погляд, і весь наступний час не відводячи очей дивлюсь на «ящик». Дивно, але всі починають підходити до нього, тобто «ящика». Заглядати всередину, і цілувати те, що там лежить, себто, дядь Сірожу. Підходимо і ми. Я не високого зросту, тому не дотягуюсь, щоб зазирнути всередину самостійно. Прошу бабу підняти мене і лізу на руки. Навіть зараз пам’ятаю мій настрій: скоріш злегка піднесений (наскільки це можливо в такій ситуації). Нарешті, серед всього цього мороку і плачучих людей навколо, я побачу щось хороше, побачу дядь Сірожу ( інакше бути не може – він у мене завжди асоціюється з чимось хорошим). Постійно посміхається. Можливо, на радощах, в цей короткий момент «польоту», я також встигаю посміхнутись, смакуючи в голові радість очікуваної зустрічі. Проте, через момент, секундну радість змиває безслідно. «Дядь Сірожа завжди посміхається…». Так, «посміхався» він і цього разу. Та це вже не була та життєрадісна усмішка, яка так добре запам’яталась і відклалася в моїй голові. Тепер він «посміхався», радше тому, що не міг інакше, мусив це робити. Гіперболізовано розпухле лице. Воно видається роздавленим і одночасно розтягнутим у різні боки. Знизу, одна зі щік починає виділяти рідину, формуючи велику гулю. Виступає велике подвійне підборіддя, якого раніше не помічав. Лице не природно блідо-жовтого кольору. Якщо проводити паралель зараз, в більш свідомому віці, то це нагадувало скоріше невмілу практику скульптора-ідіота, але а ж ніяк не було схоже на дядю Сірожу, якого я пам’ятав. Але це зараз. Тоді ж мій дитячий мозок і несформована психіка,яка щойно отримала болючий удар під дих, не були здатні до таких метафоричних зворотів і крім величезного шоку я не відчув нічого. Я точно не пам’ятаю свого віку, але знаю – мені не більше семи, і я вперше побачив труп. Труп, який, як потім виявиться, ледве зібрали до купи. Труп, який починає розтікатись на очах. «А що з ним?», - питаю в баби, коли ми відійшли і приземлились на своє місце. Що відповідає вона не пам’ятаю.

Подальше бажання нашіптувати щось і спроби говорити зникають зовсім.

Пізніше я, з долітаючих до мене розмов дорослих, довідаюсь, що від обличчя дядь Сірожи не лишилось нічого «людського» і його довилось фактично збирати по частинах. А ця закам’яніла гримаса на його лиці – не інакше як забальзамована маска.

Ми провели там весь день. Під вечір я вже сиджу біля вхідної стіни, звісивши ноги на табуреті. Нарешті увімкнули світло, через що в кімнаті хоч трохи розвіюється ілюзія навислого в повітрі мороку. Приходить мама. В руці стискає квіти (гвоздики або троянди). Дядь Сірожа часто дарував тьоть Люді квіти при житті. Так я дізнаюся, що в такі моменти, коли хтось лежить в такому дерев’яному «ящику», до покійника прийнято нести квіти .

Мама також в пов’язаній на голову чорній хустці, хоча насправді ніколи їх, хусток, не носила. 

*

Мене одягають. З кимось із родичів я іду додому. Мама каже, що залишається на ніч. На ніч залишається ще багато людей. Навіщо біля домовини лишатися на ніч, я тоді ще не розумію. Пізніше, дома, питаю про це в баби, вона відповідає, що так треба.

Варто сказати, що відповідь «так треба» у дорослих стає чимось на кшталт оптимального варіанту, і моєму дитинстві, як і у цій книзі, воно зустрічатиметься ще не раз. Доросле покоління часто сприймає дітей, як не здатних осягнути такого рівня інформації і, щоб вберегти себе від тонни наївних запитань, обходяться легким «підростеш – сам зрозумієш».