Як і зазначав вище, я не можу з точністю сказати, яке явище фіксації смерті увірвалось до мого дитинства першим. Проте випадок, який описуватиму зараз, був глобальнішим. Це довго лежало в моїй пам’яті, а я ніяк не наважувався поділитись.

Сталось це з сусідом батьків моєї мами - дідом Женею (або як його всі називали – Женько). Як і більшість чоловіків нашого району, він любив випити. Та не дивлячись на це, до мене завжди відносився прихильно, грався та розважав. Мені він завжди здавався дуже добрим, і через те, що я ніколи не бачив скандалів у їхній родині, які виникали так само на фоні надмірного вживання алкоголю, десь глибоко в душі я по доброму заздрив його новонародженій онучці, хотів теж мати такого діда. Він часто заходив до моїх діда й баби, коли я був у них. Так сталося і того разу. Я, як завжди, зрадів його приходу.Він сів біля мене навпочіпки і почав бавитись. Дід Женя - сивоволосий, обличчя, яке через надмірне вживання алкоголю виглядало дещо старшим, ніж було насправді, пашіло добротою і приязністю. З рота тхнуло відчутним запахом перегару. Він був п’ним, хоча на перший погляд це було не дуже помітно.

Ми збираємось їхати. Він також готується йти додому.

На подвір’ї баба помічає, що забула зачинити двері на горище, і вітер, який раптом зірвався з велечезною силою, тепер у всю гойдає їх зі сторони в сторону. «Треба буде закрити», - видає машинально. «Давай я закрию», - видає повний ентузіазму сусід. «Женька, не лізь, ти п’яний. Впадеш зараз ще!», - намагається відговорити його баба. Та той не слухає, і починає дертися по залізних щаблях драбини. Мама відійшла до туалету, тому баба залишається стояти зі мною на вулиці. Я смирно і слухняно сиджу в дитячому возику, який не так давно мама привезла з Польщі. Дід Женя папрочуд швидко сходить на верх. На хвилину баба відлучається від цієї сцени для того поправити моє сидіння, тому не дивиться в його сторону. Мій дитячий нічого не освідомлюючий погляд фіксує все: як дід Женя послизнувся і впав, як перелетів через одну з приварених залізних граней і в надії вчепився за поручень. Як безрезультатно хотів забратись назад. По інерції його розвертає і він всією масою б’ється об одну з граней драбини, робить півколо в іншу сторону і б’ється в іншу. Він терпить удари, проте до останнього не розтискає пальців. На одну мить, його тіло застигає в повітрі рівно. Рука розтискається, він летить у низ. Тупий удар об асфальт. Баба враз підхоплюється, підбігає, бере його під голову. Асфальт навкого його тіла фарбується в червоне. Стоїть оглушливий крик і плач. Миттєво з’являється мама. «Викликай швидку!». Мама набирає номер і затинаючись говорить у слухавку. Я фіксую все й не видаю ні звуку…

Його забирає швидка. Ми ідемо додому. Непам’ятаю чи я говорив щось дорогою.

Того ж дня він впадає в кому. Але що насправді сталося, я зрозумію тільки наступного дня.

Коли зранку до нас прийде баба. Очі видаватимуться скляними від сліз. «Женько помер». Я почую і вийду з кімнати: «Дід Женька помер?» - перепитую. «Помер», - ледве стримуючись видасть у відповідь.

Я з мамою іду на похорон. Це буде перший похорон в моєму житті. Мені близько 5-7 років. Там я винесу для себе дещо нове, те чого не виніс у момент прощання з дядь Сірожою. Я побачив подальшу «долю» дерев’яного «ящика». Його не залишають дома, не відправляють кудись далеко. Натомість, на цвинтар його привозить велика, довга машина. Там його вже давно «чекає» глибока викопана яма. Покійника відспівують. Після прощання, «ящик» закривають такою ж масивною, як і він сам, дубовою кришкою перетворюючи на саркофаг. Її прибивають цвяхами. Опускають в яму. Засипають землею.

Там ж, на прощанні, я вперше побачу стареньку матір діда Жені. Побачу як її виведуть попід руки з авто, підведуть до труни з сином, після слізного прощання, відведуть і посадять назад у салон легковика.

*

Я завжди погано запам’ятовував числа. Тому не можу назвати точних дат смертей описаних вище – не пам’ятаю. Ніколи не цікавився цим, не був на могилах. Через що, і це цілком ймовірно, що дві історії, наведенні вище, відбувалися в протилежному порядку. Але те, що вони ясно стоять у мене перед очима, досі не даючи спокою протягом стількох років – беззаперечний факт.

Особливо це стосується випадку з дідом Женею.

Я ще довго не наважувався залазити на те горище, кожного разу прокручуючи в своїй голові моторошні кадри трагедії, а після сам примусив себе зробити це, щоб спробувати подолати фобію.