Та все це лише візуал: безповоротні наслідки в роботі смерті, які та в свою чергу виконує уміло і старанно. Перші ж мої необдумані (навряд чи дитина може це повністю усвідомлювати в такому віці) думки про власну смерть, з’явились, в акурат перед, або ж незадовго після описаних подій і кінчини діда Жені.

Тоді по ТВ у всю крутили звіряче вбивство хлопчика, приблизно мого віку. Його ім’я я, через зрозумілі причини, не згадаю, проте наслідки жорстокої розправи відклались дуже чітко: кінцівки рук, ніг - все безжалісно відділене від маленького, понівеченого тільця.

Він був повсюди: ми приїздили в гості до діда і баби – він був там, ми були дома – він був поряд. Коли його не було на телебаченні - чутки про його смерть, вбивство і слухи стосовно цього не сходили з уст людей на вулицях.

Чи давав я собі відлік у тому, що він помер і тепер зник назавжди? Напевно, ні. Те, що мені стало його щиро жаль – сказати можу точно. Після демонстрації зацензурених кінцівок і слізного благання рідних хлопчика знайти і покарати винуватця, на екран виводили його фото. Пухкенькі щічки, темне волосся. Він дивився на мене, а я дуже пильно роздивлявся його у відповідь. Одного вечора я просто влип в екран, придивляючись в його обличчя.

- Мам, а чого він помер? Дивись, як його люблять, за ним плачуть. Краще б я помер, а він би залишився жити.

По мамі, яка в цей момент тихо вмостилась на сусідньому ліжку, обіпершись спиною об одну зі стін, і була зайнята вишиванням ікон,це вдарило неймовірно. Вона не очікувала, і лише зараз я можу оцінити на скільки. Це правда було важко для матері. Вона, чи то стривожено чи з острахом, запитала чому я думаю про це. Потім, так само стривожено, про дану ситуацію було розказано татові. Мене насварили, сказавши, що таких думок не можна допускати і говорити так ніколи не варто. Тому наступні згадки про хлопчика, які виникали в моїй голові, були лише анонімними.

Я не знаю якою б була реакція моєї мами, якби вона тоді знала, що через десяток років я присвячу книгу тому, про що мені було заборонено думати, і буду думати про це практично кожного дня.

Описуючи тут, і пригадуючи, ту історію, я хотів знайти його фото. Фото, яке так довго демонстрували мені кожного дня з екрану телевізора, і в яке я так детально і з жалістю вдивлявся. Проте, не пам’ятаючи деталей і забувши точну дату скоєного, мені так і не вдалось це зробити.

Ймовірно, зараз він був би на декілька років старшим за мене.