Починаючи роботу над цією історією, я виявив, що на моїм пам’яті лежить куди більше згадок про смерть, ніж я міг собі уявити. Вони, з тих чи інших причин, завдали мені куди меншого удару, ніж описані вище, але не згадати їх в контексті цього есе було б не правильно.

*

Кінець 2013. Ми з мамою в Києві. Недалеко від місця нашого перебування починається революція, яка ввійде в історію як Майдан, або ж Революція Гідності. СМІ по всіх каналах передають не завжди вірні, чесні новини, замовчуючи і зменшуючи кількість убитих. З вікон видніється чорний дим - горять шини. Наш вечір за переглядом одного з таких каналів, з усвідомленням того, що ми знаходимось не далеко від епіцентру подій, перебивається дзвінком. Дзвонить баба. «Баба Надька померла». Баба Надька – мама моєї бабусі, моя прабабуся. Що я відчув в той момент? Легкий смуток, не більше. Ми практично не бачились, а коли і бачились, то практично не говорили, бо, через вік, вона постійно забувала хто я такий, тому завжди задавала одне і те ж питання. Та і загалом, як мені здавалось, вона була не дуже контактною людиною. Відчувати щось більше я не міг себе примусити.

*

2014. Мій день чи то в літньому таборі чи санаторії порушується дзвінком від мами. «Дядя Пєтя помер». Дядя Пєтя – один з моїх хресних, двоюрідний брат моєї мами, рідний брат вже згаданої вище тьоті Люди. Ми бачились рідко, далеко не так як мають бачитись хрещений з похресником. Але це було не від відсутнього бажання когось з нас зустрічатись, а через його серйозні проблеми зі здоров’ям. У хресного була остання стадія цукрового діабету, через що йому ампутували ступню на одній з ніг. Він ходив з палицею, практично не бачив, страждав від надмірної ваги, постійно обливаючись струменем поту. Не дивлячись на проблеми зі здоров’ям - посміхався завжди. Принаймні, коли я його бачив і в моїй пам’яті він посміхався завжди.

Не дожив і до 40-ка.

*

Я не пам’ятаю точної дати смерті мого другого діда. Можу лише сказати, що він помер набагато раніше всіх вище наведених - рік 2010-12 (не точно). Не знаю де знаходиться місце його поховання. Знаю його ім’я. Юра. Я ніколи не бачив його. Навіть уявлення не мав як він виглядає. Лише зі слів мами знаю, що колись, коли я був ще зовсім немовлям, і мої батьки зі мною приїхали до нього в гості, він чомусь не впустив їх в квартиру, вийшов на вулицю і потримав мене на руках.

Стосунки між моїми батьками завжди були дивними і нестабільними: вони то мирились і писали, дзвонили один одному, то сварились і взаємно одне одного ненавиділи. В один з таких моментів примирення, зимового вечора, тато запросив нас з мамою на квартиру в Луцьк. Сам факт наявності в тата квартири в Луцьку дуже здивував мене, оскільки я знав, що тато живе не у Луцьку, а в тому ж місті, що і я з мамою, та й зовсім не у квартирі, а у власному будинку. Тому всю дорогу в маршрутці я розпитував у мами звідки в тата взялась квартира. Що відповідала мама – не пам’ятаю. Що відповів тато, коли ми приїхали, пам’ятаю добре. Квартира його тата, тобто мого діда. На питання де він, батько відповів, що той помер. Саме тоді мені вперше дозволили поглянути на його фото, діда, якого я ніколи не бачив, і вже ніколи й не побачу. Він був дещо схожий на маминого батька: теж лисуватий, от тільки на відміну від першого, у цього волосся темне, чорне.

Довгий час, я не знав як саме він помер. Краєм вух до мене долітало з розмов батьків, що він втопився. Я не знав цього точно аж поки одного літнього дня батько не запропонував мені з братом поїхати посидіти біля річки. Малий бігав недалеко. Раптом,тато нічого не говорячи сів на березі Стиру. Побачивши це, я підійшов і присів поряд. Мовчанка. Дивимось на воду. «Тут і помер твій дід», - видає він не очікувано. «Тут ?» - питаю трохи затупивши. «Нє. В Луцьку. Просто в цій ж річці. Стрибнув у воду і не виплив».

Причина самогубства, як і того, що ним рухало в той момент мені не відомі досі.

*

Я ніколи не був на його могилі. Розмова на цю тему виникла лише раз. Коли в момент чергового і не довготривалого примирення моїх батьків, ми всі разом: я, мама, тато, брат, вирішили поїхати на могилу діда (по маминій лінії). Повертаючись з цвинтаря, я тихо сказав мамі: «я хочу щоб ми поїхали на могилу мого другого діда. Тут ж ми часто буваємо, а в того я й не був ні разу. Це ж теж мій дід». Дійшовши до машини, мама переказала це татові. Він лише видавив суворе «нащо?»

З того моменту це питання було для нас закрите.

*

Повертаючись з місцевої лікарні, навіщо туди ходили не пам’ятаю, наші з мамою тупіт і розмови про щось і ні про що, порушує ринг тон. Телефонувала баба. «Як?...Коли?» - уривчасто ставила запитання мама. Після декілька хвилинної розмови, відбій. «мам, що баба Маня померла?» - чомусь відразу зрозумівши в чому справа, запитую я. «Угу», - відповідає.

Баба Маня – матір мого діда, маминого батька. Манею її називали все життя. Звати було Марією. Тут мене охопив дещо більший жаль і смуток, ніж від звістки смерті першої прабабусі, декілька років тому. З цією мене зв’язувало куди більше спогадів. Велику частину свого дитинства я провів в неї, а вона сама була для мене уособленням доброти і тепла. І якщо обирати кого я дійсно в дитинстві щиро і наївно любив – це була вона. Я ніколи не забуду, як одного разу загубив маленьку фігурку лего - чоловічка в величезній траві літом біля її будинку. Фігурка мені дуже подобалась, тому я проплакав весь вечір. Моєму розпачу не було меж (зазначу, перш за все для себе, що на цьому моменті, за весь час написання, я вперше посміхнувся). Вона цілий день проходила, розсуваючи зарослі. Знайшла його і принесла мені. Або ж як одного спекотного дня мої воскові олівці розтанули на сонці, я плакав, а вона ніжно старалась заспокоїти.

Причиною відсутності у мене такого жалю, який мав би бути доречним в цій ситуації, коли втрачаєш таку людину, слугувало перш за все те, що ми не бачились декілька років. Коли в прабабусі стався інсульт, ми забрали її до себе. Коли та одужала, її забрала дочка, сестра діда. Там старенька і зустріла смерть, доживши майже до 90.

Баба Маня часто розповідала мені історії про війну зі свого дитинства. Як вона маленька втікала з хати, ховаючись від бомб. Після смерті, мені стало дуже шкода, що вона вперше побачила світ під час війни і помирала в такому ж напруженому стані.

Вона пережила і померла рівно через 5 місяців і 5 днів після смерті сина. 2015-го.

*

Вже на стадії редагування цієї історії, хочу зазначити, що я чудово усвідомлюю, що цей розділ наведених вище фактів, впадає в деякий дисбаланс з іншими історіями, наведеними тут. Вони читатимуться дещо сухо і виглядатимуть як просто наведення історій, хід яких не можна було змінити. Я це чудово розумію. Приймаю. Але написати інакше не міг. Не знав як саме це зробити. Не можу сказати, що смерті цих людей стали для мене великим ударом. Вони з’являлись в моєму житті дуже рідко. Дехто не був у ньому зовсім. І всі вони, за виключенням матері мого діда, до якої я був достатньо сильно прикутий у дитинстві, не залишили в моїй пам’яті належних згадок. З хресним я зустрічався дуже рідко. Свого діда, батька мого тата, не знав зовсім, з моєю іншою бабою, матір’ю батька, вони розлучились дуже давно. Я не знаю навіть його прізвище, оскільки вона лишилась при своєму і прізвище, яке носить мій батько, ношу я і носить мій брат – належить їй. Коли мені дали його фото, в епізоді наведеному вище, я вперше дізнався як він виглядає. Трактування цих подій лише як сухих фактів – свідчать лише про те, що усвідомлення їхніх смертей стали для мене скоріш за все просто сухим фактом того, що їх більше немає.

Я став писати цю книгу для: а) людей, які знають мене і хочуть отримати відповіді на деякі питання, б) для самого себе, з ціллю чітко по групувати всі наведенні вище події в своїй голові і скористатися цим в якості психологічної само терапії. Тому розвівши надмірну рефлексію зі слізьми і жалістю – я би збрехав сам собі.

Єдине, що я безпомилково виніс для себе з цих ситуацій – це принцип безповоротного явища смерті. І що рано чи пізно закінчується все. Під признаками різних життєвих ситуацій: сварок, несходженні в характерах, через конфлікти і розлучення, або ж через свою логічну кончину – абсолютно все в цьому світі має свій початок і кінець.