На похороні дяді Сірожи я не був.
Через трохи, я довідаюсь ще декілька цікавих деталей. Мине кілька днів після похорону. Прийшовши до діда Колі, всі дорослі сядуть обговорювати Сірожу. Який він був хороший, добрий, чесний. Всі почнуть розглядати і передавати один одному фото з похоронної процесії, мені також стає цікаво подивитися на знімки. Потім, лишивши всіх на кухні, я прохожу у велику кімнату – спальню тьоті Люди. На столику бачу ще одне фото Сергія. Портрет. Там він був саме таким, яким я його знаю. Посміхався. Я бачив цей портрет і раніше, ще коли він був живий. Проте щось у ньому істотно змінилось. Я довго не розумів, що саме, а ж поки не зауважив довгу чорну стрічку, яка перетягувала фото в одному з кутів рами. «Нащо вона тут?» - не розуміючи, питаю тьотю Люду, яка заходить до кімнати, щоб покласти фотографії на місце. Отримую схожу до недавно наведеної відповідь «так треба. Він помер».
Через декілька років, я побачу багато його родичів. Запримічу, що в його, здається, сестри, якої я раніше ніколи не бачив, стриженої під каре білявки відсутні два пальці на одній із рук, що мене теж дуже шокувало. Раніше мені не доводилося бачити людей у яких не вистачає пальців. Тому пізніше, вже будучи трохи старшим (наскільки цей термін тут доречний ), переглядаючи з дідом один із вечірніх випусків «Запретной зоны» на телеканалі «Тет» (Порєчєнков тоді ще зовсім не був персоною нон-грата в Україні), про викрадену дівчину, нападники погрожували кожного разу надсилати по пальцю її батькам, якщо ті не заплатять викуп, я підсвідомо згадуватиму ту сестру дяді Сірожи у цей момент, розуміючи, що теж знаю людину без пальців на руці. Повернувшись додому я захоплено розказуватиму всім: «у неї от так от немає цих двох пальців!», «не показуй на собі!» - гримали на мене. Чомусь тоді всі дуже вірили у забобони.
Нерозуміння того, навіщо ми прийшли сюди, супроводжує мене до останнього моменту, адже ми прийшли через дядь Сірожу, а я знав, що його більше немає. А ж тут на подвір’я виносять якусь велику гранітну плиту, прикриту всяким лахміттям, яке ніби має врятувати від пилу. Її кладуть на землю. Лахміття знімають. Деякий час дід Коля старанно протирає поверхню від пилу. Нарешті відходить. Я бачу Сергія. Точніше бачу його фото, теж саме, що було на портреті. Тільки тепер воно вибите просто на камені. Точніше, те що воно вибите я ще не розумію, мене охоплює думка про те, хто міг би так гарно малювати на камені. цього питання я не наважуюсь поставити, напевно, здогадуючись якою буде відповідь: «просто так треба». «О, гарний!», «Скажи!» - починають всі викрикувати захоплено. Помічаю, що плита фігурна, з гарним виточеним півколом ближче до верху.
З цього процесу я виніс багато: якщо людина померла, її фото обтягують чорними стрічками, на її могилі встановлюють пам’ятник, а у день прощання до покійника прийнято нести квіти, класти їх поряд, або просовувати у схрещенні на грудях руки. Можливо, саме тому дядь Сірожа і «посміхався» тоді, лежачи в труні – знав, що в цей день йому принесуть багато квітів. Він дійсно любив квіти, а за життя ми рідко даруємо їх комусь без причини, рахуючи марнотратством.