Текст на «Встречи во сне», несподівано для себе, написав швидко. Альбом мав бути інакшим. В моїх планах було зробити його в міру веселим, в міру сумним, але він вийшов іншим…

*

Я не можу назвати свої стосунки з дідом, батьком моєї мами, достеменно хорошими. Ще з меншою вірогідністю можу назвати їх поганими. Вони були скоріш нестабільними. Нестабільними не з його провини. З цим все було окей. Коли він був тверезий, наші відносини були доволі теплими. В підлітковому віці, я тягнувся до нього навіть сильніше ніж до баби, хоча з нею проводив більше часу. Вона ніяк не видавала це, але, можу допустити, що в душі відчувала легкий присмак ревнощів. Пам’ятаю, коли був малим, я сказав їй, що хоч дід і п’є, але я все рівно люблю його. І це правда, глибоко в душі я дійсно любив його. Але, як це буває в багатьох, надмірне захоплення алкоголем перекреслювало все хороше. Перекреслювало ще й тому, що в п’яному вигляді я бачив його куди частіше, ніж тверезого. І саме на фоні алкогольного сп’яніння, залишалося багато не хороших моментів. Пригадую, як одного дня, я грався кулькою в коридорі. Він проснувся, хотів вийти в кухню. Виходячи з кімнати, поточився на порозі, не втримався на ногах і впав на мене. У свою чергу я влетів грудьми об дерев’яну перегородку дивану, який стояв поряд, всією масою тіла він насів зверху. Тоді я ледве не зламав ребра, і ще близько тижня ходив, відчуваючи біль у грудях. Схожих історій було не мало. Чи відчував я за це образу на нього, коли він був тверезий? Ні. Чи тримав щиру злобу, коли він напивався? Безперечно. Так продовжувалося практично безперервно: коли він на деякий час переставав пити, ми підтримували хороші приятельські стосунки, жартували, любили разом переглядати вечірні серіали Сенс наших жартів нерідко могли зрозуміти тільки ми. Він завжди випивав на ніч чашку кави, пив практично кип’яток, часто робив мені чай і кликав до себе. Ніяк не розумів, як можу пити його холодним: «як ти його холодний п’єш? Те ж саме, що води з крана напитися». В нас були спільні теми, серіали які подобались нам обом. Вони і зараз віддаються в мені ностальгією того часу, хоч і перестали бути таким ж цікавими. Я дуже любив дивитися їх, сідаючи поряд з ним на лужку, у їхній з бабусею спальні. Проте, подібна ідилія у нас з ним існувала до першої ж ходки в запій, яка затягувалася на довго. Коли він пив, ми ставали ворогами. Хай це звучатиме як виправдання, але він не був поганим, поганим його робив алкоголь, перед яким він не мав сили духу встояти,не мав належного характеру, щоб відмовитись, коли пропонували. Коли він пив і на моїх очах відбувались скандали, бійки, на які я спочатку просто дивився, забившись в куток і плачучи, потім, в підлітковому віці, почав вступатись – я часто, підсвідомо, бажав йому смерті. Лише коли незадовго до кінця, він зав’язав з алкоголем і дуже зблизився зі мною – я почав розуміти на скільки сильно мені не вистачає його. Не вистачає навіть зараз. Особливо зараз. Мені 20, в нашому домі лишились тільки жінки (не рахуючи молодшого брата). Не хочу нікого образити, але жінки не можуть дати хлопцям всього того, що може дати чоловік. З жінками не можна поговорити про все те, про що може поговорити чоловік з чоловіком. І пожартувати так як жартує чоловік з чоловіком. Мої батьки перестали жити разом ще в моєму ранньому дитинстві. Офіційно розлучили їх відносно недавно – 9 грудня 2019,через чотири дня після мого двадцятого дня народження.

Незадовго до смерті, коли дід вже майже не міг говорити, до нелюдського стану схуд, практично нічого не їв і не підводився з ліжка, якось він покликав мене, через біль, видавивши з себе: «синок». Я замовк, нічого не відповівши. Мені все життя не вистачало цього чоловічого «синок». Зараз я віддав би багато, щоб він знову повернувся. Він помер 1 березня 2015, близько 11 години вечора. Помер раптово і швидко. Раптово, так само як і захворів. Помер дома, у своїй кімнаті. В темноті. Постійно вимагав вимкнути світло, яке горіло навіть в кухні. Відійшов в муках. Хвороба проявила себе зовсім нещодавно і не мучила довго, хоч і мучила сильно. Без особливих симптомів. Все почалося зі звичайного грипу. Діда, який за все своє життя фактично ні разу не був у лікарні, баба якось вмовила піти на обстеження. «Рак стравоходу». Пізніше, вже на обстеженні у Луцьку, виявиться, що не рак, а злоякісна саркома – тому й помер так швидко: з раком, при правильному, належному, лікуванні люди живуть ще декілька років. Також виявиться, як не дивно, що не дивлячись на багаторічну дружбу з алкоголем, всі внутрішні органи, печінка в тому ж числі, у нього повністю здорові.

В лікарні він пробув декілька днів. Коли забирали додому, самостійно пересуватись вже не мав сили. Лежачого на простирадлі, в кімнату його внесли на руках. Я наважився лише краєм ока зазирнути в темну порожнечу кімнати, помітивши на ліжку його згорнувшись калачиком постать. Він ніяк не зреагував на мене. Не рухався, але функціонував ще довго. Боровся за право на життя до останнього, крутився по ліжку, вступаючи в бій з агонією. Вже після смерті, зайшовши в кімнату, ми побачили простирадло, яке було зіжмакане і зсунуте з ліжка, можна було тільки уявити яку біль він відчував в середині у цей момент. Тоді я поглянув на нього ще раз, не до кінця усвідомлюючи, що його вже немає. Мама сіла на телефон, набираючи номера і сповіщаючи всіх про смерть свого батька. Я мусив вкласти брата. Двері в нашу кімнату зачинилися. Через деякий час, у вітальні загорілося світло і почулись голоси багатьох людей - родичі. Відкривши двері, до нашої кімнати зазирнув дід Коля, сказавши вимкнути телевізор, про який я зовсім забув і який слугував радше фоном, щоб не залишатися в повній темноті, з думками сам на сам. «Боїшся?» - запитує він. «Ну…так», - відповідаю вагаючись. «Не бійся, це ж твій дід рідний». Двері зачиняються. Я лишаюсь в темноті. Думки лишаються зі мною. Поряд вибивається легке, виважене сопіння брата. Не знаю як заснув. Коли саме - не пригадую також.

Ранок починається зі звичного пробудження брата. «Дім, дід помер». Він на хвилину завмирає наводячи на мене очі і видає здивоване дитяче «Як?». Двері прочиняються, зазирає тьоть Валя. Дивиться і говорить тихим голосом: «проснулися? Йдіть біля діда побудьте». Брат слабо усвідомлює сказане. Хтось входить і починає його одягати. Я підвожусь, одягаюсь, іду у вітальню. Дід лежить на дверях, знятих з якоїсь з кімнат, мама з братом, моїм хресним, поїхали купувати труну. «Йди присядь», - каже хтось в мій бік. Прохожу, сідаю з краю дивану, практично біля ніг діда. Вдивляюсь в обличчя. За життя він ніколи не носив смокінгів, тому не знаю чи йому б сподобалось бути одягненим в костюм. Через деякий час кімната набивається ще більшою кількістю людей. Знаю практично всіх, проте зустрічаються й такі, кого бачу вперше, або ж просто не впізнаю. «А хто це такий молодий сидить? Встав би, хай хтось старший сяде», - чую шепіт за своєю спиною. Обертаюсь, бачу свою бабу, не ту, іншу – маму тата. В останнє вона бачила мене в років 10, коли прийшла на день народження, подарувавши шоколадну медаль. Ні для кого не секрет, що зараз перехідний вік у підлітків починається доволі рано – я не став виключенням з правил. Мій дуже тонкий, дитячий, і дещо по дівчачому писклявий голос, який вона так добре пам’ятала – знатно зламався і загрубів. На щоках і підборідді, почала пробиватись щетина, яку я вже у всю почав голити. Не впізнала. Пізніше, того ж дня, вона ще підійде до мене: там я і довідаюсь, що вона мною якби «пишається», і що якось забрала моє фото з дошки талантів міста в місцевому будинку творчості : «собі на пам’ять. Їм вона все рівно не треба: повисить і знімуть, а у мене стоїть». «А я думаю, хто такий молодий сидить, а то ти. Геть не впізнала. Бородатий. Я ще «помню» голосок був такий тоненький, як в «дєвочки», а вже такий «ух», - кривляє мій голос, намагаючись говорити грубо.

Вона так пишається мною і любить, тільки похорон діда став для неї єдиною нагодою довідатись про те як я… І не впізнати.

*

Пісню я написав на другий день після похорону. Збираючись з думками і прослуховуючи композицію «15 дней» виконавця dom!no, я й сам не зрозумів, що почав записувати рядки власної пісні. Куплет. Приспів. Другий куплет, в якому я опишу все, що відбулося зі мною того дня, згадаю і маму батька, яка не впізнала мене на похороні. Його я потім забракую і напишу інший, повністю присвятивши пісню дідові.

Там я й впишу фразу «…и тогда я вычеркнул из календаря эту дату – первое марта».

*

Смерть діда стала для мене дуже болючим ударом. Я на довгий час закриваюсь в собі, впадаю в затяжну депресію. Того, кого любив і з ким дуже зблизився за останній час – забрали. У смерті дуже хороше почуття гумору. Майже ні з ким не розмовляю. У тих,кого я рахував друзями, старався підтримувати, налагоджується життя, вони забуваюсь про моє існування і протягом двох місяців не лунає ні одного дзвінка. Це пробуджує в мені егоїстичні інстинкти і ще більше загострює стан. Саме тоді я починаю серйозно задумуватись про суїцид. Не знаю, що саме зупиняє, але можу сказати, що слабкість, страх і нестача духу зробити те, про що думаю, там присутні точно. У цей момент, я розумію, що з цим потрібно щось робити. Виговоритись немає кому, точніше немає тих, кому я хотів би відкритись, а виговоритись треба. Я видаляю більшу частину вже готових пісень, які писав ще до смерті діда. Включаю «Встречи во сне» в трек лист і починаю писати свій перший мікстейп. «GORIZONT». Він вийде 29 травня 2015-го. Вмістить в собі 13 пісень - це також називатимуть символічним, хоч насправді 13 моє улюблене число. Головним лейтмотивом релізу для мене стане: «лінія між минулим і майбутнім. В минулому потрібно залишити всі проблеми, переживання. Переступити і рухатись вперед». 26.06.15 я проведу презентацію. Проведу жахливо, не справляючись з хвилюванням і виконуючи з дуже поганою апаратурою. Тим не менше, це стане моїм першим сольним концертом.