В книзі того ж Барнса, було наведено цитати Мішель де Монтеня, французького філософа, письменника, есеїста. Не дослівно вони звучатимуть так: «ти маєш постійно думати про смерть. Сідлаючи коня, ти повинен допускати можливість того, що можеш впасти, зламати хребет і померти. Смерть має стати твоїм хорошим другом. Супроводжувати тебе по життю». Щось схоже відбулось і зі мною. Не сказати, що я думаю про це без упину, проте дуже часто повертаюсь до цієї теми. І мій дитячий страх перед смертним ореолом, давно змінився на прийняття, і чітке усвідомлення того, що уникнути цього неможливо. Смерть не гладкий пристав з рожевими щоками, перед яким ти можеш загладити свою провину за круглу суму банкнот. Це буде. Рано чи пізно це повинно статись. Це стається з усіма. Звичайно мені, як і кожній розсудливій людині, не хочеться щоб це сталося найближчим часом. В силу свого раннього віку, мені хочеться ще пожити і повідкривати щось нове у цьому світі, але я розумію,що колись цей час настане. Рано чи пізно він настає для всіх. Тому я не зовсім розумію людей, які у віці 35 і старше кажуть, що бояться смерті. Ти можеш боятися висоти, адже щоб уникати її варто просто не залазити на той дальній пагорб. Можеш боятися диких звірів - щоб не стати жертвою їхнього гніву, достатньо просто не приїздити у місце їхнього оселення. Сенс боятися того, чого неможливо уникнути?

Власне, мій дитячий страх смерті був викликаний не так самим фактом безповоротного кінця, як уявленням про те, що десь там ще є щось. Є потойбічне життя і є публічний суд Божий. Напевно, в моєму дитячому усвідомленні, я багато грішив, щоб постати перед обличчям господа повністю «чистим». А пекла я боявся.

Моя сім’я ніколи не була дуже релігіозною (в глобальному розумінні цього слова): рідко постилась, вийшовши з церкви після сповіді хтось міг вилаятися «смачним» словом, відразу підкріпивши це гарантирующим повноцінну безпеку і прощення: «господи, прости». Відповідно, вірив і я. Хоча, розповідаючи про це, варто навести цитату відомого біолога Річарда Докінза, з книги «Ілюзія Бога». Автор доводить своє твердження стосовно того, що у ранньому віці дитина не може осягати концепцію бога і сутність релігії. Відповідно, просто не може існувати дітей-християн, дітей-мусульман і тд. Натомість, існують діти батьків-християн, діти батьків-мусульман, які просто насаджують чаду свої погляди. Більшою мірою, я згідний з цим. До певного віку, мені було твердо заборонено лягати спати не помолившись перед сном. Пам’ятаю, як одного разу повертаючись звідкись з мамою і бабою додому потягом, день виявився настільки важким, що як тільки мені випала нагода прийняти горизонтальне положення тіла - я відразу заснув. Мій ранок почався з різкого пробудження і випаленого з острахом «я вчора не помолився?». «Не помолився», - була відповідь. Побачивши наскільки я збентежений тим, що сталось, баба посміхнулась і сказала помолись зараз. Я слухняно прочитав «Отче наш». Весь мій наступний день пішов на вимолювання у бога пробачення за свій несвідомий проступок. Надіюсь він вибачив.

Я не пригадую куди і навіщо ми їхали, проте чітко пам’ятаю, що кінцевого пункту так і не досягли. На вокзалі ми зустріли монахиню, жіночку похилого віку. Я не знаю, чому мої рідні стали говорити з нею. Яким був її маршрут мені також невідомо. Проте, не дослівно, її репліку, яка ніби являлась посланням господа з її уст, навести можу. Вона заклечалась у тому, що нам не потрібно було їхати туди, курс куди ми тримали, нічого хорошого з того не вийде. Натомість, ця великодушна пані запрошувала мене з мамою до себе в гості, запевнивши, що це піде мені на користь. Я не можу відповісти на те, чому саме мої рідні повірили їй, людині яку бачили вперше в житті і знали кілька годин. Можу припустити, що це було якраз в силу власного твердого вірування – стара була людиною божою, а божі люди, в їхньому розумінні, не можуть брехати.

Моя щаслива мама на радостях підхопивши мене на руки, красномовно подякувала. Пообіцявши приїхати, ми відправились додому.

Через декілька тижнів, ми були на місці. Вона жила в старому дерев’яному будинку, навколо якого все давно заросло бур’яном і різним зіллям. Жила одна. Я не пам’ятаю на скільки затягнулось наше перебування там, та можу з впевненістю сказати, що якби це сталось зараз, і якби моє вірування в господа на даний момент було б настільки ж сильним – то зустріч з монахинею точно б стала першою причиною падіння моєї світлої віри. Адже люди, які в моїй дитячій фантазій, уявлялись вище інших, встановлювали контакт з чимось неземним і недосяжно високим, про що я міг лише читати, виявились абсолютно…звичайними. Стара благополучно з’їдала наш харч. Використовувала мою маму для виконання різних важких буденних робіт, по типу, носіння води, порання на городі, не впускаючи моменту кожного разу вичитувати її за те, що та грішниця і не уникне кари господньої. Я не кажу, що допомагати літнім людям погано - навпаки. Та саме допомагати(!). Монахиня ж просто використовувала чужий труд, сама не робила нічого, не забуваючи нагадувати нам які ми погані, або ж просиджуючи цілий день у сусідки. Стара красномовно розповідала мені з мамою про те як корисно зберігати піст, очищуючи цим свою душу, проте йогурти, які мама купувала мені, здається, їй смакували добре.

На згадку про неї у мене залишилось декілька подарованих книг про слово боже, смутні відблиски цієї історії в голові і усвідомлення того, що нічого обіцяного хорошого від перебування у тій компанії, і цієї історії загалом, я так і не виніс.

*

Якось моїй мамі дали диск з документальним фільмом з епічною назвою «Рассказ православного видевшего ад и Рай. Встреча с вечностью» (спеціально знаходжу фільм на ютуб, тому назва дослівна). Фільм являє собою інтерв’ю з простим жителем якоїсь російської глибинки Андрієм. В міру віруючим, в міру богохульним, праведним, але не рідко впадаючи в різного роду земні погрішності: секс, алкоголь і подібні проступки земного буття, за які нам буде заборонене ний вхід в Валгаллу, і суджено пройти через кола описані Данте. Так я дізнаюсь про значення клінічної смерті. Вірніше сказати, дізнаюсь про неї, в релігійному її трактуванні: що там відбувається насправді я не знаю і досі. Мама любила переглядати цей фільм, любила показувати його іншим – це був як погляд у щось недосяжне. Я також вдавав, що любив його, хоча насправді нестерпно боявся. Після неодноразових переглядів записаної на диск документалки, картинки із зображенням кістлявої смерті, з накинутим на оголений покров капюшоном і западинами замість очей, як і історія про хлопців які відмовились скидати хрест і за це їй стратили, відрізавши голови бензопилою, надовго засядуть в моєму мозку і відкликатимуться кошмарами. Варто сказати, що даний фільм став причиною поповнення списку бажань, які я кожної ночі після традиційної молитви озвучував богу (так, в дитинстві я був одним із тих багатьох, кому бог уявлявся не як пошук душевного спокою і рівноваги, а в образі хорошого, доброго Санти, який обов’язково буде сипати на тебе подарунками, якщо ти гарно просиш і слухняно поводишся впродовж року. Красиво попроси і благополуччя впаде тобі на голову). Загалом, ці пункти були такими: зроби, будь ласка, так щоб я ніколи не впав в клінічну смерть (було дуже страшно прокинутись в одну із ночей,побачити біля свого ліжка довговолосого, бородатого бога, і пройти через все те, що було описано на диску (в свої-то 8-9). Зроби так щоб ніхто з моїх рідних, і взагалі людей, ніколи не помирали і всі жили щасливо (якщо ця історія продовжується, не важко зрозуміти, що це прохання не здійснилось). Пізніше його було замінено на: зроби так щоб я помер раніше своїх рідних (так, той момент, мій перший досвід перебування на похороні, коли мати бачить поховання свого сина, вплинув на мене з точністю навпаки, і мною оволодів панічний страх того, що я теоретично можу бачити смерті рідних і близьких мені людей, бути присутнім на процесії їхнього поховання).