Я крізь потаєну ажурність твого слова...
Я крізь потáєну ажурність твого слова
Шукала ключ до загадок душі...
І зачарована рядками тої мови
Зронила серце в вірші-вітражі...
Тоді здалось мені, що серцю то лиш сниться
І щойно зможе межі віднайти –
За мить вже випливе з найглибшої криниці,
Й на твердь землі захоче знов зійти...
А серце в тóбі заблукало ненароком,
І не схотіло твердь шукать земну...
Хоч зорі грізні, мов нещадні лжепророки
Ще прагли правду видать за брехню...
Я опеклась вогнем твоїм, та не зітліла...
Навчивсь метелик грітись звіддаля –
Щоб не згоріли в полум'ї вразливі крила
Крізь вітражі торкається тепла...
Вже стерлись мрій сліди, розтанули надії,
І серце наче й межі віднайшло,
Але ніщо його у світі так не гріє,
Як дивне й нерозгадане тепло...
Ще крізь віки знайдуть стінопис мого серця,
І може розгадає в ньому хтось
Моє кохання, що луною там озветься
Й твоє ім'я, що в фарбах збереглось.
2025-01-21 03:57:46
5
2