Частинка туману ніби лишилась у моїй голові, блокувала мислення. Як би я не намагалась, все не могла збагнути, що тут відбувається і хто цей таємничий незнайомець.
    П'ятнадцять років ми мирно жили з Онетою після того, як вона знайшла мене, жили подалі від усіх і все було гаразд. Мені було добре. Нам було добре. Нас влаштовувало кружляти навколо одних й тих же справ щодня. Я, якщо задавала питання, завжди знаходила задовільняючу відповідь, яку відразу сприймала як належне. А Онета просто завжди була поруч. Навчала мене, що може далеко не кожен, підтримувала, коли я сумувала через дрібниці, приносила радість і сонце у хату лиш своєю присутністю, коли за вікном негода. В Пюрін вона ходила лише по необхідності. Я частенько просилася йти з нею, хоч Онета була проти. Хотіла просто побачити інших, абсолютно незнайомих мені людей, спостерігати за їхніми байдужими обличчями. Інколи вдавалось вмовити цю вперту стару, але зазвичай я ображено сиділа на підлозі, доки вона не повернулась і не принесла якесь солоденьке печиво. Я росла і нічого не змінювалось. У моєму житті з'явився хіба тільки фестиваль троянд. Але Онета чомусь вирішила, що цього року я не готова себе захистити, зачарувала ключ від дупла і взагалі передумала мене відпускати після того, що я зробила. Я хочу зрозуміти її становище, але не можу. Обіцянки на те й обіцянки, щоб їх виконувати. І все ж таки, я не могла поступити інакше, коли бачу, що коїться щось підозріле. Я вже далеко не в тому віці, щоб ховатись за Онетиною спідницею. Вже набридло перелякано бігати до неї після кожного шороху за спиною. Я мисливиця, а не те сопливе дівчисько, яке давно залишила в минулому. І я не просто втекла з дому. Я мчу в Пюрін по Онету.
    Ваєсаль ніби на крилах ніс мене над грунтовою дорогою. Серце аж вискакувало від думки, що я знову добровільно кидаю нас у вогонь. Небезпеку мисливецької професії я вже скуштувала не раз. Підходила занадто близько, гаяла забагато часу, якого й так було обмаль, спричиняла лишній шум, ризикувала своїм життям на тонкій перекладині між феєричним успіхом та фатальною помилкою. Але Онетине життя я мушу врятувати без ризикованих варіантів. Цей літаючий тип точно не герой людства і не посланник божий. Я лише сподіваюсь, що не вистрибнула з вікна занадто пізно для порятунку чи хоча б попередження.
    Моя бурхлива уява ні у чому себе не стримувала. Ніби ось-ось перед очами я бачила трупи невинних жертв з червоними цятками на шиях, а серед них і Онету. Знову чиїсь пронизливі крики озвалися з глибин свідомості. Я потрусила головою. Негатив зараз нідочого. Лише безглуздо наганяю на себе страх та невпевненість. Час скорочувався дедалі швидше і мій терпець доходив до точки кипіння. Ліс здавався безкінечним. Все дерево й дерево, а за деревом знову дерево. Ваєсалеві копита відбивали мій шалений пульс. Все, що я чула й бачила почало зводити мене з розуму. Здавалось, що я знову гаю час, ризикую. Руки спітніли. Безвихідь. Я не могла нічого вдіяти. Не могла ані зупинити підозрілого, ані телепортуватись до Онети. Навіть якби нещасна крапля магії текла по моїм венам, все одно не змогла б цього зробити, бо для телепорту потрібен спеціально зачарований предмет. Єдиним логічним варіантом було заспокоїтись. Я спробувала дихати виважено та глибоко. Можливо я себе накручую і той незнайомець нам зла не бажає. Можливо він взагалі не летів у Пюрін. Можливо нічого ще не сталось і не станеться. Все можливо.
    Доки хороші думки м'яко огортали мою голову, відгороджуючи час, я зовсім не помітила, як дерева щезли з горизонту, уступившись місцем для сільських червонястих дахів. На душі дещо полегшало. Між хатинами почали проглядтись старі й молоді люди. Ми з Ваєсалем гайнули поміж них у тіні провулків, хапаючи ненайтепліші слова поза спинами. Напевно, ми вразили селян своєю раптовістю, але на перепросини не було часу. Прикрашені навіконними квітами вулиці вивели мене на маленьку прощу, де стелився пишний знайомий ринок. Лавки продавців прогинались під ковбасами, хлібами й смаколиками. Люди спішно підбігали й купували. Ніби колобки, кумедно тіснились між рядами під кольоровими тряпчаними дахівками. Кожен намагався привернути до себе увагу трояндовими вінками та льодяниками перед фестивалем.
    - Гей! - сама відразу не зрозуміла, що роблю, але відступатись було пізно. Деякі люди вже зупинились коло мене закидаючи невдоволеними поглядами, - Гей, люди, слухайте сюди! Вам потрібно негайно сховатись! Там у лісі...
    - Чого горланиш? - вийшов з натовпу кістлявий старий з перекошеним ротом.
    - Я ж...
    - Питаю ще раз, нахабо, ти чого горланиш?
    Дідуган не мав привітний ані голос, ані вигляд. Сивина у довгому ріденькому волоссі контрастувала з вкритою морщинами шкірою бронзового відтінку і ледь заслоняла темно-сірі підлі очі. У кривій посмішці було недостатньо зубів. Він нервово тарабанив недоглянутими брудними пальцями по шкандибайці, що міцно тримав іншою рукою. Вбрання ж мав на собі занадто охайне, наче зовсім не тутешній.
    - Я мушу попередити, пане. Залишатись на вулиці небезпечно. З лісу втекла підозріла істота, яка вбила... - знову спробувала я коротко прояснити ситуацію, але цей сеньйор затято мене перебивав.
    - Що? - скривився, як гнила помідора приклавши руку до вуха.
    - Кажу, я мушу попередити..!
    - Та не кричи ти, - ні, ну він точно знущається. Я зіскочила з сідла і пішла фурією до "вельми гостинного і вихованого" дідугана.
    - Слухайте, пане, сюди. Якщо раптом ця істота заявиться у Пюрін, то майте на увазі, я попереджала, - не втримала я гнівного тону.
    - Йди геть дівчисько. Не полохай людей у цей прекрасний день напередодні свята. Ми не піймаємось на твій розіграш, - погрозливо промовив до мене й затім обернувся до охочих подивитись на цю сцену, - Чи не правда? - під юнацьке підсвистування у відповідь почулося бадьоре "так". Старий єхидно мені усміхнувся.
    - Бувай, вискочко, - востаннє зиркув на мене перед тим, як злитися з натовпом.
    Його очі... На мить мені здалось, що вони вмилися смолою, почорніли так, що аж світло губились по дорозі до зіниць. О, боги... Невже це і є він? Як я могла бути такою необачною і дозволила йому просто піти.
    - Хааро?, - прозвучав рідний голос. Умить я повернулась і побачила Онету, що точно вагалась на рахунок того, як я пробралася в селище. Від радості хотілось її обняти, але потрібно негайно забиратися звідси.
    - Ми не маємо тут бути! - гукнула я.
    - Знаю, я знаю, любонько.
    - Тобто?
    - Потім усе поясню. А зараз мерщій на Ваєсаля! - Онета пустила мене вперід, - Вони не мають дізнатись про тебе. - останнє вона промовила собі під ніс, але почула я це досить добре.
    - Хто вони?
    - Потім, Хааро, потім! - замахалася на мене срібними кільцями заганяючи в сідло. Потім в свою чергу я допомогла залізти їй. Ваєсаль ледь не почав брикати від незвичної для нього ваги, але, все ж таки, швидко вгамувався. Дорога, по якій ми давно вже мали мчатись, була всипана неспішними селянами. Ніде яблуку впасти, не те, що верхи проїхати. Що ж вони тут забули ще перед святом?
    Ніби відповідаючи на моє запитання почувся стук барабанів. Я автоматично повернула голову за джерелом. На порожній місцині, де кінчались дашки ринку, барабанив малий хлопчина, поруч якого стояв він.
    - Підходьте, шановні, підходьте. Такого шоу ви ще не бачили і не побачите вже ніколи! - скликав навколо себе людей бридкий старець грубіян. Тисячі голок кололи серце, коли я бачила чорні іскри в його нелюдському погляді, а інші сліпо відповідали йому щирими посмішками.
    - Зараз не найкращий момент дивитися виставу! - крикнула мені на вухо Онета.
    - Ми маємо допомогти цим невинним людям.
    - Їхня доля вже вирішена. Якщо ми негайно не покинемо Пюрін, ми потрапимо під вплив цього старого шкарбуна, не згадаємо, хто ми, як сюди потрапили, або й зовсім він нас повбиває і не зможемо запобігти наступним подібним нападам, ясно тобі?
    У такий відповідальний момент я на мить відключилася, втратила зв'язок із навколишнім світом. Запас питань наростав з шаленою швидкістю і якщо я у найближчому часі не отримаю відповіді, то відчуваю, що вибухну. "Їхня доля вже вирішена" - знову прозвучало у мене в голові. Чим вони заслужили грати роль приманки, відволікаючого маневру? Вони однаково будують плани на життя, однаково мають про кого піклуватися, однаково шукають якийсь мізерний натяк на сенс. Як несправедливо та жорстоко, чи не так? Але ж світ насправді не такий. Він лише заслабкий, щоб обходитись без жертв. Це потрібно прийняти, як недоліки рідних нам людей.
    - Так би відразу, - у моїй відповіді пролунала нотка розчарування.
    Ми з Онетою мусили будь-якою ціною втекти. Але на вулиці досі вешталось безліч селян загороджуючи нам шлях.
    - У мене є одна ідея. Та вона тобі не сподобається, бо якщо не будеш добре триматись, випадеш з сідла. Ваєсаль, давай! - я різко потягнула коня за поводи, щоб той став дибом лякаючи перехожих. І це дійсно спрацювало. Люди трішки розступились і, не зважаючи на їхнє обурення та лайливі слова, ми дременули уперід.
    Але було запізно. Чорний туман шпарко завернув усе селище у кокон не випускаючи із моторошних лап. А тиша, що зродилася з суцільного жаху та мороку, нещадимо пекла залізом вуха. Нічого не відбувалось. Допоки вдалині не почувся розпачливий жіночий крик. Піднялась хвора паніка і я теж, як завжди, не подумавши розіграла собі нерви. Хотілось плакати. Мене ніби обволікли власні страхи, що невідомо як визволились із підземельних в'язниць підсвідомості. Голоси, голоси голоси... Я намагалась зупинити цей потік емоцій і думок, а в результаті порушила собі рівномірне дихання. Повітря великими ковтками потрапляло через рот у легені, які ніби мечем різало. Задихалась. Я задихалась. Онета намагалась промовити бодай одне заклинання, але її спіткала та ж проблема. В мені не залишалось більше сил триматися в сідлі. Я впала на землю всипану пелюстками троянд майже не відчуваючи фізичної болі на фоні того, що відбувалося всередині. Довкола ніби зменшувався запас повітря. Надія у останніх поривах старалась підняти мене на ноги.
    Раптом я відчула прохолоду під спиною, що поступово гасила палаючий біль. Дрібні ниточки магії пестили шкіру й вливалися в збожеволілу киплячу кров. Дихання відновлювалось і свідомість, яка вже от була покинула мене, знову поверталась разом з тьмяними кольорами за привідкритими повіками. Я бачила, чула, як гнівно гарчить наді мною напівпрозора чоловіча постать. Кружляла, крутилась вужем довкола, та ніяк не могла дістатись під невидимий купол, щоб висмоктати з мене кров, як зробила це з лоньєрами. Під шкірою наростала досі невідома мені сила, магія, що готова ось-ось вирватись на волю й змітати усе на своєму шляху. Вона вогник за вогником наповнювала собою кожну мою клітинку тіла. Врешті я сіпнула рукою, потім іншою. Затім широко розплющила очі від здивування, що залишилася живою, і різко підірвалась до сидячого положення. Чорний туман неймовірно погіршував видимість, але мені вдалось побачити серед лежачих селян Онету та Ваєсаля. Без свідомості. Я мусила їх негайно врятувати. З цією думкою я встала на рівні ноги. Схоже, що купол зник, бо примара несподівано вчепилася мені у шию й почала вдихати в себе якусь димку з мого серця. Слабкість. Цей чортяка знову повертав мене у стан невагомості, коли я майже кінці відкинула. Більше йому це не дозволю. З усієї сили я спробувала штовхнути нападника. Але натомість пустила в нього яскравий білий промінь магії, що вмить розсипався зірочками по землі.
    - Що за... ? - проговорила я до себе поглядаючи то на руки, то на примару, яка відлетіла на п'ять метрів не розуміючи, чому я ще досі дихаю, і вдруге простягнула до шиї руки.
    - Відчепись, нечисть ти собача! Едессе потку!
    Мені повезло, що я знаю заклинання переднього удару. Хай там звідки у мене взялася магія, я не збираюсь її замикати в собі.
    Здивування підмінилось захватом. Після викиду магії мої руки від кінчиків пальців аж до ліктів вкрились ніби сяючими кристаликами цукру. Але я не могла втрачати голову. Потрібно якось вбити цю істоту, доки вона не нашкодила іншим.
    Геть непомітна людська постать зникла сперед моїх очей, приховувалась десь серед згустків ворожого туману. Я оглянулась. Довкола лише непритомні люди і неприязна темрява, що нахабно насміхалась наді мною відчувши чергову павутинячу оболонку страху на очах. Магії в мені лишалось небагато. Я могла б збудувати захисний бар'єр і чекати на примару бо зна скільки, що неабияк вичерпало б мій дорогоцінний ліміт. Або ж ризикувати вкотре своїм не менш дорогоцінним життям, не знати, чи нападе на мене примара з-за спини, чи ні, й при цьому сподіватись, що збережена магія мене захистить. Я продовжувала зиркати по сторонам в очікуванні удару. На язику вже крутилося заклинання щита. Хто б міг подумати, що воно мені може знадобитись.
    Маленькими безшумними кроками я наближалась до Онети. Зненацька мій план оживити жрицю перервав сиреновий крик, що ехом кружляв на крилах свистуна вітру десь неподалік. Дозволю собі ствердити, що ці жахливі звуки належать нашому непроханому гостеві. Я почала крутитись на місці, щоб рано чи пізно побачити джерело крику, а не відчути його, коли він проколе кинджалом мені спину. Руки я тримала перед собою на повній готовності. Згодом звуки припинились. Хвилі мовчали, не приносили нічого корисного про місцезнаходження цього вбивці. Ще кілька хвилин я стояла над Онетою недорозуміваючи ситуацію. На моєму обличчі застигла невизначеність. "Це усе?" - обережно майнуло в голові. З горизонту доносились лише невинні липові шорохи.
    За долю секунди на мене з гучним ревом налетів убивця. Тільки руки опустити встигла. Він вчепився мені в плечі довжелезними гострими пазурями роззявляючи рота від насолоди, наче мої страждання додавали йому сил. З глибоких ран просочилась кров, а з нею мій тихий старанно стриманий виск. Дихала я глибоко. Ковтала біль. Але гнів геть виводив мене з рівноваги. Попри муки я постаралась спрямувати руку на нападника і спантеличити його наступним потоком магії. Але він вже встиг висмоктати її більшість зробивши мене знову беззахисним котеням. Затім кинув разом із залишками сили на землю, де лежали мої розсипані стріли. Він, схоже, був безмежно задоволений сьогоднішньою жертвою. Забувши про моє існування вбивця лоньєрів розглядав свої руки кольору воронячого пера. Випускав темні смуги магії, що закручувались у вихори перед його носом. З-під тонкої чорної вуалі, що повністю покривала незнайомця, донісся злорадісний приглушений сміх.
    Задишка все ніяк не миналась. Я матно сприймала оболонку реальності, але придумати щось потрібно було просто негайно, доки не впустила, на цей раз,  останній шанс вижити через свою черезмірну наївність. Когена мені в поміч...
    Глянувши на розкидані стріли поруч голови, мене осяяла одна чудна ідея. Вистреливши в нього з лука я лиш знову приверну до своєї нікчемної знесиленої тушки зайву увагу. Можливо, у мене достатньо енергії для заклинання. Можливо. Але її зовсім не злишилось для кидку цього згустку магії врозріз простору, з достатньою швидкістю, аби нéдруг не встиг хапко зреагувати. Залишається тільки один варіант.
    Я згорнулась калачиком в надії, що за ногами душогуб не помітить моєї діяльності. Заклинання... Потрібно щось по особливому небезпечне та смертельне. Те, що використовують лише у крайніх випадках. Пригадалась одна Онетина книга, написана повністю на староелайдській мові. Бувало інколи я заглядала туди з цікавості, бувало перечитувала наслідки застосування тих чи інших чар, бувало навіть отримувала від жриці по шапці за це. Одне заклинання я пам'ятала найкраще. Заклинання мороку. Проникає у свідомість. Огортає невидимим полум'ям, що мучить, здавалось би, безкінечно. Випалює душу, доводить до божевілля. Знищує здобуту та життєву магію, а потім вбиває. І все це неквапно. Поволі. Так, як заслужив справжній мерзотник. Як от цей.
    - То ксоркі тоу скотаді... - шепотіла я склавши, як до молитви, долоні, - То ксоркі тоу скотаді... То ксоркі тоу скотаді...
    Заклинання зовсім не хотіло проявлятись. Та я й далі покладала на нього усі свої надії. Голос приривався похлипуванням, все тіло дедалі більше тремтіло, а чоло потіло від зосередженості. В думках я відчайдушно молилась, щоб це спрацювало. Аж ось ледь помітний шар м'якого світла огорнув мої брудні поранені руки. Від щастя перехопило дух. Я розпливлась у посмішці все швидше повторяючи незаконні слова на давньоелайдській. Магія чимраз більше розсвічувалась і той паразит вже не міг мене не помічати. Очевидно я перебила його неймовірно важливий вбивчий ритуал над наступною жертвою, бо він подивився на мене з шаленою люттю і ненавистю, які я ще досі не помічала у його очах. Було лише бажання. Лише дитячі примхи. Він випрямився у повітрі просверлюючи мене навскрізь смертоносним поглядом і почав хижо наближатись у моєму напрямку. Осиливши все на світі, що стримувало мене у русі я дотягнулась однією рукою до найближчої стріли, тримаючи тим часом згусток магії у іншій. В такому незручному лежачому положенні я зуміла ще й зняти зі спини лук. Плечі страшенно пекли, але плювала я на біль, коли йдеться про життя і смерть. Міцно стиснувши стрілу в кулаці, я повністю просочила її магією, поклала пір'ячком собі між пальці, натягнула і прицілилась. Принаймні дуже старалась. Тіло досі трусилось від завеликої відповідальності, що нині впала на мої плечі. Але я знала, що від перемоги мене ділив лише один влучний постріл. Один єдиний. Я приклала натягнутий кінець стріли ближче до щоки. Гадала, цим здолаю тряску і врешті зможу навести гострим кінцем на ворога. А помітивши, що він різко скочив на мене, заплющила очі й вистрелила. З переляку.