Сьогоднішній світанок вирішально розсік моє життя навпіл на "до" і "після" у момент, коли Пюрін обернувся легким бляклим міражем за моєю спиною. Дороги назад не було і я це прекрасно розуміла. Перев'язані Лакеною рани від пазурів демона з кожним нерівним рухом нагадували про початок цієї подорожі і думки вмить змінювали зафарблення. Біль, страх, лють.
    Не вірилось, що Онета, моя люба Онета, здатна бути такою лицеміркою. Всі ці роки вона знала, що на мене чекає якесь завдання. Всі ці роки мовчала, відгороджувала мене від світу, буцімто захищала мене, а насправді просто ховала від зайвих очей. Несправедливо, що я не можу ненавидіти її в повній мірі.
    Хай там як, мене штовхнули на тонку перекладину. Один неправильний крок перекреслить усе. Діяти я мала тихо й акуратно, щоб не привертати увагу тих потвор. План, здавалось би, простий. Дістатись до Каєнару і зустрітись з королем. Що далі, буде видно по обставинам. Але... Не розумію, яка така цінна інформація мусить бути передана з королівських вуст мені, простій смертній, що навіть краплю магії не здатна почерпнути? Лакена казала, що демони нападають в інших місцях набагато частіше. Їх в столиці більше. В рази. Знову чорна вуаль затьмарила роздуми. Перед спробою відібрати моє життя той демон вирішив розкопати могилу ненайкращих спогадів. Можливо йому вдалось їх запам'ятати, взяти щось на згадку, якусь деталь, щоб... Щоб потім відшукати мене. Столиця могла б для мене обернутись пасткою. Вся ця клята подорож могла б обернутись пасткою і не тільки для мене.
    Невинна стежка, що попереду, в моїх очах набувала небезпечних рис. Підозріло вертілась під копитами Ваєсаля, який не розумів, у чому загроза, і спокійно крокував по протоптаному часом грунті.
    Чорні потоки магії, крики, біль...
    Ні, крикнула я собі подумки. Це був лише поганий сон, ілюзія, чиясь зла гра. Не можна піддаватись тому, що давно засипало руїнами. Це проста дитяча фантазія.
    Я закинула з заплющеними очима голову назад й припинила думати. Вуха наповнились дрібним шумом, ніс не відчував запахів, лише дотик повітря ковзаючий аж до легень. Від сонячних променів червоняста темрява почала вигравати різнокольоровим пилом і втомлювати, що змусило мене кілька разів закліпати й отямитись.
    Вирушили ми ще вдосвіта. Лакена не прийшла попрощатись і я не хотіла її навідувати. Тобто не хотіла навідувати Онету, що лежала й не могла ані слова сказати. Невже це все через мене?
    В руці я стискала подарований таємодержителькою артефакт, що приємно вібрував врівноважено рахуючи секунди. Синє сяйво однієї з його вирізьблених стрілок, яка була, ніби, маячком моєї надії, що після такої подорожі я залишусь живою, періодично підсилювалось та слабло.
    Довкола було переважно спокійно, тож довелось подавити свої сумніви щодо безпечності цього шляху. Тa все ж відігнати наростаючу в мені злобу на нападника не був ніхто в змозі. Стільки безневинних людей могло померти...
    Ексохік змінив напрямок. Мигаюча стрілка передала своє сяйво іншій, що вела на південний схід.
    Від подиву притримала Ваєсаля. Дорога ж, по якій ми рухались, продовжувалась попереду, не звертала.
    - Тобто?
    По ліву сторону дороги за кущами виднівся степ. Безкрайній степ. Лиш від погляду на нього серце впало десь далеко в п'ятки. Жодного прихистку від палючого сонця.
    Я поволі спрямувала коня в бурхливе море трави та будяків.
    Жодного шансу помітити ворога, майнуло мені в голові.
    Ваєсаль таки ступив на цю територію. Він знав, що нас чекає. Потрібно було заспокоїти свої нерви, тож я негайно перевірила запаси води. Мені, можливо, вистачило б і на два тижні, але якщо врахувати Ваєсаля, то не більше, ніж на один.
    Я змусила себе зробити великий ковток прохолодного від тіні повітря. Подумки попрощалася з деревами на узбіччі й почала молитись про вечірню годину.

    ***

    З кожним кроком мені здавалось, що горизонт від нас віддаляється й десь в тихому куточку сміється з моєї нерозважливості і наївності. Хто б міг подумати, що нам доведеться йти через поле.
    Я нервово потрусила ексохік. Щосекунди світилась інша стрілка, ніби він не міг обрати, яка красивіша.
    На полі через цвіркунів, чи що б це в біса не було, і через шелест трави я не могла добре розчути будь-чиє наближення. Сонце безжально припікало, переможено віддаючи честь літу. Навіть поцілунки вітру не рятували від спраги. Спека стала непідйомним вантажем на голові й плечах, від чого поволі та наполегливо хилило на сон. Тільки буркотливий голос з глибин шлунку не давав зімкнути повіки. Ваєсаль сповільнив ходу. Не знаю, скільки порожніх мовчазливих годин випурхнуло в порожнечу, але тривало це безкінечно довго.
    М'яз в горлі сіпнувся, щоб ковтнути слину, та в роті панувала засуха. Я чекала цього моменту - моменту, коли вода стане божим благословенням, мірою необхідності при вкороченні запасів. І я пийнула. О, ці блаженні кілька струйок води. Іншого дня в іншій ситуації я точно почала б дорікати на її температуру, але наразі я була тільки рада, що вона не холодна. Бо я випила б усе до дна.
    Тіло, ніби, частково відродилось. Стало трішки більш уважним, трішки більш готовим на щось реагувати. Я ще раз глянула на ексохік. Він досі був дезорієнтований. Що могло завадити магічному артефакту? Лакена не попереджала, що його потрібно чимось заряджати. Вона ж мусила знати про її напружені стосунки з магією, якщо була таємодержителькою Онети.
    Магія...
    В Пюріні я керувала справжньою магією. Моєю магією, на яку чекала все свідоме життя. Я відчувала, що кожна іскра енергії досконало доповнювала пазл моєї сутності. Я була... довершена. Ніби вогник нарешті відшукав свою рідну піч. В мене було занадто мало часу, щоб це усвідомити тоді в бою з уособленням світового зла, але тепер я знала смак своєї сили, своєї міці. Знала, що я здатна взяти в руки щось настільки кригке та могутнє водночас. Однак мені досі не було відомо звідки все це. Складалось таке враження, що магія сама мене шукала і у найпотрібніший момент виконала місію. Та це неможливо. Це не могло бути правдою. Магія не жива і не мертва. Вона не людина, не істота і навіть не зброя. Лиш нейтральна матерія. Вона була відразу всім. І їй було начхати, чи помирає хтось поруч з нею, чи ні. Я це знала. Ще з перших Онетиних уроків.
    Ех, такі думки апетиту аж ніяк не погіршували. Буркотіння в животі відлунювалось все голосніше. Сил моїх і терпіння більше злишилось! Нащо я підписалась на цей цирк? Богиням лиш відомо.
    - Здається нам давно пора перекусити Ваєсалю, - промовила я зупинивши коня посеред степу, де, навіть не помітила, поступово витіснили траву криваво червоні квіти - маки.