Без жодного слова Клеарх штурхнув кілька разів моє плече і зник за крилами Елкари, яка ніби вагалась чи скласти їх, чи ні. Спершу не усвідомила, що коїться і куди мене вітри занесли. Гілки дерев стали наді мною чорним атраментом, старовинними доісторичними ієрогліфами, що прикрашали буденність небесного полотна. І цей заспокійливий шум пробудженої природи так нагадував дім... На мить мені примарилась Онета, що інтенсивно щось розповідала, а я лежала на траві під нашим деревом-будиночком, рахуючи хвилини до кінця уроку.
    Прохолода вщипнула зненацька. Вона остаточно розбудила мене, повертаючи до гнітючої реальності, де я роблю бездумні помилкові кроки, де замість Онети, яку я знала - роки обману, а найближча особа придатна до більш менш людської бесіди - чужий незнайомий чоловік.
    Ввечері я була настільки втомлена, що відразу вляглась на своє тонке покривальце і заснула. Без будь-якого ентузіазму, що ми таки дійшли узлісся. Сил не було й слова сказати. Лишалось тільки подумки проклинати свою бадьорість зимової мухи у той час, коли Клеарх жодного разу навіть не позіхнув. Пригадалось, що ми з ним так і не поговорили про актуальну ситуацію в Елайді. Через мою так звану опікунку я взагалі нічого не знаю про світ, в якому живу. Мого нового спутника дедалі більше дивувало, скількома загальновідомими фактами я не володію і це дедалі більше викликало в нього сміх. Занадто принизливо для мене. В пориві захисту власної гідності я закрила тему, що породило нестерпну мовчанку аж дотепер.
    Покривальце почало холодити спину. Це змусило мене сісти, потираючи передпліччя, аби хоч якось розігнати кров у жилах. Краєм ока за собою помітила Ваєсаля. Він підвів голову й взявся обнюхувати рукав, що під час сну незграбно задерся й пом'явся під моєю головою. В цей момент я усвідомила наскільки міцно спала, адже цієї ночі жінка не приходила й не порушувала мій відпочинок. Якщо Клеарх й надалі буде робити зупинки саме у таких інтервалах, як вчора, то усю дорогу до Ніве без снів мені гарантовано. Добровільно я себе до такого точно не довела б.
    Орлиний син все крутився коло Елкари, поправляв ремені та вдягав вуздечку. Шелестка трава піді мною привернула його погляд. Та це було лиш коротке мовчазне привітання, яке не несло в собі жодного контексту. Навіть якщо він шкодував за свою вчорашню поведінку і залишені без відповідей питання, не схоже, що він збирався це показувати. Він швидко повернувся і засунув у піхву свій меч, який, очевидно, на ніч клав на землю коло себе. Точнісінько, як я це роблю з луком. Обернутий до мене спиною Клеарх на якусь мить спинився й задумливо погладжував залізний оберіг, на якому було викарбуване староелайдськими знаками його ім'я, а думки блукали десь за горизонтом. Відчувши на собі мій безперервний погляд, його аж пересмикнуло. Наче пригадав, що не закінчив якусь справу. Він знову заховав артефакт під темну туніку з гербом і взявся купирсатись в сумці.
    Я беззвучно позіхнула й постаралась приховати свою вранішню сонливість тулячись до плеча та розкуйовдженого волосся. На голові відчувалось солов'їне кубельце. Не звернула б на це уваги та не ніяковіла б, якби подорожувала сама. Я швиденько взялася заплітати косичку і зробила її тугішою, ніж вчора. З кожним шпарко вплетеним пасмом нагадувала собі, навіщо на це все погодилась. Клеарх вже був готовий осідлати орлицю, а я досі сиділа. Силою волі примусила себе стати на ноги та скласти в похідну сумку покривало, яке лише дивом практично не займало місця. Свіжий сосновий аромат збивав мене з пантелику, поки підтягувала сідло на Ваєсальові. Здавалось, пройшли місяці, коли востаннє чула цей запах. Сліди вчорашньої ночі залишені серед стовбурів різноманітних дерев закохували в себе з першого погляду. Але я таки не припиняла непокоїтись через відсутність бодай вузесенької стежки за цією вуаллю. Бодай чогось для орієнтації.
    Рука сама по собі відшукала на глибині сумки твердий жовтий сир. Він лежав вдома цілісінький тиждень після Онетиного останнього походу на пюрінський ринок, а до нього так ніхто і не доторкнувся. Не могла я його просто так там покинути. Я вламала менший шматок і почала безсоромно жувати, навіть не пропонуючи Клеарху, навіть не питаючи, чи він снідав і чи він голодний взагалі. Скрип чужого сідла, наче за ниточкою смикнув мою голову. Так рука з сиром і завмерла в мене на півдорозі до розкритого рота. Клеарх з гарпією злетів, піднімаючи стовп пилу, та подався в сторону лісу. Не спромігся навіть глянути. Невже йому настільки остогидла моя присутність? Хотілось вірити, що він вирушив пошукати щось їстівне, але навіщо ж так театрально?
    Не в змозі вигадати щось краще я хутко одягнула на спину лук з потертим сагайдаком, в якому перемішались зремонтовані та досі зламані стріли, і скочила на коня. Ваєсаль невдоволено пирхнув, бо його відірвали від смачної трави, але я не збиралась чекати. Ми пірнули всередину лісового лабіринту, в обійми блідої помираючої темряви. Крізь листя й гілки, що пропускали слабке вранішнє світло, проглядалась чорнота орлиної тіні, від якої ми попри всі зусилля відставали. Принаймні я помітила, що Елкара не змінює напрямку. Ваєсаль напружив ноги і спритно оминав часті перешкоди, а я напружила мозок, щоб зрозуміти, що тут відбувається. Кілька хвилин поспіль ми гнались, як скаженілі дикі пси. Гнались і рахували стовбури на нашому шляху. Що тільки не опинялось під копитами Ваєсаля, навіть плодові кущі з майже стиглими бубками. Низькі гіллячки відчайдушно чіплялись за одежину й царапали обличчя. Важко було встежити за Елкарою не опускаючи голови і не прижмурюючись від кожного листочка. Дерева тут розрослись на славу. Або ж умисне з'юрмились і не бажали пропускати далі. Ваєсаль все скакав та угинався. Кожен поворот витрушував з голови всі думки, що й без того хитко тримались через зайві годинки без сну.
    Не встигли ми й порядно захекатись, як тінь спинилась і Клеарх з Елкарою провалились з тріском вниз ледве не перед нашими носами. Від переляку я різко зупинила свого скакуна. Широко розплющивши очі я спостерігала, як цей божевільний зверхньо шкірився на мене.
    "Що... Що це було?", обурено гукнула я йому, коли усвідомила, що задовго витріщаюсь.
    "Мусив же ж я тебе якось розворушити".
    "Ти глузуєш з мене?", не могла я заспокоїти навал емоцій. Мій тон вимагав бути кращим, якщо таки пригадати, що без Клеарха з мене вийшла б сяка-така вечеря нічного пітона.
    "Аж ніяк. Глузував би я з тебе, якби ти лишилась на узліссі, - він неквапно оцінив висоту дерев коло нього, - Для Елкари тут занадто тісно. До того ж, якщо йти пішки твоїм темпом, то можна і від спраги засохнути. Потрібно було перевірити, наскільки ти швидка і, мушу визнати, встигаєш ти доволі непогано. То як, продовжимо?".
    Не дочекавшись моєї відповіді Клеарх смикнув за поводи і гарпія знову злетіла у височінь. Від її крил здійнялось сухе майже прозоре торік впале листя, що не в силах було побороти раптову хвилю. Воно різко налетіло на моє обличчя, застрягаючи у волоссі та чіпляючись до сорочки, а пилинки сухої землі ледве не залетіли в очі. Мені не лишилось вибору. Не лишилось навіть часу обтруситись, не те що роздумувати про подальші питання чи дії. Я повторила рух з поводами та рвонула усід, змирившись з думкою, що Клеарх таки правий.
    В лісі я була неначе вдома, хоч і незнайомкою для тутешніх дерев. Ці не знають, яку біль я їм можу спричинити. Але зеленчастий затишок був напрочуд знаний і приємний кожному органу чуття. Попри незвично розпочатий ранок і поволі згасаючий гнів на Клеарха я постаралась насолодитись цією скаженою прогулянкою наповну. Тим більше, почало сходити сонце. Рідний північний вітер тепер летів з нами в одному напрямку і додавав золотавому промінню особливого присмаку свободи.
    Перша сьогоднішня зупинка, як я й очікувала, була не скоро. Орлиний син чомусь вирішив, що він мені життєво необхідний і може встановлювати власні правила. Але краще приберегти слова невдоволення на потім. Я спробувала це сприйняти, як тренування. Щоразу, коли ми з Ваєсалем відставали я починала гнати його так, як ніколи до цього собі не дозволяла. Всередині вирувало дивне відчуття, ніби я хочу Елкару обігнати. Як тільки ми потрапили в сосновий гай, місця для розгону відразу побільшало. Саме тоді Ваєсаль перевершив себе і ми на кілька секунд бігли попереду. Та радість тривала не довго, адже виявилось, що орлиця просто приземлялась. Клеарх ще з висоти помітив, що в цьому гайочку була невеличка грайлива річечка. Настав час поповнити запаси води і перекусити.
    І нарешті поговорити про короля й цих загадкових демонів, що дозволили собі забирати життя невинних людей.
    Я перекинула ліву ногу через втомленого спраглого Ваєсаля, щоб зіскочити вниз, як це роблю завжди, та замість впевнено стати я гепнулась спиною на всипану сосновими гілочками землю, показуючи всю свою незграбність, з якою воювала не один рік. Мурахами просто кишіло. Вони геть не соромились поповзти по онімілих ногах розвідувати чи випадково не загубилося в моїх чоботях щось корисне. Ваєсаль, схоже, вирішив, що допомогти мені все одно не в змозі, тож важко дихаючи почимчикував вдосталь напитися й втамувати засушливу спрагу.
    "Ану геть! Геть від мене!", - струшувала я з себе ненависних комах і перелякано кричала, наче це могло пришвидшити відтікання ніг. Невже важко було краще вмоститися в сідлі, щоб цього не допустити?
    Доки я з'ясовувала відносини з мурахами, Клеарх встиг зняти туніку з грубої тканини, лишившись в сіруватій лляній сорочці. Він майже нечутно хмикнув, коли проходив повз мене з порожньою флягою в руці. Не сумніваюсь, що він подумки кепкував з мого досвіду верхової їзди, який я вважала не таким вже й скромним, і ледве стримував сміх. Але я спробувала вдати, ніби нічого не помітила. Поступово я почала відчувати пальчики ніг і як тільки змогла підвестись, рушила до річки. Вода так і манила до себе прозорістю та ніжним тихим хлюпотінням. Коло потоку завжди хочеться зупинитись на мить, упиватися смаком лісу з його освіжаючих вод під симфонії гомінливого птаства. Та Клеарх псував усю красу цієї гармонії. Все б нічого, якби він не вмивав пітне лице так гучно і не розбризкував воду по всім сторонам. Я постояла осторонь, схрестивши руки на грудях. Мовчки очікувала, коли він закінчить та розглядала татуювання на шиї Клеарха, досі непомітне через високий прилягаючий комір туніки.
    "Що?", спитав він, коли помітив мене, і потер мокрою рукою незрозумілі узори.
    "Нічого. Лише спостерігаю за твоїм брутальним відношенням до нещасної води".
    Клеарх, очевидно, не зрозумів, до чого це я, тож замість відповіді почав просто набирати воду в флягу, періодично пити і набирати знову. Мені було нескладно відійти і поповнити власні запаси там, де бризки не дістали б. Але хотілось запечатати ті чорні візерунки в себе в пам'яті. Ще ніколи не доводилось зустріти людину з татуюванням. Пюрін містечко надто тихе й маленьке для таких незвичних екзотичних речей. Цікаво, що це татуювання означає?
    Ще одне питання, яке маю задати Клеарху.
    Відводячи себе від роздумів я присіла на бережку й занурила свою флягу у воду. Навіть не усвідомила, коли напилася. Відчула лиш холодну струйку в горлі і стало так блаженно, як від божого цілунку.
    "Рухаємось далі?".
    З Клеархових вуст це питання прозвучало, як наказ, що неабияк вдарило по моєму самолюбству. Я не проти такого швидкого темпу, але цю подорож я уявляла собі інакше. Пізнавальніше.
    "Ні", - відрізала я, продовжуючи непорушно сидіти коло річки.
    "Ні?".
    Орлиний син трохи насторожився. Він запитально дивився на мене й помалу згортав мапу, яку кілька секунд тому вийняв більше, щоб скласти про себе хороше враження, ніж впевнитись в правильності маршруту, який і телепню буде зрозумілий.
     В голові, як на зло, поставали похмурі спогади з Пюріну.
    "Мені потрібно все знати", - я підвелась і зустрілась з ним поглядом, хапаючись за лозинку реальності, яка ніколи не відповідала моїм бажанням, але завжди рятувала від страхів самозванців. Інколи, винятково, мені вдавається відгорнути емоції та бурхливі спогади вбік, подалі від гріха, подалі від внутрішнього виверження вулкану. Зараз ніякого винятку не було. Мене все більше поглинало почуття помилки, провини, присутності причаївшоїся небезпеки.
    Клеарх посерйознішав ще більше. Його вираз обличчя давав ясно зрозуміти, що затримка відповідей не має нічого спільного з вигаданим мною кепкуванням. Я натрапила на щось особисте і знала, що Клеарх старатиметься обійти цю тему, тож коли він відвернувся, я дала йому час відшукати правильні слова, а коли одягнув маску байдужості, не дорікала.
    "Давай спершу поговоримо про тебе", - почав він після того, як я причепила флягу до пояса й підійшла до Ваєсаля поплескати його по могутній шиї.
    "Тобто?".
    "Як так сталося, що ти не знала про Демонів Порожнечі цілих п'ятнадцять років після їхнього вторгнення?", - Клеарх схрестив руки й ноги та сперся спиною об Елкару, не бажаючи завдавати отруйним мурахам клопоту своїми сідницями.
    Це питання вивело мене з рівноваги. П'ятнадцять років. Стільки ж, скільки я жила з Онетою після смерті батьків.
    "Певне, пощастило опинитись далеко від цього всього божевілля", - заходилась я лагодити решту стріл, приховуючи тремтіння рук.
    "Жодні чутки, перешіптування?".
    "Нічого, абсолютно".
    Клеарх тепер сприймав це більш спокійно, ніби деякий час вже готувався до нашої розмови. Недовго думаючи він мовив далі:
    "Тож ніхто в місті навіть не здогадувався про таку небезпеку, я правильно розумію?".
    "Так", - я непевно похитала головою. Можливо хтось і знав, але пояснювати свою ізольованість я не планувала.
    "І як ти дізналась про них?".
    Туман, крик, пазурі... В плечах відчувалось пульсування крові. Той демон полонив нитками болю частку моєї душі й відмовлявся відпустити за будь-яку ціну. Знаючи, що скоро болітиме більше, я прикусила губу, наче шукаю правильно лунаючу відповідь. Та я й справді не могла збагнути, що сказати. Розповісти про втечу з дому заради наївної цікавості чи, може, про бій з демоном та загадкову появу чарів? Навіщо йому взагалі знати, як це сталось?
    "Один з демонів напав на моє місто. Кінець історії, - коротко й різко відповіла я, не бажаючи снувати розповідь про пережите, - Тепер твоя черга. Що ці демони за створіння і чому вони досі в Елайді?".
    Клеарх набрав у груди сповнене пестливими ароматами повітря й ще дужче щось глибоко в собі придушив.
    "Нікому не відомо, що саме трапилось. Хтось каже, що хранителька була під час вагітності заслабкою для утримання заклинання на Великих Воротах, а хтось каже, що її змусили власноруч послабити оборону".
    "Хто?", - мимоволі увірвала я Клеарха. Що це було однозначно зайвим, зрозуміла вже потім.
    "Якби ж я знав, - зітхнув він, - Зате в одному точно певен - вони досі тут тільки через короля Атмонда. Якби той боягуз не рятував свою шкуру брудною угодою з демонами, можливо, ми знайшли б рішення, перемогли б їх. Але над Елайдом вже давно панує хаос. Пізно когось звинувачувати й безглуздо напряму воювати з демонами, тож кожен дбає лише про себе".
    В його голосі геть не відчувалась надія. Не вірилось, що за стільки років не винайшли проти них якусь зброю, не написали нове заклинання. Я ж вижила.
     Очі абсолютно припинили концентруватись. Лиш німо ковзали по траві й протистояли моїм спробам знову глянути Клеарху у вічі.
    "Як ви їм протистоїте?".
    Питання оточене спогадами про присмак магії ніби вирвалося з глибин печери. Прозвучало понуро й загублено. Ніби не я зовсім щойно його озвучила.
    "Як можемо. Хоча зброї та заклинань завжди мало. Демон щоразу нападає першим, піднімає свій туман, дурманить розум та оселяється в чийомусь тілі, а інших покидає. Або вбиває заради забави".
    Я ж вижила. Я ж з ним билась.
    Ці фрази лунали дедалі частіше й дедалі голосніше в моїй голові, відбивались від дзеркалля до задзеркалля, лоскотали живіт і п'яти, пришвидшували пульс. Я могла б сказати про це Клеарху, могла б спробувати допомогти, але... Вижити недостатньо. Потрібно знати, як мені це вдалось.
    "Та все ж нам, дорізейцям, пощастило більше", - продовжив Клеарх, ламаючи собі хліб.
    "Як це?", - не зрозуміла я.
    "Здається, їм не до вподоби наша магія".
    Наша магія... Щось мені підказує, що я ще довго не звикну до своєї потенціальної національності.
    Клеарх вдруге тихо зітхнув і знову вийняв мапу, на знак, що сказати йому більше нічого і пора вирушати. Я  гадала це триватиме довше. Ніяк не передбачила, що від шокуючих інформацій мені аж мову відніме й замість тисячі запитань я лише жадібно слухатиму тих кілька мізерних реплік. На цьому розмова й припинилася б, та мені закортіло переконатися в щирості свого супутника. Доки ми сідали кожен у своє сідло, ще поспіхом протараторила питання. Побоювалась, що до того Клеарх встигле злетіти:
    "А ти хоч одного демона бачив крізь той чорний туман?".
    Молодик вдарив мене поглядом вагою з молот.
    "Бачив, - кивнув він, - Бачив на власні очі, як демон якогось катáра вполював. Звіряче видовище".
    "Яким він був?".
    "Темнішим від ночі. Він був тінню, що здатна поглинати й саму темряву. Уособленням нічного кошмару. Живим і неживим водночас"
    Після цього орлиний син здійнявся в небо. Але я не бачила, як Елкара розкинула величні перлові крила по сторонах, як піймала потік повітря, як розігналась стрілою вперід. Я тоді вже на Ваєсальові чимдуж бігла крізь дерева по старому прямому маршруту повністю зосереджена лише на дорогу, наче ніякої розмови й не було, наче невидимі рани не нагадували про себе пекельним колючим болем.