Пройшло, певне, з пів години, як я ось так сиджу прокинувшись від чергового кошмару й непритомно дивлячись на розпалене ще ввечері вогнище. Біль в плечах відновилась. Мені це не cподобалось. Абсолютно.
    Я дістала ще кілька запасних гілок і підживила помираючий вогонь. Він спалахнув трішки дужче і його жар сильніше защипав складені на колінах руки, відштовхуючи мене кудись подалі. Ніч була й без того теплою, що я не очікувала, але все одно не хотіла гасити вогнище. Темрява, яка довгі роки була моєю вірною союзницею, враз почала насторожливо мене спостерігати і лякати кошмарними тінями.
    Ми з Ваєсалем зупинились переночувати вже за межами макового поля. Що тут тільки не росло. Головне - не маки. Вони почали неабияк набридати і пробуджували дивні темні куточки фантазії. Це через запах. Я сподіваюсь, що це через запах.
    Ніч була безхмарна, але не зачаровувала й не надихала на мрійливі роздуми. Змучені палким сонцем трави геть завмерли, а маленькі нічні комашки наспівували з розсипаними по небу зорями в дуеті старовинну божественну колискову. Очі почали злипатись, але я не давала собі слабинку прилягти. Не хотіла повертатись у світ забутих жахів, що знову прокинулись. Варто лиш трішки задрімати і я починаю чути ту жінку. 2 роки. 2 чудових безтурботних роки вона не поверталась і не вривалась в мою незахищену підсвідомість.
    Я прискіпливо глянула на свої руки і насупила брови. Схоже, це була моя найдурніша спроба створити магічний шар світла. У тебе вже немає магії, Хааро, заспокійся нарешті. Мені ніхто не казав усіх рятувати. Мені сказали зв’язатись з королем. Те, що він мені, за словами Лакени, мав дати якесь завдання не означає, що це буде щось грандіозне.
    Не подобається мені це все. Я мала задавати більше запитань. Мала більше опиратись, щоб дізнатись подробиці моєї участі. Чому я і чому зараз?
    Чому я і чому зараз?
    Схоже, ці питання переслідуватимуть мене ще деякий час. Принаймні допоки я не зустрінусь з королем. Сподіваюсь.
    Неприємний звук озвався геть неочікувано. Ноги інстинктивно підвели мене у стоячу позицію і завмерли на місці, а мозок витіснив погані думки зайнявши себе ще гіршими. Я уявлення не мала, що це могло бути, та в глибині душі молилась побачити лише збожеволілого шофарка, що хоче помститись за дивний опік. Але звуки не скидались на чиїсь кроки, ні, це був довгий протяжний шум, ніби щось не йшло, а волоклось. Повзло.
    Сопіння трав. Воно було повсюди і це неабияк відбирало впевненість. Радувало хоча б те, що я не додумалась відкласти лук геть і що безсоння теж згодилось.
    Від останньої думки стало якось приємніше. Сама собі похвально з піднятими бровами прикивнула за зберігання спокою і позитивного настрою. Наступної миті краєм ока я помітила, що Ваєсаль цей спокій зі мною надто не розділяв. Підвівся з колінців і навсібіч мотав непостриженою гривою з ніжно вплетеним лиском вогню.
    Відразу все припинилось, коли я обернулась спиною до вогнища і кілька метрів від моїх ніг засяяло двоє сапфірових світлячків. Вони плавно зигзагово погойдувались з-поміж трав угору.
    Серйозно? Світлячки?
    Від чергового подиву я тихенько хмикнула й опустила зброю, що я рефлексно підготувала з натягнутою тятивою, як завжди. Та припинити витріщатись на світло чи бодай раз кліпнути так і не змогла. М'язи застогнали, захотілось випрямитись. Голова вмить стала порожнім казаночком і сама по собі почала копіювати рухи загадкового світла. Напруга в тілі наче випарувалась разом з переживаннями та страхом. Ось світлячки вже  піднялись на рівень моїх очей. Довкола них по одному з’являлись плямисті відтінки чорного і численні пласкі бліки, що нагадували відображення вогню позаду мене. Як красиво. За спиною я чула іржання Ваєсаля, та... не могла розпізнати, які емоції він цим передавав. Не могла повернутись до нього. Не хотіла. Обізвалось чергове іржання. Та мене це не непокоїло, не цікавило. Я лише далі гойдала головою то в один бік, то в другий не відводячи погляду від світлячків. Мене полонила невидима бульбашка, що глушила будь-які звуки. Я майже не відчула, як із рук випав лук і стріла. Ноги обволікала якась шовкова прохолода. Ніби нізвідки з’явилась вода. Ніби її поверхня швидко підіймалась аж до шиї. Сагайдак з цупкої шкіри на спині якось дивно втискався мені в тіло, начебто ожив і намагався заховатись бодай десь. Дві сяючі точки здійнялись ще вище над моєю головою. Коли вони зупинились, я вже не могла нічим порухати. А коли зачула тихе знайоме шипіння, було вже пізно. Свідомість покинула мене перш, ніж я встигла б промовити ім'я богині.

    ***

    Відчути чиюсь присутність не було важко. Важко було зрозуміти, що коїться і наважитись відкрити очі, щоб усе побачити.
    Я лежала зі зв’язаними руками за спиною у ненайкращому стані. В голові пульсувала така біль, ніби я діб з десять навіть не дрімала.
    "Скажу, як є. У тебе погано виходить прикидатися сплячою”, - почувся різкий хрипливий голос незнайомого чоловіка.
    Через раптову втому я не могла зосередитись на потрібні хвилі. Невідомо, чи він сам.
    Рано відповідати...
    “Ні, я справді впевнений, що ти не спиш, - цього разу слова звучали підступніше, зловісніше, - Кажи, хто ти, або доведеться з тебе відповідь вибивати”.
    У цей момент десь збоку, зовсім поруч, підняли меч, а наді мною повисла тінь. Я відчувала зануреними в спраглій землі кінчиками пальців, де стояли ноги і як низько до мене нахилилося чуже обличчя.  По спині пробігся мороз, який я старалась ігнорувати і водночас слідкувати за правильним глибоким диханням. Незнайомець важко видихнув гаряче повітря і його суха мозольна рука вхопила мене за щелепу.
    Зараз.
    Я різко розплющила очі, які відразу пекельно запекло сонце, і в секунді вибила ногою меч з рук молодика. Схоже, його це геть не спантеличило. Та я не дозволила його самовпевненості зупинити мене. Ще кілька рухів ногами і він пустив мене втративши рівновагу. Паскуда на ногах втримався. Я ж у свою чергу не дуже приємно гепнулась на болючу потилицю, від чого прижмурилась і засичала. Та все ж, хвала богиням, гепнулась не на голу землю. Трава дещо пом'якшила удар.
    “Як мило”, - байдуже промовив незнайомець та переступив мене, ніби мішок гнилої картоплі, у напрямку, куди я ніяк не могла повернути голову. Довелось зайняти сидяче положення і трохи покрутитись, щоб розгледітись.
    Я таки не помилилась. Він виглядав досить молодо. Не менше двадцяти п’яти. Його темне волосся хоч і було більш менш коротко підстрижене, та цього було достатньо, щоб помітити, яке воно брудне і гидко блищить на сонці. Незнайомець знову підняв меч, але не спрямував на мене. Лише сховов зброю в піхву, ніби й не хотів щойно мене ним підрізати. Одну руку він сховав в кишеню і на п'яті розвернувся до мене пильно приглядаючись мені в очі. До цього я встигла помітити частину нерозбірливого татуювання на задній частині шиї. Ніколи до цих пір не бачила людей з татуюванням. Дивний тип.
    "То хто ти? Гадаю, просто так ти б не носила цю річ із собою", - промовив молодик і вийняв з кишені добре знайомий залізний оберіг.
    Мені стало не по собі. Краще вигадати фальшиве ім'я про всяк випадок. Думай, Хааро, думай...
    "Може ти шпіон? Чи посол, що навіть не вміє виживати?" - з підлою ласкавістю проговорив він знову і тією ж рукою з оберегом вказав кудись в сторону.
    Я недовірливо перевела погляд лишаючи невідомого в полі зору. На місці, куди він показував лежала величезна темно-синя змія шириною, як стовбур дерева, навіть більша. У цей момент я твердо переконалась, що її точно немає у моєму записнику. Трішки подалі я помітила Ваєсаля, що спокійно скубав травицю не відчуваючи небезпеки. Частково мені полегшало, що його не скривдили й придушила в собі питання на рахунок нього. Та з горла рвалось інше питання. І відносилось воно тієї велетенської колоди, що, здавалось би, могла проковтнути за раз не лише мене одну.
    "Що це все означає?", - злісно рявкнула я й старанно відкидала думки про неприємні сценації після втрати свідомості.
    "О, ти таки вмієш говорити? Вчора тебе ледве не зжер нічний пітон. Але судячи по тому, що ти у такій місцевості вночі наважилась розпалити вогонь, схоже, ти взагалі не знала, що нічні пітони існують. Я тебе врятував, - він говорив так, ніби все життя вбивав нічних пітонів і вони йому вже остогидли, а тут ще й я на горизонті намалювалась, - Але, в сотий раз питаю, хто ти і звідки - звідки в тебе цей оберіг?".  
    Здається я починаю розуміти, у чому справа.
    "Я Латріс. І я знайшла його".
    Якось я читала книгу про шляхетну жінку воїтельку і її звали саме так. Щож, нехай хоч через фальшиве ім'я мені її сміливість передасться. Наразі не завадило б перестати спалахати й холонути водночас від думки, що той старий побитий меч таки проріже свою ціль навскрізь.
    "Тут, у полі", - додала я, не дочекавшись відповіді від так званого співрозмовника, що й далі продовжував сверлити мене своїм карамельним поглядом.
    Знову мовчання. Схоже він вирішив, що я неварта його подальших реплік і просто без слів одягнув на себе оберіг трішки нахиливши голову вбік. Це був виклик, випробування. Він чекав. А я нахабно мовчала й на зло не виправдовувала його очікувань. Врешті просто сіпнула правою бровою і відвернула голову до мертвої тварюки на знак того, що це все, що я хотіла сказати у свій захист. Такий різкий поворот викликав чергову хвилю болі в потилиці і плечах, та не дозволила собі навіть слину ковтнути, щоб показати це. 
    Виявляється, там, де на мене напав пітон, ми й лишились. Ризиковано, сказала б лісова мисливиця, як я. Хоча, можливо, тут це крок мудрий і обдуманий.
    Я відчувала, як чоловік ледь помітно перевів подих, ніби до цього не дихав взагалі.
    "Звідки ти йдеш і куди прямуєш?", - нарешті порушив безглузду мовчанку чоловік. Тепер його голос звучав тихіше і спокійніше.
    Я знову повернулась до нього й оцінила поглядом вигляд рятівника. Сподівалась знайти бодай щось, що підказало б мені, навіщо йому це знати. Та на ньому була лише чорна туніка з грубої шкіри, такого ж кольору штани і шкіряні чоботі. Б'юсь об заклад, що в одному з них прихований кинджал. Єдиним знаком на його одязі був вишитий на правій стороні туніки орел. Його крила розкриті у формі герба, але я геть не пригадую нічого подібного серед гербів меросів. Та й шиються вони на військових туніках по середині і у трішки більших розмірах. Так казала Онета.
    "Навіщо тобі це знати? Просто вбий мене".
    Не прохання, не наказ. Ризикована перевірка на справжнього паскудника. Я старалась зосередитись на кожен його крок, доки... доки не спробувала вивільнитись і усвідомила, що мотузка на руках не просто зв'язана, а підтримується магією. Теплі потоки довкола неї були занадто знайомі.
    Чоловік випрямився і схрестив руки на грудях.
    "Просто, сподіваюсь, що ти хоч зараз скажеш правду, якщо не хочеш казати своє справжнє ім'я".
    Мій рятівник й справді перевіряв мене. Цікаво.
    "Звідки тобі знати чи брешу я, чи ні?".    
    Він зціпив губи, загледівся на бур'ян під ногами й після недовгого відмовчування знову глянув мені у вічі. Ніби набрався сил. Ніби не хотів показувати зміну в погляді, який я щосекунди аналізувала і він це відчував.
    "Можна сказати, що це мій талант. То звідки і куди ти йдеш?".
    Я ще раз пригледілась до жовтого орла і відновила зоровий контакт.
    "Йду з півночі. У столицю".
    "Що? - кам'яне лице чоловіка нарешті заграло емоціями. Схоже, його це неабияк здивувало і стривожило, - Ні, ти не шпіон. Ти божевільна".
    З цими словами він фиркнув і махнув рукою в моєму напрямку. Мотузка відразу послабилась і сповзла по шкірі. Тепло, що я вже сотні разів відчувала і знаю його, як своїх п'ять пальців розвіялось, поступившись місцем теплу від сонячних променів.
    "Чому це?", - настала моя черга дивуватись.
    "В якій дірі ти народилась? Каєнар кишить демонами порожнечі. Йти туди - справжнє самогубство"
    "От і чудово. Якось проберусь", - весело промовила я й попрямувала до Ваєсаля і сумки, що висіла на гачку сідла, щоб перевірити, чи не обікрав мене цей тип. По дорозі зі скривленою гримасою переступила смердючий труп пітона.
    "Куди проберешся?", - не міг второпати молодик.
    "В замок, звісно ж".
    Я відкрила сумку й перебрала рукою речі. А коли відчула мішечок з тіарами, полегшено видихнула.    
    "Чекай. Дай дещо уточню. Ти ж темна, так?".
    Я придушила в собі бажання кинутись на нього. Навіть не повернулась. Вже відчувала, як в крові розпалювався жар. Це може бути небезпечно. Я не знаю, хто він. Не можна виходити з себе.
    "Не розумію, про що ти говориш", - процідила я крізь зуби.
    Лук. Де ж мій лук...
    "Якщо ти не темна, то чому досі не спробувала вбити мене чи... втекти?".
    Довелось таки повернутись назад до погаслого вогнища. Черговий раз переступила пітона й пройшла мимо спантеличеного чоловіка до протоптаного місця. Серце шалено билось і просто кричало, щоб я зупинилась, не поверталась до незнайомця спиною, що він ще досі може бути небезпечним. Я зігнулась над травами рачки розштовхуючи їх руками. Ось! Знайшла сагайдак. Коротка щаслива мить зникла, як тільки я заглянула всередину і побачила, що усі стріли зламані. Прокляття...
    "Слухай, я взагалі не знаю про яку темну йде мова. Я поспішаю і мені ніколи розбиратись хто кого хотів вбити!", - таки зірвалась.
    Чоловік нахмурився на мене. Збоку нього у високому бур'яні я нарешті помітила милі серцю контури лука і однієї стріли, яку я в ту ніч підготувала до пострілу. Вона точно мала уціліти. Відразу попрямувала їх узяти не даючи ні секунди незнайомцю зрозуміти, по що я йду. Та, очевидно, я не була достатньо швидкою. Він напівдорозі схопив мене за болюче плече і... я йому врізала кулаком в обличчя. Доки він зі смертоносним спокоєм промокав малесеньку струйку крові, що виступила з носа, я забрала, що належало мені й нажахано почала задкувати до Ваєсаля.
    Серце просто шаленіло. В нього меч. В нього магія. У мене лук і одна стріла.    
    Але він не напав.
    Чоловік зняв оберіг і простягнув його мені тримаючи іншу руку в кулачку під носом. Це змусило мене зупинитись.    
    "Одягни", - сурово сказав він.
    "Навіщо?"
    Довгий протяжний гнівний погляд доводив лише те, що відповіді я не дочекаюсь. Дивний, дуже дивний тип. Я вже носила цей оберіг. Здається, нічого поганого в ньому немає. Але навіщо? Що це змінить?
    Не відводячи очей, я взяла артефакт і спокійно одягнула на себе. Деякий час молодик продовжував на мене просто дивитись і мені від цього робилось ніяково, тож я запитально розвела руками.
    "Таки темна", - сказав він це швидше собі аніж мені і відразу після цього знову простягнув руку.
    Я повернула оберіг з прицьмакуванням замість чергових запитань. Одна частинка мене хотіла дізнатись, що це означає, а інша вважала, що краще мені цього не знати.
    "Ти підеш зі мною".
    І це ще він називав мене божевільною. Справді дивний тип, від якого можна очікувати що завгодно. Щож, у мене кінь. У нього нічого. Я ще раз оцінила відстань між мною і Ваєсалем. Кінь ніби відчув наростаючу напругу і обережно наблизився до мене. Я чула його дихання, бачила, де падає його тінь, знала, де він стоїть. Секунда. Мені потрібна секунда, щоб незнайомець не втручався, доки я сідатиму в сідло. Я могла лише сподіватись, що він не встигне зреагувати.
    "Знаєш, ти був правий. Мені таки варто було тікати".
    Я миттю сіла у сідло і Ваєсаль без єдиного смикання зрозумів, що потрібно звідси негайно забиратись. Ми чимдуж розсікали повітря перед собою. Поле довкола втрачало попередні контури й ставало звичайними розводами по бокам. У вухах шуміли складки вітру й заважали почути, чи намагається молодик нас наздогнати, або ж чи кричить услід що-небуть. Ох, і чому я почуваю себе тим шофарком? Після того, як я поклала вцілілу стрілу до решти, а лук закинула на спину, наважилась оглянутись. І відразу про це пошкодувала.
    Чоловік зник.