Хай би там як я не намагалась економити їжу й воду, від моменту, коли я поклала шмат хліба в рот, зрозуміла - все марно. Я виїла занадто багато харчів геть забувши про далеку тернисту дорогу попереду, що ще досі на мене чекала. Впевнена, скоро про це пошкодую. Ваєсаль трішки попив з моїх запасів і тепер неподалік скубав зілля. Тим часом я сиділа в позі лотоса на сухій сухісінькій землі вкритій килимом різних рослин й гортала сторінки старого масивного нотатника в шкіряній палітурці, куди записувала усе необхідне з Онетиних уроків. Нащо він мені згодився, невідомо навіть богиням, адже займає він ледве не половину багажу через велику кількість грубих сторінок і ще й підбурює кров у венах від останніх спогадів про опікунку. Але я старалась контролювати гнів більш мирними й позитивними думками, що, можливо, щось повторю і не нудьгуватиму, доки Ваєсаль набирається сил.
    Закачені рукави сорочки майже не рятували від спекотної погоди. Голова ніби безкінечно палала, а шкіра вкривалась краплинками поту, які я щоразу втирала, коли дочитувала цікаві уривки своєї писанини. Після довгого бою моєї впертості і температури повітря я таки здалась і роззулась. Чоботи страшенно парили ноги і до того ж запах мали далекий від ідеалу. Зіщуривши моську я відсунула їх подалі й глянула на коня, який вже встиг закінчити "трапезу". Він стояв непорушною скалою вдивляючись у горизонт. Я взяла з нього приклад, сподіваючись побачити щось цікаве. Чи то міраж, чи то реальність, але десь далеко на кордоні неба і землі виднілась тонесенька зелена смужка лісу. Скоро ми будемо там в обіймах тіней дерев та блаженної прохолоди. Впевнена, там буде якась дичина і струмок.
    Я винувато поглянула на убогі залишки хліба, ковбаси, сиру та яблук у сумці. Якщо надалі не давати волю своєму апетиту, то вистачить ще на кілька днів. Шлунок то вже наситився, але очі досі смакували. Довелось швиденько закрити сумку і перевести увагу на щось інше. Від роздумів про варіанти потраплення в замок мене аж нудило, адже я усвідомлювала, що король не зобов'язаний зустріти мене, як поважну гостю і тим більше повідомдяти про щось офіційно перед свідками. А коли на думку спав фестиваль, омріяне свято, яке снилось мені на протязі усього мого дитинства, я сумно посміхнулась. Солодкі червоні льодяники принесені пізно ввечері з ринку не приносили такої радості, як спостерігання за щасливими людьми, їхнім сміхом, танцями, спокійною розмовою, такою різною поведінкою та реакціями. У мене ніби був якийсь вроджений талант, який я намагалась щосили втілити. Зупиняла мене від божевільних вчинків лише турбота Онети. Якщо це можна було назвати турботою.
    Мимоволі з легень вийшло втомлене зітхання і я потерла собі очі.
    Хай би там що жриця від мене не приховувала, хай як сильно я не бажала її ні бачити, ні чути, все одно бажала одужання. Можливо, якби не склались такі обставини, вона дійсно щиро любила б мене і доглядала б. Але якщо вже я не більше, ніж пішак у грі проти цих Демонів Порожнечі, то нехай так буде. Я зроблю необхідний крок.
    С-під землі по ногах донеслось легеньке хвилювання. Спершу раз, потім другий. Я озирнулась в сподіванні, що помилилась і це не були чиїсь кроки
    Нікого.
    Війнув вітер. Хоч завдяки ньому я на кілька секунд забула жорстокість полудневого сонця, він мені не сподобався. Він був наповнений дивною зіпсованою атмосферою. Ані натяку на гармонію, лише непоясненна напруга.
    Постійно шугатись без сенсу в мене в плані не було, тож я повернулась до свого записника, що й далі спочивав у мене на ногах, терпляче шурхотів пергаментом. Перегорнувши чергову жорстку на дотик сторінку я побачила описи кількох тварин. Звірознавство завжди був моїм улюбленим предметом. Старанно перемальовувала з підручника кожен м'язик і водночас бурмотіла під носа де хто мешкає і чим живиться. Далі було написано ще кілька слів про окремі рослини, які приносять щастя, які удачу, які смерть, які можна комбінувати у зіллях, які - ні, і на останок найсвіжіші записи - суцільна історія та заклинання. Абсолютно непотрібні мені заклинання.
    Думаючи про це, я вхопившись за корінець носа.
    Все життя мені не вистачало цього срібного пазла, щоб приборкати невимовну тривогу. Чому я втратила його не встигнувши розсмакувати цей блиск, довершеність та міць? Надто несправедливо. Але тепер я, принаймні, знаю, що здатна на щось більше, ніж виконання примітивних буденних чинностей, як приготування їжі, прибирання, спостерігання лісу з вікна і полювання.
    Я закрила записник і поклала поруч з ексохіком, що досі світився на всі шістнадцять стрілок і ніяк не погоджувався на співпрацю зі мною.
    - Покажеш ти мені сьогодні напрямок до Каєнару чи ні, чудо магічних інновацій? - плеснула себе я по ногам.
    Сподіватись на його допомогу я перестала давно, але маю ж я ще з кимось по людськи побалакати крім Ваєсаля.
    Нерівні хвилі поласкали волосся та спину, ніби над ними схилилось чиєсь важке гаряче дихання. Ваєсаль почав фиркати і схвильовано тупцяти копитами. Рука рефлексно потягнулась по лук і от я майже готова була на одному подиху захопити стрілу з сагайдака й зробити різкий розворот для пострілу, але... лук зник! Я ж точно пам'ятаю, як клала його поруч.
    - Тільки цього мені бракувало! От же накаркала собі "співбесідника". Ану повернись, коротун нещасний! - зрозумівши, у чому справа, я підскочила на рівні ноги й обурено шукала поглядом серед лаванди добре знайомого з уроків злодія. Як я відразу не здогадалась, що тут мешкають шофарки - перші крадії на маковому полі.
    Цей нахаба спокійно улігся десь позаду й переможно розглядав дерев'яний трофей доки я поглядом прочісувала кожен міліметер поля перед собою. Достатньо було почути, як він своєю зеленою вкритою гидкими бородавками рукою так голосно бринькнув тятивою, що аж зуби звело, і я, визначивши, де той знаходиться, миттю рвонула туди.
    Зроблений власноруч, розписаний рунами-оберегами, догляджений, як найбільший талісман... І це все, щоб в решті решт мій ріднесенький лук ось так просто поцупили?      
    - Ти у мене пошкодуєш, - процідила я крізь зуби.
    Не встигла я кулаки стиснути й трьох кроків зробити, як він уже з шаленою швидкістю прорізався крізь макове поле кудись далеко від мене і місця, де я нещодавно сиділа. Думки були надто повільними, щоб вигадати щось розумне, тому я просто діяла за принципом "б'ють - тікай, крадуть - доганяй". Взулась, кинула в сумку записник з ексохіком, після чого скочила на Ваєсаля й розпочала погоню.

    ***

    Безнадійно. Безнадійно, бурмотів він собі подумки.
    Шофаркам завжди вдавалось втекти з вкаденим майном. Це, звісно ж, не було правилом у випадку Зузу, але цей факт додавав йому впевненості у стрибках. Боягуз, неосвідчений, незграба... Він їм усім ще покаже, як цей незграба вміє втікати від ворога. Зузу аж захотілось показати тому дівчиську, наскільки він впевнений у її безуспішності. Його бородавчасте лице скривилось у єхидній посмішці і повернулось на мить до неї. Та вона не змінила свого виразу обличчя. Наче нічого й не помітила.
    Мак не шкодуючи сил лупцюв шофарка то по руках, то по щоках скидаючи з себе неприємних комах та лоскітний пилок. У вуха випадково потрапляли спантеличені бджоли, що згодом з допомогою вітру визволялись й відлітали слідом за відпалими молодими пелюстками позаду втікача.
    Не подобається йому ця справа. Та, на жаль, інакше вижити не вдасться. Тим більше, людей тут можна побачити не часто. А вкрадена річ не виглядає безкорисно. Вождеві повинно сподобатись. Це унікальний шанс принести якийсь пожиток і заслужити повагу в очах інших шофарків.
    Кінчиками вух коротун вловив крик дівчини.
    Ні-ні. Головне не думати, не думати. Просто біжи, ти майже на місці!
    Ноги перестали слухатись і шпортались на рівному місці. Червоні макові плями зливались зі спогадами і лише богині знали, чи це коїться в голові Зузу, чи насправді. Усмішка зникла від рою думок та навалу почуття провини. Як низько він впав... До чого себе довів... Він й справді переймався, наскільки необхідна ця річ власнику.
    Не сподобається це вождеві, геть не сподобається.

    ***

    У сідлі я переважала в швидкості, але гостровухе створіння в шматтях все ще було спритніше й скакало зигзагом з боку на бік, на що Ваєсаль аж ніяк не очікував.
    Чим далі ми відривались від нашого вельми туманного і неоднозначного маршруту, тим більше я починала панікувати. При будь-якому неочікуваному повороті без луку я не зможу себе захистити. Ох, чому шофарк вирішив вкрасти саме його?
    Я сіпнула ногами, щоб пришвидшити Ваєсаля і потягнулась тулубом разом з силою його м'язів вперед, як це робила завжди. Якось мимоволі я налаштувалась на небезпечний трюк, який завжди мріяла здійснити, але щоразу мої нікудишні спроби закінчувались доволі болючим падінням та грандіозним мурашиним землетрусом. Одну ногу я обережно в такт конячих ніг задерла дозаду. Страх падіння задурманив голову більше ніж я собі уявляла, тож зігнула другу ногу поперед себе ледве-ледве не відмовившись від скаженої ідеї. Довелось нахилити коліно вбік, щоб не вибити дорогоцінні мені зуби.
    Залишився останній крок. При цьому я не можу собі дозволити потягнути за повід. Це притормозить Ваєсаля. Щож, потрібен ривок.
    Удари мого серця почали випереджати стуки копит і я зрозуміла, що саме час підірватись у сідлі на ноги, інакше я вже на це не наважусь. Усю свою вагу я перевела на праву ногу. Спершу це скидалось на фатальну помилку, адже я майже випала з сідла, але неконтрольоване гойдання минулось, як тільки я почала копіювати хвилясті рухи спини Ваєсаля. Я стояла. Я справді стояла на сідлі, яке стільки разів чистила і боялась бодай царапнути котрийсь його контур, що розписувала білими візерунками для мене Онета. Навіть не зважаючи на те, що у ті часи вона була проти мого рвіння до перегонів з вітром.
    Відірвати погляд від потертих чоботів вимагало надприродніх зусиль. Мені вдалось лише кілька разів на менш ніж секунду підвести голову, аби перевірити, де зараз шофарк. Я повинна була знати, чи моя поза впливає якось на швидкість Ваєсаля. Очі спритно ловили темно-зелену акварельну кляксу, яку потім домальовувала моя уява. Признатись чесно, це не було найлегше, що я робила у своєму скромному житті. На мить мені навіть здалось, що шофарк вже зник у одній з нір і заховався там, в безпеці від мене та мого неконтрольованого гніву. Повіки ледве витримували важкі сонячні промені, очі сльозились, ноги сковзали, але мені вдалось знову піймати поглядом малого злодія.
    Ми поволі наближались і розум постійно повторював "або зараз, або ніколи, або зараз, або ніколи...". Ще один ривок і я зіскочила з Ваєсаля з розпахнутими руками просто на шофарка, що почав виглядати надто незосереджено. Біль від удару і царапин на ліктях стала другорядною, хоч і приглушила звуки довколишнього світу. Через гул по всьому тілі я не почула ні шофаркового, ні свого зойку. Та головне я зараз повалила на землю цю тварюку і трималась за його одяг. Тепер нікуди не втече.
    Як тільки втікач отямився й спробував вирватись, ніс вдарив мерзотний запах протухлої тканини, яка ні разу за своє існування не бачила води та мила. Попри синці я поспішно зі всієї люті вхопила його довгеньку кволу руку, щоб відібрати свій лук, на що він досить дивно відреагував. Відкинув вкрадене геть і щодуху буквально зішкрабував мою руку з своєї. Плачевне видовище.
    Кігті у шофарка були не маленькі і судячи по царапинам доволі гострі, тож не гаючи часу я відпустила злодія й зробила кувирок до лежачої зброї. Коли ж за стандартним сценарієм я націлилась на нього стрілою він навіть цього не помітив. Лише схлипуючи вилизував гидким синюватим язиком свіжий опік.
    На руці.
    Залишений мною...
    Вигляд цього створіння змусив мене почати вагатись, чи не допомогти йому чимось. У сумці точно знайшлась би якась мазь, що послабила б біль, але... Варто було мені тихо й обережно наблизитись, аби краще розгледіти пошкоджену ділянку шкіри, шофарк блискавично підскочив.
    - Не наближайся, темна, - розгнівано просичав він і подався кудись на північ не перестаючи триматись за рану.
    Що ще за "темна"?
    Я зробила глибокий вдох, звільнила руки від зброї й загледілась на тремтячі долоні. Як дивно, що сама я не обпеклась абсолютно. Знову все повторюється. У цей час Ваєсаль несподівано штурхнув мене в спину мордочкою. Всі думки вмить випурхнули горобцями з голови. Від цього ненав'язливого натяку на гру лице розпливлось у посмішкці. Схоже нещодавна пробіжка його набудила на веселощі. Так і хотілось про усе забути, ні про що не перейматись. Так... Я мушу заспокоїтись та розслабитись. Все йде своїм руслом. Саме так, як має бути.
    Я заплющила очі і на "раз, два, три" різко розвернулась до коня. Сміючись, я штурхнула його у відповідь та відбігла на кілька метрів. На сонці блиск його шкіри заворожливо підкреслював рель'єфність сильних м'язів. А особливо, коли він так граціозно скакав, як зараз.
    Ваєсаль знову вирушив мене наздоганяти, згодом я його, і так доки сили не покинули мене. Це завжди була його улюблена гра. Можливість її пограти нам випадає рідко, але принесеного задоволення вистачає на довго.
    Я втомлено гепнулась на землю й з головою пірнула в польові аромати. Перед очима відкрилось припудрене напівпрозорими хмаринками небо. Цілий день його розглядала б. Та один джентельмен вирішив перервати мені насолоду від пейзажу своєю великою волосатою пикою, що схилилась просто над очима.
    Звуки його принюхування здавались дуже кумедними і супроводжувались лоскотом, тож шансів встояти вибуху сміху не залишилось. Схоже, Ваєсалеві сподобалась ця нова гра. Він вмостився поруч і продовжив, прихрюкуючи, слинити мені обличчя.
    - Ваєсалю! Ха-ха-ха! Прошу, зупинись! Ти ж не порося! Ха-ха! - заміялась я і перекотилась в сторону геть з цієї ганебної пастки. Мій погляд досі був зосереджений на коневі, що здивовано нахилив голову, але, коли під ліктем я відчула крім трави, квітів та сухих грудок землі правильні геометричні форми, цікавість взяла верх. Я ненароком натрапила на чийсь амулет.
    Швидко підхопивши знайдений артефакт я по звичці сіла в позу лотоса й провела великим пальцем по металевому ребрі рівної ромбової фігури. Амулет зроблений з суцільного грубечого дрота вкритого знайомими символами. Ланцюжок з мотузки. Впевнена, що матеріал самої основи, це звичайне залізо. Дивний вибір. Зазвичай обереги роблять з дерева, а точніше з кори рідного дерева. Інколи зустрічається камінь, кристал чи кістка. Та не залізо. Принаймні не буду здивована, якщо Онета не розповіла мені про усі їхні види. Від цієї думки я смикнула правою бровою і цмакнула. Цілком реально, що його загубив шофарк. Хоча амулет міг бути чий завгодно. Невідомо чи справжній власник живий і чи рунний захист ще дійсний. Це перше правило, яке я порушила. Не брати чужих оберегів, доки не запевнишся, що він не налаштований проти тебе. Повезло, що обійшлось без моєї жертви. З абсолютно байдужим виразом обличчя я сховала цю не зовсім привабливу прикрасу в кишеню і підвелась, обтрушуючи штані від зелені та пилу. Ваєсаль підвівся також і вмить вже був поруч на поготові. Кілька секунд нас перев'язував шовковими стрічками вітер. Він ганебно плутався в конячій гриві та доносив приємні бавовняні хвилі з-за горизонту, що тепло цілували чоло, благословляли дорогу. Можливо це через амулет, можливо інтуіція, можливо фантазія, але я вирішила не діставати ексохік, а просто їм довіритись. У сідні на Ваєсальові я взялась за повід, наче вперше. Довкола досі було порожньо і тихо. Мертво. Думки змішались з почутями. Їх ніщо не відволікало, ні заєць, ні пташина. До заходу сонця ми ще могли пройти немалу відстань. Ввечері буде прохолодніше. Те, що треба для швидкої ходи.
    Ми рушили. Неквапно. Піщинки дум сочилися крізь пальці, сипались навалом проти моєї волі, переслідували мою самотність. А я не хотіла. Не хотіла думати ні про опік шофарка, ні про те, що мене чекає в столиці, ні про Онету. Поступово я почала коня підганяти. Я бажала бути подалі від усього і від себе самої у тому числі. Як наївно. Сидячи на коні я розчинилась на невидиме, покинула на мить реальність, заблукавши серед марних сподівань. Як боягузливо.