Ваєсаль гнався з усіх сил вже кілька хвилин. Ми прямували назустріч зеленим кронам дерев на горизонті, що дурманили голову своєю прохолодою вже давно. Те, що той незнайомий чоловік раптово зник, лоскотало п'яти і не давало насолодитись миттю, думками, що от от спекотне поле залишиться позаду. Він врятував мені життя, а я ледве ніс йому не зламала.
    Коло серця щось закололо і змусило пошкодувати про цю втечу, паніку, дитячу безголовість. Я навіть не подякувала.
    Десь на висоті пролунав крик орла.
    Коня це трішки збентежило, та не зупинило. Я відчувала кожну вибухову вібрацію, кожен удар його ніг. Нахилилась до нього так низько, що він ледве не почав битись мені об підборіддя шиєю. Закривши очі я подумки доторкнулась кожної травинки поблизу, шукала сліди, шукала рух, шукала чоловіка серед дрібних хвиль комашиних крилець і великих вітряних.
    Тиша. Він ніби просто випарувався.
    І цей оберіг... Ніяк не збагну, навіщо було його на мене надягати. Та в будь-якому випадку для того типа це таки мало якесь значення і він таки точно не виглядав, як той, хто жартує. Він абсолютно серйозно збирався мене кудись затягнути з незрозуміло якими намірами. Не міг він після такого зникнути. Його погляд був занадто... рішучим. Здається, я щось пропускаю.
    В секунді, коли я про це подумала, над головою пронісся звук ударів масивних крил об потоки повітря і з-за спини промчалась ковзька тінь, торкаючись кожної ділянки шкіри. І кожен швидкий дотик був для мене останнім ковтком солодкої води. Схоже, сонце занадто напарило мені голову. Знадобилось кілька стуків пульсу, щоб зрозуміти, що Ваєсаль непорушно стоїть перед велетенним пернатим хижаком невимовної краси, що щойно приземлився і граціозно складав лискучі крила. З його спини зіскочив чоловік. Саме той чоловік. Ну звісно, він піднявся вгору і його хвилі замаскував вітер. Таки він не невидимка. Крові під носом вже не було і, схоже, він не сприймав це, як особисту образу. Він відразу глянув мені у вічі. Цей зоровий контакт відчувся мені таким інтимним, що я майже впевнилась - чоловік хотів цим щось донести. Щось, що я так і не зрозуміла. По хребті між лопатками пробіглись холодні мурашки. Чи то від страху, чи то від передчуття, невідомо.
    "Це Елкара, - погладив чоловік птаха по пишній грудці, що була схожа на найдорожчу подушку, - Вона гарпія. Такий вид орла".
    Птаха прикрила на мить очі і склала віяло з пір'я на голові, яке досі було відкритим, ніби чекала наказу напасти. Та коли чоловік закінчив пестощі і зробив від Елкари пару кроків, вона знову настовбичилась. Бачила в мені загрозу. 
    "Вона допомагає мені захищати людей".
    Елкара на знак повної згоди зі словами молодика замахала крилами, що здійняло стовп пилу, і голосно крикнула.
    "Навіщо ти мені це кажеш?".
    "Я думав, що ти здогадалась, хто я. Але, боюсь, ти нічого не розумієш".
    Совість нашіптувала про недотримані манери, яких я ніколи не вчила. Чомусь мені здалось, що зіскочити з Ваєсаля і опинитись на рівні зі співрозмовником було правильно. Хоча все ще не прибирала руки з сідла. Від Елкари мені аж перехопило подих. Сивий відтінок пір'ячка переливався на сонці і здавалось, що птах лише срібна скульптура. Елкара мала гордо підняту голову, а погляд попереджувально вперся в мене. Вона була готова заклювати мене щосекунди. Справжній воїн.
    "І що я маю зрозуміти?", - врешті відповіла я, коли знову поглянула на молодика. Аж бридко стало від різкості власних слів.
    "Що тобі потрібно піти зі мною. До інших".
    "До інших?".
    Я не стала чекати, доки він знайде правильне, на його думку, речення, бо й сама вже здогадувалась і спитала, що мусолило найбільше.
    "Хто такі темні?".
    Чоловіка це питання здивувало. Він підвів голову. Сухі губи непевно привідкрились для глибокого ковтку повітря перед відповідю.
    "Якщо коротко, то це звичайні люди. Тільки від більшості відрізняються тим, що користуються магією життя, а не плодовою магією. І ти, і я відносимось до їхнього числа, - чоловік швидко перевів дихання з половинною посмішкою, - Цікаво, як ти могла про це не знати".
    В голові спливали Онетині слова - уроки по магії, що задавались мені абсурдними, адже я так і не знайшла своє джерело. Та зараз мені ніби натрапилась перша пара пазлів серед величезної нескладеної картинки. Магія життя. Я навіть не припускала, що з нею можна щось робити. Онета ніколи про це не розповідала. І, беручи до уваги останні події в Пюріні, я не здивована.
    "Навіщо мені іти до інших темних?".
    "Наш повелитель довгі роки шукав темних по всьому Елайду, - чоловік широко розвів руками показуючи маштабність події, - щоб зібрати до купи єдиний народ - дорізейців. Кожному мусить бути запропоноване місце серед таких, як він".
    "А якщо я не хочу?".
    Він прижмурився й схрестивши руки на грудях перевів вагу на іншу ногу.
    "Усі хочуть. Адже звичайні люди темних бояться. Не приймають. Ненавидять. І навіть вбивають".
    Мені знову перехопило подих. Знову кинуло в жар. Я відчула на собі вологу поту і від цього захотілось порухати плечима, хоч це й не зітре ані краплини.   
    "Вельмишановний король Атмонд ІІ особисто це дозволив. На щастя, він зник і найближчим часом не винесе нових рішень щодо нас", - продовжував молодик.
    Король? Ні, цього не може бути.
    "Так чи так, все одно тобі буде безпечніше з нами. Люди бувають непередбачувані".
    Я мусила щось сказати. Відповідь застрягла між гландами і стискала горло з усієї сили. Світ вмить став занадто тісним, а повітря замало. Я мала йти до короля, мала допомогти йому, а він... зник? Цей тип точно щось наплутав... Дихання вийшло з-під контролю. Я припинила дивитись на щось конкретне і від недовіри до почутого закліпала очима. Навіть не помітила, як сперлась лобом об сідло. Все було дарма?
    "Все було дарма..", - прошепотіла я сідлу і білим рідним узорам, над якими я звисала тінню.
    "Що?".
    "Це я тебе маю спитати. Що? - гнів спалахував вогник за вогником поглинаючи мене всю у безжальну пожежу, - Король зник? Тобто весь цей час я ганяюсь за примарою? Лише кілька днів тому мені сказали прийти до нього за важливим завданням. І тільки король, чорт забирай, знає, чому саме я мусила це зробити. Не може такого бути, що врешті решт йти мені нізаким!"
    Кам'яне обличчя молодика набуло рис співчуття. Він не знав, про що я дізналась від Лакени, не знав, як боляче стискав кам'яний кулак серце, коли думаю про Онету. Невже я дарма обірвала довіру до неї? Просто так на вітер?
    "Хто б тебе не послав у столицю, а тим більше за королем, добра він тобі не бажає".
    "Чому я тобі маю вірити?!".
    Чому я повірила Лакені?...
    "Тому, що я орлиний син і безпека мого народу на першому місці".
    Слова чоловіка здавались занадто спокійними. Мене це виводило. Мене все виводило. Все було дарма. Я пройшлася рукою по волоссі, що вже мало чим нагадувало косу і знервовано зняла резинку.
    "Навіщо ж було тоді зв'язувати?", - роздратовано посміхнулась я з припіднятими бровами.
    "По тій же причині, - молодик витягнув з-під туніки оберіг і тримаючи його за мотузку зробив кілька кроків в мою сторону, - Те, що у тебе був цей предмет для мене означало лише одне - ти шпигуєш за мною. А загроза для мене означає загрозу для дорізейців".
    "Але ти його безвідповідально загубив. Чи не так? Клеарх", - це був виклик, від якого в мене знову зверхньо сіпнулась брова. Було справжньою насолодою спостерігати за молодиком, що намагається зрозуміти, як я здогадалась його ім'я і марно намагається приховати подив у очах.
    Після недовгої паузи він погладив нерівності залізного ромба.
    "А ти не така вже й безголова, як я думав, - Клеарх посміхнувся і сховав оберіг назад, - "Латріс".
    На мить його посмішка зникла, а очі зміряли лінію горизонту і висоту сонця над землею.
    "Я мушу повертатись. Піду з тобою чи без. Кілька днів їзди займе дорога до найближчого містечка Ніве. До нього просто потрібно дійти, чи ти вже вирішиш прямувати зі мною, чи в столицю. Немає різниці, - Клеарх поправив сідло, в яке наступної секунди сів, - Можеш по дорозі вибирати. Але в Ніве ти маєш сказати мені остаточне рішення. Ясно?".
    Такий розклад подій мені подобався набагато більше, з розрахунком того, що я взагалі не розумію, де знаходжусь і не знаю, куди далі прямувати. Тим більше, якщо король дійсно зник. Я скоса поглянула на Клеарха, що до цих пір очікував моєї відповіді.
    Слушно було б подякувати.
    "Ясно", - впевнено сказала я і заскочила в сідло. Кілька днів якраз достатньо, щоб дізнатись те, що Онета постійно замовчувала, приховувала.
   
    ***        
   
    Коли ми рушили, я гадала Клеарх з Елкарою піднімуться в небо, але величний орел кілька годин вперто крокував по боку Ваєсаля не смикнувши ні одним пір'ячком. Мене дивувала ця дисципліна і гордість. Елкара поводила себе, наче окрема особистість. Так я звикла сприймати лише Ваєсаля.
    По праву сторону сонце опустилось достатньо низько над об'ємними хмаринами для кількох хвилин налитих чистим золотом. Я повернула лице до променів і вдихнула аромат свіжості. Небо стало медовим бджолиним раєм, що наповнював душу спокоєм та гармонією. Ці хвилини зачаровували. Одні з митей, якими не намилуєшся і не купиш ні за які гроші, щоб бачити ще раз і ще раз до кінця свого життя. Хоча інколи я задумувалась, чи не існує випадково десь місце, де захід сонця ніколи не закінчується.
    Коли сонце втомлено сховалось за хмари над чистим горизонтом, воно перестало мене цікавити і я пригадала, що ми з Клеархом задовго мовчимо.
    "Ти казав, що ти орлиний син, - я повернула голову до молодика на протилежній від сонця стороні, - Що це означає?".
    Клеарх задоволено посміхнувся. Впевнена, що йому також бракувало діалогу.
    "Я належу до гвардії орлиних синів і ми, як я вже казав, захищаємо дорізейців. Виконуємо накази повелителя. Б'ємося за нього і з ним пліч-о-пліч. Нас так прозвали через те, що ми змогли осідлати гарпій, - Клеарх зробив невеличку паузу, щоб дістати мапу і продовжив, - Звісно, не всі цей етап проходять, але наприкінці навчання від кожного це очікується".    
    Він почав пильно приглядатись до чорних ліній на пожовклому папері, якому так кортіло завернутись назад в трубочку. М'язи на його лиці трішки напружились.
    "Ми йдемо у неправильному напрямку. Нам потрібно трохи південніше", - промовив Клеарх і вказав напрям, де горизонт був порожнім від дерев.
    Ні, погана ідея. Я попросила мапу, спитала, де саме ми зараз знаходимось і де знаходиться Ніве. Лінія лісу так близько, що ми просто не можемо йти паралельно ній. Більше ні секунди не терпітиму цієї спеки. Можливо дорога лісом триватиме довше, але принаймні до Ніве я не висохну до кісток.
    "Ми йдемо абсолютно правильно, - сказала я віддаючи згорток паперу всіяний позначками й назвами міст, - Ліс просто перед нами. Підемо крізь нього".
    "Це небезпечно", - обурився Клеарх і агресивно вирвав мапу мені з руки.    
    "Нічим не гірше, ніж тут у полі. Забув про пітона?", - я гляділа прямісінько на ліс і вже уявляла, як перетну цю зелену межу.
    "У лісі набагато більше пазуратої, зубатої, отруйної живності. Пітон ніщо в порівнянні з... наприклад...".
    "Лоньєрами?", - від спогадів пересохло в горлі.
    "Саме так. Як мінімум через них ми мали б триматись від узлісся якнайдалі". 
    Клеарх вже майже звернув Елкару в напрямку, якому я всіма силами опиралась, тож з острахом вскочила вперід перегородивши орлиці дорогу.
    "Я сказала ми підемо через ліс. Там вода, їжа, тінь в кінці кінців", - аргументи досить вагомі, але молодик здавався невблаганним і навіть уникав зорового контакту. Він й справді хотів оминути ліс, лишаючи стільки можливостей поза лінією досяжності.
    Чоловік зупинився. Він без перестанку дивився на пухнасту зелень попереду, ніби хотів спалити її поглядом до тла. Потім почав щось шукати в сумці причепленій до сідла. Невже він настільки боявся звірів?
    "Гаразд, ти права, - кам'яне вираження лиця не пропускало жодну емоцію, та своє незадоволення він приховати не міг, - Тримай".
    Він кинув мені тонку колючу мотузку, яку я одразу спіймала лівою рукою і відповіла піднятою бровою.
    "Полагодь стріли. В лісі вони тобі можуть знадобитись".
    Самовпевнена посмішка з'явилась сама по собі. Я дістала сагайдак зі зламаним знаряддям і оцінила маштаби шкоди. Мотузка відбере у стріл швидкість, але вони все ще будуть здатні врятувати життя чи впіймати вечерю. Пощастило, що більшість зламані в половині або ближче до хвостика. Замотувати певну відстань від наконечника не можна, якщо хочу, щоб постріли залишились смертельними. Щож, пора приступати до роботи. До заходу сонця встигну заробити десь чотири стріли. Решта вже завтра.
    Я погладила один з наконечників і відібрала останню прохолоду, основну частину якої поглинула спека попередніх днів.