Старенька жриця походжала переді мною то туди, то назад і стриманно жестикулювала. Черговий раз розповідала про Війну Світла. Я ж лише сиділа схрестивши ноги на прохолодній з ночі землі. Так, мої думки літали десь далеко звідси. Я підставила собі під підборіддя долоню й сперла лікоть об коліно. Вільною рукою вичісувала росисті трави, що мокро ковзали між пальцями і з одним різкішим рухом могли розсікти мені шкіру.
    Це все безнадійно. Я приречена на життя без магії, адже я не можу навіть елементарно почерпнути її з якогось дерева.
    Той факт, що ми відрізані від цивілізації ніяк не давав мені спокою. Щоб це ми були десь далеко від столиці, далеко від веселощів, далеко від людей в кінці кінців. Найближче селище - Пюрін. Але завітати туди мені щастило лиш кілька разів. На пальцях однієї руки порахувати можна. Через цю ізоляцію моє коло спілкування звузилось до жриці Онети і коня Ваєсаля.
    Наш дім знаходиться поруч з лісом, що став моїм незговірким другом та вірним союзником, що завжди вислухає не гірше Ваєсаля і подарує спокій, втамує мою бурхливу вдачу. Якісь майже втрачені уривки пам'яті з мого дитинства кажуть, що втікати з дому в ліс я навчилась швидше ніж сказала перше слово. Пам'ятаю, як бігала по лісі і ловила у волоссі східний вітер. Летіла просто йому назустріч і відкривала рот від задоволення. Я пам'ятаю мимовільні бесіди з дикими лісовими трояндами. Питалась, як у них справи і яка на їхню думку буде погода, а вони то співали, то шепотіли мені у відповідь. Ох, я була та ще фантазерка...
    - Хааро, я, здається, тебе щось запитала! - крикнула Онета. Цей тон геть не личив її худорлявий поставі.
    Коли вона гнівається, то завжди витягує до мене свою довгу шию, наче гуска і крутить головою, від чого вплетені у її волосся срібні прикраси починають дзиньчати, як монетки.
    - Звісно, звісно... Дружиною короля Герольда І. була Пемінея І. і вона придумала заклинання перенесення під час Війни Світла, - простогнала я і закотила очі, - Ти повторила вже це щонайменше десять разів.
    - Щоб я останній раз бачила оцю твою зухвалу реакцію. Інакше ніяких фестивалів троянд, - вона схрестила руки на грудях і єхидно мені усміхнулась. Ой і хитра ж ця жінка. Вважатиму це за жарт, - Отож, у яких роках відбулась Війна Світла?
    - Ох, Онето, будь ласка... - мій голос більше нагадував помираючу собаку аніж благальний тон. Але що поробиш. Я знала, що скоро світанок і урок скінчиться, тож думати аж ніяк не хотілось.
    - То ти не знаєш? - стара далі продовжувала грайливо підморгувати мені.
    - Війна Світла... - я знесилено впала на спину з розкинутими по боках руками.
    - 1325 і 1336, - жриця безнадійно покрутила головою, - Гаразд, урок закінчено.
    Щодня ми встаємо вдосвіта, коли небо лиш починає світлішати, й занурюємось у навчання. Опісля у мене є трішки вільного часу і я просто обожнюю, коли урок закінчується з першим сонячним промінням. Тоді я мчу до лісу, сонцю назустріч, ловити східний вітер, насолоджуватись цими кількома безтурботними хвилинками, геть як у дитинстві.. У цей момент мене вже ніщо не хвилює, ані ізоляція, ані моє безталання в магії, ані зграйка шаблезубих безшерстих лоньєрів, що можливо вже стежать за мною божевільною і вичікують, щоб напасти.
    Онета не встигла й розвернутися, як я вже зникла між деревами, пускаючи довгу тінь на землю всипану сяючими діамантами. Ноги давно знають цю стежку, тож усі перешкоди я перестрибувала навіть не задумуючись. Природа раділа моєму приходу, а я раділа, що знову опинилась у своїй стихії з гілок, листя, шишок, стовбурів і моху. Попереду мене очікував кущ ожини. Без зупинки я вирвала похапцем одну недостиглу ягідку і поклала в рот, кривлячись від її кислинки. Та попри це посміхнулась, коли побачила нерозквілі шиписті стебла троянд. Вже скоро вони розпустять ніжні шовкові пелюстки, цілуючи цей світ своєю вродою. Зазвичай ці примхливі рослини надто вибагливі до температури та вологості довколишнього світу, але ось вони, молоді сором'язливі голівоньки, чекають правильний момент. Моя усмішка ще більше розпливлась і від задоволення я розкинула руки по сторонам не припиняючи бігти по добре розчищеному шматочку стежки. Промені плутались у волоссі та віях, сліпили очі визираючи то з-за одного дерева, то з-за другого. Думки плелись лише про сонце, лише про наповнюючий мене ранок.
    Ненароком я чиркнула по корі дерева.
    Тепло, що я відчула на кінчиках пальців змусило мене різко зупинитись.
    Магія. Вона змусила мене зупинитись. Черговий раз нагадала мені, що я роблю рослинам лише боляче. Скільки ще часу Онета закриватиме на це очі, невідомо.
    Вуста стягнулися в одну сувору лінію, коли я через плече поглянула на сосну, котрої торкнулась, і далі рушила звичайним кроком, намагаючись забути те, що сталось, намагаючись відшукати втрачений настрій.
    На моєму шляху з'явився струмок. Мій струмок. До нього крім звірів ходжу лише я. Тому це місце дихає по особливому, в унісон зі мною. В струмку наче плавали справжні даровані сонцем коштовності. Кожна маленька хвилька вабила до себе своєю кришталевою прозорістю, а я піддалася спокусі і нахилилась ближче, аби зачерпнути цієї чудової води і проковтнути комок гіркоти. В горлі відчувся приємний холодок, що неквапно розтікався по венам й губився десь в гарячій крові розбуханій нещодавнім бігом. Після невеличкої блаженної хвилинки прохолоди знову стало тепло. По воді залишився тільки солодкий присмак золотавого сяйва і ледь зволожені губи.
    Тут було так спокійно і затишно.. Аж не віриться, що лише у кількох кілометрах звідси є хаща з сірих моторошних дерев, де живуть кровожерливі лоньєри. Небезпечно наближатись до їхнього лігва так близько. Нюх в них бездоганний. Від такої думки рука якось сама по собі потягнулась до спини перевірити, чи не забулась я лук і стріли. Все було на місці. Та все ж дещо зараз турбувало мене більше, ніж гострота лоньєрових зубів.
    Я приречена на життя без магії.
    Елайд - величний світ, в якому магія циркулює, як в людському тілі кров. Важко уявити його без заклинань на загальній староелайдській мові, побутових артефактів чи взаємообміну енергій. А у мене все життя таке враження, ніби я стою збоку усієї цієї системи. Кожен справжній елайдієць має джерело магії. Комусь пощастило і джерелом стала рослина, яка росте геть повсюди, а комусь не дуже, тож він мусить залишатись на одному місці, бо його рослина дуже вибаглива до природніх умов і тим самим дуже рідкісна.
    При думці про досі незнайдене джерело мене сіпнуло і я ще раз набрала води в долоні та зробила ще один переривчастий ковток.
    Мені не настільки важливо бути такою як усі. Просто якщо завтра прийде якийсь п'яний чарівник і йому закортить покидатись в мене магічними кулями, то, думаю, один лук зі стрілами мене не врятує.
    Зітхаючи, я підвелась. Сама того не усвідомила, як пішла вздовж струмка на північ.
    Звісно, черпати магію я здатна, але точно не ту, що потрібно. Кожна моя спроба закінчується тим, що я витягую з життєву енергію, без якої рослина гине і не може більше творити та накопичувати плодову магію, на якій усе працює. Чим далі, тим більше я боюсь торкатись до дерев. Вони тримають в собі найбільше магії і це провокує мої негативні можливості. Я з радістю змирилася б з життям без чар, але сама усвідомлюю, що Онета не буде поруч весь час, та й взагалі мені не дуже хотілося б бути залежною від неї.
    З роздумів до реальності мене повернуло чиєсь завивання. Схоже, я зайшла задалеко від звичного маршруту. Страх вщипнув п'ятки геть зненацька і на рівні набутих вмінь руки та ноги підсвідомо понесли мене карапкатись на найближче дерево. Інстинкт самозбереження приглушував усілякі думки про спричинений біль, а адреналін блокував тепло, яке я відчувала та не впускав його крізь шкіру в кров. Єдине, що мене зараз переймало - неочікувані хижаки, яким зранку чомусь не спалось. Тут в тінях великих листків жодна людина мене не помітила б. Але вони так.
    На горизонті з'явились лоньєри. Висотою мені по плечі, мускулисті і холоднокровні. Вкопано стояли в тіні зливаючись із сіро-коричневими стовбурами дерев. Дивились просто на мене, просто мені у очі крізь ту щілину між листям, з якої на них дивилась я. Спів пташок зупинився. Навіть сонце спішно заховалось за хмари. Від їхнього кам'яного погляду кров застигала і серце зупинялось. В руках я тримала лук з натягнутою стрілою, готовою влучити у ціль. Мені геть не подобалась ця непорушність. У них наче є безпрограшний план і вони великодушно дають мені востаннє наповнити груди киснем. Затамувавши подих, я безшумно спрямувала стрілу на того, що виглядав могутніше за інших - на їхнього вожака. Він це помітив. Замість нападу він далі сверлив мене поглядом. Чому ж він чекає? Чому чекаю я?.. У нашому очному контакті щось наче перемикнулось. Наче небезпека вмить розсіялась. Вожак лише припідняв одну лапу, на секунду завмер, а потім повів свою зграю попід деревом, де я сиділа, аж на південь. Вони точно не йшли на полювання. Серед дорослих лоньєрів чимчикували й їхні малі кумедні цуценята.
    Щось тут не так. Лишати лігво не в їхньому дусі. Вони занадто прив'язані до своїх домівок. Що таке могло налякати наймогутніших хижаків лісу, щоб вони ось так підігнавши хвости прямували на південь, де на них чекає купа людських пасток? І не збрешу, якщо скажу, що вони про ці пастки знають.
    Можливо це божевілля, але я зобов'язана перевірити їхнє лігво. Надто незвична складається ситуація.
    Спочатку ліс зовсім не відрізнявся від тої приємної сонячної галявини зі струмком. Я насторожено крокувала вперед, роздумувала над можливими варіантами такої поведінки лоньєрів, не помічаючи красу ранньої літньої природи й геть забула, про час по дорозі у хащу, куди навіть сонце боїться заглядати. Кому не скажи - проклине.
    Можливо, минуло пів годинки, а можливо й більше, та перепочити не завадило б. Я сіла на корінь якогось величезного дерева. А згадавши про своє "чудове вміння" вбивати абсолютно будь-які дерева на своєму шляху, взагалі гепнулась на землю.
    - Пресвята Когена! - вирвалось з моїх уст, коли поглянула вбік у кущі й зрозуміла, що у них заховано. Від переляку я ледь не перекинулась через корінь, з якого нещодавно злізла. Простісінько на мене дивилася перекошена оленяча нажахана морда заляпана кров'ю з роздертої глотки. Чорні очиська перейняли у своє хазяйство мухи. Але і до самої рани не були рівнодушні. Гидота. Відразу видно, що ця дорога веде у лігво.
    Труп оленя не смердів. Напевно, був вбитий найближчу годину, якраз у той час, коли лоньєри покидали лігво. Мисливицький досвід нашіптував, що це відволікаючий маневр, що збиває переслідувача зі сліду. Розумно. Але хто ж міг би бути переслідувачем?
    Позбавлені здорового кольору дерева попереду стояли хмуро й непривітно. Їхні стовбури були неймовірно грубими і росли щільно-щільно одне біля одного. А високі корені переплітались між собою і створювали міцні надземні доріжки. Здається, мою вагу витримають, тож провалитись не страшно. Головне, аби нога не застрягла у одній з дірок. Тепло раптово кудись зникло і завіяв холодний осінній вітер, що, здавалось би, тут мешкає, доки інде панує решта пір року. Складалось враження, що ця частина лісу просто вимерла у забутті. Єдині розрізаючі цю тишу звуки вилітали з-під моїх черевиків. Наче весь ліс слухав тріск коріння піді мною й думав "святі небеса, як вона посміла ступити в це царство і порушити його гармонію".
    В певній мірі все виглядало мирно. Звісно, якщо не звертати увагу на страхітливий пейзаж. Не відчуваючи ніякої загрози я зупинилась, щоб дещо спробувати. Не дарма ж сюди перлась. Я поклала руку на стару потріскану кору невідомого й невипробуваного дерева. Зосередилась на магії. За мить долоня почала світитись м'яким білим світлом і по пальчикам відчувся цей потік. В руку начебто набиралась розжеравіла лава. Я мусила зупинитись. Гарячий потік - то життєва магія. Мені потрібен холодний. Знову те саме... Я з усієї сили відірвала руку від дерева й розірвала зв'язок. "Нічого, Хааро, не втрачай надію," - заспокоювала я сама себе протираючи зап'ястя.
    Почулось скавчання. Це міг бути один з лоньєрів і зовсім близько, адже у такій гущавині луна на далекі відстані не розлетілася б. Стовбури заважали розгледітись. Та скільки б я не жмурилась, скільки б не оглядалась, не бачила нікого.  
    Зненацька переді мною вздовж дерева навпроти простягнувся промінь світла, який дедалі яскравішав. Відкривався добре відомий мені портал. Все, можна провалюватись під коріння.
    - Хааро! - приглушено крикнула Онета, тільки но закінчивши перенесення. Пропекла мене з ніг до голови своїм нажаханим поглядом. А потім продовжила шопотом. Хоча видно було, що гнів їй аж через вуха парував, - Що ти тут, заради Матерів, робиш?
    Не очікуючи відповіді, жриця вхопила мене за руку і лусьнула пальцями, щоб перенести нас додому.
    Портал закрився за нашими спинами. Ми знову опинилися на узліссі, у власному скромному дворику, де вже чекав голодний Ваєсаль. Побачивши нас через вікно конюшні, він весело заіржав. Але зараз було зовсім не до нього.
    Онета йшла попереду мене, вела у будинок. Стало якось геть не по собі. Навіть не знала, що від неї очікувати. Могла бути тиха розмова, істерика, або дещо, що мене виводить найбільше - мовчанка. Це по особливому незвично, коли не чую, як вона розмовляє сама з собою, або намагається довести, що вирощувати грибоцвіти, це неймовірно захоплюючий процес. Так, вона справжня балакуха. І у момент, коли її занадто переповнена знаннями тарахкотілка вмовкає, відразу розумієш - щось точно трапилось.
    Наш будинок дуже незвичний порівняно із сільськими у Пюріні. Він побудований на висоті десяти метрів просто всередині дерева надзвичайних маштабів. Завдяки зачарованим камінцям з вицарапаними візерунками воно розпізнає нас і спеціальною гілкою підіймає до входу, або навпаки опускає додолу. Онета казала, що усі жриці у таких живуть. Але гадаю, що ми сюди поселились виключно через його вміння давати опір моїм вбивчим можливостям.
    - Як ти могла, скажи? - розгнівано спитала Онета, впустивши мене всередину й закриваючи за нами двері, - У лігві лоньєрів на людей чекає лише смерть. Ти не мала дитина, за якою треба ходити по п'ятам і мала б це знати. Що, якби я не встигла?
    Розпач. Тільки розпач спадав мені на думку, коли я подивилась їй у вічі. Вона й справді могла мене втратити через моє надмірне бажання пізнавати невідоме і банальну легковажність. Хоч ми не рідня, та все ж знаю, що Онета безмежно любить мене. Я могла б вигадати тисячу правдоподібних відмовок, щоб не розхвилювати її ще більше. Але я хотіла переповісти побачене. Чомусь мені здавалось, що це все відбувається не просто так. Коли Онета рушила до кухонної частини кімнати, я пішла за нею і тихо майже беззвучно промовила:
    - Лоньєри покинули лігво.
    Ця фраза зупинила жрицю посеред хати.
    - Вони не могли цього зробити.
    Хоч я й не бачила її обличчя, в голосі добре чула знервованість.
    - Я бачила. Бачила на власні очі, як вони прямували на південь. Їх було дуже багато. І дитинчата йшли також. Самій у це не віриться, але так воно і є.
    На хвильку запала тиша. Онета опустила погляд і почала перебирати пальцями прикраси у сивому волоссі, що незграбно лежало на кістлявих плечах. Вона намагалась знайти цьому якесь логічне пояснення, а я намагалась зрозуміти, як вона змогла мене знайти. Жриця смикнула худорлявою рукою, ценькнувши срібними перстнями.
    - Ми ж досі не поснідали, -  і пішла далі до різного кухонного приладдя, де вже за кілька хвилин запалився вогонь і запарував казанок, наповнюючи хату смачним запахом.
    - Може статись таке, що лоньєри вб'ють, але не з'їдять здобич?  - спиталась я, повільно сівши на табурет за невеличкий акуратно встелений вишитою скатертиною стіл.
    Онета відірвалась від приготування і повернулась до мене так, наче я сказала найбільшу в світі дурницю.      
    - Тільки не кажи, що ти бачила нез'їджену мертву тварину.
    - Бачила. Оленя. Дуже схоже, що його вбили вже по дорозі з лігва. Але не розумію навіщо.
    Стара насупилась і продовжила вимішувати щось у казані. Рухи руки стали швидші й агресивніші. На око цього не було видно. Я відчула це по хвилям. Слухати їх мене навчила саме вона. Онета казала, що по таким чином можна почути навіть думки людини, яка знаходиться зовсім далеко. Але для такого мені не вистачає практики.
    - Лоньєри розумні, хитрі і непередбачувані створіння, - забурмотіла жриця так тихо, що здалось, ніби вона геть забула про мою присутність, - Усілякі їхні виходки бачила, про всіляке чула, але про таке... вперше. Зазвичай за свою здобич вони наступних десять голів скрутять. Що за дивина, - жриця обстукала ложечку і витерла кондерсат на руках об вицвілу стареньку сукню брудно-жовтого кольору, яку я бачила далеко не вперше, - Хааро, пообіцяй, що більше ні ногою у лігво. Вони можуть повернутись першої ліпшої миті і вистежити тебе по запаху. Тільки спробуй мене ослухатись! - пригрозила вона мені пальцем.
    Так дивно лоньєри себе ще не поводили. Це і без Онети я добре розуміла, адже своїх ворогів по мисливництву пізнала давно. Будь-якого іншого дня вони без проблем би вискочили за мною на дерево і моє життя закінчилося б так, як життя того нещасного оленя.
    Онета поставила на стіл срібні тарілки і з білого казана почала накладати вівсянку. Солодкий аромат дражнив смакові рецептори, повертаючи відчуття домашньої безпеки. І, звісно, стара урізноманітнила монотонний вигляд блюда щіпкою засушених пелюстків квітів. Це обов'язковий елемент сніданку, інакше не бути їй жрицею. Барвінок для здоров'я, конвалія для краси, а нарцис для удачі. Та сьогодні серед звичних мені пелюстків з'явились ще якісь нові.
    - Гвоздика, - холодним різким голосом відповіла на мої думки Онета, - Нечисть відганяє.
    Між нами повисла якась напруга. Її голос водночас і тремтів, і був готовий щосекунди зірватись у крик. Онета сиділа навпроти мене і наминала кашу, черговий раз позбавлена бажання зі мною розмовляти. Тим часом, як мені ця сама каша в горлі застрягала від поступово наростаючого гніву. От так завжди... Знову влаштувала мені бойкот. І це замість того, щоб викричатись і забути. Але ж ні. Вона не вона, якщо тиждень мене не помурдує.
    - Тебе взагалі не хвилює ситуація в лісі? А що як те, що налякало лоньєрів дістанеться і до нас? - спробувала я розговорити її, повертаючись до теми.
    Чим далі, тим більше Онеті не подобалась ця розмова. Її аж перекосило від почутого. Вона доїла свою порцію і не зронивши ані слова, пішла геть, кудись збиратись. Я ж лишилась на кухні здивовано лупати очима з напіввідкритим ротом, бо не встигла їй завадити уникнути відповіді. Ховаючи погляд в підлозі вона швидко пройшла мимо, наче злодій якийсь. Це ж так очевидно, що вона щось від мене приховує.
    - Куди це ти? - єдине що змогла з себе видавити.
    - Яка тобі різниця? У будь-якому випадку я тебе з собою не візьму, - мовила вона кладучи в шкіряну сумку гроші, - Ти сидітимеш вдома. В хаті.
    - Що? А Ваєсаля погодувати? А лукострільба? А...
    - Я сказала, ти будеш в хаті і крапка. Ваєсаля погодую я, без лукострільби не помреш, - вона поклала ще кілька дрібничок у велику пласку сумку, після чого сухо додала, - А ще ніякого фестивалю.
    - Як так? Ти ж обіцяла, що пустиш мене. Онето, я тебе прошу, це ледве не єдиний раз, коли я іду між люди. Тим більше я вже задоросла, щоб ось так мене лишати.
    - Можливо ти і доросла, але по твоїм діям не скажеш. Ти мене сьогодні дуже розчарувала, - Онета одягнула старенький темно-зелений плащ і накинула на голову великий капюшон, що кидав темну тінь на половину її обличчя. У порозі вона призупинилась, задумалась, хотіла ще щось сказати, але замість слів махнула прикрашеною сріблом і дорогоцінним камінням рукою, від чого зачарований камінь у моїй кишені засвітився трішки більше, ніж зазвичай та погас.
    - Ні... - не могла повірити я, - Ні-ні-ні! Ти не можеш мене тут зачинити, ні! Онета!
    Але її вже не було у хаті. Навіть якщо вона мене почула, точно не відгукнулася б. Я розігналась чимдуж за нею, відчинила двері і ледь не випала з будинку. Онета тим часом вже зійшла з гілки на землю і швидким кроком ішла по протоптаній стежинці, що вела в Пюрін.
    - Онета!
    Вона не обернулась.