Я плакала. Перегоратала щойно написані сторінки і плакала. Потім поверталася до блокнотів і звірялася. Кінець моєї роботи настав. І це навіть не полегшення, і зовсім не щастя — скоріше спустошення. Повна нестача сил. Я змучилася розбирати його хаотично нашкрябані думки на жовтуватому папері, постійно відмахуючи почуття власної поганости. Він лишив це завдання, проіґнорувати яке, значило б забути його. Було важко, але я йому вдячна, бо ніколи б в житті не наважилася на подібну авантюру, що зовсім не типова для мого статусу, віку та, для деяких старовірів, статі.

Тоді я повернулася зі школи. Встала з автобусу в пізній, малосніжний вечір, і за звичкою, навіть не оглядаючись на машини, що могли раптово виїхати з-за двох поворотів, перейшла дорогу. Була п’ятниця. Вглиб вулички чувся дитячий гамір, а десь позаду велася жвава балаканина сусідок про світле минуле. Я згадала нашу вчорашню розмову за вечерею, де саме розмірковувала про такі-то розмови. Я розповідала Вікторові, що люди старшого покоління звикли говорити про минуле, частіше, аніж вони говорять про теперішнє, а якщо і говорять то в контексті минулого, зовсім іґноруючи майбутнє. Для них цього майбутнього просто не існує, можливо тому, що їхнє життя наближається до завершення? Віктор уважно мене слухав, не перебиваючи, як це бувало зазвичай. Я дивувалася цьому його спокою, але намагалася вести розповідь далі, логічно і послідовно. Та на половині моєї "лекції" він нарешті озвався, мовивши, що не всі люди минулого вихваляють те саме минуле. "Я лише і живу думками про майбутнє і заради цього майбутнього", — замріяно мовив Віктор. Тоді я нічого не зрозуміла. Я лише витримала недовготривалу павзу, відхтовхуючись від його недолугого порівняння себе із "старшим поколінням", продовжила говоріння далі. І коли наступного вечора я поверталася додому, вслухаючись у випадковість розмови сусідок, мені вже хотілося якомога скоріше поділитися з Віктором думками. Мені хотілося, аби він знову, як зазвичай, м'якістю обох рук охопив мене щоміцніше, і я загубилася в його обіймах. На кінечність нашої вічности я зовсім не розраховувала…

Я натхненно штовхнула двері паркану вперед і, поспішливим хвиськанням, дійшла до дверей будинку. Вікна, що виходили на двір світилися темрявою і я подумала, що Віктор грає на маленькому фортеп’яно, а стомившись, спостерігає за набридливими голубами на задньому подвір'ї; вони чомусь дуже полюбили це дещо закинуте місце. Але, опинившись у холодному коридорі, в хаті не розвиднілося. Скрізь панував морок. Я не вмикала світла. Я чомусь була переконана, що у цій темній загадковости є деяка запланована романтичність. Не знімаючи верхнього одягу я пройшла до вітальні, почергово оглядаючи кожну з кімнат. У нас їх було дві: спальня і мій робочий кабінет, що Віктор облаштував для мене у жовтні, і я сподівалася того грудневого вечора побачити його там, але всі кімнати охопила порожнеча. Заморено я зайшла на кухню, і нарешті звільнилася від важкезних зимових кайдан, кинувши пальто на стільчик. Я взялася телефонувати і, слухаючи зловісність павзи, помітила папірець, а поруч стопку книжок і конверт на останній. Вуличний ліхтар, безсовісно підглядав за мною, а коли я піднесла листочок ближче, аби вчитатися, світило неначе наблизилося. Текст розпливався від нестримного тремтіння руки — я передчувала гіркі сльози та гучне ридання. Але нічого окрім нашкрябаного “Кохаю” розмашливим жестом олівця, не було. Порожній листок А4 і лише одне слово, яке нічого не пояснювало. Тож я дзвонила далі, але мій “абонент” був недоступний. Я почала втрачати контроль — навіщо вся ця робота з психологом, коли я знову падаю у провалля власних тривог? І через що? Через його численну відсутність, яку можна пояснити тисячами причин, а не однією найгіршою. Але я здалася. Я увімкнула мляве тонке світіння над раковиною і всілася за стіл плакати. Живіт бурчанням озивався до мене, бо я зовсім нічого не їла з самого ранку. Та я не шукала поживи, а просто плакала і коли плакати стало нічим, очі висохли і вже воліли заплющитися, я знову помітила стопку книг з конвертом на вершині. Якось сильно билося моє серце від цієї гори невідомого писання, яку я боязко переставила на їдальний стіл, і кинувши гнівний погляд ліхтарю-шпигуну, потягнулася до книг. Таємничий конверт впав додолу і я вже не мала сили нахилятися по нього, тож звернулася до найвищої книги. Але то виявилася зовсім не книга, а щоденник — товстенький, чорний і, здається, шкіряний. Я перегорнула декілька порожніх сторінок, помітивши вирвані нерівности між листками. І на п'ятому розвороті мене урочисто зустрів п'ятнадцятирічний Віктор, що своєю підлітковою рукою, робив перші особисті записи, вкладаючи літери на правий бік, особливо не зважаючи на їх охайність. Віконні шибки розбивав зимовий дощ, заважаючи ліхтареві читати разом зі мною. Тої ночі я не спала. Тої ночі я читала його щоденники — кожен. Перший з яких він почав казкою про Місяць і Сонце. Я вчитувалась в його хаотичність думок, що аж ніяк не систематизувалися з віком, а лише набули ще більшої розхристаности. Його абсолютну точність і детальність, якими він заповнював безкінечність сторінок. Він занотовував все, від чого якість оповіді страждала, і деколи, зайва пунктуація, або часто пропущені чи недописані думки, заважали швидко промайнути речення очима. Але він був щирим. І лише під ранок я зрозуміла те кинуте запискою “Кохаю”.

Написати. Що написати? Який ще роман? Книгу? Оповідання чи бодай вірш — я не зможу. Я замала для цього, я не готова відкривати холодний, сніжний папір на комп'ютерному екрані і торкатися клавіатури, вигадуючи речення за реченням. Мене вистачить всього на три сторінки. На три страшно примітивні сторінки, де Вікторова хаотичність в порівнянні здаватиметься найструктурнішою писаниною світу. І як не журналістика то що? То що, Вікторе?

Того дня я не пішла до школи, навіть не повідомила про свою відсутність — я зникла на один день, аби зрозуміти, куди зник Віктор. Я чекала на нього. Від того чекання відкрила текстовий редактор на комп'ютері, вдивляючись на чорну вертикальну паличку, що кожної неспокійної секунди зникала, а наступної секунди з'являлася. А тепер, коли робота завершена, ця неспокійна паличка мене аж ніяк не турбує — вона просто сповіщає про кінець, якого я чекала. Холодна кава поруч більше не відволікає, а зникнення Віктора навіює сумну вдячність. У конверті лежали гроші. Великі гроші, походження яких було мені невідомим. Я мала лише підпис на звороті конверту "На мрію" і купу риторичних запитань, що мукою, важкістю поступово знищували мене, тож я писала. Кожен день, тиждень, місяць, пів року. Просто писала, бо він так хотів. Бо він говорив про якесь кохання… Я написала книгу.

По весні на мою електронну пошту надійшов лист. Без заголовку та вступних пояснень — текст розпочинався моїм ім’ям. Наступне речення так само. Скільки ж у тому листі було моєї квітковости, про яку так богоподібно писав Віктор!

“Лілія! Ліліє! Ліля! Лілія! Я прошу тебе, не забирай у мене мого чоловіка. Ліля, прошу, бо я знаю, ти можеш. Бо твоя краса довершена: твої медові коси, твоя рум’яна шкіра, твої смарагдові очі… Твоя посмішка, мов свіжий подих весни, а голос м’який наче літній дощ. І я не можу конкурувати з тобою, Ліліє. Не забирай його, прошу. Він говорив про тебе у снах, тож я знала всі ці епітети, мов “отче наш”. І я нічого не могла зробити. Лише тихо плакати в подушку, коли він знову називав твоє ім’я. Я можу тебе зрозуміти. Можу зрозуміти Віктора. Але ти не знаєш наскільки він важливий для мене! Не забирай. У тебе будуть інші чоловіки — у тебе великий вибір. А я більше нікого не покохаю. У мене є лише він. Я мала б тобі написати. Все пояснити і… Я ніколи не говорила йому, що люблю, що кохаю. Я була холодна, але це не значило, що я не любила його. Я все знала. Про вас. Ще задовго до тої випускної сукні. Але я мовчала, бо дуже його кохала, так, як він ніколи мене не кохав. Певно, я пишу фігню. Бо я п’ю і сміюся, коли дивлюся наші сімейні альбоми. Тимофій питає де тато, а я… не знаю. Я називаю тебе лярвою, але не зі зла, а з горя. Моє щастя залежить від тебе, і від того, що ти вирішиш, Ліліє. Просто не забирай!”

Мені бракувало слів. Хотілося рвати на собі волосся, здирати шкіру до крови, до повного знищення себе. Ця жінка насмілилася написати мені такого особистого листа, певне, в алкогольному сп'яніння, але чи не є це найщирішим станом людини? Коли забуваються всі моралі та етика, коли нічого не турбує і відчувається тільки приємна утома, або, навпаки, піднесеність. Коли реальність стає нереальною, але і найбільшою реальністю у світі.

Вона не знала, що Віктор зник. Коли на другий день по його зникненню я повідомила в поліцію, очікуючи на оперативність шукання загубленого, надавши всі щоденники та нотатки у доказ, поліціянти повідомили, що все нагадує просте самогубство. Що нібито чоловік не витримав акту насильства над коханою, жорстокости до себе та посягнувся на своє життя. Я не сказала про гроші, лишила їх собі, правда і досі їх не торкнулася. Я думала, що його портрет буде висіти по всьому місту, а про його зникнення заговорять у новинах, але нічого. Вони шукали вже мертвого, радячи мені помолитися за нього, щоб на Тому Світі йому було легше. Сходити до церкви, поставити свічку — змиритися з його смертю. Я не могла. Бо я цьому не вірю. Бо він живий і я буду у це вірити. І саме заради живого Віктора я написала цю книгу. Тепер він має домівку — ці сторінки. І тут він живий.

Але, спираючись на лист, Ліза не знала про зникнення чоловіка, про ймовірний статус вдови. Вона також не знала, що Віктор її кохав, що вважав себе зрадником і шаленцем, збоченцем, через подвійність свого кохання. Я мала показати їй ті сторінки, де він описував її — свою дружину, свою жінку. Я мала сказати Тимофію про батькову любов. Я мала, бо стала випадковим і небажаним членом їхньої родини. А родина має ділити горе разом.

Це був сонячний квітневий день, з дрібними калюжками під ногами. Я вирушила пішки, бо кататися на автобусі у карантинний час мені не хотілося. Пройшла година і я вже стояла перед будинком Віктора. У тиші вулиці, якою гуляла вітряна прохолода, мішаючись із сонячним теплом, я натиснула на дзвінок, од вищання якого вийшла Ліза. Вона схудла. З лиця зникли щоки, від чого зморшки виразнішали. Вона звичайно впізнала мене, але здивований погляд говорив, що я теж деякою мірою змінилася. І це правда. Я більше не носила карколомно-довершені образи, де кожна деталь мала значення. Тепер я перейшла на легкість, справжність та навіть деяку очевидність: із макіяжу лишила тільки помаду і злегка нафарбовані вії, в одязі зверталася до брутальної романтичности, іґноруючи минулу строгість. Ліза підмітила, сказавши, що наші зміни почалися з випускної сукні. Я ж у всьому звинувачую той травневий день.

Я пройшла до будинку. Ліза налила мені чаю і покликала Тимофія до столу, куштувати принесені мною шоколяди. Хлопчик жваво підбіг до мене, показуючи нового трактора, і дитячою незграбністю всівся на стілець поруч із мамою. Я відпила трохи чаю і, поставивши гарячу філіжанку на стіл, заговорила:

— Віктор зник, — я з легкістю вимовила нелегку фразу, наважитися на яку з кожною хвилиною розмови було б все важче і важче, тож я почала саме нею. Лізини очі миттю налилися слізьми. Вираз здивування на обличчі та химерна посмішка скалічено оголила кутики її ікол.

— Куди зник? — шепотінням запитала Вікторова дружина.

— Я не знаю. Поліція вже не шукає його живим.

— Господи! Чого ж ми сидимо?! Нам треба збирати волонтерів, шукати його із собаками, він має десь бути?! Може він кудись поїхав по справах, і потім… це ж Віктор! Він, мов мала дитина, зовсім про себе не дбає, я… я не мала його відпускати, — вона вхопилася за голову і звила на всю хату. Тимофій був не готовий до материної істерики, тож підскочив з місця та обійняв неню, лагідно розпитуючи що сталося. Я не могла дивитись на цей її біль. На біль сильної жінки, яка здавалася кремезнішою за скелю, але певне, уподібнюючи її до скелі, я забула про круті схили вершин, якими чуттєво котяться снігові лавини. Але чи могла я приховати всю правду? Не повідомити дружині про її коханого чоловіка? Ні.

— Він зник у грудні. Двадцятого грудня. Я вам нічого не говорила, благаю, пробачте. Я займалася активними пошуками, разом з поліцією, але вони, мовби досвідчені, сказали, що шукати його марно. Хіба що тіло. Вони прочесали ліс на Басах, ми там живемо з травня минулого року, перевірили річку, озеро, але теж марно. Вони вирішили, що це був суїцид, але тіла на підтвердження цьому немає, тож я думаю, він живий, — жінка заспокоювала свій плач, аби чути мене, витираючи безупинність сліз. Я, насправді, вже не чекала дива і його раптової появи, але збрехати людині в горі, напевне, моє єдине правильне рішення. — Та я прийшла не для цього. Ви написали мені листа і там сказали, що він вас не кохав. І ви не праві, бо він вас дуже любив. Ось.

Я простягнула жінці вирваний папірець зі щоденника Віктора, де він оспівував її вроду з усією любов'ю. Де говорив про Тимофійчика та своє щасливе подружнє життя. Я вже не тримала сліз, а плакала разом з нею, зігріваючи хлопчикову ручку. Вона затуляла рота, читаючи писані зізнання Віктора в коханні до своєї жінки, стримуючись. А Тимофійчику я переповіла казку про Місяць і Сонце, сказавши наприкінці, як сильно його любить тато і що він тепер буде з ним завжди, як і моя мама.

Я підвелася і вийшла з кухні. Одягнула пальто, взула туфлі і відчинила двері, як ззаду мене хтось міцною задушевністю обійняв. Надія! Що ж вона робить з людьми, навіть такими приземленними, як я. На мить, скупу мить, я повірила, що це Віктор, що це такий недолугий жарт, але то була Ліза.

— Не звинувачуй себе, — мовила вона нерівним голосом. — Я знаю, ти найкраще, що він мав у житті.

Я вийшла на двір. Вдячно прощаючись помахала Лізі рукою і вийшла. Я крокувала спокійною вулицею, згадуючи кожну деталь його життя. Можливо, я таки маю кохання до світу. Може я таки письменниця, але тільки завдяки йому. Якби не він, чи пробила б моя воля цю греблю минулих страхів? Чи змогла би я покинути батька? Я б і надалі ховалася від світу у маминому одязі, що я ночами перешивала на свій лад та розмір. Я б і далі мучилася від вразливости власного єства, яке чулося шкільним задиракам і вуличним критикам. Він — найдивовижніша людина у світі, яку я отримала у подарунок від когось дуже-дуже доброго. Від мами? Тож, ця книга про нього, яку він сам і написав, а я лише впорядкувала його хаотичні речення — надала сталости і стояння, зробивши рожевість його думки символом.

А може він у рожевому будинку?