Стрімкість розвитку наших стосунків робили мене пожадливим до найменших дрібниць. Я очікував на власну беземоційність, холодність у вчинках, що, зрештою, призведе до всеосяжної нудьги з її боку. Але такого не сталося. І коли пройшло вже шість місяців нашого таємного кохання, я відчув потребу у більшому зближенні. Так, вона була відкритою зі мною на різноманітні суспільні, політичні, філософські теми, але аж ніяк не хотіла розкривати свою власну життєву історію. Вона воліла б без кінця говорити про кінечність і фактичну нелогічність нашого життя, аніж відповідати мені на прості запитання про настрій, минулий вечір, або сніданок. Ні. Ця крига не танула в моїх гарячих долонях, а упиралася, від чого вона перетворювалася на грецьку скульптуру — Богиню Непробивности. Хтось, вже б звинуватив її у нещирості, але я бачив її сповнений ніжности погляд, яким вона промовляла до мене кожного разу, як наші очі стрічалися, заворожуючи мої усміхнені, блакитно-туманні вічности. Ночами, я вигадував місця, де б нам було добре. Де б ми могли залишитися виключно вдвох, без зайвих очей та імовірної присутності бодай когось. І в холодний, лютневий вечір я згадав про дім моєї безтурботности, про місце пригод і фантазій, куди я зникав на все літо від міської тривоги і недитячої нудьги. Так — це ідеальний варіант, аби зникнути. І я приймаю рішення тікати повесні. Туди, де, певна річ, вже нікого немає. Де старий будинок стоїть занедбано над річковою стрімкістю, де рожева фарба зблідла, здерлася, лишивши лише натяк на минулу рожевість. Так. Ми їдемо туди на весняних канікулах — рішення прийняте закоханістю і наївністю.
Це був перший день весни, коли я, тримаючи її манюньку ручку, порівнюючи колір її лаку та будинку, розказав про свої наміри. Вона змінила свою лагідність на звичну серйозність, і стиха мовила:
— Я не можу. Пробач, — рука вислизнула з моєї кремезної долоні.
— Чому? — безсилою турботливістю поцікавився я.
— У мене є справи, які я не можу полишити на цілий тиждень, — вона чомусь одягалася. Йшла?
— Які? Я можу допомогти, — я все її зупиняв.
— Ні. Ти не можеш допомогти, — рішуче процідила дівчина, з легким роздратуванням у голосі.
— Але чому? Це ж були б чудові канікули. Тільки ми удвох, Квітко.
— Ні! — вона рвучко прибрала мою руку зі своєї щоки, — ні. Я не можу поїхати і все.
— Але…
— Мій батько пиячить. Він повертається з роботи і я вже знаю, що всі гроші, які він заробив, були пропиті за раз. У нього лишилося гривень двісті, але що то за гроші? На місяць? Тому на канікулах я працюю. З сусідкою на ринку. Продаю рибу, — її голос послабшав до шепотіння і нерівного дихання.
— Я можу допомогти грошима.
— Не можеш. Я ніколи не візьму твоїх грошей, ніколи! І я маю бути з батьком вечорами. Я не можу залишити його одного. Ми одні. Його вічні друзі-алкаші рознесуть усю квартиру, і ми залишимося з нічим.
— Вибач, я не знав, як тобі допомогти. Я можу надати кваліфіковану допомогу твоєму батькові. Я знайду лікарів, клініку, я зможу…
— Ні. Я ніколи не прийму допомоги. Я сама впораюся. Вибач, я б із задоволенням поїхала, але не можу.
Вона стояла вже абсолютно вдягнена. Вона не чекала на мене. Вона тікала від мене і я розумів її. Вперше так яскраво я відчув її особисту трагедію. Лілія чмокнула мене у куточок губ і вийшла з класу. А я закрив руками обличчя, намагаючись стримати сльози. Ось чому вона здавалася такою дорослою, з незмінною серйозністю в погляді і манерах. Мені було її шкода, та хіба ця моя слабкість сподобається Квіточці?
Вона не змінювала своєї думки, а я не наполягав. Вона сміялася вечорами і я не міг збагнути звідки в ній стільки внутрішньої сили? Вона ділилася зі мною якимось неземним коханням, якого я не заслуговував.
І я відчував невагомість її торкання, яку мають лише янголи. Я дивувався їй кожного разу, і вдивляючись у дівотство очей, намагався розгледіти бодай краплину страху, нерішучости. Ні! Вона мала страшенну любов, що сочилася крізь її тіло до людей і я не боявся загубитися в ній, а волів би розчинитися і стати цим почуттям — коханням.
Я неспокійно спав останній рік, але вона мене, наче зцілила. Я почав бачити сни, без повторень лиць та безглуздих дій невротичного змісту. Я здобув спокійного теплого прихистку в її квіткових руках, і тепер мав силу твердо стояти на ногах, не хитаючись від думки до думки, переймаючись усім і нічим одночасно. Завдяки їй я розквіт буйністю почуттів і рішучости, лишивши минулу холодну лякливість. Певно, це і є те саме кохання, якого, виявляється, я по-справжньому ніколи не знав. Вона…
Грюкнула дверима мого кабінету. Я саме прийшов на роботу, і готуючись до першого уроку на другій зміні, боровся із нападом раптової ностальгії. Вона мовчки, чуттєвою, але швидкою ходою, наближалася до мене, дивлячись хижим поглядом виключно мені в очі. Вона привіталася колючим поцілунком, лишивши частинки своїх червоних блискіток на моїх губах і твердо мовила:
— Я поїду з тобою.
— Куди? — сміявся я, вже й забувши про рожевий будинок.
— У той будинок, про який ти казав. На весінніх канікулах. Вони саме через тиждень, тож ми встигнемо, — тепер Лілія дивилась на мене, сподіваючись на згоду.
— Ага, чудово! Так, ми поїдемо, прямо через тиждень, — я ніжно поцілував її у лоба. — А як же гроші і батько?
— З грошима я розберуся, а батько… — вона засмучено опустила очі, піднявши брови, разом із глибоким вдихом, — ми посварилися і я не хочу бути з ним поруч. Я цього тижня буду дуже зайнята, тож, я не буду його бачити, а наступного тижня, я взагалі втечу з тобою!
Вона знову підняла на мене широко розплющені, шалено усміхнені очі, в яких миготінням палали закохані іскорки. І я поцілував її ще раз, і ще раз, і ще раз — мало. Хотілося вічно торкатися її тонкої шкіри губами, відчуваючи гарячість її щік та м'якість губ. Передчуття неприпинного кохання тривалістю в тиждень, приємним хвилюванням билося в грудях, хвилями піднімаючись до самого верхів'я голови, а потім різко падало вниз до серця, повторюючи все спочатку.
Нас роз'єднав дзвоник на перерву, тож вона мала йти, аби у шестикласників не виникло зайвих запитань. Але це прощання було не на довго — ввечері ми знову зустрінемося, у тихому кабінеті, де за дверима тиняється порожність з утомою, переслідуючи самотні фігури із великими пакунками зошитів, порожніми відрами, мокрими швабрами, чи міцною зв'язкою ключів. Ми будемо не одні, та попри це, опинимося наодинці.
***
Дорога до рожевого будинку виявилася неочікувано доброю. Звернувши з основної траси, ми опинилася у центрі невеликого селища, де самотня до цього доріжка, пускалася кругом, з якого розходилися дві різні дороги. Я пам'ятав цей шлях ще змалечку і прекрасно знав, що слід повертати праворуч, потім ліворуч, а потім знову праворуч, виїхавши на широку дорогу, яка буде помірно вужчати, а щойно машина промине останню хатину, дорога стане зовсім маленькою. Але дорослість давалась в знаки і тепер я не мав такої упевнености. Лілія бачила мої сумніви, тож особливо не заважала зосередитися, а мовчки розглядала скульптуру посеред клюмби. Невелике кафе, головний сільський магазин з товарами для будь-якої потреби, сільська рада, церква і краєчок школи за гіллям дуба — промайнули за вікном вже вдруге. Я зрозумів, що крутнув зайвий круг, тому, аби не в'їхати у третій, поспіхом звернув на якусь вуличку. Вужчало, а після промайнутої тарасової хати, дорога рвучко покотилася вниз. Ми були вже близько. По праву сторону безкінечністю тягнулися ще не засіяні поля, по ліву — глибокий яр з ріденькими деревами на різних його висотах. Ми проїхали красу природи і промайнули поворот на ферму — тепер слід було не проґавити маленьку доріжку по праву сторону. Я сповільнив крок машини, уважно видивляючись невеликого синього хреста з огорожею на узбіччі дороги, як шану невідомому солдатові полеглому у Другій Світовій. І таки знайшов. Повернув руль, машина крутнулась за ним, але звичні дві прокатані смужки зникли. Все заросло і затія проїхати туди видавалася фантастичною вигадкою. Лілія поглянула на мене запитальним поглядом, в якому читався навіть деякий докір. Вона хотіла пошвидше дістатися дому, бо страшенно стомилася їхати — дорога її втомлювала, і я вдаюся до цієї необережности. Міцні гілки дерев б'ють дах машини, скреготом царапаючи вікна. Під колесами відчуваються ямки і виступи — ми безперестанку скачемо. Я подумки попрощався з цілою коробкою яєць, що лежали в пакунку на задніх сидіннях, і машина підстрибнула ще вище. Прозвучав глухий удар і Лілія дзвінко засміялася: "Я вдарилась об торпедо", — потираючи лоба, вона скиглячи сміялася. Я підхопив її смішинку і, жаліючи новоспечену гулю на дівочому лобі, поглянув на дорогу, яка зникла — перед нами розкинулася знайома мені галявина, дивовижно зелена, як на кінець березня. Дівчина подібно мені підняла очі і задоволено видихнула — ми приїхали!
Я почергово діставав наші речі з багажу, роззираючись довкола. Такого густого лісу кругом я не пам’ятав зовсім, певно, його там і не було. Лілія підійшла, аби спитати де ж саме розташовано будинок і я, у відповідь, кинув здивований погляд. Як можна не побачити двоповерхову рожеву будівлю на тому боці річки? Я віддав їй декілька легких пакунків, забравши важку решту собі, і відправився на пошуки старого містка-тунеля. Та жодної античности я не побачив. Так само як і річки — лише болото. Я відчайдушно шукав будинок з невеликими вікнами пофарбованими білою фарбою і такими ж білими колонами при вході. Але за густим кленовим гіллям на тому березі, зловіщою руйнацією виднівся лиш кінчик даху. Дерев тут значно побільшало. Відчуття порожнього мовчання, якого я не очікував, переросло у порожнє сновигання каламуттю під ногами. Я втратив сенс нашого відпочинку, передчуваючи зниклу розкіш будинку мрії. Мене переповнювали почуття несправедливости і жалю до місця, де я так довго був по-справжньому щасливим, і яке тепер стоїть суцільним занедбанням, присоромлено ховаючи своє вмирання. Дім повільно перетворювався на частину ландшафту. Але я таки зібрався і рушив уперед, інтуїтивно відчуваючи, що саме за цими колючками має бути мій улюблений міст. І ця інтуїція була безпомилковою — я, відчуваючи цараписте торкання рослин, проходив далі, притримуючи гілля подалі від Ліліної ніжної шкіри. Під ногами чваканням з нами вітався бруд, значно сповільнюючи наш крок. Я обережно переступав невидимі у пітьмі калюжі, вдивляючись у далеке світло з протилежного берега, яке з кожним кроком ошатно наближалося. І врешті, зробивши останній ступник, я відчув твердість сходинки, за нею другої і третьої — я з неочікуваною легкістю ступив на мокрий ґрунт іншого берега. За мною одразу вийшла дівчина і занепокоєно спитила:
— А що з машиною? Вона так і буде стояти на тому березі?
— Так. Вона на своєму місці, — я вказав на протилежний берег. — Машина схована у густо-насаджених ще моїм дідом кущах, і схована так, що хтось “з вулиці” її не помітить, а нам з будинку буде її дуже добре видно. Все добре, Квітко.
Я промовляв заспокійливу фразу, мов мантру, більше для самого себе, бо сумнівався у добрости прийдешнього відпочинку. Бо рештки паркану погрозливо скосилися у застиглому падінні, сповіщаючи про хаос, що він приховує. Та Лілія ствердно попрямувала вперед, переступаючи якийсь плющ, що буйно розрісся перед входом. “Тут зачинено”, — пролунало крізь імлу спогадів з реальности. Я оклигав, лишивши спомини про щасливе бабусине обличчя, і просунувши руку у невелику дірку між двома камінцями біля дверей, дістав іржавий ключик — колись його сріблястість заворожувала малого Віктора. Я повернув ключик тричі і відчув давнішню легкість ручки, яку слід було лише смикнути, як вона опускалася самотужки і летіла вперед, вдаряючись об сіру “шафку” з газовими балонами всередині. Але цього разу дверцята відчинялися з неохотою.
Все стало інакшим. Великий просторий двір-галявина, тепер нагадував нежиле поле, а стежка, що дитячими днями вела до будинку, розчинилася у мулі минулого. Яблуневий сад незмінно вирощував свої плоди по лівий бік від мене, а по правий, колись за кущами, а тепер за високими, голими, деревами, ховалася життєдайна минулість річки. Я боявся рушати вперед і оглядати рештки будинку. Я не хотів бачити старий, з'їдений міллю рояль, який, попри моє бажання, яскраво загорявся в уяві. Не хотів чути запах сирости і відчувати холодний протяг, що тягнеться коридорами до кімнат, де колись було тепло і затишно. Де, щойно викупаним хлоп'ям, я тікав від мами, яка суворо всміхаючись лякала мене Бабаєм, і бігла за мною із розгорнутим рушником. Хіба я хотів згадувати забуте?
Лілія впустила свою руку в мою і ми пішли вперед — до рожевої хати. Дерев'яні дощечки, з яких було зроблено сходи, поламалися, утворивши численні діри. Тераса, що колись нескінченно окреслювала увесь будинок, потерпала від ще глибших дірок і проваль. Ми відчинили пошарпані двері та під супровід скрипу, ввійшли до хати. Я впізнав довгий коридор, що здавалося тепер вів у нікуди — довгий, та завжди темний, на протилежному боці якого були такі ж двері, правда, які ніколи не замикалися. У будинку завжди було багато дверей — бабуся любила змогу вийти будь-якої миті на вулицю, бо ніколи не любила приміщень, особливо великих, тому кімнатку мала маленьку, мов комірчину, біля свого любого роялю. То дід завжди мріяв про просторий будинок рожевого кольору з білими вікнами та горищем із затишними кімнатами, замість хованки для сіна, як до того вони звикли.
Рояль стояв у залі до якої саме ввійшла Лілія і повернулась до мене щасливим личком:
— Тут рояль! Цілий рояль! — вона прямо підстрибувала від задоволення, кинувши всі наші речі на крісло біля книжкової полиці. — Я пограю? Так?
Я ствердно кивнув і вона обережно підняла кришку роялю, яка на диво, була не замкнена на ключ (бабусина звичка, аби я не бринькав зайвого). Поодинокі звуки розламаних часом клавіш лунали будинком, наповнюючи порожність ще більшою порожністю. І поки вона грала якусь сумну вигадку, я оглянув книжкову полицю. На верхів'ї стояло найцінніше — великий Кобзар і чорна, ще більша Біблія оздоблена прикрасами, яка була чиїмось подарунком (моя бабуся була глибоко віруючою людиною). Це писання вона не відкривала зовсім і всім забороняла. Лише одного разу вона торкнулася її сторінок — у день смерті мого діда, спокійно читаючи її цілий день. Тоді вона всілася ґанку, читаючи рядки Святого Письма, з дідовою шляпою на колінах. А коли я виріс, бабуся подарувала мені її, замовляючи мене берегти її і ніколи не губити, бо дід загубив і помер зовсім невчасно…
На рівні моїх очей стояли книжки клясиків української літератури: Українки, Франка, Кобилянської, Сковороди, Котляревського, Коцюбинського та маленький, майже кишеньковий Шевченко. Дещо далі стояло три томики Вишні і Гончарика. Зовсім окремо стояла Марко Вовчок, як улюблениця, та решта видатних митців. Не було тільки Гоголя, якого я нахабно вкрав у віці десяти років і більше ніколи не повертав, лишаючи його біля себе. Можливо тому я бачив русалок на протилежному боці річки, що перечитавсь Гоголівської потопельниці? То була дідова колекція, який не сприймав жодної світової літератури, окрім української. А на наступному рівні полиці зібралася компанія зарубіжних літераторів бабусиних уподобань, перечисляти яких я не хочу — все настільки клясично, що навіть нудно. А присівши, я всміхнувся — численні ноти, впорядковані за композиторами і країнами, дивились на мене із зацікавленим викликом: “Пограєш нас?”. Я відмовився. Давно не сідав грати чого нового. А десь між нотами Ґріґа завалялась книга з методики “Очерки по методике преподавания музыкальной литературы" 1966 року. Бабуся була піаністкою, але таємно мріяла про музичну літературу і завжди мала тісну дружбу з теоретиками музики.
Лілія знудилася бринькати. Поглянувши на мене, вона окинула поглядом кімнату, дивуючись візерункам на стіні. Щось із того малював мій батько, щось дідусь, а дещо навіть і я. Отого червоного вовчика, що супроводжує на терасу, малював восьмирічний Віктор, несміливо домальовуючи йому драконячі крила. Я любив всяких фантастичних звірюк і вигадував їх кругом себе, але з віком зовсім загубив це своє захоплення, та настільки, що нічого навіть найпростішого вигадати більше не можу. Тимофій жаліється на мою скупу фантазію, але що я можу зробити?
Лілія дивується красі малих витинанок над роялем, я ж не впізнаю в них минулої легкости янголів. Лілія милується плетеним місцевою майстринею килимом, я ж бачу одні плями та бруд, від якого йому вже ніколи не відмитися. Вона знову бачить у дрібницях прекрасне, а я у прекрасному потворне. І вона помічає мій сум, мою непевність у тому, щоб лишатися тут. Дівчина вже захопилася цим місцем, їй воно подобається та і вона цьому будинкові теж до вподоби, але чи варте воно того? Газу зовсім немає, світла також, вода, тільки якщо залишилася у колодязі в саду — на мене лавиною хлинула тривога і купа незручностей, про які дитиною я і не здогадувався. Я згадав, як бабуся топила піч на кухні, як запалювала камін у залі, як гріла воду у казанку і кликала всіх до купання, сама ж миючись у холодних залишках. Але, описавши всі незручности цього місця, у відповідь дівчина лише знизила плечима і рішуче мовила: "Значить вечерю готуємо сьогодні на кострі".
Я провів екскурсію будинком, минаючи бабусиної кімнати. Не хотів турбувати її покоїв. Я все ще не був готовий до того, щоб повернутися туди, у той день, чи сон, я не знав напевне. І дівчина мене не турбувала, тож ми просто вийшли на терасу, яка виходила у сад. Я не хотів починати розмови про це місце, бо був занадто далеко в собі, аби відповідати сухими фактами на її цікавости. Та вона, якимось чарівним для мене чином, відгадала мою невизначеність і стиха мовила:
— Цікаво, чому ми всі так сумуємо за минулим? Навіть, якщо воно було не гарним, — березнева прохолода змішалася зі словами дівчини і торкнулася моїх, палаючих від дивних спогадів, вух.
— Не знаю, Ліліє. Можливо, ми просто дурні якісь, — я не чув що говорю.
— Та ні! Ну точно не ти. Чомусь я завжди хочу повернутися назад, навіть до церкви. Може, бо все тоді видавалося мені легким і дивакуватим. Ні, я не вірила у казки, але щось у тих всіх історіях, що нам розповідали дорослі, було приємного, певно, сама атмосфера. Всі сідають довкола Карини, і вона починає свою оповідь про перший людей на Землі. Я з нею не погоджуюся. Хочу, аби вона більше не розказувала цієї маячні, бо дитяча енциклопедія розповідала зовсім інше — там були динозаври, якісь теорії, і ніхто там не стверджував, а лише припускав. Але Карина продовжувала розказувати про Адама та Еву і я, оглядаючись на інших дітей, шукала в їхніх очах якоїсь незгоди, але марно. Вони вірили, але я не розуміла як? — Лілія стихла, наспівуючи якусь мелодію. — “Боже, милосердний, наше життя ти спаси. Кожному щастя неси. Ти врятував увесь світ, Боже, спаси, Боже спаси…”
— Що це ти співала?
— Якусь нашу молитву. Яку першу згадала, таку і заспівала, — вона злегка всміхнулася. — Я закривала вуха руками, коли чула релігійну попсу. Батьки, несхвально опускали на мене очі, і прибирали мої руки від вух, які силувались залишатися прикритими. Але я все одно деколи хочу туди повернутися.
— А як так сталося, що ти не вірила в Бога, знаходячись у релігійному середовищі, — я, відволікаючись від своїх спогадів, запитав.
— Здається, я просто не вірила. Скоріше, я не вірила людям, а не в Бога. Вони розказували про якісь дива, але я чомусь знала, що цих див не існує. Я чомусь вірила у зовсім інші речі, правда не знаю звідки про них дізнавалася. Друзі у мене були суто релігійні, в садок я не ходила, з бабусею по мамі я не спілкувалася, але “демонічний дух” все ж мене знайшов. Я чинила погроми і зупиняла служіння своїми воплями. Я, будучи вже дорослою дівчинкою, спеціально починала голосно говорити, коли мій дідо-пастор проводив богослужіння. Так, я поводилася жахливо, але мені подобалося бунтувати. Бо на мене, насправді, ніхто не звертав уваги, і лише криком, лише тупотінням ніг та поганими словами, я привертала суспільну увагу.
— Тобто, твоя “невіра” це простий дитячий бунт? — Лілія задумливо опустила очі, розглядаючи підлогу.
— Певно, що саме так.
— Тож, ти, зрештою, припускаєш існування Бога?
— Думаю, якби Хтось дійсно існував і любив нас, то ніколи б не давав нам життя, і навіть не створював нас! Бо життя кожного, насправді позбавлене сенсу і наповнене лише ілюзіями. Мій батько — п’є, і це його ілюзія, а здобута пляшка горілки — його ціль і мрія. А хтось ходить до церкви — і це також його ілюзія. А пробачення гріхів — його ціль і мрія.
— Але жити без віри неможливо…
Вітром здуло мою шляпу. Дівчина знову сміливо промовляла свої думки, не переживаючи, не думаючи про себе, в моїх очах. Це зветься довірою, але чому я не міг довіритися їй у подібному? Але й її довіра була значно поверхневішою, ніж тлумачення цього слова. Вона не дала тиші на роздуми, а схопилася бігти і, зрозумівши, що вихід з тераси не близько, просто перелізла через перила, кличучи мене за собою. Лілія бігала садом. У своєму червоно-чорному пальті вона кружляла поміж дерев, весело торкаючись стовбурів яблунь, абрикосів, що деякі з них вже зайнялися ніжним цвітінням. Від буйности кружляння її берет впав на землю, але вона не помітивши, продовжувала своє кружляння. Мені стало якось дуже тепло, невимовно весело, тож я, згадуючи невимушеність юности, також переліз через перила, щоправда не так хвацько, і підлетів до Лілії. Над землею горіло сонце — тепле, мов улітку. Воно поєднувалось із холодним вітром, бавлячись дівочим волоссям. Вона вхопила мене за уявну талію, і кинувши грайливість сміливим поглядом, повела танець. Мої ноги пересувалися несміливо, незграбно, ступаючи за півсантиметра від її лякованого взуття. Вона, бавлячись, все пришвидшувалась, додаючи підскоки. Я говорив їй припинити, але її шаленість змушувала мене піддаватися і продовжувати вальсування. Але тепер я взявся вести. Уповільнений Віктором темп надавав деякої споглядальности танцю. А чорна, вогка від нещодавности снігу земля, зберігала залишені нами сліди. Сміх змінився на тривалість поглядів. Ми милувалися одне одним і я не міг знайти слів, аби висловити своє щастя. Вона потягнулася, аби поцілувати мене, але я її випередив. Сонце пригрівало мого лоба, а дівочі цілунки — губи. Скоро мало сутеніти, але вперше за довгий час я щиро не боявся прийдешньої нічности.
Вечерю ми справді приготували на кострі. Я дістав старе приладдя з ховалки, навпроти сходів і набрав води з колодязя, переживаючи, що її може там зовсім не бути. Ми взяли із собою баклажки з водою та запасів вистачило б всього на два дні. Лілія радісно вигукнула, що змогла розпалити вогнище, але я, вирішивши що вона жартує, крикнув дурне: “Квітко, треба, щоб запалав невеликий вогник”. Але підходячи із відрами води, що я понабирав, Лілія з явним невдоволенням хитала головою, зібравши руки в боки. Ота милість, безпорадність, що її мала кожна людина, чомусь вважалася виключно жіночою принадою, вказавши на яку, я швидко отримав каральний погляд. Вже через пів години ми жадібно наминали нашу вечерю, споглядаючи темно-синє вечір'я неба, в якому ми розчинилися. Це забуте місце прийняло закоханих вигнанців і люб'язно забрало всю їхню любов собі…
“Цей будинок справжній витвір мистецтва,” — говорила мені Лілія. А я лише хитав головою, угукаючи. Ми запалили вогонь у каміні і вляглися на майже вцілілий килим із зображенням чарівних звірів Марії Примаченко. Лілія продовжувала із захопленням розповідати про це місце, ніби нічого кращого на світі просто не існувало.
— Тут усе настільки важливе. І, незважаючи на свій поважний вік, воно якесь юне! Воно все живе. Хочеться тут і залишитися… — дівчина захоплено глянула на мене, — а коли ти востаннє тут був?
— В 15 років. Бабуся занедужала і лікарі не ставили дат і не давали жодних прогнозів, тож вона просто жила тут. Ми приїхали о цій же порі, що і зараз. Тільки було холодніше і на вулиці місцями досі лежав сніг. Бабуся нікого не пам'ятала і не впізнавала. Говорила, що скрізь ходять якісь нові люди. Вона щиро вірила, що лежить у лікарні. А потім, якось я сів заграти для неї наш Ноктюрн до-дієз мінор, Шопена. Вона любила його найбільше і навчила мене любити його. Вона згадала мене, лише мене…
— А потім? — передчуваючи невизначений кінець моєї оповіді перепитала Лілія.
— А потім… забула. Просто взяла і забула. Прийшли мама, тато, почали на мене валувати з чогось, а я не розумів. “Чому не кликав?” і таке подібне, — я збрехав їй — я недоросказав.
Лілія різко вхопилася на ноги. Сильніше вкуталася у теплу шерстяність кофтини і сіла за рояль.
Тихою неминучістю звучать перші два такти Ноктюрну. Важким вступом дівчина запрошує мене зіграти і я приймаю її пропозицію, наближаючись до її тіні за роялем під важкість вступних акордів. Витримана дещо більше павза і я сів на звільнене місце, оглянувши клавіші — побиті часом і нашою спільною з бабусею трагедією. Я поклав руки на чорнявість клавіш і боязко заграв свою тему — густий медовитий бас; чіткі яблуневі трелі і ствердна мелодія лілій. Я розповідав свою історію, торкаючись клавіш говорив про свої найбільші страхи і бажання. Я марив. Я впадав у минулість і у благальний спів роялю, що повертав мене назад. Я знав, що мене турбує, але мені страшно довірити це навіть мовчущому паперу. Тож, я згадую, як граю на тому роялі, як розхлябано коливаються струни від удару молоточків. Я чую фальш. Фальш соль-дієзу, суцільну фальш басової лінії, і дивакуваті хроматизми в мелодії, замість чуйности лілійної мови. Я саме спустився вниз цією лілійністю, що квапливо віддалася басу, застигши. Цей світ спогадів огорнув мене примарами й обрисами, і я не зчувся, як рясно попадавші яблука, підвели мене до середини музичної оповіді. Підійшла Лілія, і воліючи сісти за інструмент, перейняла мою медовість басу.
Тихістю, виразністю, дівчина почала середній розділ ноктюрну, і я впізнав у тій висхідній мелодії її голос. А у тих пунктирностях я впізнав манеру її говоріння — чітко, лаконічно, ствердно, та дещо маніфестаційно. Друге проведення мелодії у півголоса, відображало її задумливість. Її внутрішні монологи, якими вона деколи мала сміливість ділитися. І коли вона говорила ці свої сміливі монологи іншим, чулася вся живість, вся відкритість та непідробна щирість, з якою говорять лише самі діти. Ця її суцільна ствердність читалась у кожній ритмічній фігурі: у триолях, у пунктирах та нотах з крапочками. А танцювальність басу твердила про її світлість і добрість. Про непідробність її натури та силу її духу. Про все найкраще, що можна у ній знайти і покохати такою ж світлістю... Про ту юність, що її вона точно ніколи не втратить, навіть, якщо музика, минаючи всі октави, з'єднає її з Віктором.
Знову настало емоційне соло павз. Лілія відсунулась, звільнивши мені половинку стільця і кивнула. Її слово перше — вона робить крок на зустріч до Віктора тихим звучанням "соль", що прагне продовження. Я вступаю медовою плавністю басу, на що вона відповідає квітковими співами мелодії. Її яблука звучать неперевершено чітко, вдаряючись об землю точно, але м'яко, щоб не побитися. Тихістю продовжується рух мелодії, спокоєм огортаючи мій густий від непереборних вагань бас. Її лілії знову поєднуються із яблуками, щоб з усіма пристрастями підлетіти вгору, і спокійною обережністю спуститися донизу. Вона не шукає спокою у тих нотах, у тих звукових послідовностях, що рухаються одне за одним. Вона не шукає гармонії. Вона має волю, і нею майстерно користується, злітаючи повітряними пасажами вгору, і без жодного жалю, пускаючись вниз. Її плоди яблуні рум'яні та соковиті — вони свіжі. Мої ж завжди були підтоптані. Я не слідкую за своїм медом, а зачаровано вслухаюся в її лілії та яблука і гублюся. Я кружляюся однаковими медовими хвилеподібними фігурами, слухаючи її застиглість у часі. Для неї це лише початок — вона помірно ступає вгору, кінчаючи світлом, а для мене це вже кінець — я падаю, супроводжуючи її зліт…
Вона цілує мене. Хоче, аби я торкнувся її губ зі взаємною пристрастю та хіба я можу? Це не в моїх силах, стискати її вуста своїми, у час, коли я збагнув страшенну прикрість нашого кохання. І я, злегка торкаючись її мокрих губ, шепотінням питаю:
— Це в нас надовго? — вона запитально підіймає брови, морщучи розумного лоба.
— Що саме?
— Стосунки. Це наше, ніби кохання, — я припускаюся необережности і втрачаю будь-яку сподіванку на порятунок.
— Що значить "ніби кохання"? Це для тебе не кохання? Це не стосунки по-твоєму? Я чогось не розумію, Вікторе, — вона робить майже Шопенівську павзу і з новим докором у голосі продовжує. — Ти цілий день ходиш, мов зачарований. Я все розумію, у тебе ностальгія, багато спогадів, але це не привід мене іґнорувати! Повернися! Ми приїхали сюди не для сварок, а для кохання, але…
Вона обірвала своє сваріння на півслові. З кутика її правого ока виступила сльоза і стрімко скотилася вниз, впавши на підставлений до щоки кулачок. Лілія сказала щось нерозбірливе і зі злості стукнула верхні клавіші роялю. Від її удару одна зі струн не витримала і, тріснувши, емоційно вилетіла неподалік від дівчини. Вона лишила мене одного. Перед зачиненими дверима бабусиної спальні.
***
А потім, якось, я сів заграти для неї наш Ноктюрн до-дієз мінор Шопена. Вона любила його найбільше і навчила мене любити його. І бабуся згадала мене. Тільки мене…
Вона вийшла з темряви кімнати й усміхнено наближалася до мене. Я зрадів раптовому “одужанню” бабусі і, схопившись на ноги, щасливо підбіг до неї. П’ятнадцятирічний Віктор був боязкою і дуже скромною людиною, що особливо не змінилося з дорослішанням, і будь-яка фізична взаємодія сприймалася мною, мов найбільша незручність світу. Але до бабусі у мене було зовсім інакше ставлення — вона була найріднішою людиною у світі, яку я обожнював і точно не хотів втрачати. Вона, з усією своєю лагідністю, підійшла до мене, поклавши свою тендітну, спотворену старістю руку, на онукове плече і стиха сказала: “Це ти!”. Я відповів їй легким кивком голови і міцними обіймами. Я виріс за час поки не бачивсь з бабусею, і тепер вона була на голову нижча за мене. Я ставав дорослішим, а вона на моїх очах, згасала, разом із цим рожевим будинком. Раптом, я відчув прискорення в її диханні. Я вже подумав, що вона от-от впаде додолу, знесилено благаючи про допомогу. Я вже був готовий кликати маму і тата, але замість смерті в її очах, я побачив зачарованість погляду. Вона, невідривно дивлячись мені в очі, раптовим поцілунком торкнулася моїх цнотливих губ. Якщо хтось спитає у мене, якою я бачу старість, я неодмінно опишу її, як стару жінку у білій нічній сорочці, що цілує молоду людину, даруючи своїм поцілунком різкий аромат гниття, поєднаний з пишним, мов збиті вершки, легким шлейфом випорожнень. Грубо, але саме цю грубість я відчув, тоді, заціпенілий від страху і нерозуміння. Я не чинив опору, бо просто не міг. Я терпів, а бабуся зжирала всю мою молодість. А коли все скінчилося, вона тримаючи мою долоню, промовила ім’я свого сина. За майже беззвучним “Олексієм”, слідував наступний, ще слабший “Олексій”. І так до настання нескінченности. Я не розумів, причому тут мій батько, і лише сорокарічним чоловіком, я здогадався. Лише тоді, сидячи за розбитим роялем, я збагнув реальність подій. Так! Це був не сон! Бабуся дійсно цілувала мене, мов свого коханця, бо таким мене і бачила. Я був тим її таємничим коханням минулости, про яке вона розказувала мені, перетворюючи все у казку. У казку про Принца і Принцесу, яких об’єднала музика і роз’єднала недосказаність. Про Принца місячних ночей, і Принцесу сонячних днів, що так і не почули одне одного, тож вони потай, утворили сутінки і світанки, аби хоча б трохи, хоча б так, віддалено, бачитись. Моя рудоволоса бабуся була тою Принцесою сонячних днів, а її світловолосий коханий — Принцом місячних ночей. Я знайшов його фото якось у нотах Ноктюрну, але з дитячої наївністи подумав, що то Шопен. Вона цілувала мене, а я рятувався думкою про Місяць і Сонце. Тепер мені все стало зрозуміло, але від цього розуміння чомусь все спорожніло.
Я знайшов Лілію самотню у літній кухні. Вона поспіхом витерла мокре від рясности сліз обличчя, і повернулася до мене спиною, не бажаючи говорити. Я підсунув табурет ближче до неї і всівся, вдивляючись в її ідеальну темність силуету. Суцільна ніч за вікном поєднувалася з ніччю приміщення, утворюючи з дівчини мітичне створіння з моїх дитячих снів, що ввижалися мені літніми, гарячими ночами. Вона та сама русалка з протилежного боку річки, що манить мене до себе, що грається моїм страхом і цікавістю. І цього разу я маю сміливість підійти ближче до неї, торкнутися нелюдської краси шкіри і повністю розчинитися в ній — зщезнути. Як це було колись із одною русалкою, яку я вперше, невинно, дитинно цілував, а вона лише сміялася, воліючи повернутися до своїх подруг. Я й досі не знаю, чи була це правда, а чи фантазія — воно просто було, і цей поцілунок я відчув кожного разу, як цілував Лілійні вуста. Вперше, на майдані посеред випускної ночі, і понині, я відчуваю смак того дитячого цілунку.
— Квіточко, пробач мене, — промовляю я, торкаючись краю її ніжки, що звисає з дивану.
— Як відреагувала твоя дружина на те, що ти близько на тиждень кудись зникаєш? — вона не жаліла мене.
— Ліза відреагувала спокійно. Їй було навіть все одно — вона просто спитала чи повернуся я до кінця канікул і все. Вони із сином поїхали до її батьків.
— Здається мені, що вона все знає, — Лілія все ще дивилась у вікно, іґноруючи мою фізичну присутність.
— Не вигадуй. Звідки їй все знати?
— Не думай, що вона сліпа і дурна. Навіть мій батько зрозумів, що у мене з'явився якийсь там “хлопчик”…
— Яка взагалі різниця, люба? Ти ж сама говорила, що ми приїхали сюди для кохання, а не для сварок, — вона довго не відповідала. Слухала співи якоїсь нічної тваринки з далекого лісу, і не зводячи погляду з вікна, запитала:
— Що буде з нами?
— А що може бути? — я відверто не розумів питання.
— Ми вже пів року зустрічаємося для того, щоб поговорити і зайнятися сексом і все. Наші стосунки не рухаються ні вперед, ні назад. Однакові розмови, однаковий секс. Можливо, це все марно? Ти не думав? — вона суворо глянула на мене.
— Ні, не думав. Я думав, що у нас все добре, і так буде тривати далі.
— Тоді я тебе здивую, але саме ти дав мені привід думати, що все не так і добре між нами. І тепер, охолонувши, я зрозуміла, що ми, насправді приречені. Немає жодного сенсу у тому, що ми заварили. Я виросту і переїду до іншого міста, аби навчатися і працювати там. Ти ж будеш жити тут із сином і дружиною, як і було до цього…
— До чого все це? — я дратувався.
— До чого? Ти ще маєш сміливість це питати? Ти не вважаєш це наше “типу кохання” за серйозність! Для тебе я просто дівчинка, яку хочеться мати при собі, бо від неї приємно пахне, вона юна і наївна, але не настільки, щоб нудитися із нею, — мене дивував тон її розмови, а скоріше крику. Я не міг сказати, що весь цей час, буквально боготворив її, з великими труднощами підбирав епітети, аби описати її чарівність і вона говорить мені, що все це якась гра?!
— Ти помиляєшся! Сильно помиляєшся, — я відбиваю склади кожного слова пальцем у повітрі.
— Правда? Доведи! — вона стає ногами на диван, тікаючи від мого наближення. — Доведи, що кохаєш мене!
— Лілія! Що за дурість? Як мені це довести? Піти застрелити когось на дуелі? Ти поводиш себе, мов мала, дійсно наївна дівчинка, — я розводив руками від нерозуміння.
— Оп! — Квітка зняла мою шляпу і прошмигнула повз мене на вулицю.
Я кричав їй зупинитися, але бешкетливе дівча мене не чуло. Вона бігла далі, кущами, що рясно розрослися попід річкою. Весняний бруд розлітався на всі боки, а вона хіхікаючи, тікала від мене далі. Зупинилася лише перед дерев'яною кладкою, куди я потай дитиною приходив купатися.
— Я викину твою цінну шляпу! І якщо я тобі дорожча, ти не зупиниш мене. А якщо ж ні — можеш прямо зараз забирати свою шляпку і заводити машину, аби відвести мене додому.
— Що ти?..
Лілія тримала дідового капелюха прямо над водою, очікуючи на мій вибір. Та я і не збирався обирати — ні. Я був готовий попрощатися із шляпою, бо насправді кохав Лілію, хоч і закипав від злості. Годинник показував десяту вечора, а ми стояли на кладці по два різні кінці, і з завмиранням серця чекали на дії одне одного. Я не розумів сенсу цієї сцени, але прийнявши правила гри, мусив стояти до кінця.
— Невже ти не зрозумів, що сказав тоді у вітальні? — її голос летів із раптовим віянням вітру, прямо мені в обличчя. Я підійшов до неї ближче, не зважаючи на її запитання, що чекало відповіді.
— Віддай мені шляпу, — мій голос прозвучав надто глухо, щоб бути моїм. Та я все ж вимовив це і миттєво відчув марність сказаного.
— Тобто, ти обираєш шляпу, а не мене? Тобто, я для тебе справді гра? — дівчина знесилено опустила руку зі шляпою.
— Ні. Я не те хотів… пробач.
— Пізно. Бувай, Вікторе.
Вона впала у воду.
Я лежав на своєму дитячому ліжку, дивлячись у стелю. Квадратики, якими було всіяне верхів'я моєї кімнати, завжди налічували 70 рівних чотирикутників, та я знову прийнявся їх перелічувати. Над ліжком висів червоний килим із візерунками, якими, малим хлопчиком, я блукав очима, тиняючись пальцями. Я все ще не розумів, що сталося. Чому я лежу тут? А головне, як я тут опинився? Я зовсім не пам'ятаю як зайшов до будинку, як ліг у ліжко і власне чому рахував квадратики. Спинився на 41 і застиг. У кімнаті хтось був. Щось шаруділо, нагадуючи звуки писання. Я, з неабиякою важкістю, ніби щойно прокинувся, підвівся і побачив свою Квітку, що підперши одну ногу під себе, щось активно писала на листочку. Я невідривно дивився на неї, і після недовгого спостереження запитав:
— Що сталося? — Лілія секундно полишила писання і звернулась до мене.
— Ти не спиш?
— А чого це я маю спати?
— Ну ти і дивак! — дівчина стиха чмихнула. — Вже ніч. Люди вночі сплять.
— А ти чому не спиш? — я досі нічого не розумів.
— Я просто захотіла щось пописати. Мені подобається, коли є натхнення, писати різні речі. Просто для себе, — вона говорила так, ніби між нами нічого не сталося.
— Я не знав цього.
— Та і я теж. Але якось останнім часом хочеться щось писати. Немає різниці, що саме — просто щось, — я розумів її прагнення до паперу і ручки. Ця вільність і необмеженість. Ця шалена витримка паперу, що може перетерпіти найбільші муки світу, зачаровує. Я теж люблю писати. З п'ятнадцяти років нотую детальности кожного дня і саме тому ця оповідь відбулася. Завдяки Вікторовим нотаткам.
— Ми не сварилися? — з недовірою питаю її.
— Ні.
— А що ми робили після Ноктюрну.
— Ну… ми дограли, цілувалися, потім з'їли бутерброди з грибною помазкою на хліб, ти читав вголос “Алісу в Задзеркаллі”, а потім, згадав, що нагорі лежить твій улюблений Гоголь і ми прийшли сюди, але Гоголя так і не почитали… — вона вказала звабними очима на ліжко, — потім тебе пробило на якусь відверту політичність, і ти згадав похід до цирку із сином. Ну і довго було! Втомився і ліг спати, а я сіла сюди. Тут якась така атмосфера — тільки й писати.
Я згадав. Усе до дрібниць. Навіть згадав, який саме рядок і сторінку Аліси я читав. Мені все те наснилося. Вся ця сварка, капелюх, її падіння у холодну болотяну воду та примара бабусі. Хоча, цьому сонному маренню я маю подякувати — я все зрозумів. Та вирішив не говорити про сон Лілії, бо питання нашого спільного майбутнього загнало мене у тупий, глухий, глухенний кут — я зрозумів, що у нас просто немає цього майбутнього. І тому, дивлячись на її тендітний образ, розумні риси лиця, я відчув жадобу зупинити час. Зупинити весь світ, аби тільки вона не полишала мене.
— Ти велика людина, — говорю я їй, відчуваючи дивність цієї фрази.
— Ти теж, — Лілія дивилась на мене з усією любов'ю.
— Ні. Я про інше. Тобі не просто так дана врода. Ти маєш нею скористатися.
— Ми всі маємо вроду, — поетично відповіла Квітка, розуміючи порожність моєї сонної маячні.
— Ні. Не всі. Твоя особлива — розумна. Розумна врода! Ти маєш стати великою людиною. Маєш змінювати світ, людей, хід історії. Ти маєш цей запал у собі і його не можна набути — з цим треба народитися. Ти маєш кохання до цього світу. А саме ті, хто кохає цей світ — можуть його змінити.
— Вікторе, коханням нічого не зміниш. Кохання, то лише слово. І я припускаю, що воно всього-лише звичка, що побудована на закоханости. Тож, ним не змінити світу. Світ змінюють люди з грошима, і тільки вони, а гроші можуть купити все, — вона втомлено видихнула і вляглася біля мене. Я сховав її в свої обійми і заперечив.
— Але кохання не купити. Будь-яке. Нехай воно буде до людини, чи до світу. Найбільші багатії після своєї смерти нічого на Землі не лишають, але найбільш нещасні, бідні, проте із коханням у серці, лишають найцінніші скарби, і ти саме така, — я дещо проаналізував сказане, — не нещасна, я мав на увазі, а…
— З коханням, я зрозуміла. Давай краще просто залишимося вдвох. Без зайвих слів і непідйомно важких тем. Я хочу відчути це саме кохання, про яке ти мені так велично розказав…
Її милість пригорнулася до мене, ніжучись, у моїй любові. Цей рожевий будинок, як і колись дихав несподіванками та примарами. Я не знав, що говорив, але здається, вона зрозуміла мої напівсонні філософскости. Я засинав у спокої її кохання і наступні дні віддав виключно цьому коханню. Тож, хочу лишити це при собі. Там були я, вона і романтика закинутого будинку, що прийняв нас люб'язно і щиро, щоправда некультурно забравши мою улюблену шляпу собі…