Моя рука ковзнула вниз талією дівчини. Я бережливо торкався її волосся, що пахло захмеленим солодом її оп'яніння. Так, вона випила, аналогічно мені. Хтось скаже, що це не виправдання і я погоджуся — треба було тримати руки і губи у вимушеному спокої. Та я захопився її опівнічними танцями на зупинці. А потім була переповнена маршрутка і провокаційна тиснява. А потім напівпорожній центр міста. І ми лише вдвох! Це ж небесний знак, це шанс, який подарувала мені доля, і я був би зовсім невдячним, якби не скористався ним. Мене кликала спокуса, вабило її тендітне, втомлене тіло, нафарбовані легким блиском губи і розпатлане самим вітром волосся. І я вже не відчував віку, статусу, моралі. Зникло все. Я немов підліток, вхопивши її за поділ сукні, міцно тримав біля себе, бавлячись. А вона сміялася, гучно-гучно. Наш регіт розлітався вулицями, розбиваючись об невисокі будинки, подеколи відповідаючи ехом. Тремтячи від нічної прохолоди, вона раптово притислася до мене. Невгамовні бісики вилетіли з її очиць, і все що мені лишалося — спіймати їх. Порожній майдан Незалежности, яскраве світло утомлених ліхтарів, віяння прапорів, і вона цнотливо торкається моїх вуст. Саме так це мені й уявлялося. Жодного здивування не було в тому нашому поцілунку, тільки живі почуття, тільки молода пристрасть. Тоді мені вперше подумалося, що ж нагадують її губи? Бо я відчув їх дивну спорідненість з чимось давно мені знайомим. Дежавю? Припустимо. Але відповіді я не знайшов тої п’янкої нічности. Тож відпустив дивне почуття зі сподіванкою на серці, що вже колись бачене, мене більше не потурбує.

Стало дещо ніяково. Ми опинилися в обіймах одне одного, усвідомлюючи, що сталося. Вона не відводила від мене очей. Поглядала уважно, з деякою підозрою. Невже це та сама дівчинка, яку я протягом стількох місяців жадав, буквально боготворив? Вона — така нереальна у моїх снах, фантазіях і така реальна в моїх обіймах! Дівчина притислася ще ближче, опустивши втомлену голову мені на груди. Неначе окропом мене ошпарила думка про неідеяльність мого тіла. Вона відчує мій м’який, давно не плаский живіт. Відсутність пресу, пружности молодої шкіри, здавалося відлякають її. Я вмить стану їй огидним! Але нічого подібного не сталося. Більше того, я відчував дівоче тепло, лагідність, з тремтячою беззахисністю. З моменту поцілунку, ми не мовили жодного слова. Але ніякої незручности, хвилювання чи паніки не було. Бо я поцілував її і заспокоївся.

Здавалося, що пройшла ціла вічність, як вона нарешті порушила вітряну тишу:

— Я прочитала книгу.

— Як тобі? — пролунало моє впевнене запитання.

— Дивно, — вона відпустила мене, помірно рушивши вперед, — Куліш нагадав мені тебе.

— І чим же?

— Там була цитата про кохання Куліша у його мріях та в дійсности. Домонтович допустив порівняння Пантелеймона з Дон-Жуаном, тільки навпаки — Дон-Жуан обережности. Мені здається, що ти забагато мрієш, але зовсім не вмієш діяти, подібно Кулішу. В коханні ти намагаєшся вчити, а не кохати. Можливо, це помилкове твердження, але… навіть зараз ти не наважився мене поцілувати. Це була щиро моя зухвалість. Ти робиш один крок в реальности, а наступний вимріяно чекаєш. Я спостерігаю за тобою і помічаю подібні речі. Навіть в простому спілкуванні, — від кількости правди, я втратив дар мовлення. Вона сказала те, у чому я не міг зізнатися собі впродовж декількох років, чудово це усвідомлюючи, — до речі, мені дуже сподобалася одна думка… вона багатослівна: “В світі доводилося жити зовсім не так, як мріялося й бажалося насамоті з собою…”.

— Нема що відповісти, ти просто мене вражаєш… — я підійшов до дівчини і притис її до себе.

— А далі? Ти знову чекаєш?

І я сам поцілував Квіточку. На цей раз поцілунок віддав легкою кислинкою, з ненав'язливим солодом у кінці. Та почуття дежавю не давало мені спокою, а запах дівчини лише посилював його. Невже Лілія з’явилася в моєму житті тільки для того, щоб нагадати ту далечінь літніх днів? Я намагався відштовхнути непотрібні спогади, та вони, линули і линули до мене. Змучений боротьбою я просто здався і відчув дивне полегшення. Поцілунок знову набув кисло-солодкої п’янкості. А вона — минулої недосяжности.

Я довів Лілію додому. Вона суперечила, але я, мало не вперше за багато років, а то і за все життя, поширював таку впертість, що у дівчинки просто не лишалося шансів до незгоди. Ми не домовилися про наступну зустріч, ми взагалі не поговорили про неї. Згадуючи нашу розмову, яка, певна річ, вже позбавлена чіткости, я розумію, що говорили ми здебільшого якимись фразами з кіно і книг. Була у тому спілкуванні тільки награна щирість двох боягузів. А всі завчені несвідомо репліки промовлялися начебто по-новому. Але ті слова були неважливі.

Двері під’їзду зачинилися і я залишився наодинці із Місяцем. Приблизно з хвилину я нерухомо стояв, немов зачарований, втупившись у стіну з оголошеннями. Комп’ютерний майстер з листівки, позирав на мене так пильно, що здавалося, ніби прямо у ту ж хвилину у мене зламається телефон. І тут я згадав! З острахом я дістав заколисаного в кишені самсунґ й притис палець до сканеру відбитку пальця. Дев’ять пропущених від Лізи — я вляпався.

Обуреним, необережно-широким кроком, я летів додому, звинувачуючи весь світ у своїх негараздах. Мені хотілося посваритися. Довести дружину до істерики від якої вона не зможе заснути до ранку. Згадалася бридка зрада, що розгорталася прямо перед моїм носом. Вона її спокусила! Вона винна. Моя Квіточка просто жертва її плотських утіх, її збочень — не більше. У справжности зносин між дівчатами я навіть не сумнівався. Я був упевнений і з цією впевненістю я зайшов до хати. Але того вечора, певно, не один я хотів посваритися до всирачки.

Ліза напружено тримала у руках мобільний, спершись об шафу. Втомленим, злим до скаженіння поглядом, вона лише підбурювала мене, запрошуючи до боротьби. Я шаленів від єдиної думки про ймовірну сварку, і не бажаючи більше терпіти, відкрив свого, повного ненависти рота, та вона мене випередила:

— Де ти так довго був?

— Треба було мене слухати, — я завернув на кухню, аби не кричати посеред коридору.

— Ти написав, що поїхав на випускний, але не сказав, що повернешся так пізно.

— А яка тобі різниця?

— Я хвилююся за тебе, тож мені є різниця!

— Ага… — я відкрив кран і різко зачепивши товстий струмінь води, вмився, — я був з нею.

— З ким? — вона вдала ніби не зрозуміла.

— З твоєю коханкою! — різко кинуті слова вкололи саме серце дружини.

— Шо?! Ти, бляха, п’яний! Яка коханка, Вікторе?! Ти… ти хоча б чуєш, шо ти мелеш? — Ліза розмахувала руками, намагаючись за бурхливим обуренням приховати зраду.

— Ліля! Дівчина, якій ти віддала свою сукню на випускний! Ти думаєш я сліпий?! Шо я нічого не бачив? Та я все про вас знаю. Ходив, мов дурень, маявся, все переживав, чи це мені не наснилося, чи це не вигадка? Ні! Я все сьогодні зрозумів, коли відвів її додому. Вона і мені б віддалася, якби не моє почуття гідности! — я перейшов на відверте плювання.

— Вона б що? — перша сльозинка сповільнено котилась її щокою.

— Віддалася б.

— Ти… у вас щось було?

— Не більше ніж у вас, — я підморгнув їй і вийшов з кухні.

— Між нами нічого не було! Йолоп ти нещасний! Сюди йди, куди тікаєш?! — та я не повертався, тож вона лютою хугою вилетіла з кухні, заставши мене голим у душі. Ліза вхопила мене за волосся і з властивою тільки їй нахабністю, буквально викинула мене в коридор. Оговтавшись, я розлючено вдарив її й одразу ж отримав добрячого ляпаса у відповідь. Моя пика горіла від її твердої руки, що зцілюючись, бовталася над підлогою, — ще раз повторюю, для тугих, між нами нічого не було, і бути не може, бо я гетеросексуальна, це перше. А по-друге, я б ніколи тобі не зрадила і з чоловіком. Я навіть подумати не могла, навіть припустити, що ти можеш таке про мене подумати! Старий параноїк!

— Але ж…

— Та пішов ти!

Я лишився один посеред хати голий і побитий. Вона зачинилася у кімнаті, викинувши перед цим мою постіль. Вкотре ми спали окремо. Я довго колупався в своїй голові, аби нарешті зрозуміти, що тільки-но відбулося. І лише самотньо лежачи на дивані у вітальні, під неквапливу ходу годинника я згадав той сон, ту свою еротичну фантазію — не більше. І мені стало так гидко, так соромно за себе. І я почав плакати, лити сльози, мов дитина, мов нещасний підліток, помірно заколисуючи себе схлипуваннями.

Та на ранок усе забулося, ніби і не було нічного свавілля. Вона, вірна мені дружина, спокійно годувала сонного Тимофія, який не хотів їхати до садочка, а я, невірний їй чоловік, жував смажене яйце з салом, вперто думаючи про божественне дівча. Ліза мовчки відвезла сина і поїхала на роботу, роздавати безкінечні вказівки, майстерно принижуючи інших. А після цього вона обов’язково привезе пакунок з тістечками, велетенську порцію яких, приготувала її найкраща кондитерка. І мені це добряче набридло...

***

Настало спокійно-неспокійне літнє відпочивання. Я вийшов у відпустку і одна рутина, змінилася іншою. Поки Ліза працювала, я цілими днями сидів з Тимофієм. Він безперечно любив проводити літні дні з батьком, бо жорсткий контроль мами впродовж цілого року та садочкова дисципліна, не давали синочку розкрити свій пустунський потенціал. Ми цілими днями бавилися на вулиці, і здавалося, що так буде тепер завжди. Лізу ми бачили рідко, бо вона остаточно віддалася роботі, забувши про сім’ю, що насправді викликало у мене тільки полегшення. Після сварки ми так і не поговорили, хоча я декілька разів підступав до неї з примиренням. Лізу рясно обурило моє нетверезе лаяння, тож вона по праву ображалася на свого чоловічка.

А от від Лілії не було жодної вісточки. Вона просто зникла і навіть навмисне я не міг спіймати Квіточку. Мої вечірні походи в магазин повз її будинок, кожен раз закінчувались повним фіаско — у сумці молоко, кефір, хліб, шоколядні цукерки, вафлі, картопля, морозиво та холодний, щойно набраний бочковий квас, а її нема. Я навіть зупинявся біля овочевої крамниці, поруч з її будинком, демонстративно купуючи там огірки й помідори, які того літа, майже не вродили на домашньому городі. Але вона наче зникла. А чи я виходив не у ту пору дня?

Не та пора була, тепер я знаю. Лише під кінець липня, коли ми з сином, дочекавшись довготривалої спеки, почали приймати річкові ванни у ранкову пору, я помітив фігуру, схожу на омріяне дівоцтво, яка йшла мостом. Відтоді ми виходили кожного ранку на одну годинку поплавати, на невеличкий пляж, що простягався прямо біля моста. По інший бік жила Лілія, тож, ненароком схоплений оком одного дня знайомий силует, я видивлявся мало не кожної жаркої хвилини. Тимофій грався в піску зі своїми машинками, а я з упованням поглядав крізь густе кленове листя на міст. Її знову не було. Я вкотре потрапив у пастку своєї уяви та нескінченних несвідомостей.

Розчаровано, я опустився на лікті та, коротким поглядом перевіривши сина, заплющив очі. Сонячне сяйво пробивалося крізь повіки, розфарбовуючи мою темряву у червоногарячість. У повітрі стояла нудотна спека, що лише де-не-де перебивалася не менш нудотно-гарячим вітром. Розслабитися у вирі дитячого шуму, плескання води та власної тривоги за Тимофія, було неможливо, тож я легенько привідкрив очі. Невдовзі вони розплющилися ще ширше, з уважністю поглядаючи на воду. Певно, у мене стався тепловий удар, бо прямо під мостом, на підводній каменюці, сиділа Лілія, пильно пасучи мене очима. Я різко підвівся і, закриваючись від сонця рукою, відповів Лілії більш пронизливим поглядом. Усмішка торкнулася кутиків губ дівчини, і вона, врешті капітулювавшись, відвернулася. Все складалося надто романтично, тож в історію втрутився мій синочок, якому саме у ту секунду припекло сходити до туалету. Ми відійшли. Нервово позираючи на річку, я непедагогічно підганяв Тимофія, який на мою роздратованість відповідав тим же. А коли ми нарешті повернулися, Лілія вже десь зникла. Від невдоволення я волів влягтися на бік, увімкнути гучну музику в навушниках і просто розчинитися — стати частиною пекельно-гарячого, нагрітого сонцем, піску. Все дратувало. Та надія побачити її знову перемогла мою роздратуваність, тож я ще раз спрямував свій погляд на воду. Але замість казкової русалки, яка б кокетливо розмахувала мокрим волоссям зі сторони в сторону, я побачив спокусливу молодицю у багряному купальнику з самобутньо вишитими лямками, що повільно, дражнучи мене, виходила з води. Квітка пройшла скажено поруч, мало не торкнувшись моєї ноги. Я буквально відчув з якою неохотою прогинається рясний пісок під її ногами. Не знаю, чи дивилося дівча на мене, бо я сам, неначе страус, сховав голову в пісок, боячись ще раз зійтися поглядом з їдкими очима Квітки. Тільки потім, через невизначений час, я, прикриваючись активним батьківством, жалюгідно глянув на Лілію, пересвідчившись, що вона не моє чергове марення, а справжня — із плоті і крови, але істинно божественним німбом над головою. Не буду кривити душею — знахабнівши, я став уважно її розглядати. Мініатюрність, яку дівчина уміло підкреслювала одежею, тепер неприховано кидалася в очі. Маленькі, тоненькі руки, такі ж ноги, довга худа шия та рівна, наче стріла, спина — їй би бути балериною, маленьким білим лебедем, наївною Марі або тендітною Джульєттою. Їй би приймати захоплені вигуки з безкінечної чорноти зали великого театру, нескінченні аплодисменти, закохані погляди, але натомість, вона терпіла пожадливий погляд якогось чоловіка, з яким їй якось довелося цілуватися.

Події випускного набули характеру деякої вигадки, напівсонного видіння з присмаком червоного напівсолодкого вина, що з математично розрахованою точністю у часі, настирливо капало мені до рота, нагадуючи про себе. Я намагався зрозуміти дівчинку. Хотів було підійти, але перспектива сісти в калошу, зупиняла. А вона продовжувала кидати на мене короткі погляди, з чи-то обуренням, чи-то протилежним зацікавленням. Я губився у здогадках. І, не довівши справи до кінця, я прийнявся збирати речі, аби йти додому — моє типове втікання від труднощів. Тимофій обурено, з яскравою неохотою збирав машинки до сумки, а я, картаючи себе за трусість, натягав тугу футболку на голову. Та вона не була тугою! Я вперто, впродовж декількох довгих секунд, сунув голову в рукав, а вона нічого мені не кажучи, сміялася. Незручність, з якою я покидав пляж, віддано провела зі мною весь день, попрощавшись тільки глибокої ночі.

Мене мучило одне — чому я, палко бажаючи зустрічі з нею, так і не наважився на телефонний дзвінок, чи бодай повідомлення? Чому я трусливо чекав на якусь зустріч у липні, на пляжі, якої б могло і не статися? А ще я хотів зрадити дружині, хотів вчинити підлітковий бунт, будь-що, тільки б ошпарити Лізине серце. І я б це зробив, якби ж Лілії було не 15. Якби ж вона була старшою, хоча б на три роки! Я щиро не хотів забирати у неї юність, цнотливість. Але відверто не знав, чи буде мене вабити дівчина, якщо хтось інший позбавить її цих цінностей. Я більше не міг жити, спати, існувати поруч з цими думками, я більше не міг слухати своє нерішуче серце з рішучими йоканнями від одного її погляду. Навіщо це все? Кожен день це суцільна боротьба з собою і світом. Я вдався до забуття. Краще, аби нічого з вище перерахованого більше мене не турбувало. Я повернуся до свого існування.

Ненадовго. Вже наступного ранку ми знову прийшли на берег річки. Сонце палким промінням торкалося води, піску, дерев і людей — все на пляжі горіло. Син без зволікань та дозволу побіг до річки, не знімаючи одягу й кепки, але був спійманий татком на півдорозі. Куций, в’ялий, підкопчений сонцем Віктор, гойдав Тимофія хвильками, які залишив по собі невеликий катер. Фактично, я був по пояс у воді, але насправді — по горло в непевностях. Уявне нічне прощання з Лілією, розвіялося зі світанком, а на пляжі взагалі здалося суцільною нісенітницею. Тож, я просто прийнявся чекати появи Русалки. Вкотре, з надією позирав на міст, а потім на камінь під ним. Та нікого навіть схожого на неї я не побачив. На дворі парило, повітря з кожним віянням млоснішало, набуваючи липового солоду. А через кілька секунд з-за крон дерев показалася темна, набрякла, втомлена хмара. Умить нудотно-спокійний вітерець, змінився на різкий, погрозливий вітер від рук якого, піднялася зла курява з піску і листя, а коси верби від нестримного хитання, ховалися у воду. Всі почали збиратися і я разом з ними. Та не встиг я покласти простирадло до сумки, як страшним водоспадом полився потужний дощ. Хвацько схопивши сина за руку, я накивав п’ятами під міст, де купкою вже стояли найпрудкіші. Тимофій розридався, бо не встиг зібрати іграшки, які тепер рясно поливава раптова літня злива. Я намагався його заспокоїти, але нічого не виходило — син заходився ще більшим плачем від кожного мого: “Скоро дощ закінчиться”. Тож, не лишалося нічого, окрім як вибігти у стіну дощу та героїчно принести малому іграшки. Я вже вмовляв сина не бігти за мною, що я зовсім скоро повернуся, як раптом, позаду Тимофія стала жіноча фігура і лагідно мовила:

— Не переживайте, я прослідкую за хлопчиком.

— Ой, щиро Вам дякую, — не піднімаючи очей прошелеснув я.

Лише дорогою назад я впізнав у лагідній жіночій фігурі Лілію, яка саме у ту мить захопливо щось розповідала Тимофію. Знову майнула згадка про далеку донечку — старшу сестру мого сина, але спогад про наш поцілунок вмить розвіяв незручну примару.

— Я вже говорила, що у Вас чарівний син? — вони міцно трималися за руки.

— Дякую, — настала мовчанка, яку перебивало могутнє тутті дощу і вітру. Щось міцно вдарило мені в голову і я впевнено споров очевидність, — злива.

— Так. Все було так гарно, нічого не свідчило про ймовірний дощ, а потім як залило.

— А Ви тут давно?

— З десятої. Невже Ви мене не бачили? — дівчина хитрувато поглядала на мене, поправляючи вологе чи то від дощу, чи від купання, волосся. І знову це надокучливе викання, яке ніяк не відлипало. Все було якось не так.

— Ні, я Вас зовсім не помітив, а де сиділи?

— За вербою у солом’яній шляпі та в окулярах, — і знову цей хитрий, мов у злодюжки погляд, що пускався холодком по моєму тілу.

— Дивно, але я Вас не помітив.

— А шукали? — грайливо запиталась вона. Я збагнув, що це така дотепна гра, де я старий нерішучий Куліш, а вона молода, незалежна емансипанточка.

— Шукав. Мені просто сподобався Ваш вчорашній купальник, от я його і шукав. А Ви сьогодні в іншому… — і я нахабно оглянув дівчину. Цільний купальний костюм бузкового кольору з половинкою серця у неї на серці.

— Дякую. А от мені сподобалося, як Ви вдягали учора футболку, — Лілія відверто глузувала з мене. Але як майстерно! Вона ж чудово знала за які ниточки треба тягнути, аби спантеличити мене, але не завдати болю. Я помітив, як вона обережно, з деякою невимушеністю переминалася з ноги на ногу, помірно витанцьовуючи “Дикі танці” від холоду.

— Ви змерзли?

— Ні, — та побачивши моє рішуче бажання їй допомогти вона продовжила, — трохи.

— Візьміть мою футболку, сподіваюся стане дещо тепліше.

— Та я можу вдягти свою сукню і… — я терпляче тримав простягнуту дівчині футболку, — дякую.

Здається, ми знову помінялися місцями і тепер я вів напружений танець. Тепер вона опускала очі додолу, перебираючи поглядом кожну піщинку, а я уважно спостерігав за її хитливістю. Спочатку злегка накинута на плечі футболка, з новим подихом холодного вітру, щільно огорнула плечі Квіточки. А дощ все не вщухав. Лив, наче востаннє. І мені це шалено подобалося, бо зовсім поруч, тримаючи мого сина за руку, стояла вона! Вона — така тендітна, вогка у цю дощову пору, з мурахами, що наввипередки бігали тілом крихітки не минаючи жодної родимки чи подряпинки. У мене в самого тишком-нишком пробігся мороз по спині, рушивши до кінчиків пальців, якими я торкнувся Лілії. Вона зашарілася. Я підійшов ще ближче і нетактовно пригорнув голубку до себе. Я очікував на супротив, на обурливе пурхання крильми, але відчув довіру, навіть покору. Замотаний у рушник Тимофій, немов дорослий, вдавав повне відчуження, але він усе розумів. І, можливо дещо інтуїтивно, тямив, до чого це призведе.

Її вкрите холодницями тіло, гарячою невинністю торкалося мого. Короткі подихи видавали її схвильованість, а скажено калатаюче серце — небайдужість. Та різке припинення дощу перебило і не без того крихкий момент романтики. А наше прощання радше нагадувало безцеремонну втечу, без наступного повернення.

***

Напруга, що пілотувала кухнею, скажено дряпаючись стінами, сідаючи почергово то на мої, то на плечі дружини, весело мугикала “Весільний марш” Мендельсона. Я буквально чув, це наспівування, відчуваючи деяку насмішку. Чого воно грається? До чого вся ця недолуга весільна церемонія посеред кухні у вечірній час? Та, перевівши погляд на невдоволену Лізу, я збагнув, що це саме я мугикав Мендельсона. Вона певно хотіла почати діялог на якусь дуже серйозну, важливу для наших стосунків тему, але я не дав їй ні найменшого шансу, покинувши кухню від раптового телефонного дзвінка. На тому дроті вчувалася тиша, яку перебило моє байдуже “Алло?”. У відповідь наважливий голосок з категоричним твердженням зворушив: “Я хочу знову побачити нічне місто, — павза, — з тобою. Чекай, я прийду по тебе”. Я не встиг навіть заперечити — вона одразу ж перервала розмову. Та і до чого моє заперечення, якщо я був тільки за?

Домашні заснули, а я вийшов надвір. Одягнений у найкращу свою сорочку, кофту й джинси, я ще з хвилину погойдався на огорнутій нічним холодом гойдалці. Годинник ступив на найвищу, дванадцяту сходинку, а це означало, що нічний шабаш офіційно розпочато. Та я не знав, о котрій саме годині з’явиться моя “Квітка Папороті”. Тож, я вирішив набрати дівчині. Три гудки і в слухавку крикнув якийсь чоловік з неадекватним голосінням: “Єбанько отвали”. Здається, вона мені не дзвонила, і я знову все це вигадав, або побачив у шалено реалістичному сні. Хвиля спустошення накрила нещодавно окриленого мене, і тепер я у відчаї, не хвилюючись через скрипучу підлогу, переймаючись лише власним маренням, всівся у передпокої. Дістав телефон, зайшов на Фейсбук, паралельно увімкнувши телевізор з якимось дурним безкінечним серіалом на “1+1”, а чи то “Україні” — вони однотипні. Почав бездумне гортання стрічки, переповненої дописами моїх знайомих. І серед чисельних рекомендацій я знайшов сторінку Квіточки. На мармизці стриманою усмішкою і непохитним поглядом, хизувалася Лілія. Тут люди бачили сильну, юну дівчину, до якої було майже неможливо підступитися. І я вкотре відчув свою звичайність та її неповторність. Бо я ж плазун, слимак, а вона янгол, і наші шляхи ніколи не перетнуться, подібно шляхам Місяця і Сонця. Ота нічна прогулянка була радше грандіозною випадковістю. Внутрішнє відчуття власної нікчемности, з яким я гортав стрічку Фейсбуку, поступово вганяло мене у стан апатії, в якому я вже звик перебувати.

Було сумно, допоки у вікно не постукали. Журбу змінила цікавість, тож, я немов дитина, поліз на підвіконня. У жовтуватому сяйві ліхтаря стояла моя нічна Квітка, поглядаючи на мене крізь віконні відблиски. Вона кокетливим жестом руки покликала до себе, всміхнувшись. І я, без сумнівів, вибіг на двір. Навіть не пам’ятаю, чи зачинив двері будинку — так сильно я хотів пересвідчитися у справжності мого видіння. Перестрибнувши через синів велосипед, я відчинив ворота і впав у небуття. Вона, наче нічне марення, яке переслідувало мене впродовж року, провокуючи, шантажуючи, тепер шаленою справжністю стояла тут! Не було в ній ніякої химери — лише жива плоть, кров та молода енергія. Дівчина мовчки взяла мене за руку і повела углиб вулиці. Пройшовши закинутий готель та художню школу навпроти, ми повільно рушили нічною вуличкою з одноповерховими хатами по боках, які прикрашалися буйно-зеленою рослинністю. Нескінчивши кроку вулицею, ми звернули ліворуч, а згодом праворуч, минувши страшезну двоповерховість для психічнохворих. Зовсім поруч витонченою священістю височів Собор, біля якого янголом маяла моя Лілія. Ми говорили дурниці, жартували, і подібно малим дітям, дивувалися нічности, яка залилася зірками над світом. Жодної ядерности наше спілкування не мало. Десь далеко чувся клич швидкої, що поспішала на допомогу; вулицею гуляли гучні нетверезі компанії, а чорний, здоровенний кіт, сидячи на балконі будинку, невдоволено мяукав. Ми підійшли до воріт міського саду, які були, певна річ, зачинені. У будці спочивав охоронець, але дівоча бунтарська вдача, вела мене до таємної шпарини, крізь яку можна було потрапити до саду. Порушити все — від закону до власних моральних принципів. Неначе кішка вона пролізла крізь щілину різьбленого паркану, але я, навіть зігнувшись в три погибелі, міг просунути лише голову. Я почав вмовляти дівча полишити цю ідею, влаштувати приємности десь попід річкою, чи гуляючи романтичними вуличками міста, але її наполегливість з непохитністю перемогли. Тож, оцінивши висоту й верхів'я паркану на наявність небезпечних колків, я сміливо видерся нагору, і гучно приземлився в непомітну у темряві багнюку. Перемішані зливою вода, ґрунт і трава, хвиснули на всі боки, торкнувшись черевиків моєї Ніжности. Вона злегка зареготала, але витерти мою необережність не дала. Вхопивши мене за руку, Лілія прудко рушила до яблуневого саду, що розрісся у самому кінці парку, наспівуючи безтурботну мелодію під монотонність супроводу нічних комах. Рясні хитання дерев та пурхання краєчків її білої атласної сукні од вітру, пам’ятаються мені й досі. Здавалося, вона вийшла у звичайній нічній сорочці, аби злитися з сонною темрявою, аби стати для когось нічним маренням безсоння. Витоптаними стежинами, ступали її витончені ніжки у персикових босоніжках з невисокими, товстими підборами. Недбало накинутий на плечі чорний жакет через миттєвість впав на траву біля найвіддаленішої яблуні, ставши для Лілії покривалом:

— Сідай, — вона тендітним ляпасом огріла місце біля себе.

— Давай краще на мою кофту сядемо? Все одно я її не одягаю.

— Тоді ти не зможеш мене зігріти…, — вона кинула неоднозначний погляд і не дочекавшись поки я сяду запитала: — хочеш яблуко?

— Ні, дякую, — вдаючи впевненість я поклав руки до кишень брюк.

— А я хочу.

Дівчина підвелася і роззувшись вилізла на дерево. Я визвався допомогти, але вона злісно відштовхувала мене з моєю допомогою. Одну ногу вона поставила на міцну гілку, а іншу нерухомо залишила на розгалуженні стовбура. Тягнучи руку до найбільшого яблука, вона сміливо підвелася на носочок, не зважаючи на віяння вітру, що грався її сукенкою. Я відвернувся, хоча насправді волів заціпеніти перед її цнотливістю. А вона, помітивши мою делікатну стриманість, попросила потримати вже зірвані яблука, запрошуючи до "споглядання". І я залюбки погодився. Атласна тканина шелестіла маленькими хвильками, оголяючи задню область дівочого стегна. Ще б трішки і мої очі дісталися її сідниць, але вітер вчасно опустив поділ сукні. Вхопивши мене за руку Лілія стрибнула на траву. Я звернув увагу на блідо-рожевий лак, яким вона розфарбувала нігті на ногах — він сяяв. Буквально світився. Така дрібничка, а змусила моє серце тріпотіти ще сильніше, запускаючи пульсування у шаленому темпі. Сівши на власний жакет, вона вкусила яблуко, яке зірвала останнім, залишивши слід від червоної помади на рум’яності фрукта. Запитально глянула на мене і мовила:

— Я давно хотіла влаштувати нічну прогулянку цим місцем. Тут завжди сонячно, — вона зробила ще один “кусь”. Твердість яблука утворила угнутий п’ятикутник.

— Сонячно?

— Так. Це така метафора, типу гарно.

— Це я зрозумів, — сівши на траву біля неї я продовжив: — але чому саме тут гарно? Ми ж любимо те, що нагадує нам щось приємне. Принаймні у мене так.

— І в мене. Ми тут часто гуляли з мамою. Коли я була зовсім мала. Там, — вона вказала на давно висохше озеро, — мама фотографувала як я уявно стрибаю у воду. Тут, фотографувала як я збираю яблука та перекушую булкою з медом, а трохи далі малу Лілію, яка біжить за білкою. Це місце — моя мама.

— А чому зараз сюди не ходите?

— Вона померла, — дівчина пильно глянула мені в очі.

— Вибач. Мені дуже шкода, — моя Незручність вигадала спосіб все полагодити, — вона б тобою пишалася.

— Дякую, — дівчина смачно вкусила яблуко, діставшись до самих зерняток. — Мама померла коли мені було вісім, тож, особливого болю я тоді не відчула — не зрозуміла. Мене привчили вірити у своєрідне “небо”, де живуть всі померлі разом з Богом. Тому я довго думала, що з моєю мамою все добре і скоро ми знову зустрінемося. Але все це дурня, — останню фразу вона випустила зі злістю, з деякою образою.

— Ти не віриш в Бога?

— Ні. Я вірю в те, що бачу, і в те, що відчуваю. А ти?

— Я не знаю.

— Агностик? — вона яро викинула качанчик яблука за спину.

— Певно, так.

— Гарна позиція. Мені подобається. І за життя тебе не мучить питання гріховности, і після смерті не горітимеш у пеклі через невіру. Горітимеш, але через іншу дурницю. Мені ж пряма дорога до сатани, якщо це правда.

— Чому ж тоді не віриш? Навіть не хочеш припускати?

— Просто не вірю, — я почув поодинокі нотки роздратованости в її сопрано, тож дещо змінив тему:

— Ти не говорила куди вступила.

— В десятий клас нашої школи.

— Правда? Ти ж ніби збиралася до музичного коледжу?

— Музика не може бути моєю професією.

— Чому? Ти ж чудово граєш, — я підсів трохи ближче, поставивши руку за нею.

— Давай більше не говорити… мене це засмучує, — Лілія виставила личко до небесного світила.

Почулося близьке угукання сови, від неочікуваности якого Квіточка вхопила мене за плече. Певна річ, слухати пташине контральто посеред міста, а не у темному, дрімучому лісі — це диватство. Але мені воно однозначно сподобалося. Ми усміхалися. З дівочою безпосередністю Лілія поклала втомлену голову собі на коліно, а поглядом знову штрикнула моє серце. Сукня поволі сповзла ногою вниз, зібравшись гармошкою в утвореній між ногою й тазом складочці. З усміхненою грайливістю дівчина взялася за друге яблуко і театрально відкусила його шматочок. Я уважно стежив за нею, за кожним рухом і поглядом. Все дівоче єство спокушало мене, мучило своїм невинним сяйвом. І я відчував тепло. Пульс пришвидшувався. Я зробив глибокий, схвильований вдих і тіло здригнулося од рясності внутрішніх мурашок, що прожогом бігли починаючи потилицею і завершуючи кінцівками. Теплішало. Дівчина доїла яблуко і знову яро викинула його через плече. Вона повернулася до мене і була готова вже щось говорити, як я безцеремонно кинувся до її губ. Кислий присмак вуст, які щойно зволожило соковите яблуко, розпалив ще більший вогонь у мені. Тепер було спекотно — усе тіло горіло, здавалося, що я скоро лусну від жару, що буйно охопив мене. Я жадібно повалив дівчину на землю, забувши про дівочий жакет і вже віддалене гукання сови. Я квапився, дурно поспішав. Я був охоплений пожежею з середини і волів якомога швидше її загасити, аби тільки не вибухнути. І за мить, як атласна сукня остаточно збереться непотрібним шматом тканини на її шиї, оголивши омріяне тіло, вона схаменулася. До тями дівчину привели три яблука, на які я необережно поклав Квітку. Вона вхопилася за спину і просичавши від болю, прикрила сукнею “безсоромність”. Дівчина відштовхнула настирливого, як ніколи Віктора і попросила перестати. Лише злізши з неї, та сівши на пом'яту траву я збагнув, що мало не сталося. Почуття огиди і спустошення. Почуття фізичної нереалізованости й жахливої провини. Я впав. Я піддався.

Ми сиділи мовчки — нерухомо. Я забув про розстібнуту сорочку і ремінь. Про кофту, яка зім’ято валялася під моїми ногами; про дівчинку, чий страх я відчував так ярко, наче це був мій власний, далеко-дитячий страх. Так. Це він і був!

Вона трусилася, а чи від переляку, чи від холоду? Я підняв свою кофту, обережно стряхнув залишки трави, спаленого сонцем листя, і турботливо накрив нею дівочі плечі. Лілія торкнулася свого рамена, схопивши мою тікаючу руку. Вона різко повернула голову, від чого її легке волосся випадково торкнулося повітря, та спрямувала чіткий погляд на мене, мимохідь витерши сльозу.

— Пробач. Я не хотіла тебе образити. Я просто…

— Ні. Це ти мене пробач. Не слід було тебе цілувати. Я все розумію, тобі страшно. І в мене жахлива поведінка. Я, певно, здурів. Не контролюю.

— Я хотіла зробити це сьогодні, — Лілія сором’язливо опустила очі, — з тобою. Але не змогла. Стало страшно. Пробач.

Вона підвелася, взяла жакет і не взуваючись пішла. Дівочий силует линув літньою ніччю, гойдаючи стегнами; кокетливою незграбністю схрещуючи ноги, які час від часу торкалися внутрішньої частини колін. Невже я дозволив їй піти? Так, дозволив. Бо я знав цей хитрий хід, мені лишалося підіграти, і тоді вона сама повернеться, бо її босоніжки лишилися стояти поруч із кинутими нею яблуками. Але пройшла вже хвилина, і дівоча постать майже остаточно розчинилася у сонній, охопленій темнотою природі. Я неабияк перелякався. Схопив її босоніжки і прожогом ринув за Квіткою, за кінчиком білої атласної сукні та своєю в’язаною кофтою. А вона все йшла. Сміливо ступаючи холодною доріжкою, босоніж, торкаючись кожної нерівности. Її не турбував біль, мій крик, і навіть охоронець у будці. Вона йшла далі. І лишень торкнувшись її руки, я змусив втікачку зупинитися. Вона стривожено всміхнулася і рушила далі. Вона не хотіла говорити і я прийняв цю її примху. Але вже через секунду вона не повертаючись запитала:

— Яку книгу ще порадиш почитати?

— Дівчата твого віку читають щось про кохання. Наприклад, "Ті, що співають у терні", чи "Джен Ейр".

— Читала, — зухвало кинула дівчина.

— Взагалі. Чого йдеш босоніж? Взуйся, будь ласка.

— Ні. Що ще порадиш?

— А що ти хочеш?

— Щось важке. Психологічне.

— "Persona Grata" Коцюбинського, — я дещо невпевнено пропонував цей шедевр, але був переконаний, що вона зацікавиться ним.

— І що це?

— Прочитаєш і розкажеш.

— Ти не даєш мені вибору? — вона нарешті повернулася до мене.

— Ти ще замолода, щоб приймати такі складні рішення, як вибір літератури на прочитання…

— Фу. Не говори так. А то я вважатиму тебе старим.

— Так я і є старий.

— Брехня, — останнє вона мовила з рішучим запереченням, залишивши злісний погляд на мені. А потім пластично пролізла крізь щілину, якою ми продерлися до парку, і не чекаючи на мене, Лілія рушила боса далі. Розбишака.

Вона всілася на гойдалку, що стояла посеред майданчика на задньому подвір’ї дитячої лікарні. Помірне хитання заколисувало втомлену Лілію, та вона вперто не заплющувала очей. Я став навпроти, тихо милуючись голубкою. Мило вкутавшись моєю кофтою, вона вкрила ноги жакетом, після чого притулилась щокою до руки, що трималася за гойдалку — здалася. Босі ноги наївно маялися над землею, ганяючи стриманий вітерець нічної прохолоди. Треба користуватися нагодою, тож я повітряною легкістю підійшов до Лілії, ставши колінами на пісок. Я розстібнув тоненьку пряжку її “кришталевої туфельки” і тендітна ніжка з блідо-рожевим лаком на нігтях, ковзнула черевичком. Торкнувшись наївним поглядом лиця дівчини, я схопив її другу ніжку, і квітковим обличчям розлилася дитяча усмішка. Вона натягнула носочок, мов балерина, очікуючи другого босоніжка і спокійно констатувала: “Ти не старий”. Я вирішив промовчати, не заперечувати, а спробувати прийняти її слова за комплімент, та я вже і правда не молодий, щоб так спокійно приймати солод її брехні. Я знав, що наші стосунки — це хибна реальність, це взаємний наворот до істотностей, намагання віднайти власне себе. Просто для неї це абсолютно природно, це частина її дорослішання, але для мене це шлях в нікуди — дія, аби все втратити.

Під руку ми дісталися її будинку. Вперше за довгий час прогулянки я поглянув на годинник, циферблат якого, наче поле для шахів, терпів безкінечні непереможні партії трьох стрілочок, що саме вказували на третю годину ранку й одну секунду, другу, третю… Та я не просто відволікся на годинник, це був своєрідний сицилійський захист, якщо я правильно оперую термінами. Я планував поцілувати її, напасти зненацька, тільки аби вона не випередила свого старого. І я таки виконав свою забаганку — дочекавшись прощального погляду я скрутив губами сердечко і цнотливо торкнувся дівочих вуст. Ніякої пошлости, дорогі друзі!

Та на тому поцілункові все й скінчилося. Більше ми не зустрічалися. Я продовжував водити сина на річку, кожного разу очікуючи її ефектної появи, але марно. Русалка зникла. Я думав написати їй, або просто зателефонувати, та наважитися на, здавалося б просту дію, було набагато важче, аніж колись зробити пропозицію Лізі. Весь серпень я перебував у стані невиліковної гарячки, що тільки посилювалася від найменшої згадки про ту ніч. Про той клятий “інтим”, який, я був певен, її відштовхнув! Я хотів вибачитися, але внутрішня слабкість, страх, перекреслили всю мою доблесть. Тож я знову чекав.

***

Я не писав близько місяця — були інші справи, але тепер я знову готовий оповідати цю, без сумніву, найромантичнішу історію, яка коли-небудь могла трапитися зі мною. Ота легкість, з якою я вів оповідання до цієї сторінки тепер зовсім мене підводить і я вже не знаю, чи зможу писати так само просто, як це було до цього. Але літніми трусливими сновиганнями ця історія не закінчується, а отримує своє продовження починаючи десятим вересня.

Того року перший день осені припадав на суботу, тож багато шкіл і дитячих садочків не працювали, але мені все ж прийшлося теліпатися на роботу о восьмій ранку. Ліза, як зазвичай забрала машину і, поспіхом зібравши Тимофія, поїхала з ним на роботу. Ранок був сонячний і задушливий, що свідчило про невгамовну спеку вдень та приємний, з вогким повітрям, вечір. Я йшов зі сподівання на серці, що зустріну її, що обов’язково поцікавлюся, як пройшли канікули, а вона привітно всміхнувшись, відповість мені щось нейтральне, типово чемне. Але натомість, зайшовши до прохолодної будівлі школи, я не знайшов її серед купки десятикласників. Так само, жодного разу не впізнав її крокуючи коридорами. Учні, парадно вдягнені, були у піднесеному гуморі, розповідаючи про літні канікули та неохоту знову повертатися до навчання, але їх піднесеність ніяк мене не надихала. Я відчував шалене розчарування і з тої нудьги я зайшов до директорської з проханням надати мені список учнів десятого класу. Секретарка, зріла жіночка з холодно-русявою косою плетеною на бік, люб’язно подала мені список усіх двадцяти учнів 10-А. Того року набрався всього один десятий клас, тож кинувши слизький погляд на папірець я з острахом прийнявся шукати її прізвища. Літери розпливалися від хвилювання та передчуття чогось недоброго — страх, що вона більше не зайде до школи, не привітається зі мною своїм сріблясто-холодним голосом, невгамовно струменів венами. Очі розгублено сновигали листком, іґноруючи третє з початку дівоче прізвище. Це була своєрідна вчительська звичка вибірковости сприйняття прізвищ. І коли я нарешті зібрався духом, аби уважно скотитися поглядом з найпершого учня до останнього, вона знайшлася. “Біла Л.Р.” з дивним запитальним знаком навпроти. Я невпевнено шепочучи, аби не викликати підозр з моєї заціклености школяркою, спитав секретарку, яка люб’язно повідомила: “Це означає, що ми не знаємо чи буде навчатися ця дитина в нашій школі. Якщо вона не з’явиться протягом двох тижнів, ми будемо змушені виключити її зі школи”. Я хотів заперечити, сказати щось дуже емоційне і необдумане, але вчасно зупинив потік свого суму — я почекаю на неї.

Мене не цікавили численні стопки документів тими днями, новоспечені, дратівливо порожні журнали чи енергійні учні до яких я мав приходити таким же. Ні. Я чекав на неї і всю свою енергію вкладав у це чекання, у сновигання коридорами з надією побачити Лілію. Я більше не був її вчителем, тож зовсім не мав можливости одного чарівного ранку знову побачити її за останньою партою біля вікна. Я мав нових учнів у своєму старому класі. Я мав те саме вбрання, але нову зачіску — модну, наважитись на яку я зміг лише уявляючи її здивоване, сповнене зацікавленості обличчя. Але її не було! День, два, тиждень. Вона зникла, а разом з нею і я — десь глибоко у собі.

Десятого вересня вона голосно повернулася. Я вийшов до шкільної медсестри (голова того дня фантастично боліла), як у далечині парадного входу почувся її дзвінко-мерехтливий голос, що невдоволено лаявся з кимось зовсім слабкодухим. Вона не соромилася кидати сміливі вигуки, говорячи про власну персону — Лілія не давала себе кривдити. Я стояв за рогом і уважно прислухався до її реплік, до речитативних наспівів невдоволення. Її звинувачували у запізненні на заняття і просили віддати щоденник, на що Лілія клялася, що зовсім його не має. Чергові восьмикласниці не повірили словам дівчини і стали серйозно вимагати щоденника, погрожуючи класним керівником — мною. Саме час втрутитися у розмову, бо мої серйозні до своїх обов’язків дівчатка, вже втрачали контроль над неслухняною десятикласницею.

— Що тут сталося? — легковажною ходою я підійшов до дівчат.

— Віктор Олексійович, якраз хотіли вам дзвонити. Вона не хоче давати нам свій щоденник, — серйозно відповіла відмінниця Аліса, нервово розмахуючи руками.

— У мене його просто немає, Вікторе Олексійовичу, — терпко обізвалася Лілія.

— Перепрошую, але виникає питання, чому його у Вас немає? — я поважливо вдав необізнаність.

— Бо я тільки сьогодні зранку повернулася додому і не мала часу купити потрібну канцелярію.

— Ага, ну тоді все зрозуміло. Про ваше запізнення ми запишемо завтра, коли Ви придбаєте щоденник, домовилися?

Вона мовчки кивнула і попрямувала на парадні сходи, впритул мене обійшовши. Норовливішої жінки я ще ніколи не бачив, але саме ця її норовливість, магнітично мене приваблювала. Та поки емоційні думки ворушилися в моїй голові, Лілія вже зникла за рогом, тож я поспіхом, особливо не вислухавши скарги Аліси з Даринкою, схопив стопку щоденників і поквапився за Квіткою. Я чув легкий стукіт її підборів і шлейф нових парфумів — щось схоже на грушу. Я перестрибував сходинки, сподіваючись упіймати її на східчастому “перехресті” між другим і третім поверхами — і таки упіймав. Упіймав, бо вона чекала на мене. До Віктора повернулося миле личко зі все ще виразним цієї пори, яскравим ластовинням. Лілія одразу почала розмову, навіть не намагаючись дати мені першість слова:

— Я не хочу йти на фізкультуру, Вікторе Олексійовичу, — вона сором’язливо опустила очі.

— І що ж тепер з Вами робити? — вступив у гру вчитель.

— Покарати, — дівчина рішуче спрямувала на мене свій шалений погляд.

Я отетерів від цієї сміливости, від тону, яким було вимовлене останнє слово, від цього заклику — дозволу. Зухвало, вона піднялася на третій поверх і завернула за ріг. Я зробив теж саме, думаючи, що вона мене просто дражнить, що вона просто зникла у сусідньому класі. Але Квітка, спираючись плечем об холодну коридорну стіну, чекала поки я відчиню двері свого кабінету. Їй сильно пощастило, що я не мав першого уроку того ранку, і що мій колега мав з’явитися тільки на другій зміні. І що я взагалі опинився там, на першому поверсі, зустрівши її. Але, якби я вірив у випадковости, долю, то б загубився у своїх думках прямо там, на сходах. Ні. Я вірив у більшу вигадку — у реальність її образу перед собою, ніби подібних марень не було раніше. І тільки тому я дозволив їй увійти до класу, бо щиро вірив у несправжність, у вигадку підсвідомости. Я виправдовуюся, я дозволяю собі брехати, але нехай.

Вона усміхається, поправляє волосся і заходить переді мною у клас. Вона кладе свою сумку на першу парту середнього ряду, знімає мешти і боса підходить до мене. Я встигаю лише повернути ключ і почути у відповідь клацання замка, як Лілія торкається моїх сухих губ.