Ми рахували Лілії. Часто. Коли я був зовсім малим хлопчиком і тільки вчився рахувати, бабуся вигадала гру, де той, хто першим нарахує десять Лілій, отримає найбільший шмат улюбленого яблуневого пирога. Я постійно вигравав. Переможено крутив попою співаючи пісню розбійників з “Бременських музикантів”. Хотілося бути першим бодай у чомусь, бо я ніколи не вирізнявся особливою любов'ю до спорту, як інші хлопці. Ще змалку любив спокійні ігри й читання, а не щоденне розбивання колін об твердість футбольного поля. Хоча, не дивлячись на свою спортивну апатійність, плавання все ж приносило мені нескінченне задоволення. У вісім років я почав відвідування басейну, в якості не нав'язливої спортивної секції. Я не мав особливих успіхів, але і не відставав від інших. Особисто для себе я був рибою, а краще величезною косаткою, яка нічого і нікого не боїться. Саме завдяки плаванню вже у шістнадцять я міг похизуватися дорослістю власного тіла, що безумовно приваблювало дівчат. Але і зараз, без особливих зусиль, лише декілька тренувань на тиждень та плавання у рідному басейні, і я маю непогану фізичну форму. Кажуть, що то генетика у мене така особлива. Я ж схиляюся більше до власного везіння по життю, бо все складалося якось занадто просто, окрім декількох неприємностей, що моментально оселяються на сторінках моїх численних щоденників, бо я люблю писати. Отже, я заспокоюю себе власною привабливістю, щоб більше ніколи здуру не питати номер телефону у власної учениці. Якби ж Ліза знала про що я тут пишу, то зрештою кинула би мене, але думаю, для неї цей мій щоденник видається незмістовною грою, безглуздям чоловіка середніх літ (якщо вона про нього дізнається).

Хтось розчісував волосся у нашій ванні. Я добре чув звук шкрябання зубчиків гребінця об жіночі коси, який спочатку видавався різким і дужим, а через хвилину ніжним, мелодійним. Я не на жарт злякався, хутчіш скочив з ліжка, метушливо віднайшов розкидані капці біля тумби та прожогом кинувся до дверей навпроти, за якими чулося шкрябання. Примара, страшна сила молодої чарівниці Мавки, русалок, Світилки чи самої Літавиці та інших мітичних створінь — виринали ланцюжком асоціацій. Я обережно зайшов до тотальної невидноти ванни, поглянув на рушники праворуч, що висіли привидами. Дзвінко клацнув вмикачем і кімната залилася білим сяянням. Нічого. Все як завжди. Кришталева Лілія стоїть прикрасою на краєчку раковини, от тільки гребінець моєї дружини з тріском вдарився об кахель — Ліза стояла позаду.

Наша розмова почалася важко й аналогічно припинилася. Я не знав як пояснити марення свого слуху. Я справді почув звуки гребінця у волоссі крізь двері ванної кімнати, що розташовувалась навпроти нашої спальні. Ліза лише кивала головою і просила мене перестати врешті-решт пити ті заспокійливі. А як це зробити? Чи можливо впасти у сновидіння без допомоги штучного “спокою” в помаранчевій оболонці? Це занадто, це неможливо для мене. Бо я важко переживав болючости власного життя: невдачі у навчанні, нерозділене перше кохання, весільні приготування, невдалі вагітности, а згодом народження сина. Переїзд батьків до Австралії зовсім мене не тішив, тож я пив ще більше заспокійливих. Я був вже дорослим чоловіком, але внутрішня дитина хотіла повертатися до батьківського дому вихідними. Хотілося спостерігати батькове кепкування над мамою, яка аж підстрибувала від гніву, щойно тато торкався делікатної теми власної кар'єри. М'який характер батька та вольова натура мами — протипоказання для великої кар'єри. І саме його якості вередливо домінують у моїй крові. Я ніколи не був як мама, не розумів її рішучости й категоричности; сприймав її радше за сувору вчительку літератури, а не люблячу неньку. Саме вона все дитинство волала на мене скаженим голосінням, кидаючи хаотичні книжки будинком — така контрастність в її характерові. Вона, абсолютна книжкова злодійка, що перечитала здавалося геть усе на світі, мала страшенну пристрасть до розкидання книжок у пориваннях злості, бо не існувало нічого важливішого, аніж порядок, якого я не любив, а особливо на столі та книжкових полицях! Але все мало бути на своїх місцях. І це — основна риса характеру моєї дружини. А тепер до вічности мого неспокою додалася Лілія, а отже слід берегтися від подвійної порції заспокійливих. Я губився у власних почуттях й думках, повертаючись до рожевого будинку знову і знову.

Хлопчина дев'яти років таємно плюхнувся у річкову прохолоду, до своєї улюбленої Лілії і там залишився… Я заснув.

Що було до Лілії? Геть нічого. Не було Ноктюрну, хоч я і працював у музичній школі — я спеціально його оминав; не було живопису і літератури. Я не їв свого меду та навіть не зривав урожай з нашої яблуні надворі. До вересня 2017 року я існував, а після — нарешті, половинна павза наприкінці неминучости вступу, довжиною з вічність, скінчилася.

Додолу впала бляшанка меду, зачепивши на своєму шляху вазу з Ліліями та фруктову корзину. Мед неспішно розтікся підлогою, поєднавшись з липкими пелюстками квітів, на третій долі діставшись яблук.

Того ранку Ліза купила декілька банок липового меду у нашої сусідки і поспіхом занесла їх на кухню, бо дуже запізнювалась. Тимофій терпляче чекав на маму біля дверей, повністю зібраний та готовий до садочка. Я поцілував сина на прощання і, причесавши пальцями світляве волостячко, прочинив двері на вулицю. Переминаючись з ноги на ногу, він раптово загорлав на весь будинок про забуту машинку на столі, тож я квапливо збігав за іграшкою, і щойно рідненькі вийшли за поріг, сталася та прикрість.

Брязкіт посуду ранковою добою — рутина. Ліза поставила переді мною тарілку з яєчнею і ткнула пальцем мене в щоку — наш дивний спосіб спілкування у миті непорозумінь. Та я не сердився на неї, як їй могло здатися, а навпаки, сердечно дякував всередині себе. Просто були інші думки, спогади і, не буду приховувати, бажання. І таких ранків того року була сила-силенна, навіжена купа, якщо не більше. Вони повторювались, неначе дурнувата, набридлива пластинка, конвеєр, щоправда брязкіт посуду з кожним днем дедалі гучнішав, неначе серцебиттєва кульмінація Ноктюрну, що наближала до омріяного коктейлю меду, яблук та лілій. Особливо до Лілій..!

Дні змінювали один одного невпинною непосидючістю. Я спостерігав за подіями неначе здалеку. Понеділками і четвергами лишався до восьмої вечора у школі. Всі викладачі вже о п'ятій йшли додому, а я працював в учительській, заповнюючи журнали та папери під далекі звуки фортепіано. То грала вона. З шостої по восьму вечора. Я почав було думати, що ця дівчинка збирається до вступу у музичне училище, бо зосередженість занять вражала, але я помилявся. І щойно стрілка мого ручного годинника вказувала на восьму, я збирав речі до сумки, складав журнали до сейфу та замикав учительську. Бувало, мені щастило, і вона спускалася сходами попереду мене, поправляючи комірець пальта, а бувало і прикре навпаки. Щоразу я докладав титанічних зусиль, аби не задивитися на неї, коли наші очі поєднувались в спільному погляді. Я тримався, і протримався б до її випуску, якби не травневий день, якби не та зловіща неділя, яка стала початком її сходження і мого спаду.

***

Невимушеність, з якою діти реагують на світ, є об’єктом заздрости дорослих. Наші дитячі спогади проходять серйозну фільтрацію, а декотрі з роками потворнішають. І це природно. Мій син часто запитує про якісь дурниці, що не потребують пояснень, що просто є і до них звикаєш. Але щойно промовляється перше пояснювальне слово, як будь-яка дурниця стає надто складною, мудрованою річчю. З підлітками все трохи інакше. Вони вже почали шлях крізь бар’єр дитинства до дорослости, тому їх питання логічніші, і єдина схожість мого маленького сина з моїми підростаючими учнями — щирість почуттів. Ці дві вікові групи бачачи витвір мистецтва, де зображена оголена постать, починають сміятися вголос, замість ствердного хитати головою та промовляння: «Шедеврально!». Що шедеврального в зображенні голого тіла? Для них це ще одна картинка, частинка дійсности, яка є скрізь — у книгах, мультфільмах, рекламі та щохвилинно відкритій порнографії. Це норма сучасности, яку важко осягнути людині старшій, важко зрозуміти, що ота щирість має бути скрізь, і навіть у таких делікатностях, інтимностях. Діти ж вбачають простоту, умовність всього існуючого, тож для них не існує правил, заборон, наслідків. Не існують і поняття праці, розуміння таланту. Їх треба вчити, спираючись на їхню дитинність, а не на свою дорослість. Бо вони не бачать складности у передачі анатомії людини на площині — для них це вже існуюче, так само як наявність у нічному небі місяця, чи сонця вдень. Вони не дивуються скульптурам античности, бо бачать дійсність, таких же людей, але зі складками на животі та чоловіків із маленькими члениками між ногами. І все! Вони скоріше питатимуть, навіщо людина-митець зображувала іншу людину голою? Чому не одягненою? І я маю пояснити саме це.

Що ж шедеврального в зображенні голого тіла? Діти до восьмого класу включно, подумавши, скоріш за все, нічого не скажуть, а старші почнуть в один голос говорити завченими вигуками про шалену геніальність і майстерність митця, вдаючи самозабуття.

«Що шедеврального в зображенні голого тіла?».

Я запитально окреслив поглядом клас, у пошуках бодай однієї піднятої руки. Учні 9-А сиділи непорушно, зніяковіло дивлячись на мене. І після нетривалої павзи, класний клоун заволав протяжне: «Возбужденіє…». Всі засміялися. Та не встиг я виголосити «Тиша», як Оля вже підняла руку. Саме на неї я і розраховував, коли задавав це запитання. Вона була тою ученицею, що знала відповіді на всі питання, навіть коли й гадки не мала, що саме треба говорити. Загалом вона навіть не підводила руки, а просто викрикувала відповідь із піднятим круглявим підборіддям. Але від того мого запитання навіть відмінницю охопили сумніви.

— Так, Олю? — вона неспішно підвелася.

— Думаю, що точність і природність.

— Абсолютно, молодець! — вона задоволено хмикнула і сіла. — Річ у тім, друзі, що повторити — не складно, а от надати життя тому що ти повторив — прояв майстерности. Але чому ж саме зображення оголеного тіла так люблять обзивати “шедевром”? На це питання кожен може мати свою відповідь і не обов’язково її озвучувати. Особисто моя думка проста й очевидна — оголеність нам найближча. Людське тіло ми знаємо найкраще, хоча і недосконало. Ми живемо завдяки цьому тілу. І це трохи егоїстично з нашого боку, але нам подобається дивитися на зовнішньо ідентичних людей. Ми відчуваємо себе творцями у такі моменти, відчуваємо себе всемогутніми. А людина хоче бути всемогутньою, — я витримав задумливу павзу і голосно запитав, — Добре, скажіть мені, а хто найчастіше позує митцям? Чоловіки чи жінки?

— Шлюхи! — очікувано викрикнув клоун. — Не, ну а кто еще согласится своими булками светить? Вы у Лили спросите, она Вам все об этой работе расскажет, да, Лилечка?

— Стули пельку! — процідила крізь зуби Лілія.

— А что? Боишься, что о тебе правду узнают? Или как? — він продовжував розкидатись уїдливостями.

— Арсене! Встаньте! Що ви собі дозволяєте?!

— Ну так Вы только гляньте на нее. Сиськи вываливаются, каблуки выше чем у училок. Эти духи, блин, постоянные, воняют за километр. Губы разрисованные вечно. Вот — шлюха самая настоящая!

— Всіх поціновувачей жіночої краси, прошу не вивалювати купу своїх думок, а лишити неосяжністю. Майте повагу до людини. На вашому місці, Арсене, я б вибачився і не доводив дівчину до сліз.

— Фу, блядь, еще и извинятся! Да пошла она… — і він вийшов з класу.

Пройшла довготривала секунда і лунання дзвоника перебило мовчанку. Спантеличений 9-А миттю зібрався на вихід, так само мовчки. Я знову картав себе за м’якотілість та невміння суворо відповідати на підліткову агресію. Але і моя стриманість ставала у пригоді.

Лілія виходила останньою. Склавши всі свої речі до сумки, вона болісно втягнула носом повітря і вирушила до виходу. Її остання парта біля вікна знову спорожніла, та на цей раз я не просто жадібно вдихнув аромат її парфумів, відпустивши, а зупинив, ніжно схопивши дівчину за руку.

— Пробачте, що так сталося. Це він не подумав. Молодий ще — зелений! Не беріть дурниць у голову, Ви ж красуня, і чудово про це знаєте. Скажу Вам чесно, мені Ваш стиль дуже подобається. Повірте мені.

— Що? — вона невдоволено скривилася. — Ні!

— Чому?

— Бо Ви чоловік! Заберіть від мене руку, — її очі заблищали слізьми, — дякую і гарного дня.

Вона опустила очі, повернулася та злісно грюкнула дверима, прощаючись. Я лишився наодинці зі своїми думками — знову. Від пафосности її відповіді мені ставало зле, фантомно темніло в очах, я не міг розібрати чи я це не додумав? Так, її однокласники, зокрема хлопці і деякі дівчата щиро ненавиділи дівчину, зовсім цього не приховуючи. Їй можна було зрозуміти, бо і я навряд чи б у їхньому віці був захоплений цією дівчиною. Занадто дивна, складна, загадкова. Вона неначе ховалася за яскравістю помади, пишностю одягу, патетизму парфумів, лакованими суворістю та мовленнєвою гостротою.

Її аромат вже майже вивітрився, а запах поту учнів сьомого класу повністю знищив квітковий слід у повітрі. За вікном пішов сильний кружлявий снігопад, тож наступний урок я розпочав розмовою про своє засніжене радянщиною дитинство та школярське сучасне. А внутрішнім слухом я відтворював “Щедрика” та ряд інших, раптових “зимовок”.

Про знущання над Лілією я не знав, та і не дізнався, якби не болісне висловлювання Арсена. Ще на початку року її новоспечені однокласниці говорили деякі необережности, але нічого злісного я там не помічав, ба більше, навіть розумів дівочу недовірливість, оскільки і сам відчував подібне. Але настав другий семестр навчання і за нормальних умов колектив вже мав прийняти дівчину, чого, як я помітив, не сталося. А також, Арсен говорив про неї огидні невиправданости, які заявляють загалом про справжніх проституток, і я не вірив йому, бо дуже не хотів, щоб це було правдою. Хоча яка правда? Їй всього п’ятнадцять! На перший погляд впевнена у собі молода дівчина, розумна, кмітлива, цікава. Вона заворожує, надихає та, не буду брехати, провокує. Нічого такого в її одязі не було. Гарно, гармонійно та жіночно. Я з особливим захопленням читав її письмові роботи, бо вона говорила самою щирістю. Вона не писала банальними, занудними фразами, а мала власний, живий стіл висловлювання. Так, вона оживляла літери, гралася у словесні шахи, порушуючи всі правила академізму. Разом з тим говорила правду за тему над якою працює. Якщо не подобається — пише як є, якщо викликає емоції — безсоромно описує їх. Вона завжди щира, неповторна і не тільки в самостійних роботах, а й у житті. І мені так хотілося, щоб хоча б хтось побачив цю її чарівність.

Події того дня, як я не намагався, оселилися у підсвідомості недовірою, прискіпливим видивлянням у Лілії ознак нічного метелика. Зрештою, її юний вік не є перепоною до подібної професії. Дійсно, дівчина могла зачарувати, привабити та отримати що і кого завгодно. Але вона не шльондра. Вона мала гідність та внутрішню впевненість, що не дозволяло б іншим користуватися її тілом. Я був високої думки про неї і не хотів піддаватися тим хвилинним непевностям власного страху.

Моя зацікавленість її особистістю, вилилася в активне спілкування з колегами, які говорили геть різне. Хтось, особливо та настирлива вчителька сольфеджіо й музичної літератури, страшенно вихваляли дівчину; хтось, як хімічка, описував її десятитисячний недолік з розлогістю висловлення, що доступна лише досвідченим літераторам. І як не дивно, класна керівниця Лілії була вкрай незадоволена, вважаючи дівчину занадто волелюбною пані: «Постійно прогулює! Я вже не знаю, що з нею робити. Прошу її збирати волосся у хвіст, чи косу, а вона мовчки йде від мене. Нафарбується, як на дискотеку і ходе по школі, туди-сюди виляючи. Ну я думаю, Ви і самі це помічаєте, Вікторе Олексійовичу». Так, звичайно, Віктор Олексійович все це помічає, навіть більше. І якби ви все це знали, Тетяно Петрівно, то і не таке б мені розповідали. Та ні, стривайте, Ви б мене вигнали разом з нею зі школи! Але це так, думки на папері…

Після інциденту булінгу на моєму уроці я нарешті второпав, що відбувається. Квіточку ображають, принижують, і переважно через зовнішній вигляд. Хоча, можливо, вона провокує подібне ставлення до себе. Щоправда після втручання подібних розумових слабкостей, мій здоровий глузд повертається і злісно підкидає всіх мозковий хробаків до неба, а коли вони падають додолу, підкидає ще вище і вже агресивніше, поки їх остаточно не звіє вітром. Зрештою, можливо її не чіпали б, якби вона не давала відсіч самобутніми коментарями, тій сумнівній критиці. Очевидно, але подібна поведінка не відганяла поганців, а навпаки, тільки підсилювала агресивне палання ненависників. Ненароком мені почулася розмова двох її однокласниць, які жадно давилися злобою до Лілії. Здавалося, що від моєї любої учениці не залишилося живого місця — її звинуватили у всіх смертних гріхах, та ще й у своїх романтичних невдачах, буцімто вона зваблює їхніх хлопців. А вже через день я дізнався, що Лілію та двох цих дівчат було викликано на раду профілактики за нецензурну лайку в шкільному коридорі і дрібну бійку. Вона все ж таки дала їм відсіч. Тепер проти Лілії була налаштована мало не вся школа. І за що? За вроду, відчуття смаку та харизму? Вона стала такою собі шкільною Маленою. Я не хотів, аби Лілія пережила те ж саме, тому моментально звернувся по допомогу до директорки школи, але у відповідь отримав: «Пане Вікторе, вона сама провокує подібне ставлення до себе. Мені вже набридло чути розмови про «місцеву красуню» і якщо ще Ви будете нагадувати мені про неї, клянуся, скоро її тут не буде. Якщо вона перестане поводити себе, як премудра сова, у п’ятнадцять то років(!), тоді до неї потягнуться люди. Все, розмова завершена". Отже, я сам мав заподіяти лиху.

***

Ми вкотре пішли на карантин через спалах грипу в школі, тож я мав добрі три тижні аби вдосталь відпочити від дітей, та добряче подумати, як ми будемо все наздоганяти. Вчителі мали ходити на роботу кожного дня, крім неділі, та непохитно просиджувати, з восьмої до дванадцятої нелегкі години у спорожнілій школі. Нудьгувати й чекати. Мріяти про літо і баритися від власної млосности і неактивности. Торік карантинні тижні я проводив з другом Владом — вчителем малювання, а тепер лишилися тільки — я, яскравість сонячного світіння і моя сіра тінь із капелюхом. У такому стані я дожив до березня і діти повернулися. Не скажу, що сумував, але це значно краще, ніж сидіти у постійному чеканні чогось.

Переді мною знову сиділи учні 9-А, перемовляючись одне з одним перед початком уроку. Відсутність Лілії за останньою партою ряду біля вікна, мене не засмучувала — за час карантинної ізоляції я вирішив покінчити зі своїми мареннями. Але дві вищезгадані дівчинки забігли до класу з її сумкою в руках, тож моє рішення про забуття розчинилося. Щойно дівчата повсідалися на свої місця, сумка повільно перекочувала до останньої парти, завдяки дружности однокласників. В якості трофею дівчата забрали Ліліну книгу і прийнялися шукати місце, куди б її заховати.

І знову пані Нерішучість охопила мене колючими руками ззаду. Я хотів їм дорікнути, попередити, що це погана ідея, зовсім не крута, але я не знав як. Зрештою, голос чогось дрібного й незграбного, обізвався до дівчат:

— Сюди! — вони добряче перелякалися. — Я вам кажу.

— Так. Ми слухаємо, — дівчата неспішно підійшли до мене, дурнувато переглядаючись одна на одну. Після довгих хіхікань вони, зрештою, підняли на мене свої ясні зіниці, порушуючи мою недовготривалу впевненість. Одна з дівчат почала нервово переминатися з ноги на ногу, тримаючи книгу однокласниці двома руками за спиною.

— Що там у Вас? — я звернувся саме до неї.

— Речі, ги. А шо нада?

— Віддати їх мені. А правильніше сказати одну річ. Дівчата, не вигадуйте, я чудово знаю, що ви задумали.

Вона цокнула язиком і віддала книгу. Від раптовости свого тріумфу мені перехопило подих, тож розпочати урок мені вдалося упевнено, без зайвих хвилювань. Через хвилину вихорем до класу влетіла схвильована Лілія з рясними вибаченнями та проханням сісти. Звичайно, я впустив дівчину, але віддавати книгу не наважився. Замість того, ввімкнувши учням відео, я потайки під столом розкрив “загублену” книжину. То була відома усім історія про диваків і дивачку — “Алісу в Дивокраї” Льюїса Керрола. Невелике, дещо неакуратне видання із характерним запахом, говорило про бібліотечне мешкання цієї книги. На форзаці наклеєна табличка з іменами попередніх власників цієї казки, і в останній комірці я знайшов її. Неакуратний, скоріше жіночий почерк вивів сувору повність імені моєї квіточки — Лілія Біла Романівна. Її батьки напевно занадто вигадливі, а чи романтичні, бо насмілитися назвати дочку Білою Лілією, зможе далеко не кожен.

Дописавши десятихвилинну самостійну роботу, учні похапцем поскладали свої аркуші мені на стіл та зникли у коридорі, яким вже гуляв вітер свободи. Це був їх останній урок на сьогодні. Клас майже спорожнів, лишилися тільки дві дівчинки-вигнанки і з ними Лілія. Вона знову націлилася на вихід, та я знову її зупинив, але цього разу вже більш рішучо. Поглядом старався показати всю суворість своєї вчительської вдачі, але, чесно кажучи, виходило аж надто погано. Вона мала повне право посміятися з мене, але стримала свої смішки. Я попросив її сісти за парту переді мною та послухати, що я їй скажу. В очах виднілася неохота й бажання як найшвидше піти від мене, але совість, а може, що інше, не дозволяли втекти за неочікуваних обставин.

— Ліліє, якщо Вас щось турбує, Ви можете сказати про це мені. Я обіцяю, все залишиться між нами, — вона звернулася до мене недовірливим поглядом.

— Все добре.

— А мені здається, що не дуже.

— У Вас є освіта дитячого психолога й двадцятирічний досвід роботи у цій сфері? А чи може Ви просто хочете зі мною поспілкуватися?

— Я хочу Вам допомогти.

— Ага. Мені допомога не потрібна. Дуже дякую! — вона всміхнулася і підвелася, аби піти.

— Зачекайте! — я поклав її книгу на стіл.

— Де Ви її знайшли? Я загубила її після фізкультури. Ну, правильніше — у мене забрали.

Вона втомлено сіла за парту й потягнулася по книгу. Неквапливо обвела стареньку палітурку пальцями та, сумно прогортавши декілька сторінок, поклала до сумки.

— Ви знаєте хто вкрав Вашу книгу? — запитав я з обережністю.

— Так. Мої любі однокласники. Все повторюється. У минулій школі було так само.

— І невже жодного друга, подруги? — вона рішуче глянула на мене.

— Пане Вікторе, про яких друзів може йти мова, коли навіть дорослі люди — викладачі, шушукаються за моєю спиною?

— Але ж тут таких немає, — я вдав упевненість у власному твердженні. — Я, наприклад, Вас дуже поважаю. Навіть більше скажу, Ви одна з найкращих учениць з мого предмету наразі, — її доросле обличчя осяяла сонячна усмішка.

— Дякую. Але я, певно, не створена для дружби. От і не виходить. Дружити для мене, це значить поважати, цінувати, а не цькувати й пліткувати, розумієте? — вона нетипового для запитання опустила очі.

— Слушна думка. І вона мені дещо нагадала. Я нещодавно поставив запитання у сьомому класі і діти відповіли однаково брехливо. Тож, говорять, що на добро слід відповідати добром, а на зло, як думаєте? — і відповідь пролунала одразу, без зайвого вагання:

— А на зло — гордою чемністю.

Вона різко підвелася, рукою смикнула нерівно задерту спідницю та неспішною, граційною ходою, вийшла з класу. Лише аромат її парфумів залишився у повітрі разом із дзвінкою відповіддю на моє запитання, яку де-не-де, у далині коридору, перебивав стукіт її підборів.

Говорять, ми маємо енергетику, що притягує або відштовхує людей довкола. Певно, саме ця містична енергетика мене заворожила, але що заворожило її в цьому старому вчителі? Того дня, коли наша розмова набула відвертішого характеру, я помітив деяке зацікавлення з її боку. Хоча, не іґнорую додумування бажаного своєю підсвідомістю. Настільки соромно це писати, настільки соромно згадувати моменти, коли я залишався на самоті, коли вона, ясним видінням, поставала переді мною, змушуючи робити речі, яких я не хотів робити. І це не було б таким ганебним явищем, якби не вік і статус моєї фантомної коханки. І якби не Ліза. Деколи хотілося позбутися її, буквально викинути на двір, мов непотріб. Я відчував скажений холод до неї, нетерпимість і сором. Від думки, що Ліза з найкращої дружини у світі перетворилася на мою сувору маму, наглядача, ставало лячно. Ліза-жінка для мене вмить зникла.

Я було подумав, що вся проблема у монотонності та одноманітності сексуальних стосунків з дружиною. Певно, мені обрид щотижневий ритуал, тривалістю не більше двох хвилин. Тут підвернулася молоденька учениця, яка ще й напрочуд гарна, тож моя бурхлива фантазія одразу схопила цю соломинку романтичної надії. Але якби ж все спинилося на непереборному бажанні. Воно б з часом зникло, розвіялося, але я мав необережність закохатися. Випадково, зовсім нелюдяно, якось по-небесному. Я намагався зрозуміти її, пізнати її світоглядні мотиви і вподобання, тож мені допомагали твори, які я задавав писати тільки заради неї. Мені подобалася її суворість та компетентність у питаннях, що вона розглядає. Вона не обмежувалась Вікіпедією, а торкалася глибини питаного. Коли Лілія з кимось говорила, то складала змістовні, поетичні речення, красномовно вживаючи емоційно наповнені слова, деколи навіть лайливі. Тож, закоханість не була миттєвою. І це всі мої виправдання.

***

Плинув час. З настанням травня моє неспинне самокопання припинилося — стало трохи легше. Минуле потроху відступало, а разом з ним і люди, яких я знав до Лілії. Квіткова новизна часу мене лякала, але дещо було у тій квітковости, яку варто було полюбити, забувши про старе. І коли телефонний дзвінок перебив доповідь Богдана із 6-Д, я неабияк здивувався. Учні пожвавішали, коли я потягнув угору зелену іконку слухавки на екрані та голосно відказав: «Алло?». Знайомий голос товариша сумбурно прокричав мені у вухо: «Привіт! Я за тобою дуже скучив! Як ти?». Я відповів щось нерозбірливе, схоже на «добре» та «гарно», де літери між собою переплуталися, створивши смішнюче «габре», чи щось на зразок цього. Діти покотилися зі сміху та і сам я був ладен впасти на підлогу, нестримно регочучи. Влад лише голосно крикнув: «Ну ти даєш!», — та продовжив говорити. Він запросив мене до себе на день народження, і не аби куди, а в мальовниче закинуте селище, де "розвалювалась" його старенька хатина. Його прабабуся жила там від самого свого народження і до смерти у 2008 році, після якої, будиночок спорожнів. Владислав Олегович часто розповідав мені про те місце, де небо було неначе блакитнішим, сонце теплішим, вітер лагіднішим, а ночі колисково-мирними та нечувано спокійними. Я чудово розумів товаришеві млосності, бо і сам проводив літні канікули в селищі. І певен, що більшість українців прекрасно розуміє, що то за відчуття. Зрештою, я дав згоду і вже через тиждень ми зібралися у гості. Ліза все ж дуже давно хотіла кудись з’їздити родиною, тож була тільки за, а я їхав, аби забутися.

Мій настрій того ранку був зовсім не пригодницьки налаштованим. Тимофій хникав із самого ранку, буцімто у нього були інші плани, які зводилися до купівлі нової машинки, а не поїздки в якесь там село, до якогось там дядька. Ліза ж кричала на нього та грозилася, що хлопець більше жодної іграшки не отримає. Але в усьому хаосі приготувань вбачалася чудова перспектива чудового вечора в чудовій компанії. Я вже сидів у машині, чекаючи на Лізу із сином, як скаженою вібрацією обізвався мій телефон із написом "Влад":

— Привіт, Вітя! Ну що, як справи? Вже збираєтесь? — він знав моє ставлення до скороченої форми мого імені, але деколи, в особливо грайливому гуморі, дозволяв собі подібне зухвальство.

— Так, звичайно. Чуєш, як малий валує?

— Чую. Не переживай, тут він перестане кричати, природа, як не як.

Я поспіхом привітав його з Днем народження, а у відповість почув інтригуючу несподіванку:

— Дякую. І, Вікторе, я хотів би тебе попросити, якщо тобі буде не важко, звичайно. Пам’ятаєш я говорив, що збираюся запросити ще когось на день народження? — згадав він свою телефонну побіжність. — Отож моя мама, яка в Польщі, не змогла приїхати, якісь проблеми по роботі, а от племінниця, та, що сестра двоюрідного старшого брата — погодилася. Ти не забереш її? Вона там, біля вас живе.

Не сказати, що я мав вибір, але зроблена добрість, завжди покращувала самопочуття, тож я погодився. Владислав точним інтонуванням голосу сказав адресу, що дійсно виявилася дуже близькою.

Син у кріслі, дружина по правий бік від мене заклопотано слухала мою переповідку, радіючи, що Тимофію буде компанія — ми рушили.

Ми вже виїхали на довгу дорогу проспекту, у бік центральної вулиці. Поволі повзли, зупиняючись на кожному світлофорі. Тривалість шляху затяглася через невелику прикрість — я заїхав не у той двір. Правильніше сказати, звично плутаючись, я нахабно проїхав потрібну нам панельку. Тож, я мав проїхати ще одне зайве коло аби нормально, без жодний крутих поворотів та порушень ПДР, прибути за адресою.

Племінниця Влада мешкала у першому ж під’їзді двору біля синового садочка, який аж підскочив від зловіщності того місця. Він зовсім не любив садочок зранку, і не міг піти додому ввечері, як і більшість дітей. Тож, почісуючи укус комарика на нозі, синочок стурбовано сказав:

— Я не хочу в садочок. Я краще з вами поїду.., — він мало не плакав від жахливої перспективи залишитися в садочку у вихідний.

— Ні-ні-ні, все, перестань, — Ліза потягнулася за Тимофієм на задні сидіння машини, — нам треба забрати звідси дівчинку, от і все.

— З садочка, так? — крихітка протер мокренькі від слізок очі.

— Ні, Тимофійчику, в садочку ж ніхто не живе. Ну все, заспокойся, от бачиш, як добре. Зараз поїдемо у гості, будеш гуляти, потім шашлики поїмо, так?

— Ура! Я буду їсти шашлики! А тато ні — він наказаний.

— І за що ж? — я втрутився у розмову, але відповіді так і не почув, бо Ліза докором обірвала наш діялог з сином:

— Ти хоч знаєш як дівчинку звати, чи ми так, без імен будемо?

— Ну не сказав мені Влад імені, і що з того, запитаємо, чи й не проблема?

Вона незадоволеною миттєвістю випучила очі, протерши мокрого лоба своєї пухленькою рукою. День був не по-травневому спекотним.

Чекали не довго. Якихось п’ять-сім хвилин і Ліза висунула вказівний палець на дівчинку. Спершу, з під’їзду показався подарунковий пакет, за ним мокасини темно-синього кольору, а далі і сама племінниця. Рука Лізи, що різко опустилася на моє плече, розтіклася липовістю дитинства. Вона щось говорила, та я її не чув — безсовісний! Лише, коли дівчина мало не впритул підійшла до машини, почулося суворе: «Та відчини же їй двері!». Моя тремтяча рука смикнула, здавалося багатотонні дверища, які різко, з невластивою швидкістю, покотилися повітрям уперед. Ватні ноги встали на землю і трохи присіли від такої ж багатотонної напруги. Переді мною стояла квітуча Лілія — племінниця мого товариша. Приємність знайомства зневагомлювала.

Вона чемно зі мною привіталася, сором'язливо сіла в машину, познайомилася з Лізою та, усмішкою властивою тільки їй, привітала Тимофія, даючи хлопцю невелику машинку. Мені нічого не залишалося, як «сфотографувати» очима її будинок, сісти за кермо та пояснити усі очевидцям, хто така Лілія. Моя дружня Ліза висловила своє захоплення тіснотою міста, й урочисто скомандувала «Повний вперед!». Я не любив слухати радіо в машині, але тоді, це був єдиний вихід, аби не бовкнути зайвого. Я намагався вдавати зацікавлення дорогою і дурнуватим говорінням ведучих радіо, відіграючи абсолютний спокій на обличчі, хоча прекрасно розумів — Ліза вже помітила мою знервованість та намагається невербально все роз’яснити. Та спершу вона задала декілька питань новій знайомій. Якби у мене запитали: «Яка ситуація в твоєму житті була найбільш незручною?», я б неодмінно відповів "ця". Тільки варто уявити собі ганебність моменту — я сиджу в одній машині зі своєю дружиною та сином, а поруч з ними, ні про що не здогадуючись, сидить дівчина, через яку я, неначе підліток, потай закриваюся у ванній перед сном… І саме ці переживання помітила Ліза.

Вона пошепки спитала у мене чи все нормально і довелося брехати. Вікторове «так» пролунало тривожно, награно та навіть люто. І мені стало соромно за нього. Моя бідненька квіточка, певна річ, вже у десяте встигла пошкодувати про цю поїздку. Хоча, жодних ознак вагань і картання себе — вона говорила з моїм сином, сміючись, створюючи невиразний шум від "брата і сестри". Та щойно ми неспішно виїхали на невелику фермерську дорогу, покоцану технікою і щоденним топтанням корів, я зрозумів ці дивні, як на закоханого, асоціації. Нашій дочці у той травневий день було б 15 років — аналогічно Лілії.

У нас були проблеми з заплідненням, хоча перший раз був вдалим. Та на 17 тижні вагітности стався викидень. Дівчинка, яку ми чекали, в один момент просто зникла, її більше не було з нами. А ліжечко, що я купив за тиждень до трагедії, так і лишилося стояти, до наступної вдалої вагітности — Тимофія, а після позитивного тесту Ліза скомандувала викинути його якнайдалі. І це саме наша Софієчка сиділа біля свого молодшого братика того травневого дня. Це саме наша зіронька була такою гарною та розумною. Саме наша дівчинка говорила несміливо з мамою про школу та її життя. Саме вона, ніхто інший… Це моя люба донечка.

Я плакав. Намагаючись стримати потік сліз, що воліли пуститися водоспадом спогадів, я спокійно вів машину далі. Мені довелося ковтнути їх неначе отруйне зілля та натягнути посмішку заради дружини. Я не хотів цього робити. Я бажав виплакати той біль, що вирував у мені стільки непомітних років. Я законсервував власні переживання, сподіваючись на їх зникнення, на повне звільнення та почуття приємної утоми наприкінці, але консервацію слід відкривати, або ж чекати на її прорвіння.

Вікторів монолог перервала дружина, що саме запитала:

— Ми скоро?

— Ага, ще трішки, от… певно, тут, — я зажував останню літеру.

— Там же одні кущі, — Ліза розвела руками, неначе мала дитина, виглядаючи у вікно.

— Влад казав, що його хата десь за кущами і деревами.

Ми проїхали невелику вуличку із закинутими хатами по два боки. Вкриті величезними бур’янами, розмаїттям квіткових сплетінь, старими яблунями, березами й липами, вони ожили, ставши частиною природи. І щойно ми проїхали останню закинуту хату з-за розкинутих над дорогою гілок яблуні, виглядав Влад, що стояв біля різьбленого паркану, безжально махаючи руками, — ми приїхали, друзі! — я голосно озвався до втомлених.

— О, нарешті я вас дочекався! — кричав Влад підбігаючи до нас. — Чого ви так довго? Чи не могли знайти мого саду? — прозвучав недолугий жарт у його стилі.

— Тобі здалося. Ми доволі швидко приїхали, Владиславу Олеговичу! — майже рік мовчання зовсім не позначився на якості нашого спілкування, що втішало і додавало впевнености. Розмова одразу набула минулорічної іронічности, легкости з нотками, тільки нам зрозумілого, сарказму.

— Лілє, давай допоможу? — турботливо озвався Влад до своєї племінниці, яка тільки-но вийшла з машини тримаючи величезний пакунок двома руками.

— Дякую, було б добре! — вона привітно обійняла родича. Це якраз тобі, З Днем народження! — усмішка розлилася медовою цівкою по дівочому лиці, а щічки розрум’янілися, неначе стиглі яблучка, від щирого дядькового здивування. Вона подарувала йому власноруч вишиту сорочку, де візерунки дихали казвовостями Марії Примаченко.

Він одразу ж одягнув подарунок. Сорочка осяяна пізньоранковим сонцем, перемовлялася з сільською природою різнобарв'ям свого цвіту. Примарність моєї донечки була не тільки розумною й красивою, а ще й золоторучкою!

Влад познайомився з моєю дружиною та поважно потис руку малому, а після запросив у двір. Щойно різьблені ворота відчинилися, і я ступив на подвір’я, галантно пропустивши Квіточку вперед себе, загули бджоли. Ні, Влад не мав пасіки, як мій батько, більше того, він не любив мед, хоча, зайшовши до прохолодної хати я побачив баночку липового врожаю на столі. Мелодійне дзижчання бджілок примарно перелітало з одного вуха в інше хроматизмами. Ніхто більше не чув тої божевільні, тож мені довелося терпіти бджоління самому.

Трохи згодом ми розпалили мангал та прийнялися потроху наколювати м’ясо на величезні шампури, по які шкодливо тягнулася маленька Тимофієва ручка. Ліза розкладала пакунки з продуктами, а Ліля, підтримуючи за руку мого синочка, який вже стояв на великому камені, як супер-людина, зачаровано роздивлялася природу навкруги. Хатина мого друга ховалася у самісінькому центрі яру, де вирувало справжнє, наповнене прекрасністю свободи, життя. Щойно перша порція м’яса розмістилася над вогнем, діти вже бавилися в саду. Дружина і Влад знайшли одне в одному спільність зацікавлення у господарстві, а я залишився наодинці з собою.

Чи так дійсно буває? Притаманну лише музам та романтичним вигадкам легкість мала справжня людина! Вона співаючи говорила; своїм легким танцювальним кроком злітала. Вона не усміхалася, а блаженно сяяла, кидаючи маленькі іскринки з очиць додолу. І невже людина може таке коїти? Я спостерігав за нею того дня, неначе вперше побачив. Ці тихі, злегка відверті рухи стегнами, якими вона керувалася під час ходи, змушуючи мене забувати про сина й дружину поруч. Я був з нею неначе хлопчик підліток, неначе дурнуватий, невпевнений цнотник. Такого не мало статися, ні за яких обставин, та що я мав робити? Так, я приймаю суспільний осуд — нехай летять домашні капці мені прямо в писок, я на це заслуговую! Дорослий 39-річний чоловік ніколи не дозволив би собі того, що дозволяв собі я. Якби я був упевненим, брутальним типом, принциповим дядюшкой, вона б залишилася дитиною, бодай ще на трохи. Але я звичайний, м'якотілий лох, який безпардонно зірвав останню пелюсточку Лілії. Хочу поставити крапку на цій історії...

Та я її не ставлю, невдаха! Йду далі, прямо до неї, переступаючи старі, неприбиті дощечки, що валяються на траві. Вона розповідає Тимофію якусь історію, а він уважно слухає, так, наче козак приворожений чарами полтавський русалок. Я їм не заважаю, а навпаки, сам прислухаюся до її чарів. А коли Квіточка кінчає оповідь, мій синок здивовано поглядає на мене, рукою запрошуючи приєднатися.

— Що, синку, заберемо Лілю додому? — я з невластивою впевненістю підморгую їй.

— Так! Ура-ура! Уявляєш, вона розказала мені як боролася зі справжнім Бабаєм!

— І що, перемогла? — я знову кинув на неї сповнений цікавости погляд.

— Так, і дуже успішно! — обізвалася Квіточка.

— А мені розкажете? Так хотілося б почути, — і знову цей дурнувато-саркастичний тон, яким я неприродньо звертався до неї.

Я присів поруч із Лілею, ніжно спіймавши синову ніжку, що гойдалася у повітрі. Підняв очі і з незвичним захопленням прийнявся слухати:

— Мені було чотири, коли я вперше зустріла Бабая, — вона поглянула на Тимофія, — і я дуже злякалася. До цього, я лише чула мамині казки про дивного діда, який забирав неслухняних дітей до себе. Та ось раптом, десь посеред ночі, коли я прокинулася від страшного сну, я його побачила! Страшний, волохатий дідуган стояв наді мною та дихав прямо мені в обличчя, — Тимофій притулився ближче до татка. — Я не могла зробити вдих, не могла поворухнутися, а він все ще стояв і дихав. Я хотіла закричати, але не могла, голос кудись пропав. У голові з’явилася думка, що це кінець, треба було слухатись мами з татом, та після цього, я розлютилася. Взяла себе в руки і як махнула долонею прямо по бороді Бабаю. І він зник! Як не було… — павза, — з того часу, я знаю, що всі страхи живуть лише в нашій голові. Тож я більше нічого не боюся!

— Браво! — крикнув я. — Що за смілива дівчина?

Вона зашарілася, почервоніла і трохи відвернулася від моєї настирливої постаті з не менш настирливою похвалою. Здавалося, що саме на цьому наше спілкування мало б завершитись, бо Тимофій втік до мами, а я, мов справжній батько, мав піти за ним. От тільки поруч з нею моє батьківство кудись зникало, я ставав радше старшим братом Тимофія, ніж сильним татком, від чого картав себе ночами.

Ми зостались зовсім одні, лиш ластівка наспівувала веснянку, додаючи в кінці кожної фрази грудочку дрібної трелі. Та от невдача, залишившись з нею наодинці, я ніби втратив здатність говорити. Тож вона почала першою:

— Ну, я думаю Ви зрозуміли, що то був ніякий не Бабай, а лише сонний параліч? — її очі дивилися на мене лагідно, ніжно й сором’язливо.

— Так, звичайно. Але Ви дали непоганий урок моєму синові щодо страхів. Він у мене жахливий боягуз!

— Правда? А мені здалося, що Тимофій дуже сміливий хлопчик. Навіть крота не злякався!

— Якого крота? Де ви його надибали? — її живість пробуджувала в мені енергію.

— Та он, біля кущів смородини, бачите? Горбочок невеликий такий, — вона повернулася до мене прекрасним юним профілем, вказуючи на знахідку.

— І правда! От надокучливі тварини. Моя бабуся по-молоді активно з ними боролася, а потім, коли погане здоров’я забрало всі сили, перестала.

Настання ніякової тиші було неочікуваністю. Я не знав що й додати, та і вона, від переживань, я певен, почала перебирати пальцями волосся. Здавалося, це триватиме вічність допоки на горизонті не з’явиться бодай хтось. Але раптом у голові з’явилася рятувальна згадка з дитинства, що була як ніколи доречною:

— У мене теж була страшна історія, правда не з Бабаєм, — тепер я засумнівався щодо доречности своєї оповідки, та відступати вже не було сенсу. — Коли я був малим, то кожне літо проводив у бабусі…

— Тієї, що боролася з кротами? — вона мило хіхікнула.

— Так. Вона жила у великому рожевому будинку попід річкою, та щоб потрапити туди, треба було перейти через міст, бо хатка стояла на протилежному боці ріки. А той міст був тунелем, зі сходами по обидва боки та арками в античному стилі, Ви ж знаєте…

— Так, я чудово знаю, але, прошу вибачення, та чого Ви постійно “викаєте” на мене?

— Ну як? Це повага. Молодим людям загалом подобається, коли до них звертаються на Ви, тож…

— Так, погоджуюсь, і в школі це доречно, але зараз, у час неформальної зустрічі, прошу Вас звертайтеся до мене на ти.

— Так ближче… — висновком прошептав я.

— Що? Я Вас не почула.

— Кажу, щоб і ти зверталась до мене так само.

— Згода! Так що там з будинком? — вона, примруживши очі, на секунду висунула носик до світіння теплого травневого сонця.

— Ага, так-так, я проводив там усе літо і деколи, ночами, чув співи. Ні, ти не подумай, я не божевільний, чи ще що, можливо, то була моя дитяча фантазія, та якби ж то було лише в дитинстві… Тож, одного разу, коли батьки полягали спати, а бабуся щойно дограла Прелюдію Борткевича…

— Вона грала на фортепіано?

— Так, і мене навчала.

— Ого! Я не знала. Ой, пробач, не хотіла перебивати, — вона затулила долонями рота.

— Та нічого, все нормально. Отже, я не міг заснути. І ближче до другої ночі почулися голоси. У мене був невеликий балкон, що виходив прямо на річку, звідки чулися співи. І ти не повіриш, я побачив двох дівчаток на протилежному березі. Вони були вдіті у щось світле, скоріше то були сукні, але може і нічні сорочки. Добре пам’ятаю, що не злякався, а навпаки зацікавився. Вони співали чи то колискову, а чи може взагалі якусь купальську пісню. Але і наступної ночі вони були на тому ж місці. Врешті, мені так набридла невідомість, що я взявся за книги в домашній бібліотеці, і таки знайшов підходящий варіант — русалок, хоча підходила і Нічниця. Тоді я повірив у них, навіть намагався задобрити, але віра у містику з дорослішанням зникала, хоча ніколи не полишала мене на зовсім. А ти? Віриш у потойбічне чи щось подібне?

— Ні, абсолютно не вірю. Це людська вигадка, а отже не є дійсністю. Та це моя думка, не ображайся.

Я не образився, а напроти, дуже зрадів її категоричности. До того травневого обіду суцільно-сувора, надзвичайно інтелігентна пані Лілія тепер здавалася зовсім інакшою. Тепер вона була дівчинкою, яку хотілося кликати Лілечкою, носити їй яблучка з садочку та говорити з нею виключно зменшено-пестливо. І мені думалося: «Ну як я міг, бодай на хвилину, уявити її шльондрою?! Жінкою для розваг і суцільного "неподобства"?».

Не знаю, скільки б часу ми просиділи ще, під великою старою яблунею, якби не запізніле нагадування, що червоністю засвітилося у моїй пам'яті. Я хутчіш підвівся та прожогом кинувся у двір, перечепившись за розкидані дощечки, які так обережно переступав дорогою до саду, бо зовсім забув про шашлики. Я прибіг, коли м’ясо вже набуло вугільно-чорного відтінку, але все ще нагадувало шматки їжі, а не обпечені деревинки. Незабаром з-за покинутого хліву вийшла Лілія, яка перепитала, чи все у порядку. Мені нічого не залишалося, як пожартувати, обпікаючи руки від пекельної гарячости залишків м'яса. Вона, побачивши їжу, хіхікнула по-садовому, додавши, що шашлик нічим не зіпсувати. «Кмітливе дівчисько», — сказав би Віктор, якби це дівчисько не було його пасією. А коли з хати вибіг стурбований Влад, що раптово згадав про м'ясо, я вже все повиймав. Ми зовсім забули про свинину тої чудесної обідности, тож перша порція шашлику видалася на якогось гурмана.

Коли ми нарешті сіли за стіл, Влад голосно прокричав: «Пані та Панове, хутчіш до столу!», — після чого прийнявся наливати дорослим вино, а дітям квасу. Звичайно, він набивався до Лілії, пропонуючи їй випити алкоголю разом з дорослими, але вона відмовилася, на що Влад лише всміхнувся та хитаючи головою тихо промовив: «Не в батька». Я не зрозумів при чому тут татко і чи мало б це її розсмішити, а чи навпаки роздратувати й засмутити. Але її обличчям гуляла деяка задума, що згодом змінилася гордістю — жодної невпевнености, або напроти радости.

Раптове настання тиші знову перебив іменинник який, увімкнувши радіо, підняв келих до тосту. Зазвичай на власних днях народження тости радше слухають, аніж проголошують, та говіркий тільки в малих компаніях Влад, вирішив взяти ініціативу в свої руки. Синок волівся накормити бродячого кота, який скоріше за все прибіг з сусіднього селища, шукаючи поживи, яку, зрештою, успішно знайшов. Ліза, як і до застілля спілкувалася з Владиславом, а Лілія від самотности несміливо зажурилась. Рідний дядько ніби не помічав власної племінниці, повністю зацікавившись моєю дружиною, що мало б мене насторожити, але я був надто захоплений цвітом моєї Квітки, ніж власними сімейними стосунками, які і так самотужки руйнував.

Шашлик виявився не таким вже й поганим, як ми собі його уявляли, тож перша порція розлетілася майже вщент. Поклавши наступну партію м’яса на мангал, ми звернулись до гри у м’яча. Влад, першим лишився біля шашликів, дозволивши мені пограти у «собаку», але за умови, що саме я стану тим цуценям. Всі схвально кивали головами та потирали долонями, тож я покірно став між Лілією й дружиною з сином.

Квіточка підкинула м'яча у повітря, і хвацько схопивши його долоньками, кинула крізь мою зачаровану постать. Я і не збирався його ловити, аж надто гарно вона володіла цією червоною, наполовину здутою кулькою. Та і нападати на синочка з дружиною мені теж не хотілося, тож я лишився між двох вогнів, які палали однаково сліпуче. І, о диво! Яка алегорія, пані та панове! Отоді-то я і зрозумів усе паскудство ситуації, всю ту гниль недалекого майбутнього, яку мені прийдеться пережити, через свою закоханість! А скоріше дурість. От хто я — собака, та навіть це слово не може описати моєї натури. Пес? Хіба що смердячий! Та поки я думу думав, мій час вичерпався і Влад покликав мене на заміну. Але я був не проти, бо перспектива розглядати Лілію здалеку й непомітно, мене лише тішила.

Вже з першого кидка м'яч опинився в руках мого товариша, тож Ліля стала на місце собаки. Звичайно, вони піддавалися моєму синові, аби він відчував себе переможцем. Ліза, у свою чергу, була проти такої несправжності у грі, тож, спеціально пропустила м'яча, дозволивши Лілії ним заволодіти. Шановне панство — і знову алегорія! Як так стається? Певно, людина шукає символи і знаходить навіть там, де їх зовсім не існує. От так і я зі своїми алегоріями та домислами. Але гра триває. Червоненький м'яч котиться невеликим схилом, що веде прямо у чагарники, та на півдорозі, зрештою, опиняється в руках мого маленького синочка. Він вперше здобув свою власну, ніким непідробну перемогу. А його матір, як виявилося, дарма волала: "Стій! Куди ти лізеш!?".

Ми довго сміялися. Здебільшого з Лізиного горлання та наступних нотацій про «далеко від мами не ходи». Я вже не вперше говорив дружині про її надмірне хвилювання та опікування синочком, але вона стверджувала, що Тимофійко ще малий і потребує пильної уваги. Проте, згадуючи власне дитинство, у вирі різнобарвностей, неквапливо, з-за меж пам'яті з’являється сценка, як маленький Віктор йшов до улюбленої кладки попід річкою, та опускав ноги у каламутну воду. Мені було не більше чотирьох років, я був абсолютно один і пам’ятаю силу переживань від ймовірного покарання за той проступок. Але діти різні, тим паче — ми з абсолютно різних поколінь.

І поки я сперечався з дружиною, Ліля вже сіла на лавку, діставши з кишені мобільник, а Влад тихенько підійшов до мене і шепнув на вухо: «Якби у тебе була донька, а не син, ти був би на місці Лізи». Я повернувся та з недовірою, ніби зневажаючи, поглянув йому вслід. Ось, що так не любилося мені у ньому, але так слухалося та неначе підкорялося. Він достеменно знав людей, прекрасно їх відчував і оте людське, що він чув, наче постійно бриніло його тілом. Владислав неначе перехоплював те, що випадково давав йому перехожий та ототожнювався з незнайомцем крізь те «випадкове».

От вже і полудень пройшов і наступала вечірня пора. Сонце ще не ховалося за обрій, але вже звільна котилося донизу. Тимофійко, який не переривався на обідній сон, часом хлюпав носом у тарілку, а чи через утому, чи нудьгу — певно усе відразу. Лізонька вже доїла подвійну порцію шашлику (любий синочок допоміг), а Лілія знову занудьгувала. Тільки іменинник ласував останнім шматом м’яса, деколи поглядаючи на спорожнілу пляшку з під домашнього вина. Але це його не засмучувало, бо у льоху чекав дебелий бутель пива, на яке ніхто, окрім нього, не зазіхав.

Спостерігати за суцільною нудьгою мені вже набридло, тож я вдався до вмовлянь пограти у футбол. Не зовсім тверезий Владислав, вибіг за ворота, де ми, ще пополудню, грали у «собаку», та ногою розкреслив “поле”. Після, запросив нас до гри, і визвався суддювати. Але його план швидко провалився, бо мій синочок зовсім не хотів коритися правилам гри.

Два пальці у рота і мокрий свист розсік повітря. Після подібної, не типової для інтелігентного Владислава дії, почалася гра. Він був дещо ображеним, а тому довго слідкувати за чесністю гри не хотів, та і випиті бутлі алкоголю за день вже давали про себе знати — він елегантно валився з ніг. Лілія, побачивши підбитого алкоголем дядька чомусь засумувала, і, щоб бодай якось розвеселити Квіточку, я штовхнув м'яча на середину поля. Синочок, що був у нашій команді капітаном, невдоволено шмигнув носом та мовив гаркавленьке: "Згадник", а Ліза задоволено прийняла не свого м'яча. Вона підбігла і щосили вдарила по боковині червоної кульки, яка вже щодуху летіла у наші імпровізовані ворота. Я вчасно зреагував, аби схопити маленьку роззяву на руки, врятувавши від удару м'ячем по маленькій щічці. Ліза — така собі Моніка з серіалу "Друзі", що від азарту аж закипає та забуває про власну дитину, стурбовано підбігла до синочка та міцно притисла малюка до себе. Мало не плачучи розпитувала: «А чи точно не влучило, чи все у нормі, може треба викликати швидку?». Татка майже силоміць викинули з «напівпритомного» гурту, тож йому нічого не залишалося, як атакувати ворота суперника. А Лілія, яка щойно поновилася у грі, була не на жарт здивована відокремленою мамою з сином і татком, який летів на неї з м'ячем, що невміло плутався під його ногами. Умить, все перевернулося — буквально. Ми зіштовхнулися і, перечепившись об камінь, покотилися невеличким схилом. М’яч опинився в руках Лілії, яка оговтувалася від падіння, неквапливо скочуючись на траву з тремтячої половини мого тіла, регочучи. Моя рука, що під час перекиду обвела її навколо талії, тепер лежала на траві, все ще підтримуючи дівчину. Ось вона — моя Квіточка серед інших польових цвітінь, така справжня і легка, така наївна і щира! Хіба я міг подумати, що колись знатиму таку? Мені було трохи ніяково і дещо млосно від нашої близькості та і дівчина теж зашарілася, метушливо підвелася і мало не впустивши м’яча, побігла назад до двору. Нереальність подій змусила мене трохи почекати і прийти до тями. Мені не хотілося повертатися туди — зовсім. Страх, що вона щось відчула, зрозуміла бодай мізерність моєї пристрасті, вдаряв домінантою по скронях. Та найбільше я хотів зарядити собі в писок за те нестримування.

Ми були так близько одне до одного, що будь це якимось фільмом — неодмінно поцілувалися б. Раптова близькість могла б навіяти цю зухвалість. Але ж як можна бути таким наївним дурником, щоб повірити в абсолютно утопічну взаємну пристрасть між нами. Але того дня, я був майже стовідсотково певен, що між нами вже звучить ноктюрн, який вона так лагідно виспівувала кожного понеділка й четверга, готуючись до випускного іспиту.

Я віз її додому... Дружина сиділа по праву руку, бездумно спілкуючись по телефону зі своєю подружкою Лесею. Тимофійко вже засинав, потроху нахиляючись до квіткових колін. Все, що відбувалося після гри у копанку — суцільна, сірувато-срібляста туманність. Здавалося існували лише її зеленуваті очі з пронизливим, все ще млосним поглядом. Я вів машину спокійно, тихо, бо хотів насолодитися моментом. Вона ж сиділа прямісінько за моїм кріслом, наче ховаючись від мого погляду, що підглядав за нею крізь дзеркало. А я не міг відвести очі від неї, тим самим ставлячи під загрозу наші житті. Котяться колеса нашого чорного авта, натикаючись на виямки, приколисуючи синочка та уявну донечку. Ми неспішно виїхали на проспект і недалеко від торгівельного центру висадили Лілію. Вона не схотіла, аби я підвіз її прямо до під’їзду, хоча я дуже наполягав, бо настання ночі, переважно лякає молодих самітників. Але остаточне слово за нею — тож вона вийшла одразу за світлофором, дякуючи за умовні послуги таксі. Я спостерігав за Лілією ще декілька секунд, поки моя напівсонна дружина не оговталася та не скомандувала негайно їхати додому.

Червоні ворота зачинено, машину поставлено під навіс, що слугував своєрідним бюджетним гаражем, а двері будинка легенько привідчинені від чекання на мене. Синочок, сонний і втомлений, з неохотою слухаючись мами, пішов приймати ванну, а я вийшов надвір, бо за одної згадки про Квітку, бракувало свіжого, цнотливого подиху весни. Бути в домі, де буйним цвітом квітло моє подружнє життя, розливалося яскравими барвами радостей, чи навпаки сірими буденними негодами, я не міг. Це зрада дружині, і я це розумів. Це зрада синочку і я не міг цього допустити. Але від долі не втечеш — невже все вже вирішено?

Я прокинувся посеред ночі у вітальні. Рівнокроковість годинника, що стояв на фортеп’яно, перебивала тишу. Я лише злегка підняв голову, а вуличний ліхтар вже осліпив мої кротячі очі. Раптом почулися легкі, короткі зітхання, що деколи поєднувалися з неголосним стогоном. А потім все почало зростати. Шум, який лунав з нашої подружньої спальні наростав, накочуючись на мене хвилею незрозумілих почуттів. Мені було лячно, але я вирушив туди. Мозок пояснював дивні звуки поганим сном Лізи, чи якимось недугом, тож я пришвидшив крок та вже за секунду опинився у дверному отворі. Але замість, хай йому грець, помираючої дружини, я побачив живу, щасливу переповнену пристрастями Лізу. Добре окресливши її постать у темряві, я збагнув, що вона була не одна. Сидячі на чомусь, чи комусь, вона ритмічно підстрибувала, деколи поправляючи своє підстаркувате волосся. Надто швидко. Події закрутилися у темпі prestissimo volando, де польоту додавала саме моя дружина. Кульмінація і, не дочекавшись тоніки, вони повернули на мене голови.