У нашому коханні настав травень, як і за вікном кабінету мистецтвознавства. Спільний відпочинок у рожевому будинку пішов нам на користь, хоча я відчував неприпустиму тяжкість власних вагань і побоювань. Зокрема, бо не міг знайти потрібної мені шляпки, на заміну тої, що я її загубив. Але то вже були виключно мої проблеми.
Ми все ще ховалися. Після уроків замикалися у класі і продовжували говорити на безкінечні, глибоко-поверхневі теми, кохаючись. Потім, я відвозив її додому і, відчуваючи деяку порожнечу та недосказаність, повертався додому. Що несказаного лишав я завджди, щойно вона полишала бути поруч зі мною? Що мені так хотілося висловити, але я не мав потрібної сміливости, важливої для моєї розмови? Але, коли я торкався її волосся, відчуваючи аромат меду, цілував рум’яність її шкіри та промовляв її квіткове ім’я, мене бракувало слів. І сидячи наодинці, вечеряючи, я згадував усе те, про що хотів їй сказати. Я вибудовував план нашої наступної розмови — з чого я розпочну, як підведу до потрібної мені теми, але ж я знав, що вона, направить вектор нашого діялогу у зовсім іншому напрямку, який, як завжди буде далеким від запланованостей. Вона була жахливим лідером і хотіла, аби всі підкорялися її рішучій манері говоріння фанфарним голосом. Тож, я знову відкладав цю розмову на потім, уважаючи себе параноїдальним дурником. Але чомусь я зовсім забув, що Лілія могла навмисне обходити цю тему, знаючи про мої наміри серйозно говорити. Питання нашого спільного майбутнього турбувало мене найбільше, але я знову і знову, відкладав розмову, згадуючи той дивний сон з рожевого будинку.
Я цілий день збирався з думками. Не зважав на хлопця-задираку із 5-А, який щоуроку плювався папірцями та обписував парти зі стільчиками. На нього жалівся весь клас, але мені було байдуже. Байдуже на проблеми цих маленьких людей, що тинялися кабінетом у пошуках турботливого, завжди зацікавленого в їхніх проблемах Віктора Олексійовича, знайти якого вони не могли. Я флегматично увімкнув їм мультик і поринув у вигадування майбутнього діялогу. Я запевняв себе, що наважуся на всю серйозність. Налаштовувався на її швидкі перестрибування та небажання говорити про особисте. Я думав, іґноруючи гам і безлад, що спричиняв той одинадцятирічний шибайголова.
І настав вечір. Травневе сонце потроху ховало своє сяяння у позолочених хмарах, а її все ще не було. Я нервуючись, не зводив погляду з дверей, які мали б от-от відчинитися. Але нічого не відбувалося. Її не було і після сорока гострих, від щосекундного очікування, хвилин. Я занепокоївся. Зібрав речі та відніс ключа до вчительської. Залишаючи останнім школу, мене не полишало почуття незавершеності дня. І він дійсно був незавершений. Я вийшов на нагріте подвір'я школи і зателефонував Лілії, та у відповідь почув лиш пронизливий, монотонний звук кинутої слухавки. Дещо трапилося і я маю допомогти. Тож, я рушив її звичною дорогою, сварячись на дружину за відібрану машину та не бажання купувати власної. Але вдіяти я нічого не міг, тож рятувався невротичним бігом. На півдорозі я почув звук булькання з самої кишені моїх брюк — прийшло повідомлення. Я сподівався на довгий, вимучений жахливостями текст, але знову забув, що маю кохання з чуттєво-самотньою людиною, тож її особисті проблеми, за звичкою, залишалися виключно її: “Я сьогодні не змогла прийти, і сьогодні побачитися ми, на жаль, не зможемо. Все добре)”. Це повідомлення тільки підсилило мої тривожности. І я кинувся бігти. Якісь люди гуляли, жваво обговорюючи різні цікавости, сміючись наприкінці кожного речення. А мені було байдуже, так само, як було байдуже зранку на того хлопчика — я думав тільки про Лілію. Уявляв найжахливіші раптовости, що могли з нею трапитися, від чого зривався на вбивчий біг. Задихаючись, відчуваючи колюче серцебиття, я стояв перед залізними дверима її під'їзду і чекав на буквально Божу допомогу. Чулися крики. Хтось кидався жахливим свавіллям, не турбуючись про випадкових свідків цієї сварки. До мене навідалася цілком очевидна, спотворена моєю бурхливою уявою, думка про шалену небезпеку для Лілії, яку несе цей крик. Так, я був упевнений, що сварка відбувається саме в її квартирі, і що саме вона є жертвою безжального голосу. Чекав вічність, допоки добрий чоловік, що виходив на вулицю, не відчинив мені двері. Далі, все звичайно просто — знайти її квартиру, номер якої я не знав. Так само, як не знав і поверх на якому я мав би шукати її помешкання, і єдиний вихід, який віднайшла моя винахідливість — піти на звук. На звук свавілля і ляпасів, що чулися, у цих, майже картонних будинках, неперевершено чітко. Я піднімався сходами, прислухаючись до найменших звукових дрібничок і за зловіщою змовою долі і невезіння, все розтануло у такому ж монотонному звукові домофону, як і гудка телефону. Я пройшов другий поверх, став на третьому, але слухаючи опускання ліфта, я автоматично піднявся на наступний поверх. Аж раптово, під моїми ногами, почулося жіноче голосіння: “Прошу! Не треба! Перестань…”. Пронизливий крик зачепився за мене і потягнув за собою. Він не припинявся. Валування лише посилювалося, а я йшов на звук. Це була Лілія. Це вона плакала, вона кричала, аби хтось зупинився, перестав знущання, але той її не чув. Я натиснув маленьку пожовтілу кнопку і почув патріотичне дзеленчання. Дзвінок проспівав “Червону Руту” і крики стихли. Звук відмикання замка і переді мною постав розпалений жаром чоловік, на вигляд значно старший за мене. Він суворо дивлячись на раптового гостя, відкрив свого смердючого перегаром рота із запитанням:
— Шо нада?
— Я просто почув, як у вас хтось сильно кричить і подумав, що вам потрібна допомога, — дещо налякано пояснив я.
— Сука, не біси, вали на хуй, — такого букету густого бур'яну я не очікував, і за інших умов, просто б пішов, викликавши поліцію. Але я впізнав у цій істоті, її риси лиця. Її красу, яку вона перейняла у свого батька, що пробивалася навіть за суцільною припухлістю та розбитим носом.
— Вам викликати швидку, поліцію? — набридав я, сподіваючись, що Квітка чує мій голос.
— Ти шо, глухой, сабака? Я ж сказав, шо нам нічьо не нада! — п'яниця почав закривати двері, але я завадив ногою. Його блядовиті очі глянули на мене зі скаженістю і він, хитаючи головою, мовив: — Ха! Так ета ти, муділа… сюда іді.
І чоловік вхопив мене за рукав піджака, тягнучи за собою. Страшенний сморід густим мереживом бомжатських ароматів, піддав тортурам мій нюх. Чоловічий подих щипав очі і я несвідомо почав відбиватися, захищаючи себе. Я вже подумав про втечу, як побачив найбільш жахливу у світі річ, від чого моя реальність, вмить набула рис нереальности, і я знову побачив перед очима Місяць і Сонце — своїх героїв рятівників. Стара, подряпана кухня, з цигарковим димом кругом гурту чоловіків. Гурту, що схилився над тендітним тілом Лілії, і кожен по черзі, пхав їй до рота свого потвору. З мене вирвався крик. Оглушливе виття, в якому не чулося слів — тільки звук, що луна мені й досі. Я став благати, подібно їй, аби припинили, але на мої молебности, мужлани відповідали посмішками, продовжуючи групове ґвалтування. Лілія вже не пручалася. Вона лише нерівно вдихала повітря, задихаючись від жорстокости. Я гублюся, згадуючи цей епізод, і я не точно не знаю, де у моїх нереальностях правда. Здається, що все це вигадка, бо не може людина чинити подібне з іншою, а та інша, не може такого пережити. Просто не може.
Аби дещо заспокоїти Віктора, частка п'яниць вдалися до побиття, після чого, крізь дзвін у вухах, а може і глибоко в голові, чулися фрагменти їх розмов з Квіткою.
— Такі тобі подобаються? Чи как там по твоєму гаварітся? — звертався до дівчини, мало не двометровий амбал з лисою головою. Він говорив м'яко, млосно, неначе добрий товариш, поки роздягав її. Лілія знесилено пручалася, пхаючи його ногами подалі, але здоров'яга, легко просунув свою нудотну, бліду руку під сукню дівчини, і Лілія вже не могла давати відсіч. Вона була знесилена. Вона вже не бачила порятунку, тож розчинилася у Місяці і Сонці. А я намагався їй допомогти. Всі свої сили кинув на те, щоб підвестися, але мене прив'язали. Не пам'ятаю коли, певно, я втратив свідомість на деякий час, але на щастя не голос, тож валував. Продовжував кричати щодуху, аби небайдужі почули. Я кричав цілі фрази, речення, описуючи все, що тут відбувається, але ніхто не приходив. Я ненавидів себе за те, що не викликав поліції, і що тоді, через власну дурість опинився у небезпеці, дозволяючи довбням коїти огидні до блювоти речі з моєю Квіткою. Я благав її батька, аби той зупинився, але чоловік мене не чув. Він спромігся лише вставити мені бридке ганчір'я у рота, і долучитися до зґвалтування. Він і ще п'ятеро його “друзів” на моїх очах кривдили Лілію, говорячи не менш огидні речі.
— Жуй! І не ригай мнє тут, дура! — валував чоловік у червоних трусах з величезним, волохатим пузом.
— Єй нраватся такіє… старєнькіє, — ржав брюнет з родимками по всьому тілі, що підійшов до дівчини наступним.
— Ну чєво ти? Тіше. Ми же сєм'я і нам надо бить дружнімі, “Квіточка”, — обізвався лисий блідий чоловік з потворним опіком на плечі. Він штовхався в неї, зовсім не відчуваючи меж. Ніхто з них не відчував меж! І я надривав горло кожного разу, щойно він і йому подібні, знову і знову, зривали пелюстки моєї Лілії. Я кричав, але було марно. До мене знову приходили Місяць і Сонце.
Вони залишилися її саму. Лишили понівечену і слабку. Батько, останнім відійшов від доньки, даючи їй зробити ковток пива. Вони були не настільки п'яні, щоб валятися у безпам'ятстві, але і не тверезі, щоб розуміти жахливість скоєного. Та, певно, подібні вчинки неможливо виправдати вмістом алкоголю в організмі, тож на них очікує покарання, щойно ми звільнемося. П'яниці взяли її телефон і ткнули мене в нього. На екрані висвітилась моя світлина, зроблена Лілією у рожевому будинку, коли я, в одних трусах і майці, сидів на старій печі, яку ми топили у кухні. Там ми спали всі наступні дні відпочинку, згадуючи холод кімнати нагорі, як нашу необдуманість. На тому ж місці була зроблена наступна світлина, яку мені вперто тикали у лице, у мій онімілий від болю ніс. На тому фото я читав їй "Дракулу" Стокера, одразу після нашого акту кохання. Я бачив лиця тих падлюк, що продовжували гортати фотографії, закипаючи від люті. Її батько, підійшов до мене впритул і промовив:
— Ти зробив з неї шльондру. Чи, як тобі правильно говорити "повію"? Бач, я тебе уважаю, бо по-твоєму балакаю. А ти мене? — він дав мені добрячого ляпаса, від якого чоловік затрусив рукою, гамуючи палання кінцівки. — Моя дівчинка, мала б, як і всі діти Божі вийти заміж дєвствєнною, бо нікому не потрібна дірява женщіна. Але ти її зіпсував! Порвав мою донечку! І ти смєєш називать її "Квіточкою"?
Чоловік наступив капцем мені на руку, вдавлюючи її в підлогу, мов бичок допаленої цигарки.
— Ти, старий пеньок! Я! Її папа! Молодший за тебе на два года! Ти порвал її! Теперь ана нє дітя Бога! Теперь ана шлюха! Я не імел вибору і ми зробили своє дєло! Бо ти порвал її! — він нарешті вийняв стару ганчірку з мого рота. — Я урою тєбя…
Його шепіт видавався мені гучною, пронизливою сиреною. Його сіро-зелені очі, видавалися її очима. Його медове волосся, розпатлане та відпущене по плечі, видавалося її волоссям. Його червона від щоденного алкоголізму шкіра, видавалася рум'яністю її шкіри. Я мовчав, поки вони били. Я втрачав свідомість, а коли повертався — неначе ошпарений дриґався, відбивався. Під кінець я відчув смерть. Я прийняв її — нехай добивають. І я вже майже нічого не відчував. Майже нічого. Нічого майже.
Все скінчилося миттєво і неочікувано. Нас вивели у під’їзд, напівживих, і кинули мертво лежати на сходах. Я дивився в її змучені, зниклі очі, що блукали тьмяним освітленням під’їзду. І вона, знайшовши мене у суцільній загублености, злегка усміхнулася. Розвезена помада по всьому обличчі, осипані тіні і туш на щоках, але вона мені усміхалася! Вона збожеволіла, вона ще й досі у казці про Місяць і Сонце! Я схопився на ноги. Принаймні, так подумала моя голова, яка даючи команду, встати, не могла зрозуміти, у чому проблема. Я не міг підвестися. Ноги не слухалися. Я відчував фізичну скаліченість, повну недієздатність і бажання смерти. Я подумав, що це кінець. Що як хоча б одне моє око самовільно заплющиться, я помру. Але у мить безнадії від цієї думки ставалося якось тепліше. І, вглядаючись у тінь Квіточки, що відбивалася на зелених стінах під'їзду, я бачив аналогічність її бажання. Так, це було б чарівним завершенням нашого кохання — померти в один день від рук “иродів-вірян”. І потрапити до одного пекла, бо ми не заслуговуємо на райське посмертне життя. Так, я вже прожив своє, мені варто звільняти цей світ для нової людини. Колись люди у сорок вважалися похилими бабусями і дідусями, отже, мені вже нічого тут робити. Але! Вона! Їй всього 16. Молода, юна дівчина, із коханням до світу — вона має жити! Її смерть — це втрачена частинка іншого майбутнього. Заради неї я маю підвестися і полишити позбавлені сенсу думки про смерть. Нехай ця інтрига життя, залишиться нічними роздумами, а не прощанням.
Своєю лівицею я вхопив ногу і випрямив її. Нарешті я відчув біль — я живий. Повторивши теж саме з іншою ногою, я спробував, спираючись долонею об стіну, встати. І щойно я, сперся на коліна, як з квартири вилетіла невелика валіза, пакунок з речима та ціла купа книжок, що розбивалися, тріскалися, вдаряючись об стіни. Сволоти на чолі з батьком дівчини, безжально викидали її речі, лишаючи по собі огидні фрази на нашу адресу та шалений конячий ржач. Я знову намагався їм завадити, закриваючи двері, що здавалося, от-от відірвуться, але стотисячність кілограмів падлюк, тиснули на мене, погрожуючи розчавленням. А коли сцена завершилася, безволосий блідняк, попрощався з Лілією харканням у волосся. Ноги боліли страшно, але я все ще намагався підвестися. Але знову не вдалося, тож я підповз до дівчини на колінах. Вона сиділа на першій сходинці, біля самісіньких дверей квартири і злегка плакала. Побачивши мене, вона хутко витерла всі свої сльози, зупиняючи їх неспинність агресивним здавлюванням кутиків очей. Її понівечені чоловічими чоботами руки, тягнулися до мене, рятуючись. Вона ледве дихала, а коли я притиснув її до себе сильніше, тихе шипіння видало болючість моїх обіймів. Вона закивала головою, губами промовляючи: “Не зважай”, але я вже помітив страшні синці та кривавости у зоні декольте. Я спитав що болить, але вона все ще кивала головою. Вона не могла говорити. Вона не хотіла мені зашкодити, бо і мені теж дісталося. Лілія просто обіймала мою теплу шию і заспокоювала своє дихання. Я сів поруч, обережно обвівши дівчину руками та сам почав плакати. Місяць і Сонце більше не допомагали. Я відчув страшенну слабкість і незмогу будь-що вдіяти. Слід зателефонувати до поліції, але страх в'язав із моїх рук міцний жгут. І ми просто сиділи, схилившись над ранами одне одного, не знаючи, що нас чекає далі. Лише прохолода під'їзду, жовтість освітлення, валування компаній веселунів опівнічної пори та неприпинні Лізині дзвінки.
Ми зібрали всі викинуті речі та полишили те місце. Кульгаючи, ми дійшли до річки і сіли на дерев'яну лавку. Ніч. Небом гуляють зірки. Вона одягнена в легку персикову сукню з червоними кривавими плямами, у вигляді квіткового візерунку — їй холодно. Ще лише травень, тож ночі холодні, погрозливі. Я скидаю із себе піджак і накриваю ним її плечі, як це було однієї давньої літньої ночі. Я відчуваю пекельний, розриваючий біль і не можу нормально всидіти, але і йти мені також не вдається. У неї так само. І ми продовжуємо сидіти, дивлячись у місячне відображення у воді, що неспішно тече вперед — до Дніпра, щоб впасти у Чорне Море, а після в Середземне, а вже потім у сам Атлантичний Океан. Ми не промовили ні слова, але чудово розуміли одне одного. У вухах грав Ноктюрн. І поки він грав, все страшне і болюче відступало. А потім знову являлося, та з ще більшою потворністю, змушуючи мене згадувати нові й нові деталі, від чого я кликав Ноктюрн повернутися. Ми вглядалися у глиб мутної води, що збуджувала бажання зникнути в її водяній мутности. Але я розумів природу цих самогубницьких міркувань. Я говорив собі заспокійливі слова, цілі мантри, якими затовкував істеричний плач. "Чоловіки не плачуть", — чувся мамин суворий голос, десь у далекій тім'яній області голови. Мамо, як же ти помилялася! Я хотів ревти, скавчати від страху за власне життя, за життя коханої дівчини! Так, мною керували ніжні закоханости до Лілії, але ж саме через неї я встряв у цю біду, і чи не значить це, що я маю зненавидіти її? Звинуватити у тому, що зруйнувала моє життя, що скалічила себе і забрала мене з родини? Що саме вона винна у негараздах між мною та Лізою? Бо її молодість вабить, спокушає, провокує… А можливо, ті пияки були праві і я просто її використав, скалічив? І вони вчинили правильно… Але нічого адекватного моя туманна неясність у ту пізню годину вигадати не могла, тож я полишив спроби знайти винних та понівечених, зневірено скасувавши виклик 102. Ми говорили тишею, слухаючи травневу ніч міста, що у нього завітали різні потвори з бабусиних мітів.
Чи то була активність моєї безсонної уяви, чи і правда вони поз'являлися скрізь і відусюди. Вони — це оті дивакуваті істоти, що про них варто читати у книжках та старих, прадавнішних казках, де щойно якусь бідну людини косила звичайна, як на наш час хвороба, як всі вважали, що то погані духи наставили свого поганого ока. Щось невидиме моєму зору кружляло коло нас, деколи торкаючись моїх ніг, наганяючи на мене страшний переляк. Я ніжно торкнувся губами Ліліного волосся, запитавши чи нічого не болить, але вона не відповіла на мою наївність. Мене огорнула паніка — вона не може померти, це несправедливо! Почувся чийсь голос — невблаганний плач, крик, але такий далекий, що я подумав, ніби воно лине з далеких квартир позаду нас. Я обертався, шукаючи звук і вдалині помітив світлу, кольору криги постать жінки. Вона була у довгій білій сукні, довговолоса та довгорука з горстими пальцями й тонкими нігтями. Це йшло моє безсоння, ведучи за собою істоту без лиця, але з довгими, мов у птаха крилами, що деколи зникали. Я знову звернувся до Лілії, але у відповідь лунала зловіща тиша — все скінчено? Вона померла на моїх руках? Отут?! У невеликому саду біля річки? Тоді що мені робити? Віддатися тим потворами, що вже за крок біля мене, виголошували мої найстрашніші думки. Кинутися в річку, мов та Шевченкова Катерина? Чи лишити все так і взятися за пляшку з горя, подібно Вовчковій Ледащиці? Стати другом її батька! Нестерпно. Дурно. Я прощався з нею, іґноруючи її помірне сопіння. Я вдивлявся у потвор, що наближалися і піддавався їхньому голосінню. Ні. Вона була жива. Майже знищена, але жива. І я беріг її. Я мав стати горою за нею. І я став, я стану… Я вдихнув аромат її волосся, що виривалося шматками, що було за повідок, за якусь еластичну стрічку, тим иродам. І я заснув. Я розчинився у своєму безсонні, впавши у тривожну дрімоту.
Був ясний ранок. Нашу лавку освітив сором'язливий промінчик сонця і швиденько сховався за пухку хмарину, що котилася небом. Навпроти самотньо спочивав безхатько з пакетом цінностей в якости подушки. Він активно бурмотів щось суперечливе собі під носа, з якого стікала жовтувата цівка недуги. Чувся сморід, але я не міг визначити точно, чи це від нього, чи від нас. Лілія все ще спала, а я, втомлений від безсоння, переминав знудженими сідницями по лавці. Я розумів, що тепер їй ніде жити, і що я, маю знайти їй прихисток. Знайти місце, де вона може бути у безпеці, де почуватиме теплість стін і привітність оселі. Я думав про психолога, до якої слід записати дівчину, щоби вона якомога швидше забула і відпустила той жах, що з нею стався. Я мав зробити все, аби вона змогла це пережити.
Близько шостої ранку Лілія прокинулася. Вона потягнулася, оглянулася і з переповнених жахом очей я зрозумів, що вона повернулася у вчорашній вечір, у ту жахливу минулість її спротиву та непокори. Так, саме через цих двох вона була фізично знищена тими иродовими мордоправами. Її оповідь про все минуле почалася, щойно ми підвелися і не скінчалася, поки ми блукали вздовж річки. На нас дивились працьовиті люди, ранкові бігуни та власники кремезних собак й цуциків, але нам було байдуже — ми все ще були там, ми все ще бачили Місяць і Сонце.
— Я сказала батьку, що піду прогуляюся і ближче до дев'ятої вечора повернуся, — почала спокійно Лілія. — Я вже взувалася, як він вискочив з кухні і, підставивши ніж мені до горла, виставив мій телефон перед моїм обличчям. Там були ті фото, що вони тобі показували. Потім він зайшов в Інстраґрам і почав читати нашу переписку. Він все ще тримав ножа біля горла, тож я не рипалася, а слухалася, як мене того вчили. Я ствердно хитала головою, угукаючи. А потім, він повалив мене на підлогу і сказав, що я більше ніколи не вийду з дому, що він не дозволить Дияволу забирати його Божу доньку. Я плакала. А його друзі…
— Я тут… тихіше, все вже пройшло, — я заспокоював дівчину, що вже не могла стримати істерики. Ми сіли просто на мокру, росяну траву і вона продовжила:
— Його друзі, які сиділи на кухні до цього, підійшли до мене і стали заспокоювати. Я вже подумала, що все буде нормально, бо не всі ж покидьки у цьому світі, бо я вірю людям, вірю в їх любов і добро, хоча говорю тільки про найгірше, але я вірю… — вона затулила лице руками, а тремтіння ринуло всім її тілом. Вона спала, аби набратися сил, аби виплакати весь біль, всю зневіру і страх. Вона сміливо це зробила і її мелодія лілій направилася вгору, моя ж униз. — Вони кинули мені телефон, коли побачити твій дзвінок. Сказали, щоб я відповідала, але я не схотіла. Вони хотіли, щоб ти прийшов. Говорили, що як ти прийдеш, то на твоїх очах зроблять зі мною все те, що ти робив зі мною! Тому я не взяла слухавки, тому я написала тобі швидкого SMS, що все добре. Але якою ж я була наївною, подумавши, що ти повіриш тій нещирости. І ти прийшов… і все сталося. Я боялася цього найбільше. І поки тебе не було мене просто били, мене змушували тримати свічку і читати молитву, бо батько вірив, що мою цнотливість можна повернути, що "плівка" наросте! Ти це уявляєш?! Він говорив, що ніхто не візьме мене заміж, якщо я вже "використана", тож я читала молитву, аби моя "плівка" відновилася! Господи!!! — вона кричала, вона не жаліла свого голосу.
— Пробач, пробач, сонечко, пробач, — я не міг спинити свої вибачення. Я жалкував. Жалкував про все, про кожне своє слово, про кожну свою дію. Я винен у тому, що сталося. Якби я не прийшов туди, нічого б з того не відбулося.
— Ні. Вікторе, ні. Ти не винен. Це вони, вони поганці. Я знала цих його друзів вже не перший рік і вони погані. Я сподівалася на людяність, на чуйність про яку говорять, згадуючи п’яниць. “Вони ж не буйні. Вип’ють і полягають спати”, — це мені говорила моя сусідка. Але тоді вони були якісь тверезі, вони наче не випили ні краплини і від того їх вчинки здаються мені ще більш жорстокими, — своїми ріденькими очима, що відблиском дивилась на річку, вона поглянула на мене. — Що мені тепер робити? Куди йти?
Я не знав, що їй запропонувати. Що порадити? Я не міг забрати її до себе, бо боявся Лізиної підозри та неможливости нашому з Квіткою коханню. Я гадав про її сусідку, але сама дівчина заперечила цей варіант. Ще у березні сусідка переїхала до Греції зі своїм новим чоловіком, а квартиру здавала в оренду якійсь молодій родині з немовлям. Я згадав про її дядька, а мого колишнього товариша і колегу по вчителюванню, але і цей варіант вона відкинула, сказавши, що не має сили втручатися у його творчий і безжурний світ. Тож, мені лишився всього один варіант, про який я навіть думати не хотів, бо його реальність здавалася мені фантастичною. Я обережно почав розповідь про своє дитинство, проведене неподалік соснового лісу, озера, річки та піщаного кар’єру. Вона зацікавлено вдивлялася в мої очі, шукаючи навіть в них якоїсь жорстокости, якоїсь байдужости та неправди. Я ж, своїм впертим, упевненим поглядом, хотів показати їй всю свою серйозність і вічність своєї підтримки. А вона не вірила. Рана, краєчок якої виглядав з густоти медового волосся, тепер не кровоточила, а застигла і потемніла. Сліди від учорашності макіяжу, також дещо деформувалися — посипане, вже зовсім зникло, розмазане, наче увібралося в шкіру, а те, що лишилося, поволі втрачало своєї інтенсивности. Вона вслухалася у мої слова і шукала в них брехні, але і сам я не знав, чи ця моя вигадка не є брехнею. Бо будинок на Басах здавався в оренду ще з 2010 року, як мої батьки переїхали до Австралії. Батько залишив вчителювання тут і подався на далекий материк, аби жаркими екзотичностями пропадати в австралійських університетах. Мати ж за ним — виконувати свою заповітну мрію про “Тих, що співають у терні”. Вона хотіла до Меґґі і Ральфа, до тієї історії, що так любила читати мені малому. І її мрія здійснилася. А будинок мого дитинства лишився занепадати для якоїсь пари без дітей, що постійно і всім незадоволені. Мені слід просто поговорити з батьками, але як? Думками я блукав у нездійсненності своєї вигадки, але словами стверджував зовсім протилежне, дивлячись у глибину дівочих очей, що слабо, але довіряли мені.
Берегом, ми дійшли до головного мосту нашого міста, яким вже ганяли численні машини, повзли автобуси та, наздоганяли неспинність світлофорів жовтогарячі маршрутки. Місто прокинулося, а отже, наш зовнішній вигляд сильно привертав увагу перехожих, які зустрічалися нам кожної секунди. І тепер ми шукали укриття і варіанти змити із себе весь бруд нічних знущань. Трапилися якісь хащі неподалік стежки, якою ми нещодавно тинялися і я запропонував завернути туди. Я бачив, що Лілія невпевнена. Вона не готова до такої авантюри, такого публічного “бомжування”, але запропонувати кращого варіанту я просто не міг. Та і її хвилювання були майже марними, бо мертвість того місця, забезпечували густе зарощення довкола. І поки дівчина збиралася з думками, перевіряючи “надійність” й “інтимність” розрекламованих мною хащів, я зателефонував Лізі. Була субота — її офіційний вихідний і найкращий день тижня, що розбавляв своїми шкодливими витівками Тимофій. Кількість пропущених дзвінків мене зажаха — 27 істеричних жбурлянь телефону на підлогу, чи в стіну. Вона двадцять сім разів телефонувала мені, переживаючи та накручуючи свою невигадливу голівоньку, моєю смертю. Так, вона швидше мене поховає, ніж визнає мою зраду. Але у цьому був певний плюс, звичайно, хоча я не вбачав у власних фотографіях з підписом "Розшук" чогось позитивного. Тож, варто було вигадати повість-легенду, в яку вона, неодмінно повірить, так само, як у вигадку про спільний відпочинок із Владом, колегою по уроках, того рожевого березня. Вона ж ніколи не довідається про мене і Лілію, і про рожевий будинок, в якому Ліза ніколи не бувала; про який чула лише мої недовгі розповіді. Я не згадував той дім, допоки не зустрів Лілію, і заради неї, я готовий брехати своїй дружині — я зустрів старого друга, одногрупника, якого не бачив триста років, і ми добряче випили. Вдалося! Ліза повірила, розказуючи, як сильно переживав Тимофій за татка, що ніяк не може знайти дороги додому. Милість сина — єдине за чим я сумуватиму, бо я не збирався повертатися…
Повернувся, коли Лілія вже купалася. Своїм обережним доторком до води, дівчина нагадала мені малого Віктора, що бігав до холодної травневої річки і потроху торкався ногами її країв. А потім, упевнившись, що вона зовсім не холодна, заходив по саме горло і сидів там, серед квакання жаб, літання бабок, пильно роздивляючись імпресіоністичність латаття. Так і вона, не боячись холоду, залізла по саму шию, спокійно вглядаючись у закинутий маєток на тому боці річки. Ми сховалися далеко від міської, стурбованої рухливости, і лише плавання байдарок та випадкових невеликих катерів, могли нам завадити. Я вдався до приємних гадань — чи оголеною вийде моя Квітка з води, а чи вона утрималася від імпульсивної інтимности; і я таки здивувався, побачивши сріблясту рожевість її вільного від тканини тіла. Вона йшла своєю звичною ходою легкої непохитности і відверто насолоджувалась собою. Мені не видавалося це дивним, бо я знав силу її характеру, та її феноменальне вміння плювати на людську дурь. Можливо, хтось вважатиме її за просту неадекватку, якій байдуже все на світі, таку собі нарцисистку, і в цій думці немає жодної хиби — вона така і є. Але чи є це її природою, а чи набутим умінням?
— Я запишуся до психолога, щоб ця ситуація нас більше не турбувала, — говорила вона, поки витирала мокре і холодне тіло. — Чого ти сидиш, іди купайся. Вода не зовсім холодна, тож все добре.
— Я не піду до психолога, — твердо мовив я.
— Чого це?
— Зі мною все гаразд.
— Ти говориш, що все гаразд, але твоє тіло доводить протилежне.
— Я зараз піду вмиюся і все буде справді гаразд.
— На словосполученні “все гаразд” ти з незгодою похитав головою. Вікторе, нам обом потрібна допомога спеціаліста. Я давно про це думала, але вчорашнє — стало останньою краплею.
— Ні, — я люто підвівся і, роздягнувшись на ходу, зайшов у річкову морозність. Вода була не такою теплою, якою я її пам'ятав і від того, я вагався, я був спійманий дійсністю, яка не співпала з моїми очікуваннями, що народилися зі спогадів.
Звикнути до води я так і не зміг, тож поспіхом вибіг на берег, притримуючи норовливі труси, що воліли впасти — я не мав такої нарцисичности, як Лілія. І щойно я підійшов до дівчини, яка саме розбирала викинуті п'яницями речі, вона запропонувала пожити у рожевому будинку. На школу їй відверто начхати — вона вже всі контрольні написала, тому була вільною, тож провести літо на природі, серед забуття у компанії спокою, вона бажає найбільше. Дівчина не хотіла турбувати моїх батьків, тих незадоволених орендарів і я погодився. Нехай буде так.
Та я забув про написане повідомлення батькові, яке я поспіхом надрукував, поки вона купалася. Звук сповіщення пілікнув майже беззвучно, наче випадкова пташка і я насправді не почув його. Але за магічним збігом обставин, замість перевірки часу, я прочитав батьків текст, переповнений алегоріями та художніми зайвостями: “Сину, ти, мов той заєць із Аліси, що турбує у часи спекотної дрімоти. Я саме влігся спати, а ти, мов ті круки над пшеничним полем, надокучаєш. Я не знаю, що там наші орендарі, і знати не хочу. Ти ж знаєш, які вони нещасні, незадоволені люди, мов той Енді Воргол — найдурніша людина у світі, їй-богу. Ти ж знаєш моє ставлення до таких абсолютних “творців”, що не знають кордонів і не поважають законів. Отож, це твоя справа, сину. Можеш навіть їх виселяти, як тобі жити ніде. Про Лізу нічого не кажи — то ваша родина і копирсайтеся у власному сюрреалізмі без батьківської допомоги. Скажи тільки, як там наш Тимофійко і коли ми побачимо його по відеозв'язку знову. Це єдине, що мають доброго ці технічні винаходи, якими всі неправильно користуються. Сидять мої студенти на парах, і ото в них і тикаються, а як спитаю, де конспекти, так вони мені щось на своєму екранові показують, немов я їхня однолітка. Я ж не мавпа, щоб в екран без кінця тикати. Все. З мамою все добренько, вона у себе, працює. Я її відволікаю періодично, але вона вся в роботі, ти ж її знаєш”. Батькова типова довжелезність у поясненнях завжди мене дратувала, але я і сам неохоче перейняв цю його рису, і можливо тому, знаходжу її неймовірно жахливою.
Мовчки ми рушили далі. Наші животи бурмотіли, скаженіючи від пустоти, тож слід шукати поживи. Ми виринули з кущів одразу на міст, піднявшись закинутими сходами. Їздили люди, йшли машини, перебиваючи і не без того плутані думки. Я тримав Лілію за руку і чекав, поки вона заговорить, поки запропонує щось вартісне, і як зазвичай, цікаве, але вона мовчала, оглядаючись на кожного перехожого. "Дивно", — повторювала дівчина після кожної людини, що поспішно пробігала повз нас. Все їй було дивним, якимось не таким, як завжди. І лише сидячи за столом у невеликій кав'ярні, яку я знайшов загубленим поглядом поміж сотень людей, зайвої реклами та звуків денного міста, вона поділилася цими дивностями:
— Все сьогодні якесь дивне, — вона дожовувала тістечко з полуницею, а цукрова приписка хаотично розліталася столом, поки вона говорила прямо у те тістечко. — Я раніш ніколи людей не помічала. Ходила собі спокійно, а тут, сьогодні, вони з'явилися. І всі такі різні! Все ж, люди це цікаво, але чи не краще бути самітником?
Мені щиро подобалася її дещо філософська вдача, але деколи, у періоди важкости, як тоді, ці її награні міркування навіть дратували. Я не розумів, чому відчуваю таку неймовірну злість до всього, що мене оточує, чому я раптово втратив будь-який сенс цих стосунків. Я був готовий кинути її саму, прямо там — у кав'ярні, серед коричневих столиків та раптово цікавих їй людей. Моя агресія хвилею ринула крізь мене й, аби нікому не зашкодити, я вирішив, нетиповою імпульсивністю, вигнати тих орендарів. Добряча купа гною, що скопилася в моєму серці бажала вийти на волю, а лишити все при собі, означало б вчинити акт самознищення.
Ми вийшли з кав'ярні і попрямували на зупинку. Вона із зацікавленим мовчанням йшла за мною, не питаючи про мої наміри. Така поведінкова несхожість дівчини саму на себе та моя раптова імпульсивність, гармонійно поєдналися між собою, і ми радісно всілися у темно-червоний автобус, рушивши у напрямку лісу. За немитим вікном миналися різноповерхові пейзажі міста, поступово змінюючись на затишні одноповерховости. Широка дорога дедалі вужчала, зупинившись на двох, протилежно-рухливих, смужках. Автобус котився рівною, щойно покладеною дорогою, хитаючись від раптових поворотів. І коли ми промайнули останній поворот — за лобовим склом потроху виникали краї численних сосен. Ми вийшли перед самим початком лісу, де найчастіше вставали туристи. Місцеві ж мали звичку оминати довготривалі подорожі на автобусі, користуючись маршрутками та короткими, майже секретними шляхами. Хтось, звичайно мав машину, але переважна більшість, користувалися саме вище наведеним методом. Перейшовши дорогу, я прийнявся шукати загублений серед нових будинків свій. Старий і непохитний, немов я сам. Дівчина, тримаючи мене за руку, ніяк не могла довідатися навіщо ми тут. Я ж не хотів витрачати свої сили на балачки та пояснення. Тож, спокійно минувши останній будинок перед невеликим провулком, я з усією рішучістю натиснув на дзвінок. За сірим, ажурної форми парканом, який огортав кручений виноград, показалася постать чоловіка — пузатого колобка з ногами колесиком. Тільки-но двері у двір відчинилися, як на мене витріщились великі, дуркуваті очиці, що в поєднанні зі згорбленим носом, віщували мені не надто приємну розмову. Я представився і пихато пройшов вперед, не питаючи, навіть поглядом, про дозвіл. Своєю пихатістю я був шалено задоволений і навіть не здивувався, коли почавши розмову, моє звертання прозвучало агресивно. Перші декілька речень чоловік уважно слухав, а потім, копіюючи мою різку тональність, заявив деяку приємність:
— На ваше шастя, Віктор… — він забувся як мене звуть і витягнув шию, чекаючи на мою підказку, — неважна! Ми на днях купуєм квартиру. У Кієвє. Мені обєщалі работу, розумієте, це дуже прєстіжна, того ми вже завтра будем звідси виїжджати.
— Це чудово, але чому ви нікого не попередили? — знову повернулася моя звична манера словесного інтонування.
— Хрєн тєбє, а не моє повідомлєння. Дім у вас повне гавно, якшо чесно. Ви нам ше компенсацію далжни платити за психологічєску травму — він тикав у мене свого короткого анчоусного пальця.
— Шо? Яка ще компенсація? Ви взагалі тут жили, я перепрошую?!
— У вас вєздє прослушка стаїть. Я знаю таких! Сначала дом продают, а потім, всю інформациу масонам передают.
— Ви ще скажіть, що все, що вигадується вченими, це для знищення людства, — я жартівливо захистився від дурного нападу.
— Да. Вот раніш раков, СПІДов і інвалідов не було! Разні уроди одно родяться, а не люди…
Я закипав. Бажання ляснути його по писку котилося непереборною стихією до моєї правиці. Я вже згорнув кулака, войовничо піднімаючи “ручне” оруддя битви до тулуба; я вже готувався вдарити, як дівоча долоня ласкаво схопила мене за напружений лікоть. Тож, я обмежився тихою лайкою і кинув, щоб завтра навіть їхні тіні не тинялися цим будинком. У відповідь пузатько виставив мені свого анчоусного середнього пальця і, човгаючи капцями, сховався в “гімняному” будинку, іґноруючи прочинені ворота. Певно тим об'єктам, за якими слідкують масони та інопланетяни, крадіжка не загрожує.
***
Як це, обірвати всі минулі зв'язки та знайомства, коли тобі вже за 40? Чи це можливо? Кинути своїх найрідніших, яких так сильно любив, заради свіжости? Чи є у цьому сенс, коли твоє життя вже не першогруднева крига, а міцна, що перетерпіла не один мороз, льодяна глиба?
Ми гуляли, немов мандрівники — з валізою та двома пакунками книг. Я обережно запитався чому ж її батько викинув книжки, і дівчина без вагань і гіркости пояснила його вчинок зневажливим ставленням до книжок.
— Він, певно, асоціює мене з ними, і якщо я пішла, то мала б забрати свій одяг, деяке взуття і книжки. Єдину книгу, яку він не викинув — Біблія. Парадокс, але Святе Письмо все у плямах від випадково пролитого пива та, звичайно, горілки.
Її відповідь, вироком звучання відбивалася об порожнечу численних могилок. Деколи я впізнавав портрети бабусь, які назбиравши свого врожаю, виносили нам, малим дітям, на поживу різні соковитості; у вересневі вечори, що попри холодну ніч попереду, вперто зберігали денне тепло. Деякі могилки, що я пам'ятав новими, щойно поставленими у жалобі, тепер самотньо виглядали крізь розкішний бур'ян — серед них і маленька п'ятилітня Полінка, за якою до кінця свого віку тужила мати, а потім вона просто зникла, наче і не було, наче все її життя — одна суцільна вигадка якогось безжального митця. Я впізнавав обличчя далі. Мої старі знайомі, деякі однокласники, що з ними я ділив школу і дорогу додому. За вульгарною гранітністю сховався мій товариш по музичній школі, який мав екстремальні плани на життя, які виконав і опинився тут. Можливо, зайди б я на центральне кладовище, почуття наближености кінця мене оминули. Я б, подібно до простих перехожих, розглядав роки життя і вираховував довголітніх. Але, впізнаючи в мертвих колись живих друзів, вчителів, знайомих, я кожного разу відчував гнилий подих Смерти. У всього є свій кінець — вічність, то лише невизначена кінечність. Людська ж вічність середньою довжиною у 70 років, є беззмістовною миттю, переповненою такими ж беззмістовними чеканнями щастя, спокою. Ця вічна інтрига, що висить над кожним — інтрига щастя. Та чи хоча б одна людина на світі прожила своє життя свідомо і щасливо, не піддаючись банальностям до яких ми привчені? Чи оминула вона інтригу життя — щастя, зробивши його своєю вічністю?
— Ні, — відповідає мені Лілія, йдучи перед мене. Вона вийшла з цвинтаря і завернула праворуч. А я вийшов за нею.
Смерть — головна інтрига життя.
Ніч ми зустріли у лісі. У нашому лісі. Як і того далекого вересневого вечора ми проводжали жовте, палаюче життям Сонце, стрічаючи срібло Місячного сяйва. А коли сувора чарівність ночі вкрила дрімотою природу довкола, ми рятувалися втечею до численних баз відпочинку, що стоячи по різні береги річки, вкриваючись однією пахучою лісністю. Нам видали ключі від однієї з дерев'яних хатинок, вікна яких у річковій воді відзеркалювались жовтим світінням. Велике ліжко, зміряне втомленими очима, видавалося найм'якшим у світі, зазиваючи до себе. І я не втримався перед такою спокусою, тож приємно повалився з ніг на м'якість постелі. Не роззуваючись дівчина лягла поруч, але ця наша близькість видавалася дикою. Я розумів її важкости, але аж ніяк не визнавав своєї. Я спробував пригорнутися до її лагідности, але взаємне заціпеніння нас роз'єднало. Була у тому вечорі певна гіркота минулого вечора, запах якого не можливо прибрати, чи забути. Ніч принесла із собою те, що так добре ховалося вдень і тепер розрослося колючками між нами. Ми полягали по два різні боки нашого великого ліжка і сховалися у сни — вона до Сонця, а я до Місяця. Насправді. Це так просто сховатися — відлетіти у вічність своєї підсвідомости, вимкнути телефон і забутися у мандрах. І як добре, що я пізнав це почуття!